Відкрити головне меню

Украї́нська допоміжна́ полі́ція — назва поліції порядку, створеної німецькою окупаційною владою в Генеральній губернії. Діяла вже з кінця 1939 (поширена назва — Украї́нська полі́ція) у громадах з більшістю українського населення.

Українська допоміжна поліція
Ukrainische Hilfspolizei
Bundesarchiv Bild 146-1982-161-01A, Ukrainische Wachmannschaft eines Torfwerks.jpg
Добровольці української допоміжної поліції
Засновано 27 липня 1941
Країна

Третій Рейх Третій Рейх

Належність Ordnungspolizei flag.svg Поліція порядку
Роль Допоміжна поліція, боротьба проти радянських партизан
Чисельність 49 батальонів
Прізвиська Український шуцманшафт
Оснащення німецька та австрійська зброя
трофейна зброя радянскього виробництва
Розпущено 1945
Командування
Командувач майор Володимир Пітулей

У Дистрикті Галичина була створена розпорядженням уряду Генеральної губернії від 18 серпня 1941, замість української народної міліції. Наприкінці німецької окупації чисельність Української допоміжної поліції (УДП) у Генеральній губернії становила більше 5 тис. осіб (у тому числі 120 старшин), плановане її число у Галичині (6 тисяч) так і не було досягнуто через брак охочих служити в ній. Поліція була призначена для утримування порядку серед місцевого населення, але її повноваження були обмежені діями інших загонів місцевої поліції: зондердінсту (з фольксдойчерів), кримінальної (кріпо), охорони залізниць (баншуц), охорони підприємств (веркшуц).

Українська допоміжна поліція (як і польська поліція) підпорядковувалась комендантові німецької поліції порядку (Орднунґсполіцай — ОРПО) при уряді Генеральної губернії в Кракові та в дистриктах. В осередках округ було створено окружні, а в повітах — повітові команди, які підпорядковувалась окружним чи повітовим станицям ОРПО. Крайової команди не було. Найвищим рангом української допоміжної поліції був майор Володимир Пітулей, окружний комендант у Львові (а його заступником — сотник Л. Огоновський). У Львові діяла Поліційна школа (українським комендантом її був сотник І. Козак), через яку за три роки пройшли всі поліцаї й кандидати до служби.

Престиж Української допоміжної поліції завдяки німецьким окупантам був низький. Озброєна вона була слабко: одна рушниця на двох поліцаїв і 10 набоїв на одну рушницю; оплата старшин і поліцаїв була низька[1], а забезпечення родин майже не було.

Андрій Кордан, котрий з осені 1941 року по весну 1944 року служив в різних відділках Української допоміжної поліції, а потім разом з понад 70 товаришами по зброї під командуванням заступника повітового коменданта поліції з міста Рава-Руська Івана Шпонтака перейшли до УПА, де створили основу сотні «Залізняка», про свою поліцейську службу згадував так[2]:

На початках, у перші дні служби, ми не мали визначеної зброї. Кожний озброювався, як хотів. Зброї було багато, тому що большевицька армія кидала її, тікаючи чи здаючись німцям у полон. «...» Першою службовою зброєю були австрійські кріси, так звані «манліхери». Комендант виділив під розписку кожному з нас по одному такому крісу та десять штук набоїв. У разі використання набою треба було письмово звітувати про те, на що і де використав його. У той же час ми отримали інструкції щодо нашої служби. Був наказ конфіскувати всі військові речі, які залишились по большевиках, а головне — зброю та амуніцію. Конфісковане слід було відправляти до повітової команди, бо якщо німецьке гестапо, що мало необмежені права, знаходило присвоєну військову річ, її власникам загрожувала смертна кара.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Андрій Кордан на ст.28 згадує про платню по сто карбованців на місяць при ціні карбованець за трикілограмову хлібину та три карбованці за кілограм ковбаси
  2. Кордан, 2006, с. 32-34

ЛітератураРедагувати