Шевченко Тарас Григорович
.png)
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український письменник, класик української літератури, мислитель, художник, громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.
Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
Життєпис
Дитинство та юність
.jpg)
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року[8] в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[9].
Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.[10]
1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[11]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[12], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[13]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки[14][15]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[16].
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[17]. Того часу ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цього твору не знайдено)[18].
Слід завважити, що Т. Шевченко був середнього зросту. 39-річний рядовий Тарас Шевченко у «Формулярному списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону № 1» за 1853 рік. був зростом 2 аршини і 5 вершків (становлять 164,46 см).[19]
29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.
20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[20], і 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[21]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[22].
22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[23]. Тарас чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький)[24]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[25], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[26]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[27]. Того часу Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра[28]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області)[29]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[30] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[31]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[32].
Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж. Водночас їздив на базар у містечка Бурти і Шпола[33]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра[34]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[35], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[36]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[37]. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[38].
Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[39]. Подробиці цієї подорожі маловідомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання в професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому самому місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З цих часів зберігся Тарасів малюнок «Погруддя жінки»[40], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[41].
Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка[42], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[43]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[44].
1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві)[45].
У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний час він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[46]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[47]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[48].
Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[49], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[50]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[51], «Аполліно» — копія[52], рисунки для розпису Большого театру в Петербурзі[53], «Маска Лаокоона»[54], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[55], «Голова Люція Вера»[56], «Голова Генія»[57]; «Анатомічна фігура»[58]; «Германік»[59]; «Фавн, що танцює»[60].
Викуп
Картину було розіграно в лотерею, на зібрані гроші та пожертви Шевченка було викуплено з кріпацтва.
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком[61], а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським[62]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[63]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».
5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[64]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[65]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина[66]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[67], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[64].
Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»[68]; «Мідас, повішений Аполлоном»[69]; «Едіп, Антігона та Полінік»[70]; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками»[71].
У Петербурзькій академії мистецтв
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100[72]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[73], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[74].
Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній)[75].
2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надрукували в харківському альманасі Бецького «Молодик»[76].
24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[77].
Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у майстерні Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв[78]. Пономарьов залишив нам цікаві спогади про цей період, зазначаючи, що хвороба Шевченка «поглинала наші мізерні кошти».
Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[79]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[80].
Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 року під назвою «Кобзар»[81]. До неї увійшло 8 поезій[82]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова»[83], «Тарасова ніч».
Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[84] та «Гамалія» (1844)[85].
Шевченкові вірші справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його найперше в тому, що він пише «мужицькою мовою».
Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського живопису[86].
Перша подорож Україною
На підставі аналізу відпускних документів Петербурзької академії мистецтв дослідник Петро Володимирович Жур довів, що Шевченко міг виїхати з Петербурга не раніше 11-19 травня 1843 року. Деякі біографи стверджують, що художник їхав білоруським трактом в компанії українського письменника Євгена Павловича Гребінки та його сестри Людмили, яка навчалася в Смольному[ru][87]. 13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[88]. У червні 1843-го побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[89], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[90]. 29 червня (11 липня) 1843-го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[91]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких[92] в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів[93]. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, а друга — в Ермітажі[94].
Поет проти імперії
Під упливом побаченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірша «Розрита могила», де висловив осуд поневолення українського народу Російською імперією. У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[95]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[96]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[97]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу, щоб він зміг видати «Живописну Україну», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства одного примірника першого випуску видання[98]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[99]. 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[100]. Того ж року Шевченко написав гостро комедію «Сон» («У всякого своя доля»)[101] — сатиричну поему з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політичну за проблематикою, у якій розкриває перед своїми байдужими сучасниками істинну картину буття уярмленої Москвою України.
22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника[102]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:
«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[103].
Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну й вільного проживання там[104]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну[105]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[106].
Друга подорож Україною
_%D0%A6%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%BA%D0%B0.jpg)
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми[107], Есмань, Кукуріківщину[108].
Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення маршалка шляхти Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[109]. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що перебуває в Миргородському краєзнавчому музеї.
Як про те свідчать Шевченкові автографи під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони в Мар'їнському.
У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому[110].
Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[111].
Восени та взимку 1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[112], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[113], «Кавказ»[114], «І мертвим, і живим…»[115], «Холодний Яр»[116], «Давидові псалми»[117]. Тяжко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірша «Заповіт»[118], у якому закликав до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.
Через яскраво антирежимний характер нові поетичні Шевченкові твори не могли бути надруковані, а тому розповсюджувались у рукописних списках.[119] Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[120] (1843−1845).
|
Арешт і заслання
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». Цього часу були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го. У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…». Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», з якими «могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі»[121]. На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати[122].
В Орській фортеці, усупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850 роки). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко захворів на ревматизм.[123]
46°03′50″ пн. ш. 61°41′00″ сх. д. / 46.063890° пн. ш. 61.683334° сх. д.
З весни 1848 року Шевченко брав участь в Аральській експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова.[124]
Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Окрім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито поетів емоційний стан.
|
А ти, друже мій єдиний, |
|
В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками — учасниками повстання 1830—1831 рр. — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався.
Другий арешт і заслання
У квітні 1850 року Шевченка заарештували й після піврічного ув'язнення на гауптвахті відправили до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак. Там він карався сім років.
У Новопетровському укріпленні, попри нагляд і моральне страждання, Шевченко потай продовжив малярську й літературну творчість.
Під час Каратауської експедиції влітку 1851-го він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»).
Комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков за кілька років заслання дещо полегшили становище безправного солдата-засланця. Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).
Звільнення
Шевченкові друзі клопотали про його звільнення, однак тільки 1857-го, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчались успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857-го по 13 липня 1858 року). У серпні 1857-го Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на пів року. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.
Третя подорож Україною
Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. Червня того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.
Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії одружитися та придбати землю над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.
На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.[125]
Останні роки життя
До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Одначе він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[126] Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу 1859-го. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року вийшло друком нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину Шевченкових поезій. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.
У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року разом з іншими митцями Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[127].
Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа часопису «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.
Смерть і поховання
В останні роки Шевченко хворів на ревматизм, набуту внаслідок цього ваду серця, поліартрит і цироз печінки — перебіг цих хвороб, із часом, ускладнила водянка.[123] З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського з доктором Едуардом Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченкові поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося зо дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від наростаючої водянки.[128] На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.
-
Посмертна маска -
Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д. / 59.945866° пн. ш. 30.25094° сх. д.
Перепоховання в Україні
Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ[129], Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрігши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[125]
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —
згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі[130].
Особисте життя
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана й довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.
Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.
1843 року Шевченко поїхав в Україну й зустрів там Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».
Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пияки, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, переїхала до Канева й щодня приходила на могилу Шевченка.
Літературна творчість
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.[131]
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:
«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».
Багатогранна творчість Шевченка була і залишається одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості українців. З новою силою відчутний тепер її вплив на різні сторони духовного життя української нації.
Шевченко був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Його літературна спадщина обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів.
Рання творчість
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина» — зворушлива розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив російський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти панування Речі Посполитої. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.
Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).
Період «Трьох літ»
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання й свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поезіях "Розрита могила" (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844), і поемі «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського імперіалізму й закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним із найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис із поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики Російської імперії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального й культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським імперіалізмом.
У грудні 1845 року Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші "Три літа" (1845), що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики.
Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845-го з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського імперіалізму. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).
Період заслання
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті й творчості Шевченка — час арешту й заслання (1847−1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої російським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:
|
|
Свою Україну любіть, |
|
У «Більшій книжці» (рукописі, розпочатому 21 лютого 1858) поет відкриває збірку творів 1847 р. поезією «Думи мої, думи мої…» — тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив нерозривність свого зв'язку з Україною. Продовжують збірку поеми «Княжна» і «Відьма» («Осика»), балади «Лілея», «Русалка», а завершують — орська поезія «А. О. Козачковському» (грудень 1847) і тюремний цикл «В казематі» (травень 1847). У «Малій книжці» (27 «захалявних» зошитів 1847—1850) цикл «В казематі» (ще без назви) — переписано Шевченком після поеми «Княжна».
Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.
До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства й жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набувають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.
Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених народів Російською імперією. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського й польського народів як рівний із рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору — 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення імперіалізму:
|
|
Бодай кати їх постинали, |
|
Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).
На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі[132], трагічна жертва кровозмісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька й Словацького, у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини й убив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, котрий стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.
Повісті, що Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їхній мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, в якому день у день протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію. «Журнал» був перевиданий у 1895 році в перекладі Олександра Кониського під назвою «Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка».
Творчість останніх років життя
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857−1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських імператорів із борцями за національне й соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.
Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму»[133] афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:
|
|
… Возвеличу |
|
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної й особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими імператорами. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка має небагато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний із мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості й відзначається неповторною ліричною своєрідністю.
Видання поетичних творів
Прижиттєві видання
За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори.
1840 р. вийшов друком «Кобзар» — перша книга поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: Думи мої… лихо мені з вами…, Перебендя, Катерина, Тополя, Думка» (Нащо мені чорні брови…), До Основ'яненка, Іван Підкова й Тарасова ніч.
1841 р. коштом меценатів вдалося видати «Гайдамаків».
1844 р. окремим книжками вийшли поеми «Гамалія» та «Тризна» (російською мовою). Того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка» вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».
Після заслання вдалося видати з величезними труднощами лише твори, друковані до заслання. Також окремо вийшли поема «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) й «Давидові псалми» (Першодрук у «Кобзарі» 1860 р.).
1860 р. вдалося видати «Кобзар» утретє. Це була остання книга, видана за життя Тараса Шевченка[134].
Рукописні книги Тараса Шевченка
Під час арешту Шевченка 1847 р. до рук жандармів III відділення потрапила рукописна книга «Три літа» (поеми «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» й десятки інших поезій. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі поезії з «Трьох літ» поширювалися у рукописних списках. За цими спискми кілька поезій було 1859 р. було надруковано у Лейпцігу — «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки»: Кавказ, Холодний яр, Думка (Як умру…), Розрита могила, Думка (За думою дума роєм вилітає…), Посланіє (І мертвим і живим…).
Із заслання Шевченко привіз десяток повістей (російською мовою) та «захалявні книжечки» віршів, «мережаних» потай від наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали унікальний Оренбурзький манускрипт «невольничої поезії», який називають Малою книжкою. Він зберігається у рукописному відділі Інституту української літератури ім. Тараса Шевченка.
У Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко почав готувати твори періоду заслання до друку, переписуючи поезії з Оренбурзької книжки до нового «підготовчого рукопису». Згодом (від 1858 р.) поет доповнював рукопис творами, написаними після заслання. Так виникла рукописна книга поезій Більша книжка (умовна назва науковців). За життя Шевченкові не вдалося надрукувати жодного з тих творів.
Буквар Шевченка
У Петербурзі в останні роки життя письменника було видано дозволений цензурою буквар Тараса Шевченка — «Букварь южнорусскій». Проте, згодом він був заборонений до використання. Так відомо, що в Черкаському повіті (Київська губернія) помічник начальника канівської поліції писав київському губернатору про вилучення приставом 12 букварів Тараса Шевченка, привезених до села Зеленок тимчасово зобов'язаним Осипом Устимова, більшу частину яких той роздав управителю Дорожинському, економам Матковському й Болевському, благочинному Грушецькому (священнику с. Зеленок, місцевому диякону) та питним ревізорам Бистржаневському й Пілецькому. Відібрано їх було з метою недопущення розповсюдження їх по сільських парафіяльним школам і в канівській недільній школі. Хоча в донесенні при цьому згадувалося, що буквар Шевченка рос. «ничего в себе противного законам не заключает».[135][136].
Видання після 1861 року
Видання XXI ст.
| Цей розділ потребує доповнення. (червень 2020) |
Видання мовами світу
Художня творчість
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори). Живописні й графічні твори за часом виконання датують 1830—1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.[137]
Доакадемічний період
Основна частина творів Шевченка доакадемічного періоду (1830—1838 роки) — це малюнки на сюжети з античної історії, наприклад: «Смерть Лукреції», «Александр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», трактовані в плані наслідування творів тогочасного академічного живопису. Всі сюжети присвячено показу високих моральних якостей людини. В цьому ж плані Шевченко створив і два малюнки з історії Київської Русі та історії України — «Смерть Олега, князя древлянського» та «Смерть Богдана Хмельницького».[138]
В останні роки цього періоду Шевченко намалював серію акварельних портретів з натури, найкращим з яких є портрет Є. П. Гребінки (1837). Порівняння цих портретів з портретом П. В. Енгельгардта (1833) свідчить про значний успіх в портретному живопису, якого Шевченко досяг ще до Академії, працюючи в майстерні В. Г. Ширяєва та в малювальних класах Петербурзького товариства заохочування художників. В ці ж роки Шевченко почав малювати з гіпсових скульптур, вивчаючи на античних зразках анатомію людського тіла.[139]
Академічний період
Художні твори Шевченка академічного періоду, що тривав між 1838—1845 роками, є дуже різноманітними за характером, жанрами та технікою виконання, на це вплинули такі події: зустріч з К. П. Брюлловим, робота під його керівництвом, знайомство з широким колом передових діячів літератури і мистецтва та спільна праця з талановитою мистецькою молоддю.[139]
В Академії Шевченко опанував техніку малювання італійським олівцем і крейдою на сірому і коричневому папері, техніку офорта та олійного і акварельного живопису. В межах цієї групи присутні копії з олійних та акварельних творів Брюллова («Голова матері», «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки»), учбові студії з натури, ілюстрації до різних видань, на теми літературних творів, портрети, жанрові композиції та пейзажі. На всіх цих різноманітних творах відчутний вплив школи К. Брюллова — вчителя Шевченка. Це особливо помітно на зображеннях людського тіла («Натурщик» та «Натурщик в позі св. Себастіяна», 1840—1842 років), на портретах («Автопортрет», 1840—1841 років; «Портрет невідомої біля фортепіано», 1842 року; портрети подружжя Закревських, 1843 року), в жанрових композиціях («Марія», 1840 року; «Циганка-ворожка», 1841 року). Цей вплив відчутний у деякій міри і на такому творі Шевченка, як «Катерина» (1842). Ті ж прийоми освітлення та трактування форми присутня і в пейзажах Шевченка цих років.[139]
Ще в роки перебування в Академії, у творчості Шевченка все більше відбиваються соціальні мотиви. Це позначилося не тільки на доборі сюжетів, а й на розкритті їх змісту. Шевченко дедалі більше уваги приділяв зображенню історії та побуту українського народу, показував та оспівував його високу гідність. В картині «Катерина» він відверто виступив із засудженням суспільного ладу.[139]
Питома вага різноманітних жанрів у творчості Шевченка академічного періоду не однакова. У першій половині цього періоду переважає навчальний малюнок, портрет, малюнок на літературну тему та ілюстрація, в другій — портрет, жанрові композиції і пейзаж.[139]
Про постійне зростання майстерності Шевченка як портретиста свідчать такі його твори, як виняткової майстерності «Автопортрет» (1840—1841), портрети шталмейстера імператорського двору М. О. Луніна, петербурзького урядовця А. І. Лагоди, Маєвської, ряду українських поміщиків — Закревських, Катериничів, Горленко, першорядний за художньою цінністю портрет Є. В. Кейкуатової (1847). Особливу групу складають автопортрет пером 1843 pоку, олівцевий автопортрет 1845 pоку, виконаний в селі Потоки, та автопортрет зі свічкою того ж року, відомий за офортом Шевченка 1860 року. Такого типу глибоко психологічні портрети, лаконічні в засобах виразу та скупі в техніці, знаходять свій дальший розвиток в пізніші роки.[139]
З початку 1840-х років Шевченко став відомий як ілюстратор. Його ілюстрації до літературного збірника «Сто русских литераторов», до оповідання Г. Квітки-Основ'яненка «Знахар» та повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», 32 ілюстрації до «Истории Суворова» М. Полевого, до «Короля Ліра» В. Шекспіра і 12 портретів до книги М. Полевого «Русские полководцы» створили Шевченкові славу. М. Полевой назвав Шевченка «відомим художником», а В. Г. Бєлінський дав цим творам високу оцінку у 1845 році. Ілюстрації Шевченка цього періоду відзначаються простотою, виразністю. В них знайшла своє відображення любов художника до народу. Ілюструючи «Историю Суворова», Шевченко ввів в книгу малюнки на сюжети, яких немає в тексті М. Полевого, наприклад, «Суворов куштує солдатську їжу». В цьому відношенні ілюстрації Шевченка стоять в одному ряду з його жанровими малюнками «Хлопчик з собакою в лісі» (1840), «Катерина» (1842), «Сліпа з дочкою» (1842).
_%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0.jpg)
Особливо чітко виявилася ця лінія в творах, виконаних Шевченком під час першої подорожі по Україні (травень 1843—січень 1844 років). В цей час Шевченко намалював картини «Селянська родина» та «На пасіці» і виконав сепію «Сліпий» («Невольник»). Однак центральне місце в цій групі творів належить численним замальовкам в альбомі 1839—1843 років українських селян та створеним на їх підставі офортам до «Живописной Украины». Видаючи «Живописную Украину», Шевченко ставив перед собою патріотичне завдання — засобами мистецтва виховувати любов до батьківщини, повагу до закріпачених селян, збудити інтерес народу до свого минулого.[139]
Під час першої подорожі по Україні Шевченко приділяв велику увагу зображенню природи. Це не тільки два завершені малюнки для «Живописной Украины» («У Києві» та «Видубецький монастир у Києві»), але й такі соціально загострені пейзажі, як «Вдовина хата в Україні» та «Хата батьків Шевченка», що перегукуються з віршем «Якби ви знали, паничі», написаним в засланні у 1850 році.[139]
Післяакадемічний період
Мистецьку спадщину Шевченка післяакадемічного періоду 1845—1847 років становлять його портрети, жанрові замальовки, пейзажі, виконані художником в Україні.[139]
Тоді Шевченко приділяв мистецтву портрета більше уваги, ніж під час навчання в Академії художеств. Після закінчення Академії, працюючи, як і раніше, над олійним живописом, Шевченко став приділяти більше уваги і техніці акварельного живопису.[139]
Акварельні портрети Шевченко малював і в роки перебування в Академії, однак тоді художник працював повною палітрою кольорів: це добре видно на прикладі портретів М. О. Луніна, А. І. Лагоди і «Жінка в ліжку». В акварельних портретах, виконаних на Україні в післяакадемічні роки, помітне ширше використання одного домінуючого кольору в усіх його нюансах, а разом з тим і більша насиченість. Такими є портрети «Невідома в блакитному вбранні», «Невідома в бузковій сукні» (1845—1846) та портрети членів родини Катериничів (1846).[139]
Жанрові твори післяакадемічних років займають у творчості Шевченка невелике місце. Відомі лише ескізні замальовки селян під час розкопок могили Переп'ят на Київщині у 1846 року.[139] У творчості Шевченка 1845—1847 років переважає пейзаж, провідне місце у якому займає саме архітектурний пейзаж, що пов'язано з роботою Шевченка на посаді художника в Київській археографічній комісії, за завданням якої він виїздив на Полтавщину та на Волинь для малювання пам'яток старовини та мистецтва. Перші пейзажі цього періоду виконані переважно олівцем. Вони близькі до пейзажів 1843 року, хоча в них більш легкий і узагальнений малюнок («На Орелі», «Краєвид з кам'яними бабами» й інші). У пейзажах Шевченка цього періоду з'явилася нова техніка виконання. Деякі з них намальовані в один колір — сепією (окремі краєвиди Седнева та Києва) або аквареллю, але в дуже обмеженій гамі (наприклад, «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» та «Васильківський форт у Києві»). Особливою з технічного боку є велика кількість пейзажів 1845 pоку, виконаних на Полтавщині. Це — «Воздвиженський монастир у Полтаві», дві акварелі «В Решетилівці» та малюнки в альбомі 1845 року. Всі вони виконані в два кольори — індиго або берлінська лазур для неба і сепія або близький до неї колір для землі. Цей прийом, характерний для графіки тих років, обмежував художника в кольорі, але вимагав віртуозного володіння формою та тонкого відчуття простору й світла. До багатокольорового пейзажу Шевченко переходить лише у 1846 році — «Костьол у Києві» та чотири малюнки Почаївської лаври. Однак те, що було лише розпочато в цих багатобарвних акварельних пейзажах, знаходить у Шевченка свій дальший розвиток і майстерне завершення вже в роки заслання.[139]
На засланні: Орськ, Аральська експедиція, Оренбург
У важких умовах заслання 1847—1857 років Тарас Шевченко, незважаючи на імператорську заборону писати та малювати, виконав величезну кількість мистецьких творів, які ввійшли у скарбницю образотворчого мистецтва українського народу.[140]
Визначних успіхів досяг Шевченко в цей час в галузі портретного мистецтва. Про це свідчать такі твори, як «Автопортрет» 1847 року (олівець), «Автопортрет» 1849 року (сепія), «Портрет невідомого з гітарою» 1848—1849 років та кілька портретів різних осіб, виконаних в Оренбурзі в 1849—1850 роках. Близькі до портретів, створених в Україні, вони відзначаються більш глибокою психологічною характеристикою і тонким моделюванням форм засобами світлотіні.[140]
Більшість творів періоду заслання 1847—1850 років складають акварелі та малюнки, які Шевченко виконав як художник Аральської експедиції під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раїм, в Раїмі, під час першого плавання по Аральському морю, зимівлі на Кос-Аралі, другого плавання по Аральському морю та в період перебування в Оренбурзі.[140] [141]
Прикомандирований до Аральської експедиції як художник, Шевченко зобов'язаний був виконувати завдання О. І. Бутакова. Однак художник вийшов далеко за межі поставлених вимог. Під час експедиції, широко розкрився його талант як майстра реалістичного пейзажу. Пам'ятаючи настанову свого вчителя К. П. Брюллова «не копіюй, а вдивляйся», Шевченко розвинув у собі здатність глибокого пізнання природи.
Це виявилось в таких його акварельних пейзажах, як «Пожежа в степу», «Форт Кара-Бутак», «Дустанова могила», «На березі Аральського моря», «Шхуни біля форту Кос-Арал» й інші. На відміну від пейзажів, виконаних в Україні до заслання, твори часу Аральської експедиції глибше передають просторові далі; деякі з них більш стримані в колориті та значно багатші тональністю. Як художник-реаліст, Шевченко не міг утриматись від того, щоб не вводити у свої пейзажі образи людей та окремі риси їх побуту.[140]
З особливою душевним теплом і сердечністю ставився Шевченко до казахів, зокрема до казахських дітей, що відбилося у його творах, виконаних під час зимівлі на Кос-Аралі, прикладом цього стали сповнені життєвої правди і краси малюнки «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню».[140]
Період заслання в Новопетровському укріпленні
Творчість Тараса Шевченка другого періоду заслання, який пройшов у Новопетровському укріпленні в 1851—1857 роках, розкрила його багатогранний образ як художника-реаліста і демократа. В другий період заслання, незважаючи на заборону, Шевченко завдяки допомозі друзів мав більшу можливість віддатись своїм творчим прагненням. У творах цього періоду виявились широкі мистецькі інтереси Шевченка, виразна соціальна спрямованість та висока професіональна майстерність. В них дістали дальший розвиток прогресивні традиції українського й російського реалістичного мистецтва.[142]
Твори цього періоду поділено на дві групи. У 1851 році під час експедиції в гори Кара-Тау Шевченко виконав серію малюнків олівцем, з яких окремі були закінчені в Новопетровському укріпленні. Близькі за своїм характером до аналогічних творів Аральської експедиції, їм властива широта мистецького розмаху і високий рівень майстерності. Такі краєвиди, як «Ханга-Баба», «Вид на Кара-Тау з долини Апазир», «Туркменські аби в Кара-Тау», «Далісмен-Мула-Аульє», мають значну документальну цінність. Вони є доказом уваги й пошани Шевченка до пам'яток казахської і туркменської народної архітектури і мистецтва. Ці твори становлять новий етап в освоєнні художником характерного колориту місцевості в різну пору дня і ночі, досконалого відтворення кольорових нюансів та глибоко емоційного відчуття природи. Своїми пейзажами років заслання Шевченко стоїть у ряду кращих майстрів реалістичного пейзажу в українському і російському мистецтві. Зокрема, такі твори, як «Новопетровське укріплення з моря», «Новопетровське укріплення з Хівінського шляху», «Сад біля Новопетровського укріплення», а також пейзажі серії «Мангишлацький сад», становлять визначну мистецьку цінність. У пейзажах цього періоду видно глибоке відчуття Шевченком природи Казахстану, втілене, зокрема, в малюнках з натури.[142]
До творів, виконаних Шевченком у Кара-тауській експедиції, належать «Автопортрет», «Т. Г. Шевченко серед товаришів», а також «Циган», «Тріо» і «Пісня молодого казаха». З них особливо виділяється сепія «Т. Г. Шевченко серед товаришів», де крім власного портрета Шевченко вкомпонував портрети своїх польських друзів — політичних засланців Броніслава Залеського і Людвіга Турно. Цей жанровий твір цінний достовірністю, оригінальністю композиції, досконалою передачею світлотіні. У Новопетровському укріпленні Шевченко багато працював у галузі портрета і побутового жанру. З любов'ю і глибоким співчуттям виконав він сепії, присвячені казахським дітям: «Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою», «Байгуші під вікном» («Державний кулак»). Зобразивши себе з бідними казахськими дітьми, Шевченко не тільки глибоко співчував дитячій долі, а й протестував проти соціальної несправедливості, зокрема в сепії «Байгуші під вікном». Ці сепії є справді новаторськими творами. Щодо соціальної гостроти вони не мають рівних собі ні в тогочасному українському, ні в російському образотворчому мистецтві.[142]
Високою професіональною майстерністю виконання відзначаються три портрети А. О. Ускової та портрет М. Є. і К. А. Бажанових. Ще вищий рівень художньої виразності Шевченка знаменує сепія «Казашка Катя». В цьому творі, сповненому чистої душевної краси юної казашки, гармонійно поєднались характерні риси таланту Шевченка як майстра портрета і побутового жанру.[142]
У Новопетровському укріпленні Шевченко виконав також твори на теми античної історії, міфології та побуту: «Телемак на острові Каліпсо»; «Робінзон Крузо»; «3. Благословіння дітей»; «Самаритянка»; «Казашка над ступою»; «Мілон Кротонський»; «Нарцис і німфа Ехо»; «Св. Себастіян»; «Умираючий гладіатор»; «Діоген». У цих творах помітний казахський типаж і природа Середньої Азії. Манерою розкриття образу, технікою виконання і мірою завершеності ці твори близькі до серії малюнків «Притча про блудного сина».[142]
Вершиною творчості Шевченка років заслання дослідниками вважається серія творів «Притча про блудного сина», у якій він створив образи глибокої життєвої правди і широкого узагальнення. Він викрив і засудив соціальну несправедливість самодержавно-кріпосницького ладу, мерзенність солдатчини, що морально і фізично калічила людей. Такі твори цієї серії, як «Кара колодкою», «У в'язниці», «Кара шпіцрутенами», силою викриття і протесту проти потворності суспільного ладу, проти самодержавства не мають подібних в українському і російському образотворчому мистецтві ні до Шевченка, ні довго після нього. В період заслання Шевченко чітко сформулював свої погляди на мистецтво, основою яких були народність і реалізм.[142]
«Притча про блудного сина» є одною з перших тематичних серій в українській і російській реалістичній графіці XIX століття. З великою силою реалістичної майстерності Шевченко розкрив трагізм становища людини у феодально-кріпосницькому суспільстві. Якщо в технічних прийомах майстрів графіки першої половини XIX століття, в тому числі у Шевченка, переважала лінійна манера, то у творах другого періоду заслання на перший план виходить манера живописна, багата світлотінню. Саме прагнучи передати найтонші переходи світлотіні у серії «Притча про блудного сина», Шевченко мріяв виконати її для розповсюдження гравюрою акватинти або технікою літографії.[142]
|
Останні роки
Позбавлений можливості протягом всього заслання працювати в олійному живописі, Шевченко всю увагу віддав графіці і за десять років досяг у ній надзвичайних успіхів. Надалі в нових умовах художник передбачав дальше розвивати і поглиблювати мистецтво графіки. Перед виїздом з Новопетровського укріплення 26 червня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику, що він вирішив «посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины… Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца?».[143]
Твори Шевченка останнього періоду починаються циклом пейзажів, виконаних під час подорожі по Волзі від Астрахані до Нижнього Новгорода, а саме — «В Астрахані», «Камишин», «Поблизу Саратова», Саратов", «Царів Курган», «Казань», «Проти Казані». Вони намальовані олівцем на вузьких смужках тонованого або білого паперу. Створено їх переважно з борта пароплава і всі вони за композицією мають панорамний характер і відзначаються певною ескізністю. За формальними ознаками вони є прямим продовженням тих пейзажних начерків, які Шевченко виконав під час Каратауської експедиції 1851 року та в час перебування в Новопетровському укріпленні.[143]
У Нижньому Новгороді Шевченко створив ряд пейзажів. Він змальовував серію архітектурних пам'ятників міста — Благовіщенський собор, Архангельський собор, Печерський монастир, церкву Іллі, церкву Миколи та Благовіщенський монастир. З нижегородських архітектурних пейзажів збереглося лише два завершені малюнки, решта — начерки олівцем. Незважаючи на це, вони чітко передають форму споруд, прозорих в тінях і сповнених сонячного світла.[143]
Під час плавання по Волзі та під час перебування у Нижньому Новгороді Шевченко виконав чимало портретів різних осіб та два автопортрети. Збереглись портрети К. Н. Козаченко, Т. З. Єпіфанова, П. М. Комаровського, Є. О. Панченка, Н. А. Овсянникова, портрет подружжя Якобі, К. А. Шрейдерса, А. К. Кадницького, М. А. Фреліха. Відомо, що художник виконав ще дванадцять портретів мешканців Нижнього Новгорода. Ці портрети досі не знайдені. Що ж до портретів, які збереглися в оригіналах, то всі вони виконані італійським олівцем та білилами на тонованому папері в більшості в один-два сеанси.[143]
Серед нижньогородських портретів найвиразнішим є автопортрет Шевченка, створений восени 1857 року та подарований художником видатному російському актору М. С. Щепкіну. Поряд з цим автопортретом слід поставити портрет М. С. Щепкіна, створений Шевченком у Москві 1858 року, портрет видатного артиста-трагіка Айри Олдріджа (1858), російського вченого-зоолога і мандрівника М. О. Сєверцова (1859) та портрет дружини колишнього ректора Київського університету М. О. Максимовича — М. В. Максимович (1859).[143]
Проживаючи у Петербурзі та мандруючи востаннє по Україні, Шевченко продовжував працювати не тільки в портреті та над жанровими композиціями, але й над пейзажами. В Петербурзі Шевченко виконав два офорти — один з картини М. І. Лебедєва «Вечір в Альбано» («Ліс») (1860), другий з власного малюнка «Мангишлацький сад» (1859). В цих творах досконало розроблені проблеми світлотіні. Ще більшого ефекту Шевченко досяг в невеличких пейзажах, виконаних того ж 1859 року в Україні («В Лихвині», «Коло Канева» та «В Черкасах»).[143]
Жанрові композиції в роки життя в Петербурзі займали менш помітне місце в творчості Шевченка, ніж в час його перебування в Новопетровському укріпленні. Ще в Нижньому Новгороді він готував ескізи для історичного твору «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Задум залишився незавершеним. У Петербурзі Шевченко працював над жанровими композиціями на власні сюжети. Це «Дві дівчини», «Старець на кладовищі» та «Сама собі в своїй господі». Всі три композиції згодом художник відтворив в офорті — акватинті. В той самий час він створив ескіз для монументального розпису «Русалки». До цієї ж групи творів якоюсь мірою можна віднести його сепії «Хлопчик-натурщик» та «Натурщиця» (1860). До жанрових композицій Шевченко звертається і як офортист, інтерпретуючи в цій техніці картини «Свята родина» (Мурільйо), «Притча про робітників на винограднику» (Рембрандта), «Приятелі» (І. Соколова) та «Вірсавія» (К. Брюллова). Праця над цими естампами в ім'я популяризації творів видатних митців була для Шевченка разом з тим і школою майстерності.[143]
4 травня 1858 року, невдовзі після повернення до Петербурга, Шевченко зустрівся з професором Академії художеств, гравером Ф. І. Іорданом, який показав йому «все новейшие приемы гравюры акватинта. Изъявил готовность помогать во всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравером». Почавши працювати в техніці офорта та акватинти за власними композиціями («Дві дівчини»), Шевченко, звертався і до творів видатних майстрів минулого та до сучасних йому художників, вихованців Академії художеств.[143]
У 1859 році Шевченко подав на розгляд Ради Академії естампи «Притча про робітників на винограднику» та «Приятелі». 16 квітня 1859 року Рада визнала Шевченка «назначенным в академики» і схвалила визначити йому програму на звання академіка по гравіруванню на міді. Зразу ж після рішення Ради Академії Шевченко, ще до виїзду на Україну, протягом одного місяця виконав два офорти «Старець на кладовищі» та «Вечір в Альбано» («Ліс»), а після повернення до Петербурга, з вересня 1859 року і до вересня 1860 року, він виконав ще такі офорти: «Мангишлацький сад», «Сама собі в своїй господі», автопортрет у темному костюмі, автопортрет в шапці та кожусі, «Вірсавія» К. Брюллова та «Дуб» А. Мещерського. 2 вересня 1860 року Рада Академії визнала Шевченка академіком по гравіруванню, а 4 вересня того ж року конференц-секретар Академії Ф. Ф. Львов урочисто проголосив ім'я Шевченка поміж новообраних академіків.[143]
У 1860 році Шевченко виконав офорти: автопортрет з свічкою, автопортрет у світлому костюмі та автопортрет в шапці та кожусі. За характером роботи вони становлять єдине ціле з портретами видатних російських художників, над якими Шевченко працював з кінця 1860 року. Це — портрети ректора Академії художеств Ф. М. Бруні, віце-президента Академії художеств Ф. М. Толстого, портрет видатного російського скульптора М. К. Клодта та портрет російського архітектора, історика мистецтва, засновника і викладача «бесплатных воскресных классов рисования для народа» І. І. Горностаєва.[143]
Епістолярна спадщина
До наших днів збереглося 237 приватних листів, 15 офіційних та 4 колективних листи, підписані Шевченком. Це листи майже 22-річного періоду: від 15 листопада 1839 року (дата найранішого відомого листа, адресованого братові Микиті Шевченку) до 24 лютого 1861 року (дата буквально передсмертного листа Івану Мокрицькому).[144] Зі слів самого Шевченка, відомо що він любив листуватися, а в період заслання це було однією з найбільших потреб, засобом не тільки самовираження, а й зв'язку із зовнішнім світом. За словами літературознавця Ієремії Айзенштока, незвичайна комунікабельність поета та закладений у ньому величезний інтерес до людей і здатність швидко сходитись з ними, робили його листування особливо цікавим і цінним не тільки для історика літератури, але й для звичайного читача. Залишилися свідчення про надзвичайну пунктуальність Шевченка у веденні листування. Слова героя повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Я маю благородну звичку відповідати зразу ж на отриманий лист» — повною мірою стосуються й самого автора. Отримавши послання, як це згадувала дружина коменданта Новопетровського укріплення, Агата Ускова, Шевченко буквально увесь мінявся, очі спалахували вогнем.[145] Поет листувався з родичами, друзями, товаришами по засланню; українськими, російськими та польськими письменниками і вченими, художниками та акторами.[146]
Політичні інтерпретації постаті
Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.
| Цей розділ потребує доповнення. (лютий 2013) |
Погляди Шевченка
Погляди щодо релігії
Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним із найконтроверсійніших питань у шевченкознавстві.[147]
Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[148] Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[147]
Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді.[149]
Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином, котрий однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах біблійних пророків.[148][150]
Варто також зазначити, що Шевченко став одним із перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).[151]
Політико-правові погляди
Характерною ознакою політико-правових поглядів Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для Шевченка не існувало «добрих» царів. У поемі «Сон» Шевченко із сарказмом розвінчує образ імператора як помазаника божого на землі, у творі «Юродивий» називає його «фельдфебелем на троні», верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. В історії експлуататорських держав Шевченко бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною. У творі «Царі» поет розкриває й рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів. Феодально-самодержавна Росія змальовується у творах Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з імператорами на чолі. Івана Грозного він називав «мучителем», різко викривав гнобительську політику Петра І та засуджував антинародний характер правління Катерини II.
Ненависть і політичне неприйняття у Шевченка було не лише до російського імперіалізму, а й до українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і імператорські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та імперіалізмом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю, точать».
Світле майбутнє України поет пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля правителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти імператорських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була трудова демократична республіка.
Політичним ідеалом Шевченка була сила «праведного закону», як він неодноразово наголошував. Шевченко вказував, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.
У творах Шевченка поряд з антикріпосницькими, антиімперськими ідеями присутня думка про самостійність України. У вірші «Чи ми ще зійдемося знову?», написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників: «Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.» У творчості Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України.[152]
Погляди щодо культури
Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» може служити дороговказом на шляху культурного відродження українського народу. Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості. Закликає співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про свою освіту та культуру.
В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати у ролі провінціалів чи «малоросів», доводив, що самоствердження України має історичні та соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Шевченко спростував «великодержавне» твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого «освіченого» панівного класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке «наречіє». Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму та лихослів'я, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.[153]
Погляди щодо філософії
| Цей розділ потребує доповнення. (грудень 2016) |
Погляди щодо естетики
| Цей розділ потребує доповнення. (грудень 2016) |
Погляди щодо історії
| Цей розділ потребує доповнення. (грудень 2016) |
Образ Тараса Шевченка
Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії»,[154][155][156][157] любив сміятися,[155][158] допомагати іншим[159][160] і вмів розвеселити незнайомих людей,[154][157] його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками.[148]
Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого й похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор кількох пам'ятників Шевченкові закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проєкт пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера з критикою: мовляв, такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати всіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича й у такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.[161]
25 років потому, в 1964-му, відкрито пам'ятник молодому Шевченку (Вашингтон) роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому з випнутими грудьми, спрямований уперед.
Є думка, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці 1981 року.[162]
Дослідження життя і творчості
Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому шевченкознавство як міждисциплінарна галузь наукового знання відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).
Ушанування пам'яті
срібна монета номіналом 50 грн
До 200-річчя від дня народження поета в березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку[163].
На інтерактивній карті проєкту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти розташовані в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дає змогу користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.
Названі ім'ям
Ім'ям Тараса Шевченка названо низку географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом із проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.
Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади — Київський, Луганський та Чернігівський національні університети, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Придністровської Республіки (Молдова); театри — Національна опера, Волинський, Дніпровський, Криворізький, Тернопільський, Харківський, Черкаський та Чернігівський драматичні театри, а також численні кінотеатри; гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964-го по 1991 рік місто Актау мало назву Шевченко.
Премії
У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію — одну з найпрестижніших відзнак України.
Переможцям Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді присуджують стипендію імені Тараса Шевченка.
На його честь названо астероїд 2427 Кобзар, кратер Шевченко на Меркурії та рідкісний мінерал тарасовіт.
Пам'ятники
В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Перший пам'ятник Шевченку було встановлено в с. Тюдів Івано-Франківської області в 1862 році.[164]. Одним із найкращих пам'ятників вважають монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпрі, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено в Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага), Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра), Хорватії (Загреб).
Музеї
Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі в Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал — це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці.
Нумізматика та філателія
У 1989 році в СРСР було випущено монету 1 карбованець «175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» з портретом Шевченка.
Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень всіх випусків та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень 1996 року. Також у 2011 році до 150-річчя смерті поета випущено монету в 5 гривень «Останній шлях Кобзаря».
У 2014 році до 200-річчя поета Національний банк України випустив пам'ятні монети з нейзильберу та срібла. Також Національний банк Казахстану до цього ювілею випустив дві монети в 50 та 500 тенге
Шевченка зображено на банкноті 50 придністровських рублів.
Інше
У жовтні 2014 року в Харкові на стіні 17-поверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500 м².[165]
До 200-річчя поета в Донецьку вийшло видання «Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851−2014»[166].
Бібліографія
- Видання
- Т. Г. Шевченко. Кобзарь. — Прага, 1876.
- Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 10 т. — К. : Видавництво Академії Наук УРСР, 1939—1964.
- Повне видання творів Тараса Шевченка: У 14 т. / Видавництво Миколи Денисюка. — Чикаго, 1959—1961.
- Шевченко Т. Г. Твори: В 5 т. — К. : Дніпро, 1984—1985.
- Тарас Шевченко. Живопис. Графіка: Альбом. — К. : Мистецтво, 1986. — 176 с.: іл.
- Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К. : Наукова думка, 2001 — …
- Шевченко Т. Щоденник / Тарас Шевченко ; упорядн., автор передмови та приміток проф. Л. Ушкалов. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2018. — 2-ге вид. — 416 с., 14 іл.
- Біографії
- Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — 2-е вид. — К. : Обереги, 2004. — 480 с. — (Б-ка укр. раритету).
- Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (святого Димитрія Ростовського), Григорія Квітку — Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича, Олексу Довбуша / І. Андрусяк. — К. : Грані-Т, 2008. — 96 с. — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-2923-77-3.
- Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. — К. : Дніпро, 1991. — 702 с.
- Лукіянович Денис. Про життя Тараса Шевченка. — Львів, 1914.
- Ушкалов Л. Шевченко від А до Я / Л. Ушкалов ; іл. А. Стефурак. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 80 с.
- Багалей Д. И. Костомаровские дни в гор. Воронеже (27-29-го марта 1911 года) / Д. И. Багалей. — Харьков: тип. «Печат. дело», 1911. — 12 с.
- Сумцов Н. Ф. Отношение В. А. Жуковского к Г. Ф. Квитке, Т. Г. Шевченко и М. А. Максимовичу / Н. Ф. Сумцов. — Харків: Тип. Губерн. Правления, 1902. — 2, 7 с.
- Дослідження
- Антонович Д. В. Шевченко-маляр. — К. : Україна, 2004. — 272 с.
- Бурачек М. Великий народний художник. З 75 репродукціями художніх творів Т. Г. Шевченка. — Харків, 1939.
- Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К. : Рад. письменник, 1991; Критика, 1998. — 212 с.
- Гуржій І. О., Сарбей В. Г. Т. Г. Шевченко — революціонер-демократ. — К., 1961. — 47 с.
- Гуржій І. О. Тарас Шевченко про героїчне минуле України. — К., 1964. — 46 с.
- Збірник пам'яті Тараса Шевченка (1814—1914). — К., 1915.
- Національний музей Тараса Шевченка: [Альбом] / Упоряд.: Т. Андрущенко, С. Гальченко. — К. : Мистецтво, 2002. — 224 с.: іл.
- Новицький О. Тарас Шевченко як маляр. — Львів; Москва: Накладом наукового товариства імені Шевченка, 1914.
- Новицький О. Тарас Шевченко. — Рух, 1930.
- Огієнко І. Тарас Шевченко / Упоряд. М. С. Тимошик. — К. : Наша наука і наша культура, 2002. — 440 с. — («Рукописна спадщина». Т. 2).
- Рильський М. Т. Поетика Шевченка. — К. : Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. — 24 с.
- Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи (уривки, 1922)
- Словник мови Т. Г. Шевченка: У 2 т. / Відп. ред. В. С. Ващенко. — К. : Вид-во АН УРСР, 1964.
- Смілянська В. Л. Стиль поезії Шевченка. — К. : Наук. думка, 1981. — 263 с.
- Шевченківський словник: У 2 т. / Відп. ред. Є. П. Кирилюк: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. — К. : Головна редакція УРЕ, 1976—1977.
- Возняк М. Кирило-Мефодіївське Братство / написав Михайло Возняк. — Львів: Накладом фонду «Учітеся, брати мої», 1921. — 238 с. — (Учітеся, брати мої! ; ч. 3).
- Збірник історично-філологічного відділу. № 53 : Пантелеймон Куліш: зб. пр. Коміс. для видавання пам'яток новітнього письменства / за ред. С. Єфремова та Ол. Дорошкевича. — У Київі: З друк. УАН, 1927. — 206 с.
Див. також
Примітки
- ↑ На момент народження Тараса Шевченка метричні книги в селі Моринці велися російською мовою, і його записали Тарасом («У жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его
АгафииЕкатерины родился сын Тарас»; цитується за Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814—1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — С. 6—45.). На той час у документах не зазначували кріпаків по батькові (див. напр. текст вольної від 22 квітня 1838 року: «отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта»). При житті Шевченка в українських текстах вживали два варіанти: «Тарас Григорьевич» (див. напр. лист Григорія Квітка-Основ'яненко від 23 жовтня 1840 р. Основа: «мій коханий пане, Тарас Григорьевич») і «Тарас Григорович» (див. напр. лист того ж автора від 29 квітня 1842 р. Основа: «Милий і добрий мій паночку Тарас Григорович»). Російською мовою прийнято писати «Тарас Григорьевич Шевченко» (Большая советская энциклопедия. Третье издание. «Советская энциклопедия». 1969—1978 гг. В 30 томах. [Архівовано 31 січень 2009 у Wayback Machine.]), українською мовою — «Тарас Григорович Шевченко» (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київ), іншими мовами — транскрибуючи з українського імені, наприклад «англ. Taras Hryhorovich Shevchenko» (Museum — Taras Shevchenko Museum — the only Shevchenko Museum in the Americas). - ↑ http://museumshevchenko.org.ua/element.php?id=153 [Архівовано 15 січня 2019 у Wayback Machine.] Національний музей Тараса Шевченка. Віртуальний архів. Метрична книга
- ↑ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI—XX ст.). — К. : Наукова думка, 1969
- ↑ «До Основ'яненка». Ізборник. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 119—121; С. 623—628.
- ↑ http://litopys.org.ua/shevchenko/docum08.htm
- ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б LIBRIS — 2014.
- ↑ Запис № 10 у метричній книзі Моринців за 1814 рік (зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 3.): «Тысяча восемьсот четырнадцатого года февраля двадцать пятого числа у жителя села Моринец Григория Шевченко и его жены Екатерины родился сын Тарас…»
- ↑ Див. статті «Шевченко Катерина Григорівна» і «Шевченко Микита Григорович» у Шевченківському словнику
- ↑ Іван Дзюба. Тарас Шевченко: Життя і творчість. — 2008.
- ↑ Тарас Шевченко. Документи й матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 4.
- ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1407, розд. 3.
- ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1454, арк. 87.
- ↑ Цей епізод описано в повісті Тараса Шевченка «Княгиня». Його також переповідає Олександр Кониський у своїй книзі «Тарас Шевченко-Грушівський», стверджуючи, що першим історію про «залізні стовпи» розповів Олександр Лазаревський.
- ↑ Основа. — 1862. — кн. III. — С. 4—5 (материалы); Твори… — т. III. — С. 167—168.
- ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, спр. 1485, арк. 94.
- ↑ Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах. — К. : Вид-во АН УРСР: т. I — 1951, т. II — 1953, т. III — 1949, т. IV — 1949, т. V — 1951, т. VI — 1957, т. VII — кн. перша і кн. друга — 1961, т. VIII — 1963, т. IX — 1963, т. X — 1964 (далі просто Твори у десяти томах), т. III. — С. 169—170; «Одесский вестник», 1892. — № 226.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII. — Кн. II. — № 347.
- ↑ Був він собі середнього зросту — такий мужественний, здоровий чоловік
- ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 5; Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1511, арк. 95; Твори у десяти томах… — т. II. — С. 229.
- ↑ «Основа», 1862, кн. III. — С. 5; Твори у десяти томах… — т. III. — С. 170; Метрична книга с. Моринців за 1823 р., запис № 16. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві
- ↑ Див. статтю «Терещенко Оксана Антонівна» в Шевченківському словнику
- ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. — Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1526.
- ↑ Твори у десяти томах, т. III. — С. 129.
- ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 6; Твори у десяти томах, т. II, с. 229; ЦДІА УРСР, ф. 127, оп. 1013, спр. 164, арк. 798.
- ↑ Киевская старина. — 1882. — кн. 9. — С. 562; Твори у десяти томах… — т. II. — С. 106.
- ↑ Твори у десяти томах, т. III. — С. 169—170; т. V. — С. 225.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. V. — С. 225.
- ↑ Основа. — 1862. — кн. III. — С. 10; Твори у десяти томах… — т. V. — С. 225.
- ↑ Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 50.
- ↑ Основа. — 1862. — кн. III. — С. 10; Твори… — т. V. — С. 225.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 355; т. V. — С. 187—188.
- ↑ Киевская старина. — 1882. — кн. 9. — С. 563.
- ↑ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 10.
- ↑ Черкаський обласний архів. — Ф. 661. — Спр. 120. — Арк. 3—6.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188; т. VII, кн. II, № 349.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. II. — № 348.
- ↑ Основа. — 1862. — кн. III. — С. 10; Твори… — т. V. — С. 188.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. I. — № 1.
- ↑ Шевченко Тарас Григорович (9 березня 1814 — 10 березня 1861 рр.) // Політологічна енциклопедія: навч. посібник для вищ. навч. закл. / укл.: Карасевич А. О., Шачковська Л. С. — Умань: ФОП Жовтий О. О., 2016. — Книга — IX. — 478 с. — С. 334.
- ↑ Чалый М. Жизнь и произведения Т. Шевченко… — C. 22; Санкт-Петербургские ведомости. — 1831. — 9 февраля; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 30.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 47.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 3—8; т. V. — С. 188; т. VII, кн. II. — № 350, 353.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. І. — № 2.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. IV. — С. 121—122; т. VII, кн. II, № 352, 353, 354, 355.
- ↑ Бурачек М. Великий народний художник. — X. : Мистецтво, 1939. — С. 13.
- ↑ Див. «Сборник материалов для истории императорской С.-Петербургской Академии художеств за сто лет ее существования». — СПб., 1865. — ч. II. — С. 251; Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. I. — № 6.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. I. — № 5, 7.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. І, № 8.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. IV. — С. 122; т. VII, кн. II, № 359
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 360.
- ↑ Твори у десяти томах, т. IV, с. 127; т. VII, кн. II, № 361
- ↑ Твори у десяти томах… — т. IV. — С. 125; т. VII, кн. II, № 362.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 363.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. IV. — С. 128; т. VII, кн. II, № 364.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 365.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 366—369.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II. — № 370.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II, № 371.
- ↑ [іншу версію відстоює Мечислав Гаско у своїй книзі У колі Шевченкових та Гоголевих друзів. Етюди пошуків і знахідок. Видавництво: Радянський письменник Рік видання: 1980]
- ↑ Основа. — 1862. — кн. V. — С. 54; Пискунов Ф. Шевченко, его жизнь и сочинения… — С. 62; Твори у десяти томах… — т. V. — С. 188; т. VII, кн. II, № 356; Жур П. Шевченковский Петербург… — С. 81.
- ↑ Твори… — т. IV. — С. 135.
- ↑ а б Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 6.
- ↑ Див. Спасский И. Г. Русская монетная система. Место и значение русской монетной системы в мировом денежном хозяйстве. — Л., 1962.
- ↑ Жур Петро. Шевченківський Петербург. — К. : Дніпро, 1972. — С. 57—66.
- ↑ Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 6; Жур Петро. Шевченківський Петербург… — С. 57—66.
- ↑ Твори, т. IV. — С. 133; т. VII, кн. II. — № 373.
- ↑ Твори… — т. IV. — С. 134; т. VII, кн. II. — № 374.
- ↑ Твори… — т. IV. — С. 131; т. VII, кн. II, № 375.
- ↑ Твори… — т. IV. — С. 148; т. VII, кн. II. — № 376.
- ↑ Запис на відпускній Шевченка: «Васильевская часть, 2, кварт. № 100, записан 3 июня 1838 г., 18 февраля 1839. Надзиратель Иванов»
- ↑ Центральний Державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10—17.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. V. — С. 28.
- ↑ Центральний державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 15—16.
- ↑ Жур Петр. Шевченковский Петербург. — Лениздат, 1964. — С. 140.
- ↑ Деко О. "Український (Леонардо) Тарас да Моринці [Архівовано 31 липень 2013 у Wayback Machine.]. (Сторінки із «Шевченківського календаря» скорочено) // «Голос України». — 2013. — № 66 (5566) (5 квіт.). — С. 10—11.
- ↑ УРЕ… — т. 7. — С. 300.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. I. — С. 3—8; 14; 11—13; 84—87; Бородін В. Над текстами Т. Г. Шевченка. — К. : Наукова думка, 1971. — С. 65.
- ↑ «Сын отечества»… — т. II. — кн. 4, відділ IV. — С. 836—837.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 21—24; 25—27; 48—54; 55—56; 57—59; 60—62; 63—67.
- ↑ Іван Підкова / Кобзарь. Том 1 (1876)
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 75—81.
- ↑ Библиотека для чтения. — 1844. — т. 64, отд. VI. — С. 41.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. І. — № 36, 37, 38, 39.
- ↑ Жур, 1979, с. 12, 14-16.
- ↑ Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К. : Держлітвидав України, 1964. — С. 118.
- ↑ Справа № 81, ч. 6, арк. 60—65.
- ↑ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченко… — С. 6.
- ↑ Русские пропилеи. — М., 1916. — т. II. — С. 180—181; 203—204; Киевская старина. — 1888. — кн. 10. — С. 2—3.
- ↑ Рід: Ревуцькі
- ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 2130, арк. 16
- ↑ «Русские пропилеи» — М., 1916. — т. II. — С. 181; Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. I, № 84.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 392—393; 439.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 32.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 32—33.
- ↑ Радянське літературознавство. — 1939. — № 4. — С. 95, 101.
- ↑ «Маяк». — 1844. — т. XVII. — № 34. — гл. IV. — С. 76; Твори у десяти томах… — т. VII. — кн. І. — № 92—97.
- ↑ Бородін В. Т. Тарас Шевченко і царська цензура… — С. 85.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 239—253.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 236.
- ↑ Справа № 96, літ. «Ш», арк. 5; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 18.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 237.
- ↑ Справа № 96, літ. «Ш», арк. 6; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. — Київ, ф. 1, № 380, арк. 1; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963 . — С. 18—19.
- ↑ «Иллюстрация». — 1845. — т. І. — № 34. — С. 537—538; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. — К. : Держполітвидав УРСР, 1963. — С. 22—23; Державний музей Т. Г. Шевченка. — Київ, А — 192, А — 7, арк. 1.
- ↑ Кроми — населений пункт Росії. Розміщений на березі річки Кроми, 36 км до міста Орел. Через селище проходить дорога державного значення. Під час другої поїздки Тараса Шевченка в Україну (1845) — повітове містечко, в якому налічувалось 5 церков. Пізніше занепало і в 1924 році стало селом. Зараз — це селище міського типу, районний центр Орловської області, біля семи тисяч жителів.(Кроми)
- ↑ Твори у десяти томах… — т. III. — С. 305—353; т. V. — С. 33.
- ↑ «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 253; Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 36—37.
- ↑ Спогади про Шевченка. — К. : Держлітвидав України, 1958. — С. 34; «Киевская старина», 1887, кн. U. — С. 567—568.
- ↑ Киевская старина. — 1894. — кн. 2. — С. 235; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К. : Держполітвидав УРСР, 1950. — С. 82; Твори у десяти томах… — т. VI. — С. 237.
- ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 262—272
- ↑ Твори у десяти томах… — т. I. — С. 310—324.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. I. — С. 325—329.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 330—336.
- ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 337—339
- ↑ Твори у десяти томах… — т. І. — С. 340—347.
- ↑ Твори у десяти томах… — т. I. — С. 354.
- ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 4
- ↑ Твори у десяти томах… — т. VII, кн. II. — № 312, 313, 314, 315.
- ↑ Доповідь Орлова Миколі I. Кирило-Мефодіївське товариство.
- ↑ Король В.Ю. Історія України. Документи. Матеріали. — К. : Видавничий центр «Академія», 2002. — С. 197. — ISBN 966-580-125-2.
- ↑ а б КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ ХВОРОБИ І ПРИЧИНА СМЕРТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА. svitlytsia.crimea.ua. Процитовано 26 лютого 2016.
- ↑ Арал Тенгизи 1848–1849. Малюнки Тараса Шевченка. Денник Олексія Бутакова. Мандрівки Олексія Макшеєва. pdf (PDF). Козак Невада, Наутілус. Львів, 2019.
- ↑ а б «Образ Києва та його околиць у 1959 році». Науково-популярний журнал «Чумацький шлях» № 3, 2009, сторінки 10-16. Автор Надія Наумова, завідувачка відділу Наукового музею Тараса Шевченка.
- ↑ Шевченко Тарас // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1984. — Кн. 2, [т. 10] : Хмельницький Борис — Яцків. — С. 3816. — ISBN 5-7707-4049-3.
- ↑ А. А. Благовещенский. Шевченко в Петербурге (1858—1861) // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 337—346; 545—549.
- ↑ Смерть і похорон. litopys.org.ua. Процитовано 29 червня 2015.
- ↑ Місто Дмитровськ розташоване на правому березі річки Общериця при її впадінні в річку Нерусса (притока Десни) на автомобільній дорозі Кроми — Комаричі в 89 км на північний захід від міста Орел.
- ↑ 22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка в Україні, на Чернечій горі.
- ↑ Шевченко Тарас Григорович (9 березня 1814 — 10 березня 1861 рр.) // Політологічна енциклопедія: навч. посібник для вищ. навч. закл. / укл.: Карасевич А. О., Шачковська Л. С. — Умань: ФОП Жовтий О. О., 2016. — Книга — IX. — 478 с. — С. 344.
- ↑ Беатріче Ченчі — батьковбивця, дочка римського аристократа Франческо Ченчі (1527—1598), що прославилася красою і мужнім поведінкою під час розслідування і кари. У 1598 р разом з мачухою Лукрецією Петроні-Ченчі і братом Джакомо вступила в змову, щоб убити батька, «грубого і розбещеного» старого. Була засуджена за цей злочин і страчена разом зі спільниками через відсікання голови. Ченчі. Ця історія послужила сюжетом численних літературних творів.
- ↑ Ізборник. Подражаніє 11 псалму
- ↑ Від редакційної колегії / Корнійчук О. Є., Тичина П. Г., Рильський М. Т., Редько Ф. А., Копиця Д. Д.— В кн.: Тарас Шевченко. Кобзар. Повна збірка поезій./Академія наук УРСР. Інститут Української Літератури ім. Т. Г. Шевченка. Ред. колегія: Корнійчук О. Є., Тичина П. Г., Рильський М. Т., Редько Ф. А., Копиця Д. Д. — К. : Державне Літературне Видавництво, 1939. — 396 с.
- ↑ Булах (30 вересня 1861). Письмо помощника начальника каневской полиции киевскому губернатору о распространении букварей Шевченко. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — 432 с.
{{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр:|description=(довідка) - ↑ Васильчиков И. И. (14 жовтня 1861). Письмо киевского генерал-губернатора гражданскому губернатору об отмене распоряжений, запрещавших пользование букварем Т. Г. Шевченко. Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814-1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — 432 с.
{{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр:|description=(довідка) - ↑ Т. Г. Шевченко, життя і творчість. Художня творчість.
- ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвою<ref name=не вказано текст - ↑ а б в г д е ж и к л м н п Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1961. — Т. 7: Живопис, графіка 1830—1847. — Кн. 1.
- ↑ а б в г д Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1963. — Т. 8: Живопис, графіка 1847—1850.
- ↑ Арал Тенгизи 1848–1849. Малюнки Тараса Шевченка. Денник Олексія Бутакова. Мандрівки Олексія Макшеєва. pdf (PDF). Козак Невада, Наутілус. Львів, 2019.
- ↑ а б в г д е ж Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1964. — Т. 9: Живопис, графіка 1851—1857.
- ↑ а б в г д е ж и к л Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1963. — Т. 10: Живопис, графіка 1857—1861.
- ↑ Кому писав Шевченко листи? ukrposhta.ua Процитовано 3 жовтня 2018
- ↑ Епістолярій Тараса Шевченка і Лесі Українки на уроках української літератури у 5—8 класах ukrlit.net Процитовано 3 жовтня 2018 року
- ↑ ЕПІСТОЛЯРІЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЯК ОБ'ЄКТ ПОШУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ЖИТТЄПИСУ (Любов БАШМАНІВСЬКА) dspace.nbuv.gov.ua Процитовано 3 жовтня 2018
- ↑ а б Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 18.
- ↑ а б в Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с.
- ↑ Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 24—25.
- ↑ Забужко О. Шевченків міф України [Текст]: спроба філос. аналізу. — 3-є вид. — К. : Факт, 2006.
- ↑ Давидові псалми // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 358—365; С. 742—748.
- ↑ Політико-правові погляди Т. Г. Шевченка
- ↑ Погляди Шевченка на культурно-історичний розвиток укр.народу
- ↑ а б Козачковський А. Із спогадів про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 76—80.
- ↑ а б Афанасьєв-Чужбинський О. Спомини про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 87—107.
- ↑ В. Л. Беренштам. Т. Г. Шевченко і простолюдини, його знайомі // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 107—112.
- ↑ а б Савичев М.Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 255—264.
- ↑ Григорович Д. Літературні спогади // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 75.
- ↑ Стороженко. Епізод із життя Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 82—83.
- ↑ Пономарьов Ф. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 67—68.
- ↑ Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 42—43.
- ↑ Рейтинг «Погляду». 10 найцікавіших пам'ятників Шевченку в Україні [Архівовано 9 березень 2014 у Wayback Machine.] // Погляд. — 09.03.2013.
- ↑ «Интер» создал первую интерактивную карту объектов, посвященных Шевченко.
- ↑ Пам'ятник Тарасу Шевченку на Сокільській скалі
- ↑ У Харкові на багатоповерхівці почали малювати найбільший в Україні портрет Шевченка. // УНІАН. 01.10.2014.
- ↑ Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851—2014 / укладач: Т. Г. Пішванова. — Донецьк : Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. — 176 с.
Джерела
- M.Г. Жулинський. Шевченко Тарас // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 619. — ISBN 978-966-00-1359-9.
- Петро Жур. Літо перше. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — Дніпро, 1979. — С. 12, 14-16.
- Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с.
- Тарас Шевченко і Вінниччина: Біобібліогр. покажч. / Уклад.: Г. Авраменко, О. Кізян, Б. Хоменко. Вступ. ст. «Шевченкіана Вінниччини» Б.Хоменка; Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. — Вінниця, 2004. — 107 с.
- Т. Г. Шевченко і Вінниччина: бібліогр. покажч. : 200-річчю від дня народж. Кобзаря присвячується / уклад. Г. М. Авраменко ; вступ. ст. Б. В. Хоменка, нова ред. ст. А. М. Подолинного ; наук. ред. А. М. Подолинний ; ред. О. Г. Поліщук ; відп. за вип. Н. І. Морозова ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. — Вінниця, 2013. — 304 с.
- Тофтул М. Г. Шевченко Тарас Григорович // Сучасний словник з етики. — Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416 с. — С. 395. — ISBN 978-966-485-156-2.
- Шевченківський збірник = Шевченковский сборник / Всеукр. літ. ком., Коміс. по влаштуванню Шевченків. свята. — Харків : Друк. ”Ренесанс”, 1919. – 48 с.
- Плачинда В. П. Шевченко Тарас Григорович // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін. – 2-е вид. випр. і доп. – К.: Українська енциклопедія, 2004. – С. 803—804. — ISBN 966-7492-19-2.
- Шевченко Тарас // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1984. — Кн. 2, [т. 10] : Хмельницький Борис — Яцків. — С. 3813-3822. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Шевченко Тарас // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2076-2080. — 1000 екз.
- Шевченко, Тарас Григорович // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 718. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
- Ткачова Л. Шевченко Тарас Григорович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Шевченко Тарас Григорович // Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
Посилання
- Автопортрети
- Віртуальні Шевченківські читання
- Кобзар
- Науково-освітній веб-портал «Тарас Шевченко». http://kobzar.ua. Інститут телекомунікацій і глобального інформаційного простору НАН України. Процитовано 11 березня 2015.
{{cite web}}: Недійсний|мертвий-url=http://кобзар.укр(довідка) - Тарас Шевченко // «Ізборник». Повне зібрання творів.
- Твори Тараса Григоровича Шевченка в бібліотеці Чтиво.
- Твори Тараса Григоровича Шевченка в Інтернет-архіві.
- Твори Тараса Григоровича Шевченка в мережевій бібліотеці «Відкрита книга»
- Інтерактивна біографія Тараса Шевченка
- Вікторина про Тараса Шевченка — проєкт Яндекса до 200-річчя Т. Г. Шевченка
- Електронний словник мови Тараса Шевченка
- Кобзар почерком Шевченка
- Тарас Шевченко, його біографія і творчість в Інтернеті | Інститут післядипломної педагогічної освіти
- Сумцов М. Ф. Шевченко, Тарас Григорьевич // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- Тарас Шевченко.— Український центр
- Тарас Шевченко в Електронній бібліотеці «Культура України»
 |
Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела. |