Відкрити головне меню
Вікіпедія

Дзюба Іван Михайлович

український письменник, критик
(Перенаправлено з Дзюба Іван Михайлович (Герой України))

Іва́н Миха́йлович Дзю́ба (нар. 26 липня 1931, с. Миколаївка, Волноваський район) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України[1].

Дзюба Іван Михайлович
Дзюба Іван Михайлович
Іван Дзюба у 2004 році
Час на посаді:
10 жовтня 2001 — 30 серпня 2005
Президент  Леонід Кучма,
Віктор Ющенко
Попередник—
НаступникРоман Лубківський
Час на посаді:
13 липня 1999 — 10 жовтня 2001
ПрезидентЛеонід Кучма
ПопередникВолодимир Яворівський
Наступник —
Час на посаді:
17 листопада 1992 — 19 серпня 1994
ПрезидентЛеонід Кравчук, Леонід Кучма
ПопередникЛариса Хоролець
НаступникДмитро Остапенко (Міністр культури і мистецтв України; з 1995)
Народився26 липня 1931(1931-07-26) (87 років)
село Миколаївка, Волноваський район, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР СРСР
ГромадянствоСРСР СРСР → Україна Україна
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Свободи — 2009
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1991Державна премія України в галузі науки і техніки — 2017

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Дзюба.
Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Дзюба Іван Михайлович (пілот).

Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України».

Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» тощо.

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Народився в селянській сім'ї с. Миколаївка Ольгинського району Сталінської області.

1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською[1].

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті[2], згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959.

В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки[3].

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[4] Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[5]

1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу[2].

Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України[6]

З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакцiйної ради[1].

В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994)[6]. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто[1].

1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Один із учасників ініціативної групи «Першого грудня»[7].

З 2001 року — почесний доктор НаУКМА[8].

Член Українського ПЕН.


ПоглядиРедагувати

 
Іван Дзюба; офіційна світлина КДБ перед арештом Дзюби у 1973 році

«Попри все пережите, особливо у ХХ столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багатa й самобутня культура, однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов'язаних з цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.

Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови коло сучасних комп'ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення) української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів.»

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[9]

Проблеми зі здоров'ямРедагувати

Іван Дзюба захворів на туберкульоз легень ще у студентські роки[10]. Потреба у постійному лікуванні й певних умовах життя задля виживання давало КДБ чудовий інструмент тиску на Дзюбу. На думку дослідників, саме через загострення хвороби під час його арешту 1972 року, Дзюба був змушений до певної міри піддатися «слідчому тиску» партії та КДБ і «покаятися», інакше він просто не пережив би найближчу зиму в таборі.[11]

ТвориРедагувати

КнигиРедагувати

Статті та лекціїРедагувати

  • Вимирання слова (2004)[12]
  • Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа» (2005)[13]
  • Дзюба І. М. Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї / НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2015. — 78 с. — (Студії з регіональної історії. Степова Україна) ISBN 978-966-02-7536-2 http://podolyanin.com.ua/m/history/8920/

Редакція та упорядкуванняРедагувати

Автор вступних статейРедагувати

  • І. Фізер, Психо-лінгвістична теорія літератури Олександра Потебні: метакритичне дослідження. — К.: Обереги, 1996
  • М. Павлишин, Канон та іконостас. — К.: Час, 1997
  • Україна: антологія пам'яток державотворення, Х-ХХ ст.: у 10 т. — К.: Основи, 2009
  • Порода: Антологія українських письменників Донбасу. Упорядкування Веніаміна Білявського і Микити Григорова. Передмова Івана Дзюби. — К.: Легенда, 2017, 2017. — 384 с.

Кінематографічна діяльністьРедагувати

Автор сценаріїв фільмів:

Співавтор сценаріїв стрічок «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с., «Поет і княжна»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с., «На цій окраденій землі»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с., «Душа з призначенням прекрасним»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с., «Доле моя, де ти?»), «Поет і княжна» (1999, у співавт.) та ін.

Нагороди і відзнакиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. ↑ а б в г Олена Зварич. Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій… Крім України // Україна молода, № 229, 08.12.2006
  2. ↑ а б Сергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо //Український тиждень
  3. ↑ Історичний календар: цей день в історії (25 квітня) // Ін-т історії України НАНУ
  4. ↑ ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ. НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ
  5. ↑ Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181). Архів оригіналу за 23 листопад 2015. Процитовано 16 серпень 2015. 
  6. ↑ а б в В ефірі — Іван Дзюба (відео). передача "Вечір з Миколою Княжицьким". телеканал ТВІ. 2011-11-24. Архів оригіналу за 2011-12-10. Процитовано 2011-12-01. 
  7. ↑ Ініціатива «Першого грудня». Архів оригіналу за 2012-03-02. Процитовано 2011-12-16. 
  8. ↑ Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього: лекція прочитана 15 жовтня 2001 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — Київ: КМ Academia, 2001. — 34 с.
  9. ↑ https://www.facebook.com/boris.yeghiazaryan/posts/1777162262320609
  10. ↑ Хто ви, академіку Дзюбо?
  11. ↑ [недоступне посилання з липень 2019
  12. ↑ Дзюба, Іван (23 липня 2004). Вимирання слова. Архів оригіналу за 29 жовтень 2017. Процитовано 29 жовтня 2017. 
  13. ↑ Дзюба, Іван (14 жовтня 2005). Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «Психологічна Европа». Архів оригіналу за 29 жовтень 2017. Процитовано 29 жовтня 2017. 
  14. ↑ Указ Президента України № 567/2001 від 26 липня 2001 року «Про присвоєння звання Герой України»
  15. ↑ Указ Президента України № 26/2009 від 16 січня 2009 року «Про відзначення державними нагородами України»
  16. ↑ Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 № 52 «Про присудження Державних премій Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року»
  17. ↑ Указ Президента України від 21 травня 2018 року № 138/2018 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2017 року»

ПосиланняРедагувати

Іван Дзюба
у сестринських Вікіпроектах
  Цитати у Вікіцитатах?
  Іван Дзюба у Вікісховищі?

Джерела та літератураРедагувати

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дзюба_Іван_Михайлович&oldid=25594738