Щербицький Володимир Васильович

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна) — 16 лютого 1990, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці.

Щербицький Володимир Васильович
Щербицький Володимир Васильович
Emblem of the Ukrainian SSR.svg 10-й Перший Секретар ЦК КПУ Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic.svg
25 травня 1972 — 28 вересня 1989
Попередник Петро Юхимович Шелест
Наступник Володимир Антонович Івашко
Народився 17 лютого 1918(1918-02-17)
Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна)
Помер 16 лютого 1990(1990-02-16) (71 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
Похований
Відомий як політик
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНРСРСР СРСР
Національність українець
Освіта УДХТУ
Політична партія КПУ
У шлюбі з Щербицька Рада Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923—2015)
Діти син Валерій (1946—1991) і дочка Ольга (1953—2014)
Рідня мати — Тетяна Іванівна Щербицька
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці — 1974 Герой Соціалістичної Праці — 1977
Орден Леніна — 1958 Орден Леніна — 1968 Орден Леніна — 1971 Орден Леніна — 1973
Орден Леніна — 1974 Орден Леніна — 1977 Орден Леніна — 19 Орден Леніна — 19
Орден Жовтневої Революції — 1978 Орден Жовтневої Революції — 1981 Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1985
Медаль «За трудову доблесть»
Ленінська премія — 1982
Орден Переможного лютого
Підпис Volodymyr Shcherbytsky Signature 1978.png
Секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді у Києві, 1982. Фото О. Т. Бормотова

Член Ревізійної Комісії КПУ в 1952—1954. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1954—1956. Член ЦК КПУ в 1956—1990. Член Президії (Політбюро) ЦК КПУ в грудні 1957 — вересні 1989. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1956—1961. Член ЦК КПРС у 1961—1990. Кандидат у члени Президії (Політбюро) ЦК КПРС у жовтні 1961 — грудні 1963 і в грудні 1965 — квітні 1971. Член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року. Депутат Верховної Ради УРСР 4—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5—11-го скликань. Член Президії Верховної Ради СРСР у 1972—1989 роках. Народний депутат СРСР у 1989—1990 роках.

Натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами. Входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію[1].

ЖиттєписРедагувати

Народився 17 лютого 1918 в селянській родині.

У 1934—1935 роках — інструктор, пропагандист Верхньодніпровського районного комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу Дніпропетровської області.

Член ВКП(б) з 1941 року.

У 1941—1942 роках — навчання у Військовій академії хімічного захисту.

У 1942—1946 роках — служба в Червоній армії: начальник хімічної служби, бригади, помічник начальника хімічного відділу Закавказького фронту, а потім Закавказького військового округу.

У 1946—1948 роках — завідувач бюро планово-попереджувального ремонту Дніпродзержинського коксохімічного заводу Дніпропетровської області, секретар партійного бюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу імені Орджонікідзе.

З 1948 року — на партійній роботі. У січні — серпні 1948 року — завідувач організаційно-інструкторського відділу Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У серпні 1948 — грудні 1951 року — 2-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У грудні 1951 — серпні 1952 року — партійний організатор ЦК ВКП(б) Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

У серпні 1952 — лютому 1954 року — 1-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КПУ Дніпропетровської області.

У лютому 1954 — 23 листопада 1955 року — 2-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. 23 листопада 1955 — 20 грудня 1957 року — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

4 грудня 1957 — 19 травня 1961 — секретар ЦК КПУ.

28 лютого 1961 — 28 червня 1963 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

7 липня 1963 — 15 грудня 1964 року — 1-й секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ.

15 грудня 1964 — 27 жовтня 1965 року — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 року — голова Ради Міністрів Української РСР.

25 травня 1972 — 28 вересня 1989 року — 1-й секретар ЦК КПУ.

З вересня 1989 року — на пенсії в Києві.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення зросійщення України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. На роботі Щербицький спілкувався виключно російською.[2]

Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади Михайла Горбачова 1 березня 1985 не підтримав «перебудову». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, в тому числі й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 прийнято нову Конституцію УРСР.

Правління Щербицького припало переважно на період розвиненого соціалізму, в цей час радянська економіка, переважно завдяки налагодженню постачання сировинних енергоносіїв до Західної Європи, функціонувала більш-менш стабільно, тому рівень життя жителів СРСР виріс, у порівнянні з попередніми періодами.

Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості[джерело?]. Велося інтенсивне містобудування, майже в кожному населеному пункті УРСР будувалися багатоповерхові житлові будинки за типовими проектами, великі міста забудовувалися цілими мікрорайонами та житловими масивами таких будівель. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося інтенсивне будівництво монументів та споруд в стилі соцреалізму, що мали пропагандистське значення для диктатури компартії. За наказом Щербицького у Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945» (відкритий 9 травня 1981), музей В. Леніна, хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції на честь Жовтневого перевороту, здійснено реконструкцію Хрещатика. Підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо». Депутат Верховної Ради від Верхньодніпровського виборчого округу.

 
Надгробок Володимира Щербицького на Байковому цвинтарi

28 вересня 1989 пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України внаслідок звільнення пленумом ЦК КПУ у зв'язку з похилим віком. Наступником став Володимир Івашко.

Помер у 1990 у Клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легенів, за твердженнями деяких істориків (Гаманюк М.I.) ймовірно покінчив життя самогубством.[3] Похований на Байковому кладовищі.

РодинаРедагувати

  Зовнішні зображення
  Дружина – Щербицька Рада Гаврилівна
  Сімейне фото – Володимир Васильович з дружиною, донькою та сином
  Родина Щербицького В.В.
  Генеральний секретар партії Л.І. Брежнєв з Першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким

Дружина — Щербицька Аріадна Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923 — 11 листопада 2015).

Їхній шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу.

Діти: дочка Ольга (1951—2014), син Валерій (1946—1991). Ольга та Валерій померли після тривалої хвороби у клінічній лікарні «Феофанія».

Відзнаки та нагородиРедагувати

Вшанування пам'ятіРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію | Офіційний веб-сайт УІНП. www.memory.gov.ua. Процитовано 2019-02-08. 
  2. спогади Леоніда Кравчука → Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»… — С. 109.
  3. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
  4. Історична довідка Верхньодніпровського району
  5. Какие улицы сменили названия в Днепродзержинске. Архів оригіналу за 19 лютого 2018. Процитовано 18 лютого 2018. 

ЛітератураРедагувати

ПублікаціїРедагувати