Відкрити головне меню

Мико́ла Заха́рович Шамота́ (4 (17) грудня 1916, Полтава, Російська імперія — 4 січня 1984(1984-01-04), Київ, СРСР) — український літературознавець і критик партійного напряму. Доктор філологічних наук, професор, дійсний член АН УРСР (1967). Член ЦК КПУ (у 1976–1981 роках). Депутат Верховної Ради СРСР 8–9-го скликань.

Шамота Микола Захарович
Шамота Микола Захарович.GIF
Народився 4 (17) грудня 1916
Полтава, Полтавська губернія, Російська імперія[1]
Помер 4 січня 1984(1984-01-04) (67 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність журналіст, письменник, літературний критик, політик
Галузь літературознавство
Alma mater Академія суспільних наук при ЦК КПРС[d]
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d]
Володіє мовами російська
Учасник німецько-радянська війна
Членство НАН України і Спілка письменників СРСР
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Партія КПРС
Нагороди
орден Леніна орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1978

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Народився в родині службовця. З 1937 року працював вчителем середньої школи, викладачем технікуму.[2]

У 1939 році закінчив заочно Ніжинський педагогічний інститут Чернігівської області.

З 1939 року служив у Червоній армії, учасник німецько-радянської війни (1941–1945). Член ВКП(б) з 1945 року.

З 1945 року — завідувач партійного кабінету районного комітету КП(б)У. Почав видаватися в 1946 році.[3]

У 1948–1950 роках — головний редактор «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна») в місті Києві.

У 1953 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ, а потім Академію суспільних наук при ЦК КПРС.

У 1953–1955 роках — заступник завідувача відділу науки і культури ЦК КПУ.

У 1955–1956 роках — заступник головного редактора «Литературной газеты» в Москві.

З 1957 працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР завідувачем відділу соцреалізму та заступником директора інституту.[2] У 1961–1978 роках — директор Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР.[3] Член Президії, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР (1966–1971). З 1973 по 1979 рік очолював комітет по Державних преміях УРСР імені Тараса Григоровича Шевченка.

Спеціалізувався в ділянці теорії соціалістичного реалізму.

З 1978 року — персональний пенсіонер союзного значення в місті Києві.

Причетність до репресійРедагувати

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, радянські репресивні органи підняли питання щодо праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[4] 1973 року, за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання.[5].

Василь Стус стверджував, що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[6]

ТворчістьРедагувати

Літературознавча спадщина Шамоти є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії.

У своїх статтях в літературній і партійній пресі Микола Шамота гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор» Олеся Гончара, самвидавну літературу тощо).

На замовлення ЦК КПУ, Шамота у співавторстві з академіком АН УРСР Борисом Бабієм та членом-кореспондентом АН УРСР Арнольдом Шевелєвим рецензували книгу «Україна наша радянська» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.[2]

ПраціРедагувати

Статті:

  • «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» (журнал «Комуніст України», 1973, № 5)

Книги:

  • «Ідейність і майстерність» (Київ, 1953)
  • «Про художність» (2 вид., Київ, 1957)
  • «Випадок з практики» (1957)
  • «Талант і народ» (Київ, 1958)
  • «Література і життя народу» (Київ, 1963)
  • «За велінням історії» (1965)
  • «Про свободу творчості» (2 вид., Київ, 1973)
  • «Гуманізм і соціалістичний реалізм» (1976)
  • «Про гуманізм, про свободу. Проблеми літератури соціалістичного реалізму» (1978)
  • «Запас надійності» (1983)

Російські переклади

  • «О художественности» (2 изд., Москва, 1958)
  • «Художник и народ» (Москва, 1960)
  • «О свободе творчества» (Москва, 1966).

НагородиРедагувати

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати