Олійні фарби

фарба, в якій розчинником служить оліфа

Олійні фарби — густі пасти, приготовані шляхом розтирання пігменту зі сполучною речовиною, в якій головною складовою частиною є олія, тому вони так і називаються. Збереження і міцність творів образотворчого мистецтва, виконаних олійними фарбами, значною мірою залежить від якості зв'язувальних речовин.

Художні олійні фарби

КласифікаціяРедагувати

 
Худ. Альберт Едельфельт. "Не тільки гра на піаніно", 1884 р. Приклад використання олійних фарб

Згідно з державним стандартом, бувають олійні фарби наступних видів (класифікація за типом плівкотвірної речовини):

  • ГФ-023 — олійні фарби на гліфталевій оліфі;
  • МА-021 — олійні фарби на натуральній оліфі;
  • МА-025 — олійні фарби на комбінованій оліфі;
  • ПФ-024 — олійні фарби на пентафталевій оліфі.

Допоміжні речовини та наповнювачіРедагувати

Наповнювачами, які використовують, головним чином, для економії пігментів, слугують тальк, каолін, слюда та інші. Як допоміжні компоненти в склад олійних фарб вводять прискорювачі висихання (сикативи) — розчинені в оліфах солі кобальту, марганцю, свинцю, а також поверхнево-активні речовини; останні полегшують диспергування пігментів і наповнювачів при отриманні олійних фарб.

Види олійних фарбРедагувати

У промисловості випускають олійні фарби двох видів: так звані густотерті (пастоподібні) і готові до використання (рідкі). При отриманні густотертих олійних фарб спочатку готують в змішувачі однорідну пігментну пасту, а після цього розтирають її на тертках для фарб. Готові до використання олійні фарби отримують шляхом змішування всіх компонентів в кулькових млинах або розбавленні густотертих фарб оліфою.

Промислове виробництво олійних фарб[1]Редагувати

Процес виробництва олійних фарб складається з таких основних етапів:

  1. Підготовка компонентів. На цій стадії готують основні компоненти для виробництва, а саме сухі суміші пігменту, олії, поверхнево-активних речовини та смол у співвідношеннях, що відповідають властивостям кожного пігменту. Усі компоненти змішують та поміщають у промислові млини для диспергації. Деякі пігменти вимагають вакуумного диспергування, для додаткового видалення води та захопленого пігментами повітря.
  2. Процес розтирання суміші в млинах відбувається у декілька етапів. Зазвичай у промисловості виконується 3-4 кратна диспергація. Мета диспергації полягає у максимальному збільшенні питомої поверхні кожного пігменту, від цього залежить якість кінцевого продукту.
  3. Останні етап полягає у додаванні різних додатків таких як, антисептик, антибактеріальний додаток, стабілізатор (віск). Після чого проводять тести якості цієї фарби. Стандарти контролю полягають у перевірці міцності поверхні фарби, стійкість до біологічного деградування, стабільність до дії УФ променів, стабільність до дій температур. Після чого відібрану олійну фарбу залишають на 6 місяців, для природного відділення надлишків олії від пігменту.

ЗастосуванняРедагувати

Покриття металевих поверхонь олійними фарбами для зовнішніх робіт (за два шари) зберігають захисні властивості протягом 1-1,5 року.

На етикетці фарби має бути вказаний тип олійної фарби, її призначення та колір. Також може вказуватися витрата фарби на 1 м² поверхні в разі одношарового або двошарового покриття. Обов'язково має бути інформація про те, які розчинники з цим типом олійної фарби можна використовувати.

Якщо олійну фарбу використовується як ґрунтовка, то її потрібно розбавити. Для цього можна використовувати уайт-спірит, скипидар, гас або інші розчинники.

Після очищення, відбілювання та ущільнення без застосування сильних хімічних реагентів лляна олія стає найякіснішою з усіх олій. Можна також застосовувати соняшникову, горіхову або макову в суміші з лляною у співвідношенні 1:1 або 1:2.

Олійні фарби завжди містили певну кількість смол, бальзамів, а пізніше в них почали вводити віск.

Зі смол рекомендується застосовувати м'які, типу мастикса або дамара, з невеликим кислотним числом, у кількості не більше 15%, оскільки подальше збільшення надає кольоровому шару крихкість.

Бджолиний віск — речовина хімічно нейтральна, мало активна, майже не змінює свого складу і не стає ламкою і крихкою протягом тривалого часу; віск надає фарбам пастозність, а барвистому шару еластичність.

У сполуку рекомендується вводити не більше 5% воску, — в такій кількості він не послаблює сполучну силу олійних фарб.

Віск доцільніше застосовувати у вигляді розчину в скипидарі, оскільки при введенні воску в олію допомогою нагрівання, при охолодженні він знову виділяється.

За технічними умовами художня олійна фарба повинна задовольняти наступним вимогам:

  • колір не повинен змінюватися під дією прямих сонячних променів протягом трьох місяців (під дією ультрафіолетових — протягом 100 годин);
  • фарба не повинна містити крупинок нерозчиненого пігменту;
  • фарба, нанесена на ґрунт, у середньому шарі повинна висихати «від пилу» при температурі 15-20 °C через 3-5 діб;
  • фарба повинна мати добру адгезію як до ґрунту, так і при багатошаровому нанесенні;
  • не тьмяніти на емульсійному ґрунті;
  • не відшаровуватися сполучного при зберіганні в тюбиках і не перетворюватися в желатиноподібну масу;
  • не містити наповнювачів.

Виробництво художніх фарб повинно базуватися на наукових основах та глибокому знанні технології живописних матеріалів, на даних хімічних досліджень, досліджень фахівців-реставраторів та досвіді майстрів живопису минулого і сьогодення.

В цілях досягнення зовнішніх якостей художніх фарб (певної пастозності та збереження кольору фарби) іноді застосовують неоднаковий склад зв'язувальних речовин для різних пігментів.

Деякі фарби перетирають з лляною олією, інші з горіховою, соняшниковою або з сумішшю лляної олії з горіховою або соняшниковою.

Застосовують також олії одного і того ж виду, але різні за характером обробки: для одних пігментів — полімеризовані, для інших — термічне або просто вибілені, а для деяких — натуральну оліфу.

ІсторіяРедагувати

Живописці XV і XVII століть в якості зв'язуючих речовин застосовували рослинні олії — лляну, горіхову або макову, смоли, ефірні олії та деякі добавки, головним чином сикативи, для надання фарбам окремих специфічних властивостей.

Рубенс застосовував в якості сполучної речовини олії, вибілені та згущені сонцем, вводив смоли — мастиці або терпентин, тому його фарби були в'язкими, швидко висихали та володіли великою силою зчеплення з ґрунтом.

До складу сполучних художніх фарб входять ущільнені олії, м'які смоли, віск, ефірні олії, останнє в якості розріджувача густотертих барвистих паст.

З олій застосовують лляну, соняшникову, горіхову та макову. Жодна з цих олій за своїми властивостями не відповідає повністю всім вимогам, що пред'являються до головної складової частини сполучної речовини.

Соняшникова, горіхова і макова олії майже не змінюють кольори фарб, але повільно висихають і при затвердінні утворюють недостатньо міцну кольорову плівку і без відповідної обробки не можуть бути використані у виробництві художніх фарб.

Лляна олія щодо швидкості висихання і міцності є кращою олією, а при висиханні набуває коричневий відтінок, незважаючи на те, що за допомогою штучного освітлення вибільних землями і вдається кольоровість олії довести до мінімуму.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Методи виробництва олійних фарб. Сhemiplast (укр.). 22 березня 2019. Процитовано 22 березня 2019. 

ПосиланняРедагувати