Хрущов Микита Сергійович

радянський комуністичний діяч та політик

Хрущо́в Мики́та Сергі́йович (рос. Хрущёв Никита Сергеевич; 3 [15] квітня 1894(18940415), с. Калиновка, Дмитріївський повіт, Курська губернія, Російська імперія — 11 вересня 1971, Москва, Російська РФСР, СРСР) — радянський державний діяч, перший секретар ЦК КПРС у 19531964, Голова Ради Міністрів СРСР (19581964). Член ЦК КП(б)У в червні 1938 — вересні 1952 року. Член Політичного і Організаційного бюро ЦК КП(б)У в січні 1938 — грудні 1949 року. Член ЦК ВКП(б) (ЦК КПРС) у лютому 1934 — березні 1966 року. Кандидат у члени Політичного бюро ЦК ВКП(б) в січні 1938 — березні 1939 року. Член Політичного бюро (Президії) ЦК ВКП(б) (ЦК КПРС) в березні 1939 — жовтні 1964 року. Депутат Верховної Ради СРСР 1—6-го скликань, депутат Верховної Ради УРСР 1—4-го скликань, депутат Верховних рад союзних республік. Герой Радянського Союзу (1964), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961), генерал-лейтенант (1943).

Микита Сергійович Хрущов
рос. Никита Сергеевич Хрущёв
Микита Сергійович Хрущов
Микита Сергійович Хрущов
Перший секретар ЦК КПРС
14 вересня 1953 — 13 жовтня 1964
Попередник Йосип Сталін
Наступник Леонід Брежнєв
Голова Ради Міністрів СРСР
27 березня 1958 — 15 жовтня 1964
Попередник Микола Олександрович Булганін
Наступник Олексій Миколайович Косигін
3-й Перший Секретар ЦК КП(б)У
27 січня 1938 — 3 березня 1947
Попередник Посада відновлена; Станіслав Вікентійович Косіор як Генеральний Секретар ЦК КП України
Наступник Лазар Мойсейович Каганович
Голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) УРСР
5 лютого 1944 — 26 грудня 1947
Попередник Леонід Романович Корнієць
Наступник Дем'ян Сергійович Коротченко
5-й Перший Секретар ЦК КПУ
18 грудня 1947 — 18 грудня 1949
Попередник Лазар Мойсейович Каганович
Наступник Леонід Георгійович Мельников
Народився 3 (15) квітня 1894(1894-04-15)
с. Калиновка, Дмитріївський повіт, Курська губернія, Російська імперія
Помер 11 вересня 1971(1971-09-11) (77 років)
Москва, Російська РФСР
Похований Новодівичий цвинтар[1]
Відомий як політик, військовослужбовець, революціонер
Громадянство Російська імперіяСРСР СРСР
Alma mater Всесоюзна промислова академіяd і ДВНЗ ДонНТУ
Політична партія КПРС
У шлюбі з Єфросинія Хрущова (пом.)
Маруся Хрущова (розлуч.)
Ніна Хрущова
Діти Хрущов Сергій Микитович, Хрущов Леонід Микитович, Юлія Микитівна Хрущоваd, Аджубей Рада Микитівна і Єлена Микитівна Євреінова(Хрущова)d
Релігія Атеїзм
Нагороди
Герой Радянського Союзу Герой Соціалістичної Праці Герой Соціалістичної Праці Герой Соціалістичної Праці
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Суворова I ступеня Орден Кутузова I ступеня Орден Суворова II ступеня Орден Вітчизняної війни I ступеня
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 1 ступеня
Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» 1 ступеня
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Ленінська премія — 1959 Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1964

Закордонні:

Орден Білого Лева I ступеня
Орден Білого Лева I ступеня
Орден «Намисто Нілу» на великій стрічці

Помилка: неправильне або відсутнє зображення

Орден Сухе-Батора
Підпис

Період правління Хрущова часто називають «відлигою»: були випущені на свободу багато політичних в'язнів, в порівнянні з періодом правління Сталіна активність репресій значно знизилася. Зменшився вплив ідеологічної цензури. Радянський Союз досяг великих успіхів у підкоренні космосу. Розгорнув активне житлове будівництво. Разом з тим з ім'ям Хрущова пов'язані і організація найжорсткішої в післявоєнний період антирелігійної кампанії, розстріл робітників в Новочеркаську, судові процеси з винесенням смертних вироків проти валютників і цеховиків, яких радянська пропаганда називала «розкрадачами соціалістичної власності», і ухвалення помилкових рішень в сільському господарстві (зокрема, прорахунки при освоєнні цілини), у зовнішній політиці, придушення Угорського повстання 1956 року, цькування Бориса Пастернака, цькування художників-авангардистів. У період його правління посилилася напруга в стосунках між СРСР і США (так звана Холодна війна). Політика ЦК КПРС під його керівництвом з десталінізації призвела до розриву з комуністичними режимами Мао Цзедуна в Китаї і Енвера Ходжі в Албанії.

Молоді роки ред.

Народився в селі Калинівка Ольховської волості Дмитріївського повіту Курської губернії (тепер Курська область) на межі українських етнічних земель у селянській родині. Його батько Сергій Никанорович та дід Никанор Сергійович були селяни (за однією з версій Микита Хрущов — незаконно народжений син польського поміщика Александра Гаспитського, в якого мати Хрущова, Ксенія Іванівна, працювала служкою). Будучи підлітком, Микита працював підпаском — пас вівці, телята в поміщиці Шаусової.

У 1909 його родина переїхала на Успенський рудник, недалеко від Юзівки — робітничого селища з населенням 40 тисяч людей, однією лікарнею та десятками винних і пивних крамниць. Микита знову найнявся пасти корови, чистив казани на шахтах. З травня 1909 по 1912 рік був учнем слюсаря на заводі Боссе в Юзівці, допомагав ремонтувати шахтарське обладнання. З 1912 по 1913 рік — слюсар на Рутченківському руднику, з 1913 по 1914 рік — слюсар на Горшковському руднику, з 1914 по 1915 рік — слюсар на Пастуховському руднику біля Юзівки. У 1915—1916 роках — слюсар головних майстерень шахти № 11 Рутченківського рудника, у 1916—1917 роках — слюсар майстерень шахти № 11 і машиніст шахти № 31 Рутченківського рудника на Донбасі. Сучасні дослідження проведені Тетяною Карацубою показують, що в 1914 р. його рідний батько відписав Микиту Хрущова від призову до війська. За деякими даними, Хрущов працював управителем помістя в німця Кірша, який був власником шахт в Юзівці.

У 1917 році — член Рутченківської Ради, член Рутченківського революційного комітету, голова Рутченківської ради руднично-заводських комітетів Спілки металістів гірничорудної промисловості. У 1917—1918 роках — голова комітету бідноти села Калинівки Дмитріївського повіту Курської губернії. Член РКП(б) з листопада 1918 року.

У 1919—1920 роках — червоноармієць, голова осередку, політрук, комісар батальйону 9-ї стрілецької дивізії 13-ї армії РСЧА, інструктор політичного відділу 9-ї Кубанської армії РСЧА. У 1920—1922 роках — політпрацівник Донецької трудової армії РСЧА, політичний керівник Рутченківського кущового управління. У 1922 році — помічник керуючого рудника Рутченківського рудоуправління на Донбасі.

У 1922—1925 роках — студент робітничого факультету, політичний керівник, секретар осередку КП(б)У робітфаку при Донецькому гірничому технікумі імені Артема.

У 1925—1926 роках — секретар Петрово-Мар'їнського районного комітету КП(б)У Сталінського округу Донбасу. У 1926—1928 роках — завідувач організаційного відділу, заступник секретаря Сталінського окружного комітету КП(б)У. У 1928 році — заступник завідувача організаційно-розподільного відділу ЦК КП(б)У в Харкові. У 1928—1929 роках — завідувач організаційного відділу, заступник секретаря Київського окружного комітету КП(б)У.

Його кар'єра як визначного партійного керівника починається з 1929, коли він навчався в Московській Промисловій академії (закінчив два курси у 1931 році) в одній групі з дружиною Сталіна Надією Алілуєвою і, завдяки персональній характеристиці, що вона дала[2], здобув довіру Сталіна, якою користувався до смерті останнього. З вересня 1929 по січень 1931 року — студент, секретар осередку ВКП(б) Промислової академії імені Сталіна у Москві.

З січня по липень 1931 року — 1-й секретар Бауманського районного комітету ВКП(б) міста Москви. З липня 1931 по січень 1932 року — 1-й секретар Краснопресненського районного комітету ВКП(б) міста Москви. 30 січня 1932 — 16 січня 1934 року — 2-й секретар Московського міського комітету ВКП(б).

24 січня 1934 — 10 лютого 1938 року — 1-й секретар Московського міського комітету ВКП(б). Одночасно 24 січня 1934 — 7 березня 1935 року — 2-й секретар Московського обласного комітету ВКП(б), 7 березня 1935 — 10 лютого 1938 року — 1-й секретар Московського обласного комітету ВКП(б).

Перший секретар ЦК КП(б)У ред.

 
Микита Хрущов і Йосип Сталін, 1936 рік

27 січня — 13 червня 1938 року — в.о. 1-го секретаря ЦК КП(б)У. Одночасно з 17 квітня по 31 травня 1938 року — в.о. 1-го секретаря Київського обласного і міського комітетів КП(б)У. 18 червня 1938 — 3 березня 1947 року — 1-й секретар ЦК КП(б)У. Одночасно у червні 1938 — 22 березня 1947 року — 1-й секретар Київського обласного і міського комітетів КП(б)У.

У 1939 році в Москві безуспішно виступав за входження Поліського воєводства (Берестейщини) до складу УРСР, сперечався щодо цього питання з першим секретарем ЦК Компартії Білоруської РСР Пантелеймоном Пономаренком[3][4][5]. Сталін, побачивши проект Хрущова про розмежування між УРСР і БРСР, розгнівано запитав: «Петлюри вже немає, Скоропадського — немає, Винниченка — немає, тож хто ж це складав?» (рос. «Петлюри уже нет, Скоропадского — нет, Винниченко — нет, так кто же это составлял?»)[5].

Під час входження радянських військ у Бессарабію, 29 червня виступав на мітингу в Кишиневі. Під час радянського вторгнення до Польщі очолював Військову Раду КОВО.

Під час Німецько-радянської війни перебував у Червоній армії. З серпня по жовтень 1941 року — член Військової ради Головного командування Південно-Західного напрямку. 26 вересня 1941 — 12 липня 1942 року — член Військової ради Південно-Західного фронту. У грудні 1941 — червні 1942 — член Військової ради Головного командування Південно-Західного напрямку. 12 липня — 5 серпня 1942 року — член Військової ради Сталінградського фронту і по-суті очолював політичну раду оборони Сталінграда, а генерал Єременко був головнокомандувач. 23 серпня — 28 вересня 1942 року — член Військової ради Південно-Східного фронту. 28 вересня — 31 грудня 1942 року — член Військової ради Сталінградського фронту. У січні — лютому 1943 року — член Військової ради Південного фронту. У березні — 20 жовтня 1943 року — член Військової ради Воронезького фронту. 20 жовтня 1943 — серпень 1944 року — член Військової ради І-го Українського фронту.

5 лютого 1944 — 26 грудня 1947 року — голова Ради Народних Комісарів (Ради Міністрів) Української РСР.

У 1944 році виступив з пропозицією приєднати Холмщину до України, створивши у складі УРСР Холмську область (зрештою край відійшов до ПНР)[6]. У 1945 році безуспішно звертався до Сталіна з пропозицією включити до Закарпатської області УРСР український етнічний край Пряшівщину (включена зрештою до ЧСР)[7]. Обстоював також приєднання до Закарпаття української частини Мараморощини (залишилася зрештою у складі Румунії)[8].

У серпні 1945 наголошував на потребі привселюдних страт через повішання учасників Українського національно-визвольного руху в містах Західної України[9].

26 грудня 1947 — 16 грудня 1949 року — 1-й секретар ЦК КП(б)У[10].

У грудня 1949 року повернувся до Москви, де був секретарем ЦК ВКП(б) (з 16 грудня 1949 по 7 вересня 1953) і 1-м секретарем Московського обласного комітету партії (з 16 грудня 1949 по 10 березня 1953).

За життя Сталіна Хрущов був вірним виконавцем його доручень, чим і заслужив довіру могутнього протектора. Сталінську політику, бувши першим секретарем ЦК КП(б)У, Хрущов неухильно здійснював і в Україні. На цей період його діяльності в Україні припадають: важкий останній рік єжовщини, окупація, а потім приєднання до УРСР Галичини й Волині (1939) та Буковини (1940), наступний, особливо на початку війни, кривавий терор на західноукраїнських землях, організація радянського підпільно-партизанського руху під час Другої світової війни, голод 1946—1947 і післявоєнне посилення боротьби з українським повстанським рухом.

Керівник СРСР ред.

 
Зустріч з Джоном Кеннеді у Відні, 1961 рік
 
Приїзд Микити Хрущова до Луганська, 1956 рік

По смерті Сталіна Хрущов став 7 вересня 1953 року 1-м секретарем ЦК КПРС, з 25 лютого 1956 року очолив Бюро ЦК КПРС по Російській РФСР, а з 27 березня 1958 року зосередив у своїх руках партійне й державне керівництво, ставши головою Ради Міністрів СРСР. 14-15 жовтня 1964 року внаслідок внутрішнього заколоту в Політбюро ЦК КПРС Хрущова позбавлено всіх посад і усунено від державного й партійного керівництва.

Очоливши по смерті Сталіна КПРС, а згодом і уряд СРСР, сміливістю господарсько-політичних перебудов Хрущов виявив себе як найяскравіша індивідуальність, єдина серед спадкоємців Сталіна. На XX з'їзді КПРС (лютий 1956) він виступив з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», розпочавши цим боротьбу проти культу особи Сталіна. М. Хрущов ужив рішучих заходів до забезпечення країни харчами, розпочавши аграрну реформу[11]: встановлено підвищені, обґрунтованіші, ніж раніше, закупівельні ціни на сільгосппродукцію; щоб розв'язати зернову проблему, ініційовано освоєння цілинних земель (від 1954 року); більш ніж 120 000 спеціалістів сільського господарства переведено з керівного апарату на роботу до села; розпочато реорганізацію МТС, здійснено продаж техніки колгоспам; списано борги колгоспів минулих років; скасовано податок на особисте господарство; почали призначати пенсії колгоспникам; дозволено видавати паспорти сільським жителям. Здійснено перебудову кермування промисловістю й сільським господарством: утворено раднаргоспи, промислові райони, поділено обкоми КПРС на сільські та міські тощо.

Однак, ці його заходи або не мали успіху (наприклад, примусові посіви кукурудзи в районах, де не було сприятливих для цієї культури умов, перебудова партійних організацій за виробничим принципом), або ж їх не доведено до кінця: ініціювавши розвінчання «культу особи», сам-таки й повернувся до політики ресталінізації; допустивши певну свободу думки, з кінця 1962 розпочав переслідування т. зв. «абстракціонізму» й «модернізму» в літературі та мистецтві; початковими заходами десталінізації сприяв певному поширенню прав національних республік, але згодом їх знедійснив посиленням боротьби проти націоналізму в цих республіках. Особливо тяжкий своїми наслідками, зокрема в Україні, хрущовський закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям» (1958), за яким запроваджено посилену русифікацію не лише освіти, а й усього культурного життя.

Ця непослідовність політики Хрущова викликала, з одного боку, розчарування й незадоволення люду, у висліді якого розвинувся рух опору в національних республіках, спрямований головно проти національної дискримінації; а з другого — у керівних колах КПРС страх перед т. зв. «волюнтаристичними» методами хрущовського керівництва, що загрожували зруйнувати тоталітарну систему, що її виробив Сталін. Це останнє й стало причиною внутрішнього заколоту в Політбюро ЦК КПРС 1964 року, внаслідок якого Хрущова усунено з усіх керівних позицій.

Хрущов залишив «Спогади», в яких дещо критично, але на загал схвально оцінює лінію партії за доби його активної політичної діяльності.

Роль у «Карибській кризі» ред.

Докладніше: Карибська криза

Під час жорсткого протистояння СРСР у Карибській кризі за три години до можливого удару США по Кубі зумів домовитись з президентом США Джоном Кеннеді і зупинити переростання конфлікту у війну. Домовленість полягала у взаємних поступках обох країн.

Стиль та поведінка Хрущова ред.

«Ми вас поховаємо» ред.

Докладніше: Ми вас поховаємо

На прийомі в Москві 18 листопада 1956 Хрущов у бесіді з американськими дипломатами хотів підкреслити суперечливість двох світових систем. Він хотів процитувати тезу Маркса про те, що соціалізм є могильником капіталізму, але замість цього видав фразу «Ми вас поховаємо», яку він повторив на одній із зустрічей з журналістами в США у вересні 1959 року.

Хрущов і авангардисти ред.

На виставці творів художників-авангардистів 1 грудня 1962 року в Москві критично і у грубій формі висловив свої оцінки щодо творів окремих художників та скульпторів[12], запропонувавши їм покинути країну[13].

Особисте життя ред.

Хрущов захоплювався творчістю забороненого в СРСР українського письменника Володимира Винниченка. Хрущов познайомився з творами Винниченка ще в юнацтві. Герой оповідання «Талісман» єврей Піня став для нього на все життя своєрідним зразком для наслідування. Хрущов називав себе «маленьким Пінею», і зізнавався, що виступити з розвінчанням культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС його надихав саме цей герой Винниченка[14].

Згідно зі спогадами колишнього 1-го секретаря ЦК Компартії України та члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста, Леонід Брежнєв, що замінив Хрущова на посту Генерального секретаря ЦК КПРС, пропонував Володимиру Семичастному, голові КДБ СРСР у період підготовки Пленуму ЦК КПРС 1964 року, фізично позбутися М. С. Хрущова, улаштувавши аварію літака, автокатастрофу, отруєння або арешт[15].

У 1960 році вийшла відома пісня італійського співака Адріано Челентано — «Nikita rock» (укр. «Рок Микити»), яка була присвячена Микиті Хрущову, тоді це було сприйнято як політична сатира[16].

Сім'я ред.

Був двічі одружений:

  • Перша дружина — Єфросинія Іванівна Хрущова (Писарева), померла в 1919 році. Діти від шлюбу:
    • син — Хрущов Леонід Микитович (1917—1943), радянський військовий льотчик, загинув на фронті в повітряному бою
    • дочка — Хрущова Юлія Микитівна, (1916—1981)
  • Друга дружина — Ніна Петрівна Хрущова (Кухарчук), (1900—1984). Діти від шлюбу:

Нагороди ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Новодевичье кладбище
  2. Рой Медведев. Н. С. Хрущёв: Политическая биография[недоступне посилання з липня 2019]
  3. Леонюк В. Хрущов Микита // Словник Берестейщини. — Львів : Видавнича фірма «Афіша», 1996. — Т. 1. — С. 324. — ISBN 966-95063-0-1.
  4. Сергійчук, 2008, с. 499.
  5. а б Макарчук С. А. Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 221. — ISBN 978-966-346-409-1.
  6. Сергійчук, 2008, с. 465, 480-481.
  7. Сергійчук, 2008, с. 333.
  8. Сергійчук, 2008, с. 335.
  9. Лисенко О. Важкий шлях до миру: українське суспільство та влада у середині 1940 — на початку 1950-х рр. // Український історичний журнал. — К., 2015. — № 5 (524) (вер.-жовт.). — С. 37. — ISSN 0130-5247.
  10. Переїжджаючи до Москви, наказав зачистити архівні фонди і документи, де було вказано його прізвище у контексті масових репресій в Україні. [1] [Архівовано 11 серпня 2019 у Wayback Machine.]Валерій Смолій. Як збирати по світах наші культурні цінності.— Укрінформ, 11.01.2016 00:58
  11. Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 395.
  12. Манеж, которого никто не видел [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  13. Мокрик, Радомир (2023). Бунт проти імперії: українські шістдесятники. А-ба-ба-га-ла-ма-га. с. 277. ISBN 978-617-585-249-1. 
  14. Ігор Роздобудько. Винниченко — улюблений письменник Хрущова. // Кобза. Українці Росії. 27.08.2016 [Архівовано 3 вересня 2016 у Wayback Machine.]
  15. Петро Шелест «Справжній суд історії ще попереду», сторінка 417.
  16. Адриано Челентано. Неисправимый романтик и бунтарь. bookz.ru. Ірина Файт. 2013. Архів оригіналу за 17 липня 2015. Процитовано 17 травня 2015.  (рос.)

Джерела ред.

Попередник: Голови РНК УРСР
19441946
Наступник:
Корнієць Леонід Романович Рада Міністрів УРСР