Пафос

риторична категорія, що відповідає стилю поведінки, манери або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням

Па́фос,[1] або па́тос[2] (грец. πάθος — відчуття, емоція), також пате́тика[3] — риторична категорія, що відповідає стилю поведінки, манери або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням, натхненням.

Всесвітня виставка у Парижі, 1900 р. Пафосна буржуазна архітектура, стара поштівка
Художник Поль Бодрі. Пафосний надгробок, цвинтар Пер Лашез, Париж

Категорія вперше була повністю розроблена Арістотелем, який поряд із пафосом виділяв такі елементи риторики, як етос і логос. В трактуванні Арістотеля, пафос являє собою прийом, при якому естетика оповідання передається через трагедію героя, його страждання й емоції глядачів у відповідь.

Пафос — почуття особливого піднесення, великого захоплення. В. Г. Бєлінський так характеризував це почуття: «Пафос завжди є пристрасть, запалена в душі людини ідеєю і завжди спрямована до ідеї». Критика часто вдається до слова пафос, вкладаючи в нього значення сутності, основної спрямованості ідей творчості письменника або окремого твору.

В пізнішому представленні, у працях Гегеля, поняття пафосу розширилось, включаючи не тільки трагічну, але й урочисту піднесену естетику, загальний настрій твору. До пафосу традиційно вдаються автори од, епосів, трагедій.

Почали виділяти пафос :

  • героїчний,
  • трагічний,
  • романтичний,
  • сентиментальний,
  • сатиричний.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

.

  1. Пафос // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  2. Патос // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  3. Патетика // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.