Вікіпедія

Користувач:Q13/mova

< Користувач:Q13
Українська мова
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширена в Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон Східна Європа
Носії мова спілкування від 41 млн.[1] до ~ 45 млн.
рідна ~ 37 млн.[2]
друга мова ~15 млн.[3]
Місце 26 або 27[4]
Класифікація

Індоєвропейська

Слов'янська
Східнослов'янська
Офіційний статус
Державна Україна Україна
Офіційна

ПМР(невизнано)
Молдова

Сербія

Регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов»
Польща[5]
Румунія[5]
Хорватія [6]
Словаччина[5]
Боснія і Герцоговина[5]

Чехія[7]
Регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАН України (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАН України (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАН України (зіставна лінгвістика)
Коди мови
ISO 639-1 uk
ISO 639-2 ukr
ISO 639-3 ukr
SIL UKR
Поширеність української мови у 70-х р.р. XX ст — зменшення території (виселення українців зі сходу Польщі у 1947 р., посилена русифікація у Східній Слобожанщині, на Кубані, Стародубщині та у прикордонних районах Ростовської обл).
Українська мова на українських грошах — купюра номіналом 1 гривня (випуск 2006 р.).
Українська мова на гривнях часів Української Народньої Республіки.
Напис українською мовою «один карбованець» на радянських грошах — купюра номіналом 1 карбованець (випуск 1961 р.).
Напис українською мовою (з помилками) «Прідністрівський Банк» на придністровському купоні номіналом 50 придністровських рублів, випуск 1993 р., поряд з написами російською та «молдавською» мовами.
Напис українською мовою «Придністровський Республіканський Банк» на грошах Придністров'я, на купюрі номіналом 1 придністровський рубль, поряд з написами російською та «молдавською» мовами.
Срібляник Ярослава Мудрого з написом «Съребро Ѩрославлє», 1019-54 р.р.
Грошові знаки ОУН-УПА — бофон («на бойовий фонд») номіналом 20 карбованців[8][9][10][11][12].
Гроші, випущені «Центральним емісійним банком України» у Рівному під час окупації України Німеччиною у 1942 р.[13] — напис українською мовою під написом німецькою.

Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑ'jɪnʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова корінного населення України. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Є державною мовою в Україні, офіційна мова Придністров'я. Поширена також в Аргентині, Бразилії, Білорусі, Великобританії, Казахстані, Канаді, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, США та інших країнах, де мешкають українці. Виникла на основі південних діалектів розмовної мови Київської Русі[14].

Головні факти ред.

  • До 1990-х років українська мова бл. 376 років заборонялася, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[16].
  • Українська мова в різні історичні періоди називалася по-різному. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова». «Русинською мовою» вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русин»).
  • Уперше слово «Україна» вжито в «Іпатіївському літописі» за 1189 р.[20], назва «українська мова» широко вживається для позначення розмовної та нової літературної мови України-Русі з середини XIX ст (паралельно з іншими, попередніми назвами).
  • Традиційно українську мову разом з білоруською та російською відносять до східнослов'янської групи мов, однак такий поділ є географічним, а не науково-лінгвістичним. Насправді українська мова пов'язана з усіма іншими слов'янськими мовами складними зв'язками на всіх рівнях, є до певної міри центральною мовою, принаймні між західнослов'янськими (польською) та східнослов'янськими (російською) мовами [22].
  • Українською мовою в світі послуговуються від 41[23] до 45 [24] млн. осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.
  • Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»), зрідка — латинку у різних варіантах. Граматика та фонетика української мови має як спільні (доконаний та недоконаний вид дієслів, три роди іменників та прикметників), так і відмінні риси (найбільша кількість фонем серед усіх слов'янських мов — 48[25], найбільша кількість кореляційних пар м'яких та твердих приголосних, кличний відмінок, дві форми майбутнього часу, чотири часи дієслів тощо) з сусідніми слов'янськими мовами.
  • Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, у меншій мірі на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (польською було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російською «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунською «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруською «ўлік» — облік, «сякера» — сокира тощо). У свою чергу до української було запозичено багато слів з церковносло'янської мови («приязнь», «злочин»[26]), латини («раптом», «мета»), давньогрецької мови («огірок», «троянда»), різних тюркських мов («кавун», «тютюн»), німецької («фарба», «дах») та російської («копійка», «вертоліт») мов, менше з польської («ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов[27]. Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор дінських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[28], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[29]).

Назви мови, приклади та цитати, статус, класифікація ред.

Писемні та усна мови в Україні, історичні назви мови ред.

Літературні (писемні) мови в Україні — церковнослов'янська, давньокиївська писемно-літературна, канцелярська мова Великого князівства Литовського, латина, староукраїнська писемна, літературна російська, сучасна літературна українська мови

Починаючи з середини XI ст. до XVIII ст. на території сучасної України у письмі широко використовувалася церковнослов'янська мова. Як правило, літописці та переписувачі на письмі не відтворювали реальної фонетики мови щоденного вжитку.

За часів Русі для діловодства вживалася давньокиївська писемно-літературна мова. У Великому князівстві Литовському, починаючи з XIV ст., основою світської літературної норми була тогочасна книжна українсько-білоруська мова, існують різні варіанти її змішання з тогочасною розмовною українською мовою.

На Закарпатті літературною мовою була латина.

Від початку XVIII ст. в Україні як літературна мова широко вживалася літературна російська, у текстах можна знайти лише невелику кількість українізмів. Протягом XVIII ст. з'являються перші тексти, написані живою українською мовою[30].

  Зовнішні посилання

Назва ред.

Докладніше: Назва української мови

Приклади мови ред.

Докладніше: Сучасна українська мова#Приклади

Цитати ред.

Див. підбірку цитат про українську мову на порталі «Українська мова», а саме на сторінках порталу «Архів цитат про українську мову» та «Вибрана цитата про українську мову»

Статус ред.

Докладніше: Статус української мови

В Україні ред.

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[31] українська мова є єдиною державною мовою України.

  Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

 

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[32] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року[33], що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова).

Вживання ред.
Докладніше: Мовна ситуація в Україні

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

  • українську мову вважали рідною лише 64,3% населення,
  • російську 34,4%,
  • іншу — 1,5%.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

  • переважно українська — 41,8%,
  • переважно російська — 36,4%,
  • обидві мови (залежно від обставин) — 21,6%.

Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

В Придністров'ї ред.

Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[34].

  Стаття 12.

Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

 

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання[35].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.

Поширеність у світі ред.

Поза Україною та ПМР статус української регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» в Польщі, Румунії, Хорватії[36] та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які зараз знаходяться поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.

Докладніше про вживання української мови в Румунії, Молдові, Словаччині, Росії, Болгарії, Польщі та Угорщині див. у статті Статус української мови.

Класифікація та коди мови ред.

 
Схема родинних взаємин слов'янських мов.
 
Текст пісні «Ще не вмерла Україна», надрукований орфографією, що вживається для кубанської балачки, у збірці «Пісні козаків Кубані» поета І. Варавви, Краснодар, 1948 р. (пісню написано 1862 р., стала Державним гімном України 1992 р.).
Див. також Слов'янські мови, Східнослов'янські мови.
Загальновизнана класифікація

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:

  • починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі (зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови),
  • обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.


Історичні та альтернативні класифікації слов'янських мов


Особливі риси у порівнянні з іншими слов'янськими мовами

На фонетичному рівні:

  • найбільша кількість фонем — 48.
  • найбільша вокалічність — «прозорість», милозвучність.
  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.
  • чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні:

  • послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)
  • паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)
  • збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

Кодифікація українських діалектів в окремі мови

Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови (йдеться насамперед про поліську (західнополіську, ятвязьку) та русинську мови, а також кубанську балачку[42]). Декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову — кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою східнослов'янською або західнослов'янською (особливо бачванська русинська мікромова) мовою.

Коди мови

Українській мові присвоєно такі ISO 639 та SIL коди:

  • ISO 639-1 — uk,
  • ISO 639-2(T/B) — ukr,
  • ISO 639-3 — ukr,
  • код SIL — UKR.

Відповідно до стандарту ГОСТ 7.75-97, який є офіційним у Російській Федерації, Казахстані, Киргизстані, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Узбекистані, Туркменистані та Білорусі, кодами української мови є укр та ukr, цифровим кодом є 720.

Відповідно до коду ISO 639-3 русинській мові, що її було створено на основі південнозахідних діалектів української мови, присвоєно код rue (насправді існує чотири «русинські» мікромови, три з яких — бачвансько-сремська або паннонська / бачвансько-русинська, лемківсько-пряшівська або русинська на Пряшівщині / шарисько-пряшівська та лемківська у Польщі або лемківсько-горлицька — є кодифікованими у 90-х р.р. XX ст., а «підкарпаторусинська» або русинська на Закарпатті не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів — середньозакарпатського, лемківського, бойківського (верховинський діалект) та гуцульського).

Відповідно до ISO 15924, кодом кириличної абетки, яка використовується для письма українською мовою, є Cyrl, цифровим кодом є 220.

Історія ред.

Докладніше: Історія української мови

Існують різні підходи у викладі хронології розвитку української мови.

Періодизація за державами ред.

З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:

Періодизація за джерелами ред.

2. «Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

  • протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
  • давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
  • ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
  • середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
  • пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
  • сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах[43].

Періодизація за фонологічними змінами ред.

3. Періодизація розвитку української мови Ю. Шевельова, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, має такі періоди:

  • формування української мови (VII ст. – прибл. 1125 р. / 1150 р.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.
  • період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах): виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів.
  • період усталення тенденцій в українській мові (на півночі України з перших десятиріч XV ст., на півдні України з кін. XV ст – кін. XVIII ст.)
  • припинення активних змін у фонології української мови (від кін. XVIII – поч. XIX ст.)

Характерні риси мови ред.

Сучасна літературна українська мова має багато фонетичних і морфологічних рис, що виразно відрізняють її від інших слов'янських мов.

До них належать[44][45]:

  • чергування [ɔ] (на письмі — о) та [ɛ] (на письмі — е) з [i] (на письмі — і): бік — боку [bʲik] — [ˈbɔku], сім — семи [sʲim] — [sɛ̝ˈmɪ];
  • відтворення праслов'янського [æː] (також позначається як ě, на письмі — ѣ) як [i]: діти [ˈdʲtɪ̞];
  • злиття [ɨ] та [i] (на письмі — и/ы та і) у неогублений ненапружений голосний переднього ряду високого піднесення, що позначається [ɪ̞] або [ɛ̝] ([ие] або [еи]): вити [ˈwɪtɪ̞] або [ˈwɪ̞tɪ̞] — «сукати» і «скиглити»; пор. рос. вить, выть, пол. wić, wyć);
  • часткове збереження палаталізації глухого ясенного африката [t͡sʲ] (кінець, криниця [kʲiˈnɛt͡sʲ], [krɪ̞ˈnɪt͡sʲɑ]) тощо.

Також існує багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов'янських мов :

  • позиційно зумовлене чергування [u] / [w] (фактично [u̯], наприклад, у залі, але в аудиторії [uˈzɑlʲi] — [wɑudɪ̞ˈtɔrʲiji] або [u̯ˈzɑlʲi] — [u̯ɑudɪ̞ˈtɔrʲiji]), що є спільним з білоруською мовою;
  • збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими (дід, дідько [dʲid], [ˈdʲidʲkɔ]), що є спільним з південнобілоруськими говірками;
  • довгі зубні та середньопіднебінні замість звукосполучень D + j, Pd + j (питання [pɪ̞ˈtɑɲːɑ]), що є спільними з білоруською мовою;
  • звукосполучення [rɪ̞], [lɪ̞] замість пізньопраслов'янських rъ > rь, lъ > lь (зі слабкими єрами) в середині коренів між приголосними (кривавий, глитати [krɪ̞ˈwɑwɪ̞j], [ɦlɪ̞ˈtɑtɪ̞]), що є спільними з білоруською мовою;
  • [w] замість [l] у старих сполуках на кшталт СъlС (вовк), що є спільним з білоруською мовою;
  • елементи укання (коли ненаголошений звук [ɔ] в певних позиціях перетворюється на [ɔ•] або [u]: кожух [ku'ʒux]), що є спільними з болгарською мовою.

З усіх цих «українських» рис лише дві, а саме чергування [u] / [w] > [u̯] та перехід [l] в [w] у давньоукраїнських звукосполученнях на кшталт СъlС, фіксуються в усіх українських діалектах.

Фонетика ред.

Докладніше: Українська фонетика та Вимова в українській літературній мові

Українська мова має 48 фонем: 6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и, 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Голосні звуки

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

 
Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
На письмі Опис МФА
основний ненаг. після м'яких ненаг. п. м'яких
і ї Неогублений передній високий /i/ (і)
[ı̽] (іи)*
[ɪ] (и)*		 [i] (і) [i] (і)
[ı̽] (іи)*		 [i] (і)
[ı̽] (іи)*
и Неогублений ненапружений передній високо-середній /ɪ/ (и) [ɪ̞] (ие)
[ɛ̝] (еи)		  — —
е є Неогублений передній низько-середній /ɛ/ (е) [ɛ̝] (еи)
[ɪ̞] (ие)		 [ɛ] [e]
а я Неогублений задній низький /ɑ/ (а) [ɑ̽] (а) [ɑ̈] (а̇, ӓ) [ɐ] (а̇, ӓ)
о Огублений задній низько-середній /ɔ/ (о) [ɔ̝] (о)
[o] (оу)		 [ɔ̈] (о̇, ӧ) [ɔ̽] (о̇, ӧ)
[ö] (о̇у, ӧу)
у ю Огублений задній високий /u/ (у) [u] (у) [ʊ] (у̇, ӱ) [ʊ] (у̇, ӱ)

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки
Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний
Губно-
губні 		Губно-
зубні 		Зубні апіко-ламінальні Зубні ламінальні Піднебінно-ясенні Твердо-
піднебінні 		М'яко-
піднебінні
тверді тверді пом'якшені м'які
Носові Сонорні /m/ (м) /n/ (н) /nʲ/ (н')
Зімкнені Дзвінкі /b/ (б) /d/ (д) /d͡z/ (д͡з) /d͡zʲ/ (д͡з') /d͡ʒ/ (д͡ж) /dʲ/ (д') /ɡ/ (ґ)
Глухі /p/ (п) /t/ (т) /t͡s/ (ц) /t͡sʲ/ (ц') /t͡ʃ/ (ч) /tʲ/ (т') /k/ (к)
Щілинні Сонорні /w/ (в) /j/ (й) /ɦ/ (г)
Дзвінкі /z/ (з) /zʲ/ (з') /ʒ/ (ж)
Глухі /f/ (ф) /s/ (с) /sʲ/ (с') /ʃ/ (ш) /x/ (х)
Бокові Сонорні /l/ (л) /lʲ/ (л')
Дрижачі Сонорні /rʲ/ (р') /r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звуки [d͡z] (дз) та [d͡ʒ] (дж) не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.

В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.

/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ] [знан':а́]
/dʲ/ суддя [suˈɟːɑ] [суд':а́]
/tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ] [жиет':а́]
/lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ] [з'і́л':а]
/t͡sʲ/ міццю [ˈmʲit͡sʲːu] [м'і́ц':у]
/zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ] [моуту́з':а]
/sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ] [коло́с':а]
/t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] [обли́ч’:а]
/ʒ/ збіжжя [ˈzbʲiʒʲːɑ] [зб'і́ж’:а]
/ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ] [зати́ш’:а]

У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

Дослідження фонології української мови. Історична та діалектна фонологія

Історичне дослідження української фонології було започатковане О. Потебнею у працях «Про звукові особливості руських наріч. Малоруське наріччя» (рос. «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие») у 1865 р. та «Замітки про малоруське наріччя» (рос. «Заметки о малорусском наречии») у 1870 p.

Дослідженнями фонології української мови займалися численні українські, польські, російські, хорватські та чеські фахівці-мовознавці, список їхніх робіт подано у статті Українська фонетика.

Ю. Шевельовим у 1979 р. було написано «Історичну фонологію української мови» у якій він показав розвиток фонологічної системи української мови від праслов'янської на широкому історичному, діалектичному, міжмовному та текстуальному ґрунті, встановив глибинні системно-причинові зв'язки між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував появу перших рис української мови близько VII ст., остаточне завершення формування її основних рис приблизно у XVI ст.

  Зовнішні посилання

Орфоепія ред.

  • Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [наказ], [гордість], [усно], [села], [крица], [лівий].
  • Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоу], [молоко].
  • У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [и1]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].
  • Дзвінки приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].
  • Приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.
  • У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподіб­нюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш]. Вимовляємо [зваз'с'а], [стез'ц'і], [см'ійес':а], не [муц'с'а], [р'іц':і], [зр'їш:и], [жчеплеин':а], пишемо зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення.
  • У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц']. Вимовляємо [робиец': а], [т'ітц':і], [брац'кий], пишемо робиться, тітці, братський.
  • У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з ін­шими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляємо [с'ц'ідити], пишемо зцідити, ви­мовляємо [ссушити], пишемо зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.
  • У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими упо­дібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляємо [бород'ба], але пишемо боротьба (пор. боротися), вимовляємо [проз'ба], але пишемо просьба (пор. просити), вимовляємо [ходжби], але пишемо хоч би (пор. хоча).
  • У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] - у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].
  • Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [у], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф]. У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] - [в], [і] - [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.
  • Чергування [у] - [в], [і] - [й] залежить від того, яким звуком - приголосним чи голосним - закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Нар. те.) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (П. Тичина.) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (І. Нечуй-Левицький.) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (О. Гончар.). На початку речення перед словом, що починається при­голосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що почи­нається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі ба­гато людей.Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від зна­чення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ура­ження, вступ, але уступ.

Графіка ред.

Див. статтю Українська абетка.
 
Перша сторiнка «Букваря» Івана Федоровича, надрукованого у Львовi в 1574 році.

У статті Українська абетка подано таку інформацію:

  • літери сучасної української абетки.
  • таблицю відповідностей літер та звуків української мови (історична перспектива).
  • назви букв та їхня вимова.
  • історія української кириличної абетки.
  • походження літер сучасної української абетки.
  • формування орфографії української мови («правописні шукання»).
  Зовнішні посилання

Морфеміка ред.

Докладніше: Українська морфеміка

В українській мові слова поділяються на слова з непохід­ними та похідними основами.

Словами з непохідними осно­вами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).

Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).

В українській мові виділяють такі морфеми:

  • корені (основна значуща частина слів),
  • афікси
    • префікси (уточнюють смисл кореня, передають лексичне значення, інколи виражають граматичне значення, як вид у дієслів)
    • постфікси
      • суфікси (що мають дериваційне або словотвірне значення, передають лексичне та, частіше, граматичне значення)
      • флексії або закінчення (мають реляційне значення, тобто вказують на зв’язок слова з іншими членами речення)
    • інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, і слугують для зв’язування коренів у складних словах — водоспад).

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).

Морфологія ред.

Див. також статтю Граматика української мови.
 
Стандартна українська розкладка клавіатури у Microsoft Windows.
Частини мови

В українській мові виділяються десять частин мови:

Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.

Іменник
Див. також статті Іменник, Граматика української мови — іменник.

В українській мові іменники мають такі граматичні характеристики:

  • мають один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду — окуляри, канікули, гроші). Рід іменників формально виражається у закінченнях самого іменника (ромашка), у закінченнях прикметника (закінчення ий — а — е: біле волосся), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø — а — о: собака гавкав), у суфіксах (студентка, українець, поетеса). Деякі іменники мають спільний чоловічий та жіночий рід (визначається за контекстом — листоноша, суддя або доцент, астроном).
  • змінюються за числами: одниною, множиною та двоїною.
  • змінюються за відмінками: називний — (є) хто / що? (брат, мова), родовий — (немає) кого / чого? (брата, мови), давальний — (дати) кому / чому? (брату/ові, мові), знахідний — (бачу) кого / що? (брата, мову), орудний — ким / чим? (братом, мовою), місцевий — на/у/по кому / чому? (на браті/ові, у мові), кличний — хто / що? (брате, мово). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення.

Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні.

Відмінювання іменників можна подивитися у статті Граматика української мови — іменник.

Прикметник
Див. також статті Прикметник, Граматика української мови — прикметник.

В українській мові прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак - стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата - струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника.

Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену.

  • Вищий ступінь —
    • Проста форма утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш: добрий -добріший, милий - миліший, довгий - довший, міцний - міцніший. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-: тонкий - тонший, глибокий - глибший, далекий - дальший. При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Літера щ пишеться у прикметниках вищий, товщий (товстіший), кращий. Сполучення літер жч пишеться у прикметниках ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.
    • Складена форма утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш: яскравий - більш яскравий, швидкий - менш швидкий.
  • Найвищий ступінь —
    • Проста форма утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий - найдорожчий, міцніший - найміцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: якнайдорожчий, щонайменший.
    • Складена форма утворюється за допомогою додавання до прикметника слів найбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе: тривожний - найбільш тривожний, тривожніший над усе.

Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга - Ольжин, тітка - тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько - дядьків, дядькового, лікар - лікарів, лікаревого).

Незначна кількіть прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад.

Повні форми прикметників можуть мати:

  • Нестягнену форму (лише прикметники жіночого та середнього роду) у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії (зустрічаються здебільшого у народній творчості та поетиці).
  • Cтягнену форму (є основною, загальновживаною — гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині).

Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций. Відмінювання прикметників можна подивитися у статті Граматика української мови — прикметник.


  Цей розділ потребує доповнення.
Оригінальні риси граматики української мови
  • Іменник —
    • на відміну від української мови, в російській є лише три відміни іменника. IV відміна в українській мові (слова, що при відмінюванні набувають суфікс -ат- / -ят- — назви молодих тварин і птахів (теля, лоша, порося, ягня, щеня, кошеня, курча, каченя), найменування предметів (санчата), пестливі назви частин тіла (ноженята, рученята, оченята)) відповідають російським словам на -ёнок (рос. телёнок, козлёнок, цыплёнок — «теля, козеня, курча»), що належать до другої відміни.
    • на відміну від більшості слов'янських мов, в українській мові є кличний відмінок, який завжди вживається при звертанні. В російській мові є лише декілька слів, де кличний відмінок залишився (рос. Боже! — «Боже!»), у розмовній мові вживається так званий «неокличний відмінок» (рос. Саш! — «Олексо! / Сашо!»). У польській мові кличний відмінок вживається лише в офіційних випадках (пол. Janie! — «Яне!»), в розмовній мові він замінюється називним (пол. Jan! — «Яне!»). У польській мові кличний відмінок завжди вживається при образливому звертанні до співрозмовника (пол. złodzieju! — «злодію!», пол. idioto! — «ідіоте!»)
    • в українській мові у назвах тварин знахідний відмінок множини може бути рівнозначний називному або родовому (пасу ягнята, пасу ягнят).
    • у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду II відміни мають закінчення -а / -я для чітко окреслених предметів і понять та -у / -ю для нечітко окреслених предметів і понять: коня, цукру.
    • у давальному відмінку однини іменники II відміни мають паралельні закінчення — у назвах істот переважають флексії -ові, -еві, а у назвах неістот здебільшого вживаються -у, -ю: Володимирові (але й Володимиру), піску (але й піскові).
    • у знахідному відмінку однини деяких іменників II відміни назв неістот можливі паралельні закінчення: писати лист і листа.
    • деякі іменники II відміни в орудному відмінку множини мають паралельні закінчення: гістьми і гостями.
    • у відмінюванні іменників відбуваються чергування голосних та приголосних звуків, які є не властивими іншим слов'янським мовам:
      • в іменниках I відміни —
        • у давальному та місцевому відмінках однини іменників твердої групи кінцеві приголосні основи [ɦ], [k], [x] перед закінченням -і переходять у [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ]: вага — вазі, рука — руці, свекруха — свекрусі.
        • у родовому відмінку множини відбувається чергування останнього голосного основи [о] з [і]: особа — осіб, сирота — сиріт, нога — ніг; окремі іменники можуть мати подвійні форми: лоз і ліз, нор і нір, коз і кіз, голов і голів, коров і корів, панчох і панчіх; у деяких іменниках кінцевий [е] закритого складу чергується з [і]: береза — беріз, череда — черід; ряд іменників може мати паралельні форми зі вставним голосним і без нього: крихот / крихіт і крихт, іскор і іскр, служеб і служб; іменник сосна має форми сосон і сосен.
        • в орудному відмінку множини деякі іменники під впливом іменників третьої відміни мають паралельне закінчення -ми: свинями і свиньми, сльозами і слізьми.
      • в іменниках II відміни —
        • чергуються голосні -о- та -і-: рік — року.
        • чергуються приголосні [ɦ], [k], [x] та [zʲ], [t͡sʲ], [sʲ] у місцевому відмінку: луг — лузі, горох — у горосі.
      • в іменниках III відміни —
        • в іменнику мати формотворчий суфікс -ер- в закритому складі переходить в -ір-.
        • голосних -о- та -і- в суфіксах іменників: радість — радості.
        • голосних -о- та -і- в основах іменників при рухливому наголосі: ніч — ночі — ночей (але тінь — тіні — тіней).


Словотвір ред.

Див. також Словотвір.

Словотвір української мови — це розділ мовознавства, який досліджує словотворення (деривацію).

Словотвір в українській мові досліджували: Роман Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Ярослав-Богдан Рудницький, Олексій Ізюмов, Василь Ільїн, Іван Ковалик, Лідія Юрчук, Теодозій Возний, Марія Плющ, Ю. Редько, О. Шевчук, Л. Коць, Н. Клименко та в діахронному аспекті А. Майборода, В. Токар, Н. Зарицький, М. Чемерисов, Лукія Гумецька, Віталій Русанівський та ін.

В українській мові виділяють морфологічні і неморфологічні способи словотворення.

  • До морфологічних способів належать такі типи творення:
    • суфіксальний (спосіб творення слів за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець);
    • префіксальний (спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: давати → надавати, хто → ніхто, в'язати → вив'язати);
    • префіксально-суфіксальний (дозволяє створювати слова одночасним додаванням до твірної основи словотворчого префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній);
    • безафіксний (спосіб творення слів шляхом укорочення твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч).
    • складання основ і слів (спосіб творення слів, при якому дві і більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
  • При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
    • через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
    • через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат);
    • шляхом переходу однієї частини мови в іншу: завідуючий, операційна, кругом, відпочиваючий.

Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної (хмарочос ← хмари чесати, життєпис ← життя писати, хвилеріз ← хвилі різати, лісостеп ← ліс і степ, синьо-жовтий ← синій і жовтий, кисло-солодкий ← кислий і солодкий). Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією (правосторонній ← права сторона, однобічний ← один бік, сільськогосподарський ← сільське господарство). Прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід ← всюди ходити). Окремо виділяють складання слів (батько-мати ← батько і мати, хліб-сіль ← хліб і сіль, мед-пиво ← мед і пиво, срібло-золото ← срібло і золото, туди-сюди ← туди і сюди). Слова, утворені способом складання, називаються складними.

Одним з різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:

  • складанням частин кожного з твірних слів, що входять до базового словосполучення (завмаг ← завідуючий магазином),
  • складанням частини твірного слова і цілого твірного слова (держадміністрація ← державна адміністрація, медсестра ← медична сестра),
  • складанням назв початкових літер твірних слів (УТН ← Українські телевізійні новини, ЛПУ ← Ліберальна партія України),
  • складанням початкових звуків твірних слів (загс ← запис актів громадянського стану, ДЕК ← державна екзаменаційна комісія),
  • складанням початкових частин і звуків, літер, цифр тощо (облвно ← обласний відділ народної освіти, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).
Творення іменників

Нові іменники найчастіше виникають від іменників, прикметників, числівників і займенників:

  • за допомогою суфіксів: футбол → футболіст, вчити → вчитель, козацький → козаччина;
  • за допомогою префіксів: відповідальність → безвідповідальність, матерія → антіматерія;
  • за допомогою префіксів і суфіксів: борг → заборгованість, безпека → забезпеченість;
  • складанням окремих основ: за Карпатами → Закарпаття, південь + американець → південноамериканець;
  • складанням скорочених слів: спільне підприємство → СП, завідуючий магазином → завмаг;
  • безафіксним способом: великий → велич, вивозити → вивіз;
  • переходом прикметників у іменники: приймальня, керуючий.
Творення прикметників

Нові прикметники творяться від іменників, дієслов та інших прикметників:

  • за допомогою суфіксів: кімната → кімнатний, рухатися → рухливий, кінь → кінний;
  • за допомогою префіксів: народ → антинародний, за кордоном → закордонний;
  • за допомогою префіксів і суфіксів: під землею → підземний, мусити → вимушений;
  • складанням окремих слів: багато поверхів → багатоповерховий, вічно зелений → вічнозелений;
  • складанням основ без суфікса та основи з суфіксом: українські + німецькі → україно-німецькі, новий + рік → новорічний;
  • переходом із інших частин мови: перший номер → перший (кращий) студент.
Творення числівників

Числівники творяться:

  • за допомогою суфіксів: два → двадцять, чотири → чотирнадцять;
  • складанням: три + сто → триста.
Творення займенників

Займенники виникають від інших займенників:

  • за допомогою суфіксів: хто → хтось, якийсь → якийсь-небудь;
  • за допомогою префіксів: скільки → декілька, хто → ніхто.
Творення дієслів

Дієслова виникають:

  • за допомогою суфіксів: зелений → зеленіти, вмивати → вмиватися;
  • за допомогою префіксів: малювати → намалювати, виконати → перевиконати;
  • за допомогою префіксів і суфіксів одночасно: бігти → розбігтися, двоє → подвоїти.
Творення прислівників

Прислівники творяться від іменників, прикметників, числівників, дієслів, дієслівних форм та прислівників:

  • за допомогою суфіксів: зима → зимою, охайний → охайно;
  • за допомогою префіксів: учора → позавчора, довго → надовго;
  • за допомогою префіксів і суфіксів: далеко → здалеку, мій → по-моєму, час → тимчасово;
  • переходом інших частин мови у прислівники: лежачи на софі → відпочивати лежачи.
Творення прийменників

Прийменники виникають:

  • злиттям слів: сховався за пічку → сиділи на запічку, в середині року → знаходитися всередині;
  • переходом інших частин мови в прийменники: велике коло → сидіти коло хати, чудовий край → край села.
Творення сполучників

Сполучники творяться:

  • злиттям слів: за + те → зате, що + б → що б, як + би → якби;
  • переходом інших слів в сполучники: Що сталося? → Я не певен, що це вірне рішення.

Лексика ред.

Див. також Лексика української мови.
 
Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст.

Українська мова належить до слов'янської групи мов індоєвропейської мовної родини.

Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов[46]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[47].

В українській мові є численні запозичення з інших мов[48]:

Список найважливіших словників сучасної української мови, що систематизують її лексику, наведено у статті Лексика української мови.

  Зовнішні посилання

Синтаксис ред.

Див. також Синтаксис української мови.
Порядок розташування слів у реченні в українській мові

Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:

  • найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні:
    • узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
    • додаток - після керуючого слова;
    • обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
  • порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).

Заперечення

На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).

Зв'язки слів у підрідних словосполученнях

На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв’язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного - білий пес - білого пса - білому псу), зв’язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова - читаю книжку - читала книжку - читатимемо книжку), зв’язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом - сніданок нашвидку, співати йдучи

Інформацію про види словосполучень та речень в українській мові, а також про головні та другорядні члени речення та історію дослідження синтаксису української мови можна знайти у статті Синтаксис української мови.

Пунктуація ред.

Див. також статтю Пунктуація.

В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, кома з крапкою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття смислу написаного.

Українська пунктуація побудована одночасно на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.

Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику та запитання, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом тощо) склалася в українській мові під впливом західноєвропейських традицій у зв'язку з поширенням в Україні друку в XVI—XVII ст.

Стилістика ред.

Див. також статтю Стилістика.

У сучасній українській мові розрізняють такі стилі:

  • розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно-побутового стилю характерне:
    • широке використання загальновживаних слів;
    • вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;
    • вживання простих речень, звертань та ін.
    • розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.
  • художній — переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.
  • офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно-ділового стиля:
    • кожний документ має усталений зразок;
    • слова вживаються виключно в прямому значенні;
    • перважають слова- терміни, пов'язані з діловодством;
    • відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.
  • науковий — існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці) та усній (повідомлення, наукова доповідь тощо). Для наукового стилю характерні:
    • вживання слів у прямому значенні;
    • стрункість викладу думки;
    • логічна побудованість;
    • наявність специфічних термінів;
    • широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.
  • публіцистичний — має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів (закон, перспектива, держава тощо).
  • сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства. Для сакрального стилю характерне:
    • використання слів-назв Бога, найменувань стосунків людини і Бога;
    • інверсійний порядок слів у реченні;
    • повтори слів і словосполучень, з допомогою яких наголошується та чи та думка.
  Зовнішні посилання

Поширеність мови ред.

Докладніше: Поширення української мови
 
Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001 р.
 
Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) у 1998 та 2001 р.р.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

 
Поширеність української мови на території України

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[49].

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[50]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[51]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[52][53], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[54]), США (129 тис. мовців[55]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[56], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[57][58]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[59][60]), Румунії (57 тис. мовців[61]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[62] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[63][64]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[65]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[66] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[67]) та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[68] або 22 місце[69] у світі. Вона є також третьою[68] або другою[69] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[70] до 45 млн. осіб[71], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

  Зовнішні посилання

Діалекти ред.

Докладніше: Українська діалектологія
 
Діалекти та групи діалектів української мови. ♦ Лемківський говір

Сучасна українська мова має три наріччя[72]:

Діалекти української мови відрізняються лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

  • У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
  • У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
  • У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

Суржик ред.

Докладніше: Суржик
 
Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р.

Суржиком називають ненормативне мовлення українців в Україні та поза її межами, яке увібрало в себе елементи російської мови – насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).

В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).

Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.

Рисами суржика, що існує в Україні, є[73]:

  • вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже – «навіть», да – «так», нєт / нє – «ні», када – «коли», нє нада – «не потрібно», єлє – «ледь», щас / січас – «зараз», всєгда / всіда – «завжди», нікогда – «ніколи», чуть-чуть – «трохи», конєшно / канєшно – «звісно», навєрно – «мабуть», напримєр – «наприклад», допустім – «припустімо», мєжду – «між», вмєсто – «замість», вродє – «ніби то», імєнно – «саме так», будто – «ніби», вроді – «на кшталт, типу», рядом – «поряд», язик – «мова», больниця / болниця – «лікарня», циплята – «курчата», предохранітєль – «запобіжник», предсідатель – «голова», почтальйон – «поштар» тощо,
  • «українізовані» форми російських дієслів: здєлав – «зробив», длівся – «тривав», унаслідував – «успадкував», получав – «отримував», щитав – «рахував / вважав», отдав – «віддав», отключив – «відключив»,
  • «українізовані» форми російських числівників: первий/перва – «перший», вторий/втора – «другий»;
  • змішування українських і російських форм невизначених займенників: хто-то – «хтось», шо-то – «щось», як-то – «як-от», які-то – «якісь», який-то - «якийсь / певний», чого-то – «чогось», кой-шо – «дещо», кой-які – «якісь»,
  • порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком: по вулицям замість «по вулицях / вулицями», на англійській мові замість «англійською мовою»,
  • утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний – «найголовніший», саме важне – «найважливіше»,
  • утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший – «той, що відробив / відпрацював», прийшовший – «той, що прийшов», зробивший – «той, який зробив»;
  • слова і вирази, кальковані з російської: міроприємство – «захід», прийняти участь – «взяти участь», до цих пір – «досі», так як – «оскільки», бувший у користуванні – «що був у вжитку»,
  • у вимові редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна дж і дз на ж і з, також відсутність чергування к/ц, зсув наголосу за російським зразком (када – «коли», розгаварювать – «говорити», росписуваться – «розписуватися», звонять – «дзвонять», нахожуся – «знаходжуся», жінкє – «жінці», в восьмирічкі – «у восьмирічці», гово’рять – «го’ворять»), відсутність чергування о/і або е/і (корова/коров – «корова/корів», голова/голов – «голова/голів»).

Суржик, що існує в Україні, дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси, що їх зазначено вище, на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.

Іноді базова лексика заміщується запозиченями з російської мови, які при цьому спотворюються: рибйонок – «дитина», супруга – «дружина», дєвочка – «дівчинка», мальчик – «хлопчик», женщина – «жінка», тьоща – «теща». Іноді запозичується лише професійна термінологія та назви місяців: январ – «січень», хвевраль – «лютий», март – «березень», апрель – «квітень».

Взагалі велика індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. Від здобуття незалежності України ступінь проникнення української літературної норми став значним у Північній та Центральній Україні, на Слобожанщині, Херсонщині та Одещині — зараз спостерігається поступова українізація суржику.

Найосвіченіші суржикомовці володіють принаймні трьома засобами мовної комунікації:

  • літературною українською мовою,
  • українським варіаном російської мови,
  • та українсько-російським суржиком для побутового спілкування з родичами та знайомими.

Майбутнє суржику в Україні залежатиме від ступені освіченості українців – що освіченіша людина, то менше засміченою буде її мова.

Поза Україною суржик залишатиметься засобом спілкування між українцями в російській діаспорі та буде поступово згасати з асіміляцією українців росіянами.

 
«Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» («Граматика слов’яно-руська: або старослов’янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом») М. Лучкая, 1830 р. На стор. VIII визначаються межі поширення «руської або карпато-руської мови» («ruthenica, aut карпато-рускаѧ») — «крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині, на Волині, на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш, нею говорить кожен у мукачівському та пряшівському єпископстві, у частині єпархії Орадя-Маре до пів мільйона осіб».[74]
 
Національності Австро-Угорщини у 1911 р., «Historical Atlas» В. Шеферда — зона проживання «русинів» (англ. Ruthenians) позначена однаковим світло-зеленим кольором у Східній Галичині, Закарпатті, Пряшівщині, Північній Лемківщині та Північній Буковині.
 
Пропозиція поділу Австро-Угорщини на автономні регіони за національним принципом, 1906 р. Всі землі з українсько-русинським населенням — Східна Галичина, Закарпаття, Пряшівщина, Північна Лемківщина та Північна Буковина — мали увійти до одного національного регіону «Ost-Galizien».

Закарпаття ред.

Докладніше: Українська мова на Закарпатті

Підкарпаторусинська мова (Закарпаття), Українська мова на Пряшівщині, Русинська мова на Пряшівщині.

Українська мова на Закарпатті — літературна українська мова у Закарпатській області, що активно вживається в усіх сферах життя як українською більшістю населення, так і частково національними меншинами (наприклад, під час перепису 2001 р. третина тих мешканців Закарпаття, що ідентифікували себе як «русини» (загалом — 0,8% мешканців Закарпаття), рідною мовою назвали «українську»). Розмовна українська мова представлена як у її літературній формі, так і чотирма говорами південно-західного наріччя української мови — лемківським, бойківським (верховинський діалект), середньозакарпатським та гуцульським.

У статті Українська мова на Закарпатті подано докладну інформацію про:

  • належність чотирьох говорів Закарпаття до діалектів української мови, мовознавців та етнографів, які вивчали ці діалекти та класифікували їх як говори української мови,
  • визначення мови закарпатців як частини української мови самими мешканцями Закарпатті (подано приклад з латиномовної граматики М. Лучкая «Grammatica slavo-ruthena : seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» («Граматика слов’яно-руська: або старослов’янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом»), надрукованої у 1830 р.,
  • визначення мови закарпатців як окремої від української мови, зокрема Г. Стрипським,
  • пряму залежність визначення мови («українська» чи «карпато-руська» / «русинська») від національної самосвідомості закарпатців,
  • українську (малоруську) ідентичність на Закарпатті у XIX ст., зокрема В. (Л.) Чопеєм та Ю. Жатковичем,
  • руську (не-українську) ідентичність частини закарпатців у XIX ст., зокрема «будителів» О. Духновича, А. Добрянського, Є. Сабова,
  • українську ідентичність закарпатців у першій половині XX ст. (починаючи від «Собору Русинів» у Хусті, рішень «Народних рад» Хуста, Сваляви, Сигота (зараз Румунія), Старої Любовні (зараз Словаччина), з'їзду делегатів громад Закарпаття 29 квітня - 1 травня 1919 р. у Станіславові, першого з’їзду молоді Закарпаття 7 липня 1929 р. до автономії Підкарпатської Русі 30 грудня 1938 р. та проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939 р.),
  • україномовну пресу у міжвоєнному Закарпатті (зокрема часопис «Підкарпатська Русь», часопис «Учительський голос», «Наша школа», «Учитель», «Наш рідний край», «Пчілка», «Віночок для підкарпатських діточок», газети «Русин», «Руська нива», «Свобода», «Нова свобода», «Народ», «Вперед», «Українське слово», «Народна газета», «Карпатська правда») тощо,
  • запровадження фонетичного правопису, ідентичного з правописом інших українських територій (у часописі «Учительський голос» та «Наша школа»),
  • відмінності мови україномовних часописів Закарпаття від загальноукраїнської літературної норми[75],
  • угорську окупація 1939 – 1944 р.р. та проголошення офіційними угорської та угроруської мов, сприяння угорців «патріотичній русинській орієнтації» для того, щоб переконати закарпатських та пряшівських українців, що вони складають окрему «угроруську» національність з окремою мовою.
  • входження Закарпаття до УРСР та добу Незалежної України.
  Зовнішні посилання

Пряшівщина ред.

Докладніше: Українська мова на Пряшівщині, Русинська мова на Пряшівщині та Список діячів науки і культури Лемківщини

Українська мова на Пряшівщині – літературна українська мова, яку почали використовувати у Північно-східній Словаччині з 30-х р.р. XX ст., а особливо активно з 1951 р. (року запровадження літературної української мови до шкільництва та ЗМІ), а також розмовні діалекти лемківського говору південно-західного наріччя української мови, які використовуються українцями Пряшівщини у щоденному спілкуванні.

У 1991 р. під час перепису населення Словаччини вперше запроваджено дві позиції для самовизначення населення – «українець» та «русин» (до того все місцеве населення самоідентифікувало себе як «русини-українці»). На сьогодні єдине русько-українське населення Пряшівщини, що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: русинів, українців і словаків – остання група, завдяки асиміляції русько-українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших.

Частина русько-українського населення Пряшівщини усвідомлює себе окремою від українців етнічною групою – «русинами», у щоденному мовленні вони вживають ті самі діалекти лемківського говору, що і українці Словаччини, але як писемну використовують не літературну українську мову, а «русинську» (лемківсько-пряшівську) мову - кодифіковані у 1995 р. два діалекти лемківського говору української мови у Словаччині (західноземплінський та східноземплінський).

За даними перепису населення Словаччини, який відбувся у 2001 р., було зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності (0,2% від загальної чисельності населення країни), що мешкали 250 змішаних словацько-українських селищах: Гуменному - 4,9 тис. осіб, Свиднику - 1,8 тис., Пряшеві - 1,6 тис., Бардійові - 1,6 тис., Кошицях - 1,1 тис., Старій Любовні – 700 осіб тощо[76]. За переписом 1991 р. українцями у Словаччині було зареєстровано 13.847 осіб.

Українською мовою на Пряшівщині говорить 11 тис. осіб[66]. Українцями ідентифікає себе третина русько-українського населення Словаччини, русинами — дві третини.

Україномовна література Пряшівщини становить важливу частину загальноукраїнського літературного процесу. За радянських часів літературний журнал «Дукля» був одним з найцікавіших україномовних видань Східної Європи. Найвизначнішим поетом Пряшівщини є С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу» 1965 р., «Лише двома очима» 1967 р.). Серед інших україномовних письменників та громадських діячів можна назвати І. Невицьку та С. Сабола (Зореслава). Феноменом післявоєнного часу стала українська секція «Спілки словацьких письменників»: В. Ґренджа-Донський, І. Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, І. Яцканин, Йосип Збіглей не просто творили українську літературу високої якості, вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації, чого не існувало в Радянській Україні.

Українське літературознавство Словаччини представлене О. Рудловчак, М. Неврлиєм, Ю. Бачею, М. Мушинкою.

У XXI ст. україномовна література Пряшівщини є сучасною та цікавою. Роман «Синя ружа» Василя Дацея було висунуто на здобуття Шевченківської премії.

Українською мовою виходить три видання: газета «Нове життя», орган «Союзу русинів-українців СР», літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля», орган «Спілки українських письменників Словаччини» та дитячий журнал «Веселка».

Система шкільної освіти українською мовою об’єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Університеті Матея Бела в Банській Бистриці. Через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 50-х р.р. було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 повних середніх шкіл з матурою та рядом паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координуюча державну освітня установа «Реферат українського шкільництва» («РУШ») при міністерстві шкільної освіти Словаччини)[77]. На сьогодні українську мову як неосновну вивчає бл. 1000 учнів.

На Пряшівщині існують «Музей української культури» (МУК) у Свиднику, як складова частина «Словацького національного музею» та «Спілка українських письменників Словаччини», проводиться фестиваль «Свято пісні і танцю русинів-українців СР» у Свиднику. Через політику Словаччини, направлену на асиміляцію, останніми роками ліквідовано «Піддуклянський український ансамбль», українську редакцію радіо, майже припинилося видавництво художньої літератури та підручників, ліквідовано журнал «Дружно вперед».

Пряшівщину можна вважати колискою українського народознавства: саме тут у 1550—1571 pp. в селі Венеція-Луків Бардіївського округу було записано найдавніший повний текст української пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»[78].

  Зовнішні посилання

Стародубщина ред.

  Зовнішні посилання

Берестейщина ред.

  Зовнішні посилання

Східна Слобожанщина ред.

  Зовнішні посилання

Мараморощина ред.

  Зовнішні посилання

Південна Україна ред.

  Зовнішні посилання

Донеччина ред.

  Зовнішні посилання

Придністров'я ред.

  Зовнішні посилання

Українська мова в інтернеті ред.

Запити українською мовою в інтернеті
 
Частка запитів до пошукової системи «Yandex» українською мовою, осінь 2010 р.

За даними пошукової системи «Yandex» восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33%, найменша — в Криму — 3,7%[79].

Україномовна блогосфера

У 2010 р. кількість українських блогів досягнула 700 тис. (на 40% більше, ніж у 2009 р. — 500 тис.), кількість активних блогів — 120 тис. (у 2009 р. — 75 тис.), кількість блогерів, які пишуть українською мовою — 8% (у 2009 р. — 7%).

Кількість твіттер-аккаунтів в Україні у 2010 р. досягнула 80 тис. (на початку 2010 р. — 35 тис.), українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29% від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27%), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5%, у 2009 р. — 7%)[80].

Пошукові системи з україномовним інтерфейсом

Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: «Google.com.ua», «Яндекс.ua», «Bing» (від «Microsoft»), «Мета» та «Uaport.net».

Найвідвідуваніші сайти

68% найвідвідуваніших веб-сайтів в Україні у вересні 2010 р.[81] мають україномовний інтерфейс — це, зокрема, «ВКонтакті.ru», «Google.com.ua», «Яндекс», «Одноклассники.ua», «Youtube.com», «Ukr.net», «Facebook.com», «Wikipedia.org», «I.ua», «Gismeteo.ua», «Ex.ua», «Meta.ua», «Livejournal.com» («ЖЖ») та «Meteoprog.ua». 32% найвідвідуваніших сайтів України україномовного інтерфейсу не мають — це, зокрема «Mail.ru», «Rambler.ru», «Rutracker.org», «Marketgid.com», «Depositfiles.com», «Letitbit.net», «Bigmir)net» та «ICQ.com».

Інше

Українська мова наявна в інструменті «Microsoft», який використовується для перекладу при роботі з «Microsoft Office» і в пошуковику Bing — її додано в панель перекладу пошуковика «Bing», а також у прискорювачі в браузері «Internet Explorer» 8 та 9. А також вперше компанія «Microsoft» випустила операційну систему Windows 7 на 35 мовах в тому числі й українська (україномовний інтерфейс). До речі хто любить ліцензійне то тут є.
Український інтерфейс присутній і в програмах, таких як браузери, плеєри, утиліти і т. п. Це дає змогу при бажанні мати "україномовний комп'ютер".
Також йдуть "посили" розробникам програм, адміністраторам сайтів і т. д. щодо підтримки українських версій.
Такими зусиллями досягнуто підтримка української версії у Skype і т. д. За «Global Internet Statistics»[82][83] за вересень 2004 р. українська мова була 31 найпоширенішою мовою інтернету.

Українська мова як ознака національної ідентичності українців ред.

Див. також Українська мова як ознака ідентичності українців.

Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід'ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Додаткова інформація міститься у статті Українська мова як ознака ідентичності українців.

Міжмовні контакти і відмінності зі слов'янськими мовами ред.

Російська мова ред.

Докладніше: Російська мова та Російська мова в Україні

Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці[84].

У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (рос. «крошить», «глотать», «тревога», «слеза», укр. «кришити», «глитати», «тривога», «сльоза»), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з [j] при довгих м'яких приголосних в українській мові (рос. «платье», «судья», укр. «плаття», «суддя»), вибухове [g] при фарингальному [ɦ] в українській мові (порівняти рос. «город» ['gorat], укр. «город»[ɦo'rod]). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються. У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : рос. иду к ней — пришел ко мне; иду с ней [нею] — пришел со мной; под нами — подо мной, в українській : чергування сполучників і — й, прийменників у — в — уві, дієслівних часток ся — сь, фонетичне модифікування прийменників з — зі — із, під — піді — підо, к — ік, часток би — б, сполучників хоч — хоча, же — ж, префіксів від — од, од — віді; з — зі — із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти — йти, Іван — Йван, весь — увесь, ще — іще, там — отам, ця — оця[85].

У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (рос. «брат!», «сын!», укр. «брате!», «сину!»), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (рос. «Гена» — «Ген!»), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (рос. «нога» — «на ноге», укр. «нога» — «на нозі»), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом у іменників не середнього роду (рос. «учителя́», укр. «вчителі́»). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»).

Значні відмінності між російською та українською спостерігаються в лексиці. Серед відмінних рис у лексиці в українських джерелах наводиться приклад широкого представлення в російській літературній мові слів церковнослов'янського походження, хоча насправді їх нараховується менше 10% від загального складу лексики (дані з сімнадцятитомного «Словника сучасної російської літературної мови» 1948 р.).

У сучасній російській мові існує багато лексичних запозичень з церковнослов'янської (до них належать, наприклад, такі звичні слова, як вещь — «річ», время — «час», воздух — «повітря», восторг — «захват», глагол — «дієслово», изъять — «вилучити», награда — «нагорода, відзнака», облако — «хмара», общий — «спільний», сочинить — «скласти», тщетный — «марний», чрезмерный — «надмірний» і багато інших), частина з яких співіснує із властиво російськими дублетами, що відрізняються від церковнослов'янських за значенням або стилістично, порівн. (церковнослов'янське слово приводиться першим): влачить / волочить, глава / голова, гражданин / горожанин, млечный / молочный, одежда / одёжа, разврат / разворот, рождать / рожать, страж / сторож й ін. З церковнослов'янської в літературну російську мову запозичені й окремі морфеми (наприклад, дієслівні приставки из-, низ-, пред- та со-) і навіть окремі граматичні форми — наприклад, віддієслівні прикметники (порівн. церковнослов'янські за походженням прикметники текущий — «той що тече» або горящий — «той що горить» з відповідними їм російськими формами текучий й гарячий, що збереглися в сучасній мові як прикметники зі значенням постійної властивості) або форми дієслів на кшталт трепещет — «тріпоче» (з невластивим властиво російським формам чергуванням т/щ, порівн. російським хохочет — «регоче» або лепечет — «лепече»). За своїм лексичним складом сучасна російська мова в багатьох відношеннях ближче до південнослов'янської болгарської мови, ніж до української чи білоруської, з якими вона перебуває в одній групі і контактує територіально (при формуванні лексичного стандарту української і білоруської літературної мови вплив церковнослов'янської був меншим). Незважаючи на розходження в граматиці, загальна для болгарської й російської мови лексика в сучасній художній літературі становить близько 60% і доходить до 80% у публіцистиці. Втім, потрібно враховувати, що не тільки російська мова запозичила багато слів із церковнослов'янської, але й болгарська з російської (у XІX — XX ст.). Це в першу чергу стосується релігійної тематики, адже в той час Росія друкувала книги для болгарської православної церкви.

Загалом церковнослов'янські елементи пронизують всю структуру російської мови — фонетику, морфологію, словник, стилістику — в незрівнянно більшій мірі, ніж, наприклад, латина — сучасну італійську мову.

На фонетику та структуру російської мови вагомий вплив справили фіно-угорські мови (мерянська, мокшанська, більшість балтійсько-фінських, частково — комі та марійська мова).[86]

Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р.[87] У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у більш пізній період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним [ɦ] : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як [і] : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові).

Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20 — 30-і pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші).

Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатник), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябренок, колгосп, п'ятирічка, виконроб — рос. прораб), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (напр., творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання активних дієприкметників теперішнього часу: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотв. моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник.

В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних русизмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що… замість «вважаю» під впливом рос. считаю, являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — домá, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма та ін.

  Зовнішні посилання
Русифікація

Польська мова ред.

Докладніше: Польська мова

Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування України в складі Річі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі[88]. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.

Польська та українська мови лише формально входять до західнослов'янської та східнослов'янської груп, насправді від початку виділення обох мов зі спільнослов'янської їхній розвиток часто був паралельним (наприклад, фонетичні зміни при виділенні мов зі спільнослов'янської : в українській *wъlъ → волъ → вуол → вуіл → віл, у польській *wъlъ → wół). До певної міри можна стверджувати, що польська та українська мови є перехідними від інших західнослов'янських (чеської, словацької, кашубської, верхньо- та нижньолужицької) до інших східнослов'янських (білоруської та російської).

Під впливом української мови польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими й довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду : у сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, о, е, u (ó), у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими і відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського ř, замінюючи його ż (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і ż (пол. morze «море» вимовляється так само, як і пол. może «може») — воно зберігається тільки в деяких польс. говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявності спільного підмета заміну модально-з’ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками żeby (iżby), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): пол. Przyszedłem, aby (żeby) go zobaczyć — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Přišel jsem, abych ho uviděl — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».

Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма : повноголосся, h (замість польського g), непом’якшеність приголосних перед е: пол. czereśnia (застаріле пол. trześnia ‘черешня’; пол. czereda ‘натовп, юрба’ (питомо пол. trzoda ‘стадо’); пол. porohy ‘річкові пороги’ (і питомо пол. progi ‘пороги (при дверях)’, в однині пол. próg ‘поріг’), пол. hołoble ‘голоблі’, пол. hołota ‘наволоч; (застар.) голота’, пол. hołysz ‘голяк’ (і питомо пол. goły ‘голий’), пол. hreczkosiej ‘гречкосій’ (і польське пол. gryka ‘гречка’), пол. serce (і давнє пол. sierce ‘серце’).

Під впливом польської мови в українській літературній мови у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь → писар, гърькый → гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого pоду), хоча ця форма є питомо українською, зафіксованою ще у графітті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві.

До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів) : певен (певний) (<*ръvьnъ(jь) — пол. pewien, pewny, що при українському походженні мало б дати повний, хлопець (при холоп) — пол. chłopiec (chłop), червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый), поетичне злото — пол. złoto (золото), квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалактне цвіти), строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»).

Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak się masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова паннонських слов’ян). У свою чергу, джерелом для польського звороту пол. bić czołem «бити чолом» (звідки пол. czołobitny «принижений») була українська мова (пор. укр. бити чолом).

Польська мова має такі особливості у порівнянні з українською та іншими слов'янськими мовами[89]:

  • польській мові характерний особливий порядок слів, при якому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення у стійких зворотах міститься після означуваного слова, а в складеному присудку допоміжне дієслово być ніколи не опускається.
  • у фонетиці —
    • наявність носових голосних ą, ę (dąb — «дуб», sąd — «суд», pięć — «п'ять», mięso — «м'ясо»);
    • постійний наголос на передостанньому складі;
    • заміна властивих українській та іншим слов'янським мовам м'яких або твердих приголосних t, d, r на ć, dź, rz («ж»): ciasto — «тісто», dzień — «день», rzeka — «річка»;
    • чергування е перед передньоязиковими твердими приголосними, залежно від походження, з а чи о: wierzyc — «вірити» і wiara — «віра», nieść «нести» і niose — «несу»;
    • чергування сполучення -er- після м'яких перед передньоязиковими твердими приголосними з -аr-: twierdzić — «твердити» і twardy — «твердий»;
    • чергування перед кінцевими дзвінкими приголосними ó («у») з о, ą з ę: bób — «біб» і bobu — «бобу», bląd — «помилка» і blędu — «по́милки».
  • у морфології —
    • вживання особових показників у 1-й і 2-й особах однини й множини минулого часу — рухомі закінчення -em (-m), -eś (-ś), -ście: miałem — «я мав», miałeś — «ти мав», але miał — «він мав»; spałeś dobrze або dobrześ spał — «(ти) добре спав»;
    • закінчення -my в 1-й особі множини дієслів теперішнього часу: czytamy — «читаємо», robimy — «робимо»;
    • вживання дієслівної зв'язки być — «бути» у теперішньому часі;
    • утворення складеної форми майбутнього часу дієслів за допомогою зв'язки być — «бути» у сполученні не тільки з інфінітивом, але і з формами активних дієприкметників минулого часу на ł: będę pisać, będę pisał(a);
    • вживання особових закінчень дієслів при творені форм умовного способу: czytał(a)bym — «я читав би (читала б)», czytał(a)byś — «ти читав би (читала б)», czytali(ły)byśmy — «ми читали б», czytali(ły)byście — «ви читали б».

Білоруська мова ред.

Докладніше: Білоруська мова

Українсько-білоруські мовні контакти розпочалися ще в період Русі на базі тісних взаємин протобілоруських племен з полянами і Києвом. Такі контакти стали постійними у XIV — XVII ст. в рамках спільної українсько-білорусько-литовської держави — Великого князівства Литовського, в якій державною літературно-писемною мовою була спільна білорусько-українська писемна мова.

Збагачення української писемної практики білорусизмами найактивніше відбувалося саме в цей період. Окремі слова та вирази, які в білоруських виданнях іноді відбивалися непослідовно, в українській писемності стали літературною нормою (присегнути, седечи, ездечи, навезати, понеделокъ тощо). Велику роль у цьому процесі відіграла перекладацько-видавнича діяльність білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Його переклади на «просту мову» біблійних книг з оригінальними передмовами й післямовами поширювалися також в Україні і стали зразком для наслідування українськими книжниками XVI ст. (Василь Жугаєвич з Ярослава, Лука Тернопільський та ін.). У результаті творчого розвитку скорининських традицій в Україні з'явилися перекладені «на мову рускую» Пересопницьке Євангеліє (1556 — 61 р.р.), Крехівський Апостол (1563 — 72 р.р.), Євангеліє Негалевського (1581 р.) та ін. Елементи білоруської мови проникли навіть в Острозьку Біблію (1581 р.).

Білорусизмами в сучасній українській літературній мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо. У свою чергу, старобілоруська писемність збагачувалася шляхом проникнення до неї деяких специфічних рис української мови. Український вплив на білоруську писемність поступово посилювався в XVII ст. (у «Лексиконі» Памва Беринди 1653 р., виданому Кутейнською друкарнею під Оршею у Білорусі, слова подано згідно з українською вимовою — цікаво те, що в київському виданні 1627 р. ці слова подані за традиційною церковнослов'янською орфографією: досить — досыть, жолтѧныца — жолтяница, цилитель — цѣлитель тощо).

Нова хвиля українсько-білоруських мовних взаємин у XIX ст. була пов'язана з популярністю в Білорусі поезій Т. Шевченка та орієнтацією багатьох представників нової білоруської літератури на народній основі на українську класичну літературу[90].

  Зовнішні посилання
Українсько-білоруські мовні зв'язки
Білоруська мова
Білоруськомовні ЗМІ онлайн

Словацька мова ред.

Докладніше: Словацька мова

Розмовна мова українського населення Пряшівщини (або Південної Лемківщини, Словацької Лемківщини), а також кодифікована на основі лемківських діалектів Словаччини русинська мова, зазнала значного впливу словацької мови[91]. Особливо сильний вплив здійснюється від 50-х р.р. XX ст. через школу, державні установи, засоби масової інформації Словаччини.

Сучасне українське населення Східної Словаччини — білінгви, що володіють місцевим лемківським діалектом, а нерідко й українською та словацькою літературними мовами, а також східнословацькими діалектами. В українському мовленні південних лемків дуже багато словакізмів, особливо в суспільно-політітичній та термінологічній лексиці.

Словац. нашарування у південно-лемківських говорах:

  • у більшості слів заміна повноголосних сполучень оре, оло, ере на ра, ла, ре: злато, драга, вреск, на стредку «на середині»;
  • групи dl, tl: ведла, плетла, відлі «вили»;
  • ствердіння д’, т’, н’: пйат, к'ед, ден;
  • род. в. мн. типу хлóпох, сéстрох, пóл'ох;
  • 1-а ос. одн. теп. ч. — дáвам, нéсем;
  • втрата епетентичного л: здравйа, л'убиў тощо.

Відчутні словац. впливи сягають західних районів Закарпатської області : вайцáк, вайчáк «жеребець», блáна «плівка», брадлó «скирта», грáц'ка «шосе», фýрик «тачка», кукóвка «зозуля» та ін. За час багатовікових інтенсивних українсько-словацьких мовних контактів постало чимало спільних українсько-словацьких явищ на різних мовних рівнях:

  • займенникові та прислівникові структури з префіксом да- відповідно до літературного де- : дáхто, дáйакый, дáколи;
  • у лексиці, можливо, гудáк ‘музикант’, ‘скрипачі’.
Словацька мова та східнословацькі говори

Порівняно зі станом на середину XVIII ст. південна межа українського мовного ареалу помітно відступила на північ, тому певні регіони східнословацьких (сотацьких, івариських та земплинських) говорів мають українську підоснову (район м. Воронова та ін.). До українізмів у згаданих словацьких говорах належать:

  • u < о у новозакритих складах: dum, vuz;
  • чергування е з і у формах ч. р. мин. ч.: n’is, vis, pik;
  • ě > і: dziuka, ritka;
  • сполучення er, el відповідно до г, l: verch, verba;
  • о < ъ: statok, polni;
  • закінчення -oho, -omu в род. та дав. в. одн. ч. та с. р. займенників: toho, tomu, ioho, iomu;
  • -u у 1-й ос. одн. теп. ч.: budu, režu;
  • -ou в op. в. одн. ж. p.: ženou та ін.

Власне словацьку мову відрізняють від української та інших слов'янських мов такі риси[92]:

  • наявність ритмічного закону — у двох або більше складах, що слідують одне за одним, не можуть стояти довгі голосні або дифтонги,
  • вживання поруч з короткими голосними довгих голосних та дифтонгів ie, o [uo], iu, ia, що утворюють довгий склад (zena — zien «жінка — жінок», koza — koz [kuos] «коза — кіз», pat — piaty «п'ять — п'ятий»),
  • специфічний словацький звук a (maso «м'ясо», pamat «пам'ять»),
  • довгота та короткість складотворчих сонантів r та l: zrno — zrn «зерно — зерен», slza — slz «сльоза — сліз»,
  • наявність тільки твердого r, навіть перед голосними переднього піднесення: verit «вірити», repa «буряк»,
  • наявність двох типів l: м'якого l та середнього l: lit «лити», ludia «люди», але laska «кохання», plot «пліт, паркан»,
  • перевага серед приголосних твердих непарних, що не мають м'якого відповідника,
  • закінчення -m у всіх дієслів теперішнього часу (nesiem, pijem, volam, prosim «несу, п'ю, кличу, прошу»),
  • закінчення -ovia називного відмінку множини істот чоловічого роду (synovia, otcovia, druhovia «сини, батьки, друзі», в українській є аналогічні словоформи «братове» — брати, «богове» — боги).

Мікромови, кодифіковані на основі українських діалектів ред.

 
Двомовна назва лемківського села Білянка у Польщі (лемківську назву визнано офіційною 24 листопада 2008 р., наразі це єдиний населений пункт Польщі, у якому, поряд з польською назвою, використовується місцева лемківська).
 
Двомовний (сербською — кирилицею і латинкою) та бачвансько-русинською (бачвансько-сримським варіантом української літературної мови, бачвансько-сримською чи паннонською мовою) напис перед в'їздом до села Руски Крстур у Воєводині.

Літературну українську мову було кодифіковано на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя.

Існували та існують спроби або пропозиції — часто політично мотивовані — кодифікувати інші діалекти української мови в окремі літературні мови (мікромови).

Сучасне використання кодифікованих діалектів (лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині, намагання використовувати русинську мову на Закарпатті) замість літературної української пояснюється як політичними чинниками (відсутність культурних зв'язків з Україною, відсутність державної політики України щодо українсько-руського населення Польщі, Словаччини, Румунії, відповідна державна політика інших країн, направлена на послаблення українського етносу), так і відродженням старої політичної ідеї початку XX ст. про існування русинів як окремого від українців народу — після того, як населення Східної Галичини у 30-х р.р. XX ст. змінило етнонім «русин» на «українець», русинами продовжувало називати себе лише населення окраїнних українських територій, які згодом не увійшли до української держави. У Закарпатті з загальної кількості населення 1,255 млн. осіб (українців — 1,010 млн осіб), русинами продовжують називати себе 10,1 тис. осіб[93].

Бачвансько-русинська мікромова (бачвансько-сримський варіант української літературної мови, бачвансько-сримська, паннонська мова) є повноцінною літературною мовою переселенців з Пряшівщини та Закарпаття у Воєводині та Хорватії. Розмовний діалект, на базі якого було здійснено кодифікацію мови, різко відрізняється від інших українських говірок і є перехідним до словацької мови з відчутними впливами інших сусідніх мов.

Серед чотирьох «русинських» мікромов три — бачвансько-русинська (бачвансько-сримська, паннонська), русинська на Пряшівщині (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) та лемківська у Польщі (лемківсько-горлицька) — є кодифікованими у 90-х р.р. XX ст., а «підкарпаторусинська» (русинська на Закарпатті) не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів — середньозакарпатського, лемківського, бойківського (верховинський діалект) та гуцульського).

Приклади трьох кодифікованих «русинських» мікромов

Намагання кодифікувати в окрему мову говірку населення Білосточчини пояснюється тим, що з одного боку ця говірка належить до українських діалектів, але населення політично ідентифікує себе як білорусів — оскільки говірка суттєво відрізняється від літературної білоруської мови, для заохочення користуватися рідною мовою та з тим, щоб зупинити процес полонізації, було висунуто ідею створити нову мікромову.

Поліська (західнополіська, ятвязька) мікромова була невдалою спробою кодифікувати українські говірки Берестейщини у Білорусі.

Після повного знищення українського культурного життя на Кубані від 30-х р.р. XX ст. від 90-х р.р. XX ст. є поодинокі спроби відродити місцевий степовий говір південно-східного наріччя української мови у навчанні, видавництві книжок тощо. Більшість населення Кубані зараз не ідентифікує себе як українців, тому для назви мови використовується народне слово «балачка». Для «балачки» використовується російська абетка (схожа на ярижку, але не тотожня їй), у лексиці наявні численні русизми.

«Своя мова» («pudlaśka mova») білорусів-підляшів Білосточчини ред.

Див. також статтю Своя мова на Білосточчині.

«Своя мова» («проста мова») — три розмовні діалекти білорусів-підляшів Північного Підляшшя у Польщі, які належать до підляського діалекту західнополіського говору північного наріччя української мови. На означення місцевої говірки у Польщі найчастіше вживаються назви «підляська мова» (пол. język podlaski), «проста мова» (пол. język prosty), «тутешня / тутейша мова» (пол. język tutejszy).

Відповідно до перепису населення Польщі 2002 р. у Підляському воєводстві Польщі (Північне Підляшшя) мешкає 46.400 осіб, які самовизначилися як «білоруси», з них 37.000 належить до групи «підляшів» (біл. «падляшы»), чия мова є одним з діалектів української мови. «Підляші» не ідентифікують себе як «українці» (у цій місцевості українцями записалися 1.400 осіб не зважаючи на понад 20-річну роботу «Союзу українців Підляшшя» направлену на пробудження української самосвідомості місцевого населення). Населенним пунктом, де проживає найбільше «підляшів» є с. Чижи Підляського воєводства Польщі (82% населення).

Самі «підляші» ідентифікують свою мову як «білоруську» (бл. 30.000 осіб), однак насправді вона є суттєво відмінною від літературної білоруської, що сприймається як «не зовсім своя мова».

Населення Південного Підляшшя говорить схожими діалектами, але ідентифікує себе як «українці» (українців було виселено з Південного Підляшшя в рамках операції «Вісла», частина населення повернулася у 1956 р.). У Польщі діалекти Південного Підляшшя іноді називають «хахлацька мова» (пол. język chachłacki, без образливого значення).

«Своєю мовою» у 70-х р.р. XX ст. в білоруськомовній газеті «Ніва» публікувалася Зося Сачко (під егідою «Беларускага літаратурнага аб’яднаньня „Белавежа”» вийшли три її поетичні збірки: «Пошукі» у 1982 р., «Над днём похіляна» у 1991 р., «Шчэ одна вэсна» у 1995 р.), у 1981 р. «Ніва» опублікувала поему Іри Боровик «Час, которы ўмірае», у 2002 р. «Белавежа» видало поетичний томик Віктора Стахвюка «Багровы цень».

Білоруси-підляшуки писали також літературною білоруською мовою, зокрема письменники Надзея Артымовіч, Ян Чыквін та Віктар Швед. До 50% співпрацівників білоруськомовних ЗМІ у Польщі (газет «Ніва», «Часопіс», «Правінцыя» та білоруськомовної програми польського радіо та телебачення у Білостоку) є «підляшами».

Також у Більську Дорофієм Фійоником (біл. Дарафей Фіёнік) видається краєзнавчо-культурний часопис «Бельскі гостінэць», який друкує етнографічні матеріали та записи говірок Підляшшя польською, білоруською мовами та «своєю мовою».

Пропозицію кодифікувати мову «підляшів» висловив Ян Максимюк (пол. Jan Maksimjuk), один з редакторів білоруськомовного польського часопису «Правінцыя» 30 липня 2004 р. на «Беларускім трыялёгу 2004» у Лапичах, Кринківська гміна, Польща. «Своя мова» записується латинкою на основі польської абетки або кирилицею на основі білоруської абетки з додаванням літер ґ — орґанізатор, ê — чоловіêк, j — короваj, ô — Пудляшукі і Полішукі — як одін рôд.

  Зовнішні посилання

Поліська ред.

Докладніше: Західнополіська мова та Просвіта Берестейщини

Поліська мікромова (західнополіська, ятвязька, полісько-русинська, русинсько-поліська та просто «русинська»[94] - самоназва «jітвjежа рэмза / волода / мова») — літературна мова, яку намагалася створити на базі західнополіського говору північного наріччя української мови у південно-західної Білорусі (на Берестейщині та Пінщині) група активістів західнополіського руху на чолі з М. Шеляговичем у 80-ті - на поч. 90-х р.р. XX ст.

Більшість дослідників Берестейщини відносили мешканців Західного Полісся до українського етносу, а їхню мову - до західнополіського говору української мови[95] (в «Етнографічному атласі західно-російських губерній та сусідніх областей» (рос. «Этнографический атлас западно-русских губерний и соседних областей»), Еркерт Р. Ф., Берлін, 1863 р., в «Етнографічній мапі Європейської Росії» (рос. «Этнографическая карта Европейской России»), Ріттіх О. Ф., Санкт-Петерсбург, 1875 р., в книзі «Про розселення племен західного краю Росії» (рос. «О расселение племён западного края России»), Коялович М. О., Санкт-Петербург, 1863 р., у книзі «Литва та Білорусь. Минуле, теперішність, тенденції» (пол. «Litwa i Biaiorus. Przeszlosc, terazniejszosc, tendencje»), Л. Василевський, Краків, 1912 р., в «Етнографічній мапі білоруського племені» (рос. «Этнографическая карта белорусского племени»), Карський Є.Ф., Петроград, 1917 р. тощо). За даними Гродненського губернського статистичного комітету за 1869 р., у Берестейському повіті українці складали 51,35% населення, у Кобринському — 69,59%[96]. Деякі дослідники, в тому числі українські, відносили західних поліщуків Берестейщини до білорусів[97].

Після включення Західного Полісся до складу Поліського воєводства міжвоєнної Польської Республіки польська влада провадила політику «відриву» місцевого населення від українського етносу. У результаті під час перепису населення 1931 р. у Поліському воєводстві 707 тис. осіб (64% населення воєводства) назвали свою мову тутейшою — «місцевою» (пол. tutejszy)[98].

Під час переписів, що проводилися у другій половині XX ст., західні полішуки Берестейської області записувалися переважно білорусами[99].

У міжвоєнний час на Берестейщині (Берестський, Кобринський, Драгічинський, Пінський, Столінський та Пружанський повіти) активно діяла «Просвіта» (127 гуртків «Просвіти», що об’єднували 1.724 особи, 127 бібліотек-читалень), українські кооперативи, центри національної культури «Рідна Хата», ставилися вистави українською мовою. У 1924 р. у Бересті було відкрито приватну 7-класну українську школу[100]. Окрім того на Берестейщині діяло Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання («Сель-Роб»).

Починаючи з 1982 р., у білоруських газетах було опубліковано декілька статей філолога М. Шеляговича (згодом одного з членів «Білоруського Народного Фронту»), у яких пропагувалася ідея про мовну та етнічну окремішність західних полішуків від інших слов'янських народів[101]. 14 квітня 1988 р. було створено громадсько-культурне об'єднання під назвою «Полісьсе», яке пропагувало ідею окремішності західнополіської мови та визнання західних полішуків окремим етносом («ятвягами»), пропонувалося утворити західнополіську автономію «Етвызь» з центром у Пінську), видавалася газета «Балесы Полісься». Пропонувалося утворити Білорусько-Поліську Федеративну Республіку. У 1989 р. видавалося періодичне видання «Ыныцятывніjі рады суjдіння за одродінне Етвызі» під назвою «Збудінне».

Активність руху за західнополіське відродження поступово спадала, і після припинення у 1994 р. друку газети «Збудінне» остаточно згасла.

Для літературної західнополіської мови М. Шелягович запропонував фонетичний принцип правопису та абетку на основі білоруської, але з заміною літери й на j і з додаванням літер и та ґ. Літера и мала позначати звук, проміжний між [i] та [ɨ], а також рефлекси історичного [o], що подовжилося у нових закритих складах і вимовлялося по-різному у різних поліських говірках: нис — [nɨis], [nus], [nuos], [nɛs], [nʲɪs][102]. Щоб підкреслити західнополіську самобутність, Шелягович використовував лексичні, фонетичні і морфологічні варіанти, які є специфічними саме для західнополіських говірок і нехарактерними для української, білоруської, російської чи польської мови. Деякі з цих форм були надто вузькоспецифічними, практично вживалися лише в окремих місцевих говірках, а носіями інших говірок сприймалися як незвичні чи надто архаїчні[103]. Вживалися також терміни-неологізми: твэрдь - «місто», чолотвэрдь - «столиця», жывогледныj - «мальовничий». Українці та білоруси позначалися словами русыні і лытвыні, Україна та Білорусь - Русынь і Лытвынь.

Український письменник О. Ірванець писав вірші західнополіською мікромовою.

Про характерні особливості говірок Берестейщини, приклади західнополіської мікромови чит. статтю Західнополіська мова.

Русинська (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) мова на Пряшівщині (Південно-західна Лемківщина, Словаччина) ред.

Див. також стітті Русинська мова на Пряшівщині, Українська мова на Пряшівщині, Пряшівщина.
 
«Русиньскый язык на Словеньску (короткый нарис історії і сучасности)», Анна Плішкова, 2008 р.


Однією з причин відродження у 1990 р. «неорусинського» руху є непрестижність сучасної України, орієнтація на «Захід» як Словаччини загалом, так і її русько-української національної меншини.

Русинська (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) мова у Словаччині була кодифікована 27 січня 1995 р. на основі західноземплінського та східноземплінського діалектів лемківського говору української мови[104], що побутує у Словаччині (за книгою В. Ябура та Ю. Панька «Правила русиньского правопису», Пряшів, 1994 р.). Цей діалект суттєво відрізняється від говорів, що побутують на території Закарпатті, отже кодифікована русинська мова на Пряшівщині та некодифікована «підкарпаторусинська мова» на Закарпатті (тобто фактично розмовні діалекти української мови — марамороський, боржавський та ужанський середньозакарпатського говору, верховинський діалект бойківського або середньозакарпатського говору, а також гуцульський говір) є різними.

1 вересня 2005 р. кодифікований правопис було доповнено і частково змінено (що відображено у книзі В. Ябура та А. Плішкової «Русинська мова у дзеркалі нових правил для початкових і середніх шкіл з навчанням русинською мовою» (русин. «Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка»), 2005 р.).

У статті Русинська мова на Пряшівщині міститься інформація про:

  Зовнішні посилання
Русинська (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) мова на Пряшівщині
Українська мова на Пряшівщині

Підкарпаторусинська мова (русинська мова на Закарпатті) ред.

Див. також статтю Підкарпаторусинська мова (Закарпаття).

Визначення мови Закарпаття як окремої від української безпосередньо пов’язане з окремою самоідентифікацією частини закарпатців (у І. Попа – «підкарпаторусинський народ»[105]). На початку 90-х р.р. XX ст. на Закарпатті, Пряшівщині та Північно-західній Лемківщині у Польщі народився новий політичний «неорусинський» рух. Він є продовженням довоєнного «угроруського» руху в Угорщині (до 1944 р.) та москвофільського лемківського руху в передвоєнній та міжвоєнній Польщі.

На відміну від попередніх назв писемної мови на Закарпатті – «руської», «руснацької», «русняцької», «угроруської», «карпаторуської мови / бесіди / бешеди / языка» - широко почала використовуватися польська назва «руської мови»: пол. «język rusiński» - «русиньскый язык / язик».

У довоєнні часи «руською мовою» на Закарпатті називалася як літературна українська мова (вживалася з закарпатськими регіоналізмами), так і писемна мова, побудована з елементів церковнослов’янської, літературної російської та місцевих закарпатських говірок (насамперед середньо закарпатських та лемківських) – деякі мовознавці називають її «язичієм». Суттєвою різницею між «руською мовою» («язичієм») довоєнних часів та «русинською мовою» від 1990 р. є те, що лексично в сучасній «русинській мові» значно більше представлено живі розмовні говори.

Оскільки говори Закарпаття (і сусідньої Пряшівщини) дуже сильно відрізняються між собою у лексиці та фонетиці, різні варіанти «русинської мови» так само відрізняються між собою як лексикою, так і орфографією: фактично єдиної кодифікованої «русинської мови» не існує (наприклад, назва Закарпаття у книзі П.-Р. Магочі «Народ нивыдкы» – Пôдкарпатска Русь, у «Общества пудкарпатскых русинув» - Пудкарпатска Русь, у «Подкарпацької риспубликанцької партії» - Подкарпацька Русь, у І. Петровція — Пüдкарпацька Русь). Найчастіше на Закарпатті за основу «русинської мови» береться середньозакарпатський говір південно-східного наріччя української мови (з найбільшою кількістю запозичень з угорської мови — ужанський та березький діалекти, раніше ще й марамороський діалект), який суттєво відрізняється від гуцульського на сході та верховинського (бойківського) говорів на півночі Закарпаття. На Пряшівщині за основу найчастіше беруться словакізовані (фонетично, лексично та граматично) східноземплінський та західноземплинський діалекти лемківського говору, і «русинська мова» Пряшівщини так само дуже суттєво відрізняється від «русинської мови» Закарпаття.


Приклад підкарпаторусинської мови (русинської мови на Закарпатті)

«Неорусинський» рух загалом не підтримується на сході Закарпаття в межах поширення гуцульського говору (населення цієї частини області ідентифікує себе як «українців» або «гуцулів», рідною мовою вважає українську).

За переписом 2001 р. русинами на Закарпатті вважають себе бл. 0,8% українського населення області - 10.100 осіб[107] з 1 млн 254,6 тис населення області всіх національностей та 1 млн 010,1 тис українців. Тих осіб, що визначили себе «гуцулами», виявилося вдвічі більше, ніж «русинів». Політичні русинські організації на Закарпатті провадять особливо значну роботу для залучення місцевого населення до «неорусинського» руху та підняття кількості русинів під час наступного перепису населення.

За переписом 2001 р. серед українців Закарпаття 99,2 % рідною мовою вважали українську, 0,5 % – російську. Серед русинів Закарпаття 30,87 % рідною мовою вважали українську, 66,64 % – мову етногрупи, 2,5 % – інші мови[108].

Русинська мова на Закарпатті, на відміну від лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині та бачвансько-русинської мови у Воєводині, не є кодифікованою. Невдала спроба кодифікації на основі південно-марамороських говорів (мови «Нягівських повчань» або «Нягівської постілли») та творів мадярона Антонія Годинки була здійснена у 1999 р. І. Керчою, С. Поповичем, М. Алмашієм і В. Молнаром (у Мукачевому та Москві видано книгу «Материньскый язык: писемниця русиньского языка».)[109].

У 2002 р. в Ужгороді М. Алмашієм, Д. Попом та Д. Сидором було видано «Русинсько-українсько-руськый словарь», у 2004 р. в Ужгороді М. Алмашієм було видано книгу «Живое слово: читанка для русинської недільної школы», граматику М. Алмашія та М. Мольнара «Слово за словом: практична граматика русинського языка для недільної народної школы», а у 2005 р. вийшла друком книга «Наша отцюзнина: історія карпатськых русинÿв» П.-Р. Магочі.

У статті Підкарпаторусинська мова на Закарпатті подано докладну інформацію про:

  • початок зародження «неорусинського» руху на Пряшівщині, польській Лемківщині та Закарпатті,
  • ідеологію «неорусинізму» на Закарпатті на прикладі «Подкарпацької риспубликанцької партії»[110],
  • початок «неорусинського» руху на Закарпатті, який був пов'язаний, серед іншого, з діяльністю КПУ,
  • визнання національності «русин» на території Закарпатської області Закарпатською обласною радою (зокрема фракціями «Нашої України» та «Партії Регіонів») 7 березня 2007 р. та рішення Рахівської районної ради з цього приводу 22 березня 2007 р.,
  • про лідерів «неорусинського» руху на Закарпатті (протоієрей Дмитро Сидор, що є главою Сойму підкарпатських русинів та депутат Закарпатської облради від партії «Наша Україна» глава Народної ради русинів Закарпаття Євгеній Жупан) та відомих активістів «неорусинства» на Закарпатті,
  • про замовчування лідерами «неорусинського» руху наукових підстав вважати говори Закарпаття частиною української мови (як-от рішення «Чеської академії наук і мистецтв», яка у своїй постанові №62756/19 від 20 грудня 1919 р. зазначала: «Оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську»[111]),
  • діалекти Закарпаття,
  • риси підкарпатськорусинської мови (у лексиці, граматиці, словотворенні та фонетиці), як їх визначено в «Енциклопедії Підкарпатської Русі» І. Попа,
  • постійний історичний білінгвізм мовців закарпатських діалектів,
  • про особливості мови «Нягівських повчань», серед. 50-х р.р. ХVI ст, що вважається одним з перших творів, написаних живою українською мовою, а саме південномарамороським діалектом середньозакарпатського говору південно-західного наріччя української мови.
  Зовнішні посилання

Лемківська (лемківсько-горлицька) мова в Польщі (Північно-західна Лемківщина) ред.

 
«А я знам азбуку - лемківскій буквар», Петро Мурянка, 2003 р., стор. 40[112]

У статті Лемківська мова подано інформацію про:

  • місце лемківської мови серед чотирьох «русинських мов».
  • вживання у Польщі назви «лемківська мова» (а не «українська» чи «русинська» мова).
  • визначення діалектів Лемківщини як частини української мови.
  • кількість лемків та українців у Польщі, самоідентифікацію русько-українського населення Лемківщини.
  • кодифікацію лемківської мови у 2000 р.
  • основи правопису лемківської мови.
  • приклади лемківської мови.
  Зовнішні посилання

Бачвансько-русинська мікромова (бачвансько-сримський варіант української літературної мови, бачвансько-сримська, паннонська мова) у Воєводині (Сербія) ред.

 
«Граматика бачваньско-рускей бешеди», Ґабор (Гавриїл) Костельник, 1923 р.
Див. також статтю Бачвансько-русинська мова.

У статті Бачвансько-русинська мова подано інформацію про:

  • характерні риси мікромови.
  • кодифікацію бачвансько-русинської мікромови.
  • приклади мови.
  Зовнішні посилання

Кубанська балачка ред.

Див. також статті Балачка, Українці на Півдні Росії, Кубань.
 
Перший словник кубанської балачки «Кубанський говір. Спроба авторського словника» (рос. «Кубанский говор. Опыт авторского словаря»), Петро Ткаченко, 1998 р.

У статті Балачка подано інформацію:

  • про історію заселення україномовцями території Північного Кавказу,
  • формування кубанської балачки,
  • перелік кубанських письменників, що писали балачкою та літературною українською мовою,
  • про радянську коренізацію та її згортання,
  • сучасний стан балачки,
  • орфографію балачки,
  • приклади балачки та її порівняння з літературною українською мовою.
  Зовнішні посилання

Міфи про українську мову ред.

Див. також статтю Поширені міфи щодо української мови.
 
Президент України В. Янукович: «[Українська та російська мови] не дуже відрізняються одна від одної».

Міфи про українську мову – голослівні, науково необґрунтовані твердження, які мають на меті принизити українську мову, показати її вторинний статус щодо російської або польської мов, довести – як у випадку твердження, що українська мова є діалектом російської, що українці не мають права на власну державу.

Найпоширеніші міфи стосуються класифікації української мови, як діалекту російської або польської мов, штучності, «несправжності» української мови («досі немає літературної української мови»), близькості української мови до російської (що має на меті підкреслити «діалектний характер» української мови).

Такі твердження поширюються не лише шовіністично налаштованими політиками та лінгвістами з Російської Федерації чи Польщі, але й найвищими посадовими особами України:

 

«Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони не дуже відрізняються одна від одної».

Президент України В. Янукович[113]

 
 

«Стараннями націоналістів українська мова перетворилася на звалище суржику, в яке влізло все що завгодно, і тому літературної мови ми сьогодні не маємо»[114].

Народний депутат від «Партії регіонів» В. Колесніченко, 9 листопада 2010 р під час пресової конференції, присвяченій «Дню української писемності та мови».

 

Докладну інформацію щодо міфів, які стосуються української мови, та їхнє спростування можна знайти у статті Поширені міфи щодо української мови. Йдеться, зокрема, про такі твердження:

  • Українська мова – це суржик, справжньої літературної мови в українців досі немає (українофобське висловлювання народного депутата від «Партії регіонів» В. Колесніченка).
  • Українська мова утворилася після монгольської навали у XIV ст. з давньоруської мови.
  • Українська є діалектом російської мови, а не самостійною мовою.
  • Оформлення самостійної української мови інспіровано поляками або владою Австро-Угорщини.
  • Українська мова є дуже близькою до російської (переконання Президента України В. Януковича).
  • Українська мова виникла внаслідок полонізації давньоруської мови.
  • Українська є діалектом польської мови, а не самостійною мовою.
  • Кубанська говірка є діалектом російської, а не української мови.
  • Русинська мова є 4-ою східнослов'янською мовою, окремою від української
  • Сучасна українська мова насичена словами з Галичини.
  • У сучасній українській мові багато новотворів.
  • Коли створювалася українська літературна мова, багато слів «вигадувалося» письменниками.
  • Суржик є окремою від української мовою.

Цікаві особливості ред.

Граматика ред.

Двоїна
Див. також Двоїна в українській мові.

Двоїна — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську[115].

В українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.

 

Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Матвія 13:33).
«І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби і дав учням, а учні народові» (Матвія 14:19).
Біблія, переклад І. Огієнка

 

Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року[116]:

  • іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причому г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, ха́ті, руці́, три кві́тці, пі́сні, чоти́ри норі́ і т.ін.
  • замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чотири бо́чки.
  • іменники середнього роду тверді на -о при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т.ін., але звичайно дво́є відер, два відра́".

У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни[117].

  • дві руки → дві руці́
  • дві ноги → дві нозі́
  • дві мухи → дві му́сі
  • два відра → дві відрі́
  • в (обидвох) очах → в о́чу
  • в (обидвох) вухах → у ву́шу


Давноминулий (передминулий) час
Див. також Давноминулий (передминулий) час в українській мові.

Давноминулий час[118][119][120] вживається на позначення дiї в минулому, колись, до іншої дії, що відбулася у минулому, але пізніше від першої: я читав був цю книжку, та забув її змiст; дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, i заборонив (Марко Вовчок). Також цією формою користуються тодi, коли треба показати минулу перервану дiю: Лукаш… знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези (Леся Українка).

У правописі 2007 р. давноминулий час визначається таким чином :

  § 80. Дійсний спосіб

Давноминулий час дієслова складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: ходив був, ходила була, ходили були[121].

 

Давноминулий час присутній у класичній літературі та живому мовленні. Цю форму рекомендовано вживати «у розмовному і художньому стилях для посилення розмовного колориту»[122][123], однак тенденцією є активізація її вживання у публіцистичному стилі та спорадично навіть в офіційно-діловому (пр., «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р.).

 

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні [...]

 

На відміну від української мови, форми давноминулого часу немає в сусідніх слов'янських мовах — білоруській, польській та російській.

Віддієслівні іменники доконаного та недоконаного виду

На відміну від російської мови, в українській мові пари дієслів доконаного та недоконаного видів можуть утворювати відповідні віддієслівні іменники, що зберігають категорію виду (пр., парі українських дієслів знищувати / знищити відповідає пара російських уничтожать / уничтожить, а парі українських віддієслівних іменників знищування / знищення відповідає лише один російський — уничтожение)[124].

В українській мові поняття незавершеного та завершеного процесу розрізняються не тільки формою дієслова, а й формою віддієслівного іменника. Наприклад, неправильно вживати: Усі роботи призупинено після розривання договору (правильно — після розірвання, тобто після події), Розірвання договору включає певні стадії (правильно розривання, бо тут йдеться саме про незавершений процес).

Лексика ред.

Львівська ґвара як ідіолект української мови
Див. також Львівська ґвара.

Львівська ґвара (львівський говір) — ідіолект, що сформувався у Львові і його околицях у XIX — першій половині XX ст. в результаті змішання української і польської мов, з вкрапленнями німецької та єврейської лексики. Досі багато слів львівської ґвари вживаються у Львові, а також у літературній та розмовній українській мові для підкреслення місцевого колориту Західної України. Деякі зі слів є загальновідомими (вар'ят — «божевільний», пательня — «сковорідка», пироги — «вареники», ресторація — «ресторан», ринва — «водостічна труба») або більш-менш знаними (калабаня — «калюжа», матура — «атестат про середню освіту», оферта — «пропозиція», спацер — «пішохідна прогулянка»).

Ненормативна лексика
Докладніше: Ненормативна лексика

В українській мові, на відміну від російської, англійської та багатьох інших мов світу, відсутні так звані «мати», тобто слова та вирази нелітературного змісту. Евлія Челебі, турецький мандрівник XVII ст., вивчав лайливі слова у різних мовах. Досліджуючи українську мову, йому вдалося знайти лише чотири лайливих вирази[125].

Захист української мови ред.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  2. ↑ Статистика мов з сайту «ethnologue.org». (англ.)
  3. ↑ Опитування Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова. (рос.)
  4. ↑ «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  5. ↑ а б в г д http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/ListeDeclarations.asp?NT=148&CM=8&DF=23/01/05&CL=ENG&VL=1
  6. ↑ Українська мова в Хорватії. (англ.)
  7. ↑ National Minorities Policy of the Government of the Czech Republic
  8. ↑ Грошові знаки ОУН-УПА. (укр.)
  9. ↑ Неповторні Українські бофони - грошові знаки ОУН-УПА. (укр.)
  10. ↑ Основні тенденції розвитку грошових документів ОУН-УПА (бофонів). (укр.)
  11. ↑ Художник із бункерів УПА. (укр.)
  12. ↑ Бофони-грошові документи українського визвольного руху. (укр.)
  13. ↑ Окупаційні гроші. (укр.)
  14. ↑ Сучасні північ та захід України, схід Польщі, схід Словаччини, південний захід Білорусі, схід Румунії, Республіка Молдова.
  15. ↑ Острів знань. (укр.)
  16. ↑ У Речі Посполитій від 1614 р., коли польською мовою замість книжної українсько-білоруської вперше було укладено Литовський статут, до 1990 р., коли російській мові було присвоєно статус офіційною на території усього СРСР, включаючи Україну та інші україномовні території.
  17. ↑ Рішення Конституційного Суду України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
  18. ↑ Конституція України, остання редакція 30 вересня 2009 р., ст. 10. (укр.)
  19. ↑ Конституція Придніпровської Молдавської Республіки станом на 10 лютого 2006 р., ст. 12 (рос.)
  20. ↑ «Плакашася по нем [князем переяславським Володимиром Глібовичем] всі переяславці, бі бо князь добр і кріпок на раті, і мужеством кріпком показася, всякими добродітелми наполнен, о нем же Україна много постона».
  21. ↑ Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  22. ↑ Типологічне зіставлення української, російської, польської мов. (укр.)
  23. ↑ «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  24. ↑ Про українську мову на сайті МЗС України. (укр.)
  25. ↑ Фонеми української мови — 6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и, 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.
  26. ↑ Старослов'янізми. (укр.)
  27. ↑ Історія запозичення слів до українського словника. (укр.)
  28. ↑ Короткий словник мови донських козаків. (рос.)
  29. ↑ Про гутор дінських козаків у статті «Мовний фактор балачки». (рос.)
  30. ↑ Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. (укр.)
  31. ↑ Конституція України. (укр.)
  32. ↑ Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування української мови
  33. ↑ Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР». (укр.)
  34. ↑ Конституція ПМР. (рос.)
  35. ↑ Про розвиток освіти українською мовою в муніципальній системі м. Рибниці та у районі. (укр.)
  36. ↑ Українська мова в Хорватії. (англ.)
  37. ↑ Geschichte der Böhmischen Sprache und literatur, 1792 р., Йосиф Добровський
  38. ↑ Зеленин Д. К. 1991. Восточнославянская этнография. Москва. (рос.)
  39. ↑ Trautman Reinhold.1948. Die slawische Volker und Sprachen. Eine Einfuhrung in die Slawistik. Leipzig. Стор 135. (нім.)
  40. ↑ Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі. Стецюк Валентин. (укр.)
  41. ↑ Типологічне зіставлення української, російської, польської мов. (укр.)
  42. ↑ У школах Кубані можуть почати викладати балачку. (рос.)
  43. ↑ Ю. Шевельов. Історична фонологія української мови. (укр.)
  44. ↑ «Історична фонологія української мови», Ю. Шевельов. (укр.)
  45. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою istoriyamovy не вказано текст
  46. ↑ Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  47. ↑ Українська мова. (укр.)
  48. ↑ Запозичення до української мови. (укр.)
  49. ↑ Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. (укр.)
  50. ↑ Всеукраїнський перепис населення 2001 р. (укр.)
  51. ↑ Всеросійський перепис населення 2002 р. (рос.)
  52. ↑ Перепис населення Молдови 2004 р. (рум.), (рос.), (англ.)
  53. ↑ Національності Молдови за регіоном. (рум.)
  54. ↑ Перепис населення Канади 2006 р. (англ.)
  55. ↑ Перепис населення США 2000 р. (англ.)
  56. ↑ Кількість українців, що володіють українською мовою у Казахстані. (англ.)
  57. ↑ За результатами соціологічного опитування 1997 р. українською мо­вою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36% — вільно, 24% — досить вільно, 16% — із певними труднощами, 15% — можуть порозумітися і лише 8% не володіють зовсім.
  58. ↑ Кількість українців у Казахстані. (укр.)
  59. ↑ Чисельність населення Білорусі у 2009 р. (рос.)
  60. ↑ Кількість мешканців Білорусі, що вважає українську мову рідною. (рос.)
  61. ↑ Національний перепис населення 2002 р. (англ.)
  62. ↑ Мова, що вживається вдома, за польським національним переписом населення 2002 р. (пол.)
  63. ↑ Мови меншин Польщі. (англ.)
  64. ↑ Трудова міграція українців закордон. (укр.)
  65. ↑ 5% з принаймні 340 тис. осіб українського походження, що мешкає у штаті Парана Українська громада Бразилії. (укр.)
  66. ↑ а б Мови меншин у Словаччині. (англ.)
  67. ↑ Сайт посольства України в Словаччині. (англ.)
  68. ↑ а б 30 найбільших мов світу. (англ.)
  69. ↑ а б Мови світу за демографічною потужністю. (укр.)
  70. ↑ «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  71. ↑ Про українську мову на сайті МЗС України. (укр.)
  72. ↑ На сайті «Інституту україніки». (укр.)
  73. ↑ «Койне. Пiджин. Суржик». Валентин Лученко. (укр.)
  74. ↑ «Граматика слов’яно-руська: або старослов’янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» М. Лучкай, 1830 р., оцифрована копія з «New York Public Library»
  75. ↑ Роль закарпатської педагогічної періодики 20-30-х років XX століття в утвердженні української літературної мови. Ольга Пискач. (укр.)
  76. ↑ Посольство України в Словацькій Республіці. (укр.)
  77. ↑ Становище української національної меншини в Словаччині (перша доповідь – для перегляду завантажити на комп’ютер) (укр.)
  78. ↑ Дослідження з етнографії та фольклору русинів-українців Пряшівщини. (укр.)
  79. ↑ Українська інтернет-статистика. (укр.)
  80. ↑ Статистика української блогосфери 2010 та про що вона свідчить. (укр.)
  81. ↑ Топ-25 доменів, які відвідувалися українськими інтернет-користувачами за період 28 серпня - 29 вересня 2010 р. (укр.)
  82. ↑ З «Global Internet Statistics». (англ.)
  83. ↑ «Global Internet usage» на Вікіпедії. (англ.)
  84. ↑ Російська мова. (рос.)
  85. ↑ А українською кажуть так… (укр.)
  86. ↑ Коротка довідка щодо російської мови. (укр.)
  87. ↑ Українсько-російські мовні контакти. (укр.)
  88. ↑ Українсько-польські мовні контакти. (укр.)
  89. ↑ Коротка довідка щодо польської мови. (укр.)
  90. ↑ Українсько-білоруські мовні контакти. (укр.)
  91. ↑ Українсько-словацькі міжмовні зв'язки. (укр.)
  92. ↑ Коротка довідка щодо словацької мови. (укр.)
  93. ↑ Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. (укр.)
  94. ↑ Г. Цихун, «Про західнополіську літературну мікромову»(проект М. Шеляговича). (біл.)
  95. ↑ Тарас Марусик. «Українці Берестейщини: минуле і сучасне». «Радіо Свобода», 15 жовтня 2003 р. (укр.)
  96. ↑ Етнічна історія Білорусі XIX – поч. XX ст.: У контексті Центрально-Східної Європи, Терешкович П. В., 2004 р. (рос.)
  97. ↑ «Група говірок на території Білорусі». А. Кривицький. (Мапа) (біл.)
  98. ↑ «Проблема етнічного самоокреслення поліщуків у міжвоєнній Польщі», Г. Маєцький. (пол.)
  99. ↑ Федір Климчук. «Етнічна структура населення Берестейської області». (рос.)
  100. ↑ Освіта на Поліссі у 1921-1939 р.р. (біл.)
  101. ↑ Микола Шелягович - «Моя боротьба» (рос.)
  102. ↑ Шыляговыч М. «Прынцыпы зложиння jітвjежиji (поліськиji) лытырацькиji мовы». Jітвjежа (поліська) штудіjно-прахтыцька конфырэнция: Тэзы проказэj (13-14 априля 1990 р.). Пынськ, 1990 р. (зах.-пол.)
  103. ↑ Г. Цихун, «Про західнополіську літературну мікромову». (біл.)
  104. ↑ Правобережні села ріки Цірохи по ріку Удаву, по лінії сел Пихні, Пчолине, Гостовиці, Осадне, Паризівці, Нехваль Полянка, Вишня Яблінка.
  105. ↑ «Енциклопедія Підкарпатської Русі», І. Поп. (рос.)
  106. ↑ Сайт І. Петровція, одного з активістів «неорусинського» руху (сепаратистський напрямок) на Закарпатті. (русин.)
  107. ↑ Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року.
  108. ↑ Русинське питання від Олександра Духновича до Віктора Балоги. (укр.)
  109. ↑ «Енциклопедія Підкарпатської Русі». І. Поп, стор. 429. (рос.)
  110. ↑ Політичне русинство в Україні. Май Панчук. (укр.)
  111. ↑ 11. Могорита М. Боротьба закарпатських українців за рідну мову у XX столітті, Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992 р.). – Ужгород, 1992. – стор.259-262.
  112. ↑ З порталу «Lemkowyna.net». (лемк.)
  113. ↑ Янукович каже, що українська мова не відрізняється від російської. (укр.)
  114. ↑ Колесніченко: Літературної української мови в Україні немає. (рос.)
  115. ↑ Двоїна. (укр.)
  116. ↑ Український правопис. — Х., 1929. — С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. — Х., 1931. — С.54, 55.
  117. ↑ Два, три, чотири. Г.Х. Щербатюк. (укр.)
  118. ↑ Давноминулий час в українській мові: статус, особливості функціонування. (укр.)
  119. ↑ «Як ми говоримо», Б. Антоненко-Давидович, 1970 р. (укр.)
  120. ↑ Історія української мови. (укр.)
  121. ↑ Український Правопис 2007.
  122. ↑ Електронний підручник з сучасної української мови на сайті Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. (укр.)
  123. ↑ Про двоїну, давноминулий час та кличну форму імені Олег. (укр.)
  124. ↑ Дієслівна категорія виду: практичні висновки для термінознавства з положень теоретичної морфології. (укр.)
  125. ↑ Воротиленко М. "Українська культура, як протилежність міфічній московській" ("Народна правда". 29.06.2009)

Словники ред.

Докладніше: Список словників української мови
  • «Словник української мови» в 11-ти т. — К.:Наук.думка, 1970—1980.
  • «Російсько-український словник» у 3-х т. — К.: УРЕ, 1982—1983.
  • Тараненко О. О., Брицин В. М., «Російсько-український словник для ділових людей». — К.: Укр. письменник, 1992.
  • «Фразеологічний словник української мови» у 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
  • «Словник іншомовних слів» за ред. О. С. Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
  • «Словник синонімів української мови» у 2-х т. — К.:Наук.думка, 1999.
  • «Словник труднощів української мови» за ред. С. Я. Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
  • Коваль А. П., Коптілов В. В., «Крилаті вислови в українській літературній мові». — К.:Вища школа, 1975.
  • Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П., «Власні імена людей», словник-довідник. — К.:Вища школа, 1975.
  • Головащук С. І., Пещак М. М., Русанівський В. М., Тараненко О. О., «Орфографічний словник української мови». — К.:Наук.думка, 1994.
  • Погрібний М. І., «Орфоепічний словник». — К.:Рад.шк., 1984.
  • Єрмоленко С. Я.,Єрмоленко В. І.,Ленець К. В., Пустовіт Л. О., «Новий російсько-український словник-довідник». К.:Довіра, 1996.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Q13/mova&oldid=37304624