Фонетична система сучасної української мови, включаючи літературні норми й деякі діалектні особливості, налічує 38 основних фонем: 6 голосних і 32 приголосних; додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі. Також існують інші погляди на фонемний склад української мови.

Українська фонетика відзначається милозвучністю, що створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

Засоби милозвучності української мови:

  1. спрощення в групах приголосних (уникнення збігу приголосних);
  2. велика кількість голосних звуків;
  3. дзвінкі приголосні не озвучуються (не оглушуються);
  4. функціонування побічного наголосу, як наслідок, наближення речень до поезії;
  5. голосні не втрачають якісних і кількісних показників;

У поданих нижче таблицях у скісних дужках подані основні фонеми, а у квадратних — їхні алофони засобами міжнародного фонетичного алфавіту.

Голосні ред.

До голосних звуків в українській мові належать: а, о, у, е, и, і.

Звук й — це напівголосний звук в українській мові.

 
Діаграма основних проявів українських голосних і їхніх алофонів. Більшими точками й шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом і не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
На письмі Опис МФА
наголошений ненаголошений
після твердих після м'яких після твердих після м'яких
і ї неогублений передній високий [i] [ɪ]* [i] [i] [ɪ]* [i]
и неогублений ненапружений передній високо-середній [ɪ] [ɪ] [ɛ̝]*
е є неогублений передній низько-середній [ɛ] [e] [ɛ̝] [e]
а я неогублений задній низький [ɑ] [ɑ̈] [ɑ] [ɑ̈]
о огублений задній низько-середній [ɔ] [ɔ̈] [ɔ] [ɔ̈]
у ю огублений задній високий [u] [ʊ] [u] [ʊ]

Українські голосні — повного творення. Їх вимовляють чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляють приблизно у два рази коротше, і, як наслідок, якісно, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних. Ненаголошені голосні, так само як і наголошені, є звуками повного творення.

Голосний /i/ — переднього ряду високого піднесення. Куточки губ розтягнуті, утворюючи вузьку щілину. Цей звук напружений, що надає йому більшої чіткості й виразності. Під час вимови ненаголошеного /i/ губи розтягнуті трохи менше, він стає нижчим, заднішим, та менш напруженим. Звук /i/ вимовляється без помітного наближення до /ɪ/ у більшості як наголошених, так і ненаголошених позицій. У словах інде, іноді, інколи, інший і подібних початковий наголошений /i/ може частково або повністю набувати ознак звука /ɪ/. Також звук /i/ вимовляється як /ɪ/ після /j/ у багатьох суфіксах, основна форма яких зі звуком /ɪ/, а також після /nʲ/ та /j/ у закінченнях форм називного й орудного відмінків однини й усіх непрямих відмінків множини присвійних прикметників, числівника третій, та прикметників м'якої групи, тобто відповідно до морфонем з |ɪ|.

Голосний /ɪ/ — переднього ряду високого піднесення, але трохи нижчий і задніший за /i/, ненапружений, куточки губ розтягнуті трохи менше. Під час вимови ненаголошеного /ɪ/ він стає дещо нижчим, його вимова наближається до вимови звука /ɛ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний відносно низького підняття /ɛ ɑ/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний відносно високого підняття /i ɪ ɔ u/, особливо коли цей голосний наголошений.

Голосний /ɛ/ — переднього ряду низько-середнього піднесення, ненапружений, куточки губ трохи розтягнуті, але ще менше ніж при вимові /ɪ/. Під час вимови ненаголошеного /ɛ/ він стає вищим, його вимова наближається до вимови звука /ɪ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний вищого підняття /i ɪ u/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний нижчого підняття /ɑ/, особливо коли цей голосний наголошений. Також на вимову ненаголошеного /ɛ/ впливає сусідство м'яких приголосних, в цьому випадку звук ще переднішає й вищає. Але ненаголошений /ɛ/ майже не втрачає своєї якості коли він стоїть на початку слова, є сполучним у складному слові, або ж є закінченням слова.

Голосний /ɑ/ — заднього ряду низького піднесення, ненапружений, губи в його творенні участі не беруть. Під час вимови ненаголошеного /ɑ/ він трохи вищає та переднішає.

Голосний /ɔ/ — заднього ряду середнього піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й трохи випинаються наперед. Під час вимови ненаголошеного /ɔ/ він трохи вищає. За винятком іншомовних слів та коли звук /ɔ/ сполучний у складних словах, у ненаголошеній позиції він ще вищає перед складом з /i u/, а особливо перед складом з наголошеним /u/.

Голосний /u/ — заднього ряду високого піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й випинаються наперед значно більше ніж при вимові /ɔ/. Під час вимови ненаголошеного /u/ він частково знегублюється, незначною мірою переднішає та нижчає.

Голосні заднього ряду /ɑ ɔ u/ після м'яких приголосних отримують додатковий і-подібний сегмент у початковій фазі, а перед м'якими приголосними — у кінцевій фазі. При цьому як правило зберігається довжина основної фази, і відповідно зростає довжина звучання всього голосного. При швидшому темпі мовлення цей сегмент поширюється й на основну фазу голосного, особливо ненаголошеного, через що голосний стає переднішим і вищим. Найбільш чуттєвим до таких змін є /ɑ/, а найменш чуттєвим — /ɔ/.

Сплутування ненаголошених /ɪ/ та /ɛ/ — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Деякі слова можуть вимовлятись абсолютно однаково: мине́—мене́ [mɛ̝ˈnɛ], наведу́—на виду́ [nɑ̈wɪ̞ˈdu]. Загалом українському вокалізму властива регресивна дистантна гармонійна асиміляція голосних, у якій голосні деякою мірою уподібнюються до голосних наступного складу за рядом, піднесенням і огубленістю.

Приголосні ред.

Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний (глотковий)
Зубні Піднебінно-ясенні Твердо-
піднебінні
М'яко-
піднебінні
тверді тверді м'які тверді м'які тверді тверді
Носові /m/ /n/ /nʲ/
Зімкнені Дзвінкі /b/ /d/ /dʲ/ /ɡ/
Глухі /p/ /t/ /tʲ/ /k/
Зімкнено-

щілинні

Дзвінкі /d͡z/ /d͡zʲ/ /d͡ʒ/
Глухі /t͡s/ /t͡sʲ/ /t͡ʃ/
Щілинні Дзвінкі /z/ /zʲ/ /ʒ/ /ɦ/
Глухі /f/ /s/ /sʲ/ /ʃ/ /x/
Апроксиманти /ʋ/~/w/ /j/
Бокові /l/ /lʲ/
Дрижачі /r/ /rʲ/

Фонетичні особливості ред.

Звуки [mʲ bʲ pʲ wʲ fʲ d͡ʒʲ t͡ʃʲ ʒʲ ʃʲ ɡʲ kʲ xʲ ɦʲ] трапляються переважно перед голосним /i/. Проте деякі з них трапляються в таких українських словах, як свято, тьмяний тощо перед голосним /ɑ/, а [t͡ʃʲː ʒʲː ʃʲː] є в таких іменниках як обличчя, збіжжя, затишшя. Також ці приголосні можуть траплятися перед іншими голосними в таких запозичених словах, як бюро, кювет, пюре тощо. Тому, з огляду на характер поширення цих приголосних в українській мові для них вводиться поняття фонеми периферійної підсистеми, а в основній системі вони зараз класифікуються як алофони відповідних твердих фонем[1]:63.

У рядку зімкнених та зімкнено-щілинних ясенні та піднебінно-ясенні звуки — зімкнено-щілинні, а всі інші — зімкнені.

Дзвінкі й глухі звуки утворюють надгрупу шумних приголосних. Однакові за місцем і способом творення дзвінкі й глухі звуки утворюють фонологічні пари дзвінкий—глухий, таку саму пару утворюють і /ɦ//x/[джерело?], винятком є глухий /f/, що такої пари не має. Сонорні звуки також подібних пар не мають, і в літературній вимові окрім деяких рідких випадків не знеголошуються.

Ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки відповідно до характеру шуму називаються свистячими, а піднебінно-ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки відповідно до характеру шуму називаються шиплячими.

  • Фонема /j/ твориться як приголосний [j] у позиції перед голосними. У позиції перед приголосними та в кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [i̯].
  • Фонема /w/ твориться як губно-губний [w] ([β̞]) перед огубленими голосними /u ɔ/, часто й перед /ɑ/, а інколи й перед /ɛ ɪ/. Перед /i/, часто перед /ɪ ɛ/, а інколи й перед /ɑ/ твориться як губно-зубний [ʋ]. Перед дзвінкими приголосними на початку слова твориться як [w], а перед глухими приголосними — як [ʍ]. Після голосного в середині та кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [u̯].
  • Твердий /l/ може артикулюватися в будь-якому місці, властивому для передньоязикових приголосних. Перед /ɪ/ та /ɛ/, і в багатьох випадках перед м'якими, пом'якшеними, і шиплячими приголосними вимовляється як злегка пом'якшений заясенний боковий апроксимант [l̠].
  • У лемківських діалектах шиплячі /ʃ/ і /ʒ/ стверділи сильніше ніж у літературній мові ([ʂ] і [ʐ]), через що впливають на наступний голосний /ɪ/, перетворюючи його на [ɨ].
  • М'які /tʲ dʲ nʲ lʲ/ відзначаються дуже високою м'якістю, і можуть вимовлятись по-різному: ламінальні ясенно-піднебінні [c̻ ɟ̻ ɲ̻ ʎ̻], апікально-альвеолярні [t̺ʲ d̺ʲ n̺ʲ l̺ʲ], дорсально-зубні [t̪ʲ d̪ʲ n̪ʲ l̪ʲ].
  • Пом'якшені /d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ/ як правило повністю зберігають основну артикуляцію, властиву їх твердим відповідникам. У південно-західній діалектній групі трапляється значно м'якіша, трохи шепелювата вимова цих фонем [d͡ʑ t͡ɕ ʑ ɕ][2]:13.
  • Усі інші приголосні можуть бути напівпом'якшеними, при цьому ступінь палаталізації незначний. Серед них як окрему фонему основної системи виділяють лише /rʲ/.

Напівпом'якшені приголосні (крім /rʲ/) виступають здебільшого лише перед /i/ і /j/, і зрідка перед іншими голосними. /rʲ/ поширений перед усіма голосними. В інших позиціях напівпом'якшені приголосні не трапляються, окрім псевдоніма Горький /ˈɦɔrʲkɪj/.

Приголосний /ɦ/ деякі вчені описують як глотковий (фарингальний — /ʕ/)[2][3]. Для його артикуляції є характерним звуження глотки та відтягування кореня язика назад.

Довгі приголосні ред.

В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем і мають різне походження.

М'які подовжені приголосні в деяких формах іменників, прислівників і дієслова лити утворилися внаслідок асиміляції ними наступного /j/ після занепаду редукованого голосного ь. Така асиміляція відбулася для /nʲ dʲ tʲ lʲ t͡sʲ zʲ sʲ t͡ʃ ʒ ʃ/ між голосними, які на той момент мали високий ступінь палаталізації і були артикуляційно наближені до /j/. Коли поряд був іще один приголосний, та в деяких інших випадках асиміляція відбулася без подовження.

/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ]
/dʲ/ суддя [suˈɟːɑ]
/tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ]
/lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ]
/t͡sʲ/ міццю [ˈmit͡sʲːu]
/zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ]
/sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ]
/t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ]
/ʒ/ збіжжя [ˈzbiʒʲːɑ]
/ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ]

У непрямих відмінках перед /ɛ/ вони депалаталізувались: статтею [stɑ.ˈtːɛ.ju], суддею [su.ˈdːɛ.ju].

Губні й /rʲ/ не були сильно палаталізовані, і тому не асимілювали звук /j/. Однак у деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ], літературне пір'я [ˈpirjɐ].

Також подовжені приголосні утворилися внаслідок випадіння слабкого зредукованого між двома однаковими приголосними, і можуть утворюватись при збігу однакових приголосних на межі морфем і слів, у тому числі внаслідок асимілятивних змін.

Уподібнення приголосних ред.

У мовному потоці звуки виступають не відокремлено, а разом, тому вони взаємодіють один з одним і уподібнюються. При цьому в деяких випадках звукові прояви однієї фонеми можуть повністю заступати звукові прояви іншої, завдяки чому усуваються деякі збіги важкі для вимови. Українській мові властиві уподібнення за дзвінкістю, м'якістю, місцем і способом творення в групах приголосних.

Уподібнення за голосом ред.

При збігах шумних приголосних відбувається їх регресивна асиміляція за дзвінкістю, тобто попередній глухий приголосний під впливом наступного дзвінкого і сам перетворюється на відповідний парний дзвінкий звук, при цьому /x/ може вимовлятись як [ɣ]. Це явище відбувається переважно в середині слів, але в повільному мовленні може й не відбуватися зовсім. Трохи рідше це явище відбувається на межі частин складних слів та в сталих словосполученнях, а в інших випадках на межах слів відбувається переважно у швидкому мовленні.

Зворотний процес в усній мові відбувається за певними закономірностями. Згідно з літературною нормою має відбуватися лише в окремих випадках: у словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр і подібних звук /ɦ/ як правило знеголошується до [h], а нерідко й перетворюється на [x], наприклад [ˈlɛɦkɔ], [ˈlɛhkɔ] і [ˈlɛxkɔ]. Також перед глухими шумними як правило оглушуються префікс і прийменник |z|, при цьому дзвінкість прийменника може зберігатись якщо попереднє слово закінчується на голосний і вимовляється без паузи, а також префікс |roz| у швидкому та нормальному темпі мовлення, і префікс |bɛz| у швидкому мовленні. Також часто знеголошуються сонорні звуки поряд із глухими приголосними: театр [tɛ̝ˈɑtr̥], при цьому звук /w/ не перетворюється на [f]: лісництв [lʲiˈsnɪt͡stʍ]. У говорах південно-західного наріччя в кінці складу й слова дзвінкі приголосні оглушуються.

Уподібнення за м'якістю ред.

У середині слів перед м'якими і пом'якшеними приголосними /dʲ tʲ d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ lʲ nʲ/ тверді приголосні /d͡z t͡s z s n/ пом'якшують, /d t/ вимовляють і твердо, і м'яко. Звук /l/ асимілятивно пом'якшувано лише перед /t͡sʲ/ у скупченні /lt͡sʲ/, що постало з /lk/, в інших випадках зберігається історична м'якість (що її позначувано м'яким знаком) або твердість. Свистячі також пом'якшуються перед напівпом'якшеними. Приголосні зберігають твердість, якщо наступний приголосний пом'якшується під дією /i/, що походить з o чи yjě.

Уподібнення за місцем і способом творення ред.

Серед передньоязикових шумних приголосних поширене явище регресивного уподібнення за місцем творення. Свистячі в позиції перед шиплячими самі перетворюються на відповідні шиплячі, у більшості випадків така зміна позначається на письмі. Шиплячі в середині слів перед пом'якшеними свистячими також перетворюються на відповідні пом'якшені свистячі, така зміна на письмі звичайно не позначається. Проривні /d t/ перетворюються на відповідні африкати.

Спрощення в групах приголосних ред.

Після занепаду редукованих голосних ъ, ь в українській мові деякі групи приголосних, які втрачають у вимові (і здебільшого на письмі) частину своїх елементів.

Сполучення приголосних з голосними ред.

Перед /i/ приголосні в середині слів зазвичай м'якшаться (ступінь м'якшення підпорядкований здатності приголосного до м'якшення). Але на межі слів, між частинами складних слів, а при повільній вимові й у кінці префіксів приголосні перед /i/ вимовляють твердо. Так само перед /i/, що постала з o та yjě, приголосні можуть вимовляти твердо, але таку вимову поволі витискає м'яка через постановлену за СРСР літературну норму.

Перед /ɪ/ приголосні в літературній мові завжди тверді, а морфонему |ɪ| після м'яких приголосних реалізовано фонемою /i/ з широкою вимовою /ɪ/.

Перед /ɛ/ в середині слів більшість приголосних тверді. Серед м'яких у цій позиції трапляються лише /nʲ/ у прикметниках м'якої групи, /tʲ/ у числівнику третє, подовжені /lʲlʲ/ і /tʲtʲ/ та /j/.

Перед голосними заднього ряду поширені як тверді так і м'які приголосні. В особливих фонетичних умовах у власнеукраїнських словах перед /ɑ/ трапляються пом'якшені губні [wʲ] і [mʲ], перед /ɑ/ і /u/ поширені подовжені пом'якшені шиплячі [ʃʲː], [ʒʲː], [t͡ʃʲː], хоча в цих позиціях їх можуть вимовляти й твердо. В іншомовних словах перед /ɑ/ і /u/ можуть м'якшитися губні [mʲ wʲ bʲ pʲ fʲ] і задньоротові [ɦʲ ɡʲ kʲ xʲ] після будь-якого звука.[джерело?] Орфоепічна норма — їхня напівпом'якшена вимова в такій позиції, але вимовляють їх здебільшого як м'які. Перед /ɔ/ напівпом'якшені відміни твердих фонем не поширені.

Склад і наголос ред.

В українській мові складотворчими елементами вважаються лише голосні. Відкриті склади переважають над закритими, якщо між голосними є лише один приголосний то він належить до наступного складу, якщо між голосними більше приголосних то всі вони в більшості випадків також належать до наступного складу, але в деяких випадках перший з них відходить до попереднього складу, зокрема якщо цей звук сонорний, або якщо він дзвінкий за яким слідує глухий, або він дзвінкий і попередній склад наголошений, також подовжені приголосні часто належать одразу до двох складів.

В українській мові наголос силовий (з допоміжним часокількісним елементом), вільний і рухомий. Наголос може розрізняти слова та їх граматичні форми. Не лише голосні, а всі звуки наголошеного складу вимовляються чіткіше й виразніше. Незалежно від основного наголосу останній склад слова вимовляється протяжніше, як склад із побічним наголосом, а голосні цього складу редукуються менше ніж в інших ненаголошених складах. Так само побічний наголос часто падає на перший склад, або через один або два склади від основного. Побічні наголоси є помітнішими в повільному темпі мовлення й додають мові особливої плавності й співучості.

Дослідження. Історична та діалектна фонологія ред.

Історичне дослідження української фонології започаткував Олександр Потебня у працях «Про звукові особливості руських наріч. Малоруське наріччя» (рос. «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие») у 1865 р. та «Замітки про малоруське наріччя» (рос. «Заметки о малорусском наречии») у 1870 p.

До цього українські та іноземні вчені цікавилися головним чином окремими аспектами фонології: у межах створення правопису сучасної літературної мови, зіставленням української та інших слов'янських мов тощо:

  • І. Могильницький «Граматика славеноруської мови» (староцерк.-слов. «Грамматыка ѧзыка славеноруского») 1815—1823 рр.
  • І. Вагилевич «Граматика малоруської мови в Галичині» (пол. «Grammatyka języka małoruskiego w Galicii») 1845 р.
  • Я. Головацький «Дослідження південноруської мови та її нарічь» (рос. «Розправа о ѧзыцѣ южнорускомъ и его нарѣчиѧхъ») 1849 р.
  • М. Максимович
    • «Думка про малоросійську мову і її правопис» (рос. «Мнение о малороссийском языке и правописании оного») 1830 р.
    • «Критико-історичне дослідження про російську мову» (рос. «Критико-историческое исследование о русском языке») 1838 р.
    • «Філологічні листи до М. П. Погодіна» (рос. «Филологические письма к М.П. Погодину») 1856 р.
    • «Листи-відповіді до М. П. Погодіна» (рос. «Ответные письма к М. П. Погодину») 1857 р.
    • «Нові листи до М. П. Погодіна про стародавність малоросійського наріччя» (рос. «Новые письма к М.П. Погодину о старобытности малороссийского наречия») 1863 р.
  • Ф. Міклошич «Порівняльна граматика слов'янських мов» (нім. «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen») 1852 р.
  • П. Лавровський
    • «Огляд значних особливостей малоруського наріччя в порівнянні з великоруським та іншими слов'янськими наріччями» (рос. «Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно c великорусским и другими славянскими наречиями») 1859 р.
    • «Відповідь на листи п. Максимовича до п. Погодіна щодо малоруського наріччя» (рос. «Ответ на письма г. Максимовича к г. Погодину о наречии малорусском») 1861 р.

Дослідженнями української фонології також займалися такі вчені-мовознавці:

  • П. Житецький «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (рос. «Очерк звуковой истории малорусского наречия») 1876 р.
  • О. Огоновський «Дослідження руської мови» (нім. «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache») 1880 р. «Про найважливіші властивості руської мови» (пол. «О ważniejszych właściwościach języka ruskiego») 1884 р.
  • В. Науменко «Огляд фонетичних особливостей малоруського мовлення» (рос. «Обзор фонетических особенностей малорусской речи») 1889 р.
  • К. Михальчук «Наріччя, піднаріччя та говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (рос. «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи c наречиями Галичины») 1872 р., «До південноруської діалектології» (рос. «К южнорусской диалектологии») 1893 р.
  • О. Шахматов
    • «Дослідження в області російської фонетики» (рос. «Исследования в области русской фонетики») 1893 р.
    • «До історії звуків російської мови» (рос. «К истории звуков русского языка») 1896 р., 1901—1903 рр.
    • «Курс історії російської мови» (рос. «Курс истории русского языка») 1909 р.
    • «До питання про початок української мови» 1914 р.,
    • «Короткий нарис історії малоруської (української) мови» (рос. «Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка») 1916 р.
    • «Нарис найдавнішого періоду історії російської мови» (рос. «Очерк древнейшего периода истории русского языка») 1915 р.
  • В. Ягич «Критичні зауваження щодо історії російської мови» (рос. «Критические заметки по истории русского языка») 1889 р.
  • С. Смаль-Стоцький «Граматика руської (української) мови» (нім. «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache») 1913 р.
  • К. Німчинов «Український язик у минулому й тепер» 1925 р.
  • Є. Тимченко «Курс історії українського язика» 1927 р.
  • П. Бузук «Нарис історії української мови» 1927 р.
  • Л. Булаховський «Питання походження української мови» 1956 р.
  • М. Наконечний «До вивчення процесу становлення й розвитку фонетичної системи української мови»
  • Н. Дурново
    • «Нарис історії російської мови» (рос. «Очерк истории русского языка») 1924 р.
    • «Вступ до історії російської мови І: Джерела» (рос. «Введение в историю русского языка І: Источники») 1927 р.
  • Лєр-Сплавінський
    • «Родинні стосунки руських мов» (пол. «Stosunki pokrewieństwa języków ruskich») 1921 р.
    • «Відібрані дослідження та ескізи зі слов'янського мовознавства» (пол. «Studia i szkice wybrane z językoznawstwa słowiańskiego») 1957 р.

Ю. Шевельов у 1979 р. написав «Історичну фонологію української мови» у якій він показав розвиток фонологічної системи української мови від праслов'янської на широкому історичному, діалектичному, міжмовному та текстуальному ґрунті, встановив глибинні системно-причинові зв'язки між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував появу перших рис української мови близько VII ст., завершення формування мови приблизно в XVI ст.

Фонологічна періодизація розвитку ред.

Ю. Шевельов, окрім своєї основної періодизації «за джерелами», запропонував також періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, а не на зовнішніх (наявність джерел), хоча й наголошував, що це лише спроба такої періодизації.

Перший етап — формування української мови (VII ст. — прибл. 1125/1150 рр.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов'янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.

Найголовніші процеси:

  • перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголоссям, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] → [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом'якшенням приголосних перед [ě] ([іе] тобто ѣ), переходом [ę] → [ia] тощо.
  • останньою зміною такого характеру був перехід [ɪ] → [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом'якшення сусідніх складів ([konʲьskɪj] → [konʲьsʲkɪj] → [konʲьsʲkʲij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.
  • У перший період розвитку української мови з'явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов'янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом'якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов'янських мовах ([x] пом'якшувався «лише» до [sʲ], а не до [ʃʲ] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t͡s], [d͡z] перед [v], за яким ішов [ě] (зараз квіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [lʲ] і [nʲ] не перетворювався на [ʃʲ], як у староцерковнослов'янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [ě], пом'якшення приголосних перед [ę] → [ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [ia] → [а] попередній голосний залишався пом'якшеним вже всупереч цьому правилу.
  • Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов'янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі/короткі) — це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [ę], [ǫ] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 10501150 р.р.; у зв'язку з занепадом єрів з'явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : Ø, [е] : Ø, [ɪ] : Ø, [і] : Ø, [o•]: [о] та [е•]: [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосся, «розщепленні» [ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов'янського складу; заміна складних голосних простими ([еа] → [е], [о]; [оǎ] → [о]; [оā] → [а]) або дифтонгами ([еā] → [іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [lʲ] і [nʲ] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [rʲ].
Другий етап — період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах)
виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів.
  • Модифікації скупчень приголосних з початку XIV ст.:
    • поява подовжених м'яких приголосних замість звукосполучення приголосний + [j] (потвєржиннє «підтвердження») у XV ст.,
    • поява вставних голосних у складах «з двома верхів'ями звучності» (ѧблъко → ѧблыко),
    • випадіння окремих приголосних зі сполучень приголосних (земльніими → земьныи, зѣмныхъ),
    • поява протетичних приголосних, зникнення таким чином складів з одного голосного звука (Анна → Ганъна, овес → вівса).
  • Інші фонетичні зміни приголосних:
    • Ствердіння губних наприкінці складу (cьrkъvь → cerkov’ → церква).
    • Перехід [ja] → [je] у деяких діалектах (десятий → десет).
    • Ствердіння середньопіднебіних приголосних (щыт → зараз «щит»).
    • Перехід [l] → [w] після [o] (вълкъ → волкъ → вовк)
  • Фонологічні зміни часто відбувалися на межі морфем:
    • приголосні в кінці складу ставали дзвінкими (дав.-рус. безпечьнъ > ранньосередньоукраїнське безпечный),
    • подвоєння приголосних стало показником межі морфем (беззýбий, грýддя),
    • вставні голосні [е] та [о] поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування [е] та [о], що утворилися на місці єрів (ogn'ь → огонь).
  • Скорочення кількості голосних, спрощення системи вокалізму до 6 голосних (і — у — е — а — о — и):
    • злиття звуків [ɨ] та [і] у звук [ɪ],
    • перехід [ė] (що утворився з [ě]) → [i]: вѣтѧзєва → витязю (початок інновації з Буковини, Покуття, Закарпаття),
    • перехід [о•] → [u2] (покои → покоуи «мир, спокій»), а в XVI ст. перехід [ʲu•] → [i]. Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Звукозміни відбувалися незалежно від наголосу.

Третій етап — період усталення тенденцій в українській мові (на півночі України з перших десятиріч XV ст., на півдні України з кін. XV ст — кін. XVIII ст.)
  • Остаточне оформлення у більшості діалектів простої системи чергувань фонем ([о], [е] : Ø та [і]: [о], [е] — вітер: вітру, бій: бої).
  • Консонантизм:
    • Ствердіння губних і середньопіднебінних приголосних,
    • М'які зубні — у західних говірках розвиток фонетичного пом'якшення призвів до таких змін звуків (ці зміни не увійшли до літературної норми):
      • [sʲ] → [ʃʲ]: [visʲ] → [viʃʲ],
      • [tʲ], [dʲ] → [kʲ], [gʲ]: [dʲid] → [gʲid],
      • [sʲtʲ] → [sʲt͡sʲ] або [ʃʲt͡ʃʲ]: [stʲi'na] → [sʲt͡sʲi'na] або [ʃʲt͡ʃʲi'na].
    • Ствердіння [t͡sʲ]
  • Вокалізм:
    • Перехід звуків [u2] та [ʲu•], які історично виникли з [o] та [e], в огублений голосний переднього ряду високого піднесення [y] (або [ü]) та потім в [i] ([kut] → [küt] → [kit], [u'tʲu•] → [u'tʲük] → [u'tik]).
    • Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід [ɪj] → [ij]).
  • Нові фонеми (через контакти України з Балканами та Західною Європою) [g], [d͡z], [xw], частіше вживання [d͡ʒ].
  • Монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів.
  • Перехід [о] в [а] перед складом з наголошеним звуком [а].
  • Перехід [о] в [u] в переднаголошеному (в деяких говірках в ненаголошеному) складі.
  • Злиття ненаголошених [е] та [ɪ].
  • Дієвим чинником став наголос — у деяких говірках ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі.
Четвертий період — припинення активних змін у фонології української мови (від кін. XVIII — поч. XIX ст.)
  • Нові звукозміни не фіксуються.
  • Втрата продуктивності чергування [е], [о] з [i] (нові слова не мають такого чергування).
  • Закріплення одного з альтернантів у чергуваннях [u] / [w] та [і] / [j] за певними лексемами.
  • Втрата опозиції за твердістю / м'якістю перед [і] та опозиції [ɪ] / [і] на початку слова.
  • Скорочення вживання дзвінкого м'якопіднебінного проривного [g], заміна його дзвінким гортанним фрикативним [ɦ], що є характерним для багатьох мовців.
  • Потужний вплив російської мови: поступово зникають ті риси української мови, які є непритаманні російській мові (наприклад, поширення [v] на місці [w] у позиції перед голосним).

Див. також ред.

Джерела ред.

  1. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. — Київ : «Вища школа», 1981.
  2. а б Орфоепічний словник. — Киів : Радянська школа, 1984. — 629 с.
  3. О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; за ред. О. Д. Пономарева. Сучасна українська мова: Підручник. — Київ : Либідь, 2001. — 400 с. — ISBN 966-06-0173-5.

Література ред.

  • Русанівський В. М., Тараненко О. О., М. П. Зяблюк та ін. Українська мова. Енциклопедія. — Київ : Видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2004. — ISBN 9789667492199.
  • Сучасна українська літературна мова. Фонетика / І.К. Білодід. — Київ : Наукова думка, 1969. — 436 с.
  • Pompino-Marschall, Bernd, Elena Steriopolo, and Marzela Żygis. 2016. «Ukrainian.» In: Journal of the International Phonetic Association: 1-9.
  • Vakulenko, Maksym O. 2018. «Ukrainian vowel phones in the IPA context.» In:  Govor 35 (2): 189—214. Available at: https://www.hfiloloskod.hr/images/HFD/Govor/Govor-2-2018-web.pdf
  • Vakulenko, Maksym O. 2019. «Ukrainian Consonant Phones in the IPA Context with Special Reference to /v/ and /gh/.» In: Linguistica online 22: 1-26. Published online August 22, 2019. Available at: http://www.phil.muni.cz/linguistica/art/vakulenko/vak-001.pdf


Посилання ред.