Відкрити головне меню
Області, які зараховують до Центральної України:
   завжди
   часто
   іноді

Центральна Україна — культурно-історичний регіон України, до складу якого входять Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська та Черкаська області.

Поняття «Центральна Україна»Редагувати

 
Центральна Україна (зелений колір)
 
Українці в Україні за переписом 2001 року

Географічно до Центральної України належать:

У сугубо економічному плануванні це лише територія Центрального району: Черкаська та Кіровоградська області.

В історичному контексті до Центральної України належать землі, що були ядром Русі[1] та безпосередню арену козацького руху які збігаються з кордонами української козацької держави — Гетьманщини, яка охоплювала землі Наддніпрянщини, Брацлавщини (Східного Поділля), Полтавщини, Чернігово-Сіверщини (разом зі Стародубщиною) та Запорожжя[2]. Спираючись на історичний розвиток руських (південно-західних/українських) земель, до «Центральної України», окрім зазначених вище областей, включають також північні — Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області, а також Дніпропетровську; але значно рідше південні — Одеську, Миколаївську, Херсонську та Запорізьку.

Центральна Україна Дніпром розділяється на Лівобережну Україну та Правобережну Україну, до складу якої як правило долучають і східну частину Поділля, або Брацлавщину. Іноді Центральну Україну ототожнюють виключно з Наддніпрянською Україною, але в цьому випадку до її складу не має залучатись будь-яка з частин Поділля.

На ранніх етапах зародження державності серед слов'ян землі Центральної України стали ядром формування перших українських державних формацій та етногенезу української (руської) етнічної нації.

Найбільші містаРедагувати

У центральній і східній частині України на межі XIX-ХХ ст. було 118 міст, у яких мешкало понад 3 млн осіб. Серед них вже було й 4 великих міста: Одеса, Київ, Харків, Катеринослав, у яких сконцентрувалося близько 35 % міського населення.

Нині найбільшими в Центральній Україні є такі міста:

  • Київ — столиця України, головний діловий, культурний, політичний та промисловий центр України. Місто витоків української державності.
  • Чернігів — обласний центр Чернігівської області, культурний, промисловий та діловий центр Чернігово-Сіверщини.
  • Вінниця — головний діловий, культурний та промисловий центр Східного Поділля — історичної Брацлавщини. В сенсі географічного положення та історико-культурних зв'язків місто посідає проміжне місце між західним та центральним макрорегіонами України.
  • Полтава — обласний центр Полтавської області, головний культурний, науковий та діловий осередок лівобережної частини Центральної України.
  • Черкаси — обласний центр, головний культурний, науковий та промисловий центр Черкаської області.
  • Суми — обласний центр, промисловий, науковий та культурний центр північно-східної частини Центральної України.
  • Кропивницький — обласний центр, важливий науковий, промисловий та транспортний вузол Наддніпрянщини.
  • Житомир — обласний центр, науковий, культурний та промисловий осередок правобережного Полісся. В сенсі географічних та культурно-історичних зв'язків місто тісно пов'язане з північно-західним регіоном України.
  • Біла Церква — важливий культурний та промисловий центр, одне з найбільших міст Київщини.
  • Кременчук — важливий промисловий та науковий центр Полтавщини.
  • Конотоп — значний промисловий осередок сумської частини Сіверщини.
  • Дніпро — обласний центр, значний культурний, діловий, промисловий та науковий центр Нижньої Наддінпрянщини та історичного Запоріжжя. В силу свого географічного положення та культурних зв'язків посідає проміжне місце між центром, півднем і сходом України.
  • Кривий Ріг — головний промисловий центр Дніпропетровщини.
  • Нікополь — головний промисловий центр Дніпропетровщини.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Моця О. П. «Внутрішня» Русь у контексті уточнення меж // Археологія 2015 випуск I (51—60 ст.)
  2. Смолій В. А. (відп. ред.) Історія українського козацтва: У 2 томах: Том 2 — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 760 с. (7 с.) ISBN 966-518-398-2