Користувач:ROMANTYS/Адміністративно-територіальна приналежність та влада Дрогобича

У часи Київської Русі

Місто виникло на території, що належала Галицько-Волинському князівству.

У часи литовсько-польської держави

З 1339 року, після захоплення земель Галицько-волинського князівства польським королем Казимиром III, Дрогобич входить до Перемишльської землі (пол. Ziemia przemyska) Руського воєводства (пол. Województwo ruskie), спочатку, з 1340 по 1569 роки, в складі Королівства Польського (пол. Korona Królestwa Polskiego), а, після заключення Люблінської унії, з 1569 по 1772 роки — в складі Речі Посполитої Обох Народів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów).

До 15 століття Дрогобич був центром волості, на чолі якої стояв воєвода. Його права і обов'язки приблизно відповідали посаді польських старост. У 15 столітті замість волості утворено повіт (пол. powiat drohobycki). До того ж періоду належать перші письмові документи про міське самоврядування. В актах за 1407 та 1408 роки є згадки про дрогобицьких радників, а за 1413 рік — про війта. Ще один запис свідчить, що у 1419 році Юрко Рус та Петро, дрогобицький війт, стали львівськими міщанами .

В 1422 році до юрисдикції міста приєднано засноване війтом Миколою Рішем село Грушів і Дрогобичу надано магдебурзьке право. Це показує, наскільки важливим був розвиток міської економіки взагалі й солеваріння зокрема для польського королівства. Грамота була одна, стосувалася і війта, і міщан. Згідно з цим привілеєм місце міського війта зайняв магнат Ян Менжик.

У 1445–1446 роках війтом Дрогобича був Якшан, родом з Залізної Волі.

В 1460 році Казимир IV Ягеллончик підтвердив привілеї міста, видавши для цього «на прохання… райців» (тобто членів Ради Дрогобича) дві грамоти, окремо для війта та міщан. Війт очолив міський суд-Лаву, до складу якого входили дрогобицькі міщани, а посада війта передавалась при потребі його спадкоємцям або продавалась, повністю чи частинами. В другій підтверджено припинення дії «всіх польських і руських законів та різних звичаїв, які суперечать німецькому магдебурзькому праву». Міщани звільнялись від влади чи суду королівських урядовців й підлягали лише суду міському згідно з принципами й засадами магдебурзького права. Адміністративною владою в місті та законними представниками інтересів громади Дрогобича ставали члени міської ради, очолюваної бургомістром.

У році 1467 двоє з кількох спадкоємців Якшана, яким на той час належало війтівство, продали свою частку іншому шляхтичу за 5 селян-кріпаків (кметів) та сотню угорських золотих дукатів. Такий поділ війтівської влади між кількома особами на деякий час підвищив роль міської Ради.

В 1485 році шляхтич Ян Ряшівський знову зібрав всі права на війтівство в своїх руках.

У 1515 році Ян передав війтівство своїй матері Варварі та вітчиму Яну Каменецькому, котрий в 1523 році став ще й старостою в Дрогобичі, поєднуючи обидві посади та репрезентуючи одночасно і королівський уряд, й міську владу за магдебурзьким правом. А його наступник, магнат Войцех Стажеховський, який став старостою в 1539 році, просто узурпував війтівську владу, зробивши дрогобицького війта лише виконавцем своїх особистих розпоряджень. Так само чинили всі наступні старости, призначаючи війтів з числа найзаможніших жителів Дрогобича. Старостинський замок (до нашого часу, на жаль, не зберігся) знаходився на території, обмеженій сучасними вулицями Стрийською та Грушевського, на проміжку від вулиці Карпатської до вулиці Винниченка, скоріше десь недалеко від шпихліру.

Велику роль в керівництві містом відігравала рада, до складу якої в 16 столітті входило 5 райців (радників). Члени ради вибиралися так само з міських багатіїв або щорічно, або раз на декілька років. В справах про розподіл спадщини, межових суперечках, та багатьох інших повноваження міських суддів та радників часто перетиналися. Це привело до поступового злиття лави та ради в єдиний орган керування Дрогобичем — магістрату, що остаточно оформилось в 17-18 столітті. Крім того, починаючи з того ж 16 століття, неухильно зростала й залежність членів ради від старости. В 18 столітті в день виборів дрогобичани передавали в ратуші старості або його представникові список з десяти кандидатів, половина з яких мали бути минулорічними радниками, і ось з цього десятка староста призначав п'ятеро членів ради.

Вибори лавників, яких було 7, відбувались кожні три-чотири роки, згодом ще рідше. Незважаючи на значну чисельну перевагу української (руської) громади, міська верхівка не допускала до складу магістрату одночасно більше одного радника та одного лавника з числа її представників. Це також було однією з причин міщансько-селянського повстання в Дрогобичі в 1648 році під час Хмельниччини, коли інтереси русинів представляли лише радник Василь Ланкович та лавник Тимофій Михайлович.

Зберегла історія Дрогобича й імена та роки правління декількох старост 17 століття. Це Гермолай Лігеньза (1624–1632 роки), його наступник Ян Миколай Данилович (1632–1650). А з 1656 року цю посаду займав генерал коронної артилерії, кам'янецький каштелян Кшиштоф Ґродзицький.

Хоча роль війта в управлінні містом значно зменшилась, та все ж давала певні привілеї та приносила доходи й залишалась ласим шматком. Тому біля 125 років з другої половини 17 століття і аж до останньої чверті 18 століття цю посаду займали, змінюючи один одного, представники лише трьох дрогобицьких фамілій, та ще до того й пов'язаних між собою родинними зв'язками, з яких найдовше, з 1751 по 1754, та з 1757 до середини 1770-х, війтував Станіслав Піхович. (У вересні 1939 року на посаді президента міста зустріне прихід Червоної Армії та через три тижні буде заарештований радянськими карально-репресивними органами Міхал Пєховіч, ймовірно, далекий нащадок.)

У часи Габсбургів

В 1772 році внаслідок першого поділу Польщі Східна Галичина відійшла до імперії Габсбургів, а разом з нею і Дрогобич. Австрійська влада пояснювала це спадковими правами угорських королів (а Габсбурги носили цей титул, починаючи з Альбрехта II) на дану територію, так як з 1214 по 1221 роки Коломан (син Андреша II) з династії Арпадів був королем Галицько-Волинської держави. Землі стали окремою адміністративною одиницею й називались «Королівство Галіції і Лодомерії»(нім. Königreich Galizien und Lodomerien). В цій назві «Галіція» — це німецькомовна назва Галицького князівства, а «Лодомерія» — спотворена назва міста Володимира, столиці Волинського князівства. Королівство входило до складу Австрійської імперії (нім. Kaisertum Österreich), а з 1867 року, згідно з австро-угорською угодою, до складу Австро-Угорщини (нім. Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder und die Länder der heiligen ungarischen Stephanskrone).

16 жовтня 1772 року спеціальним декретом старий адміністративний апарат ліквідовано і запроваджено, як і в інших провінціях, централізовану систему управління. Керував коронним краєм губернатор, який відповідав за свої дії лише перед Віднем. Губернатором Галичини призначено Г. Ауерсперґа.

У грудні 1773 року Королівство поділено на 9 округів, очолюваних старостами, та 59 районів, керованих директорами. Дрогобич став районним центром № 7 четвертого Самбірського округу.

В 1775 році кількість районів в провінції зменшено до 29. Місто надалі залишається райцентром Самбірського округу, лише під № 3.

22 березня 1782 року монаршим патентом поділ на райони ліквідовано.

Та вже наступного, 1783 року, урядом видано декрет, яким вимагалося узгоджувати адміністративні та правові відносини у містах з принципами магдебурзького права. Всі центри округів, а серед них і Самбір, автоматично ставали державними, імператорсько-королівськими містами, жителі яких звільнялись від різноманітних повинностей. Надавали цей ранг й іншим містам, але сумарно на більше десяти в кожному окрузі.

26 червня 1788 року такий статус декретом Марії Терези отримав Дрогобич. А за іншим декретом, виданим в попередньому, 1787 році, в місті запрацював магістрат на чолі з бургомістром, роботу якого в той час віденські ревізори вважали зразковою.

У 1815 році кількість округів збільшено до 18-ти. Дрогобич, а разом з ним міста Добромиль, Старий Самбір та Стара Сіль, входить до складу дев'ятого Самбірського округу.

В 1846 році коронний край поділено на 74 повіти й Дрогобич став центром однойменного повіту Самбірського округу.

З 1888 по 1898 роки посаду міського бургомістра займав гімназійний вчитель українець за національністю Ксенофонт Охримович, який, крім того, в 80-х—90-х роках 19 століття був депутатом від Дрогобича до Галицького крайового сейму.

Перша світова війна

28 червня 1914 року сербом Гаврилою Принципом в Сараєво був вбитий наслідник австро-угорського престолу ерцгерцог Фердинанд. Вибухнула Перша світова війна.

16 вересня російські війська зайняли Дрогобич. Донські козаки грабували крамниці в центрі міста, більшість з яких належала євреям, зокрема, на площі Ринок, але до погромів не дійшло. Як заявив очільник окупаційної влади в Галичині граф О. Бобринський:

«Галичина і Лемківщина споконвічна корінна єдиної, великої Росії… весь устрій має бути заснований на російських засадах. Я тут буду заводити російську мову, закон і порядки».

Керівником Дрогобицького повіту призначено Рапота, згодом — А. Тилло, бургомістром Дрогобича став Тюнін, а управителем солеварень — М. Івасечко.

18 квітня 1915 року австрійські та німецькі війська розпочали на фронті між Горлицею і Тарнувом наступ при підтримці авіації та артилерії, котра з 200 гармат випустила 700 000 снарядів, на які росіяни змогли відповісти лише близько 40 пострілами з 4-х своїх. Відступаючи, окупанти підпалили нафтові стави біля села Модричі, три стави з нафтою між селами Болехівці і Рихтичі та будинки на площі Ринок.

В часи ЗУНР

В середині 1918 року Австро-Угорська імперія агонізувала, доживаючи свої останні дні перед розпадом. Її складові частини ставали незалежними державами.

9 листопада 1918 року Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки на своєму засіданні проголосила створення нової держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вона займала територію трьох областей: Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) та Тернопільської. Кожна область поділялась на 4 округи, які, в свою чергу, поділялись на повіти. Таким чином, ЗУНР складалась з 12 округ та 60 повітів. Дрогобич, Добромиль, Самбір і Старий Самбір ввійшли до четвертої, Самбірської округи Львівської області. Замість старих органів влади в сільських громадах, містечках та містах вибрано громадських і міських комісарів, в повітах — повітові ради на чолі з комісаром. Керівництво Дрогобичем здійснювали комісари ЗУНР Микола Бодруг й Семен Вітик (1876–1934†) та голова міської управи Антон Рудницький.

13 листопада вийшов наказ державного секретаря військових справ Республіки Дмитра Вітовського про створення в областях, округах і повітах відповідних військових команд на чолі з командантами для організації поповнення збройних сил ЗУНР — Української Галицької Армії (УГА) шляхом мобілізації та навчання новобранців, підстаршин та старшин, а також забезпечення порядку в тилу. Командантом Самбірської окружної військової команди (ОВК) призначено сотника Михайла Мельника, а в Дрогобичі ВК керував Іван Грабовенський.

14 квітня 1919 року підбурені комуністами поліціянти збунтувались, відмовились відправлятись на фронт і захопили банк, пошту, телеграф й державні установи в центрі міста.

Та вже в ніч з 15 на 16 квітня сотня Гуцульського куреня на чолі з Г.Голинським відновила в Дрогобичі порядок, арештувала винних в бунті й передала керівництво до суду.

В травні поляки при підтримці сформованої в Франції 80-тисячної армії генерала Геллера розпочали наступ на ЗУНР. В кінці місяця Українська Галицька Армія залишила місто.

У складі польської держави

Перемігши за допомогою армії Галлера військові формування УГА та встановивши на Дрогобиччині правління Польської республіки (пол. II Rzeczpospolita), поляки побоювались повернення часів ЗУНР, а тому влада проводила політику полонізації краю. Зрозуміло, що представниками влади ставали майже виключно представники лише однієї нації.

В складі Польської республіки Дрогобич став центром однойменного повіту (пол. powiat drohobycki) Львівського воєводства (пол. Województwo lwowskie).

В ставленні до українського населення краю влада проводила пацифікації («умиротворення»). Так, наприклад, 25-26 вересня 1930 року значні кавалерійські та поліцейські підрозділи, ввірвавшись в міста й села Дрогобиччини, розпочали жорстоку криваву розправу над українцями. Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського (пол. Józef Klemens Piłsudski), співати польський гімн. Жертв не раз доводили до втрати свідомості, а деколи й до каліцтв. Закон від 3 серпня 1934 року взагалі заборонив вживання назви «Україна», одночасно уряд замінює історичну назву «Галичина» на «Східна Малопольща».

Керівництво містом здійснював президент-бургомістр. Цю посаду займали:

Вулиця Шевченка. Колишня сецесійна вілла Раймунда Яроша, згодом — Палац піонерів, тепер — власність педуніверситету.

• Леон Реутт (роки президентства 1919 -1931), переобирався тричі, уродженець Львова;
• Раймонд Ярош (роки президентства 1931 -1937);
• Міхал Пєховіч (роки президентства 1937 -1939), арештований 15 жовтня 1939 року.

На кінець 30-х років 20-го століття владу, крім вищеназваного М. Пєховіча (1880–1940†), представляли:

• віце-президент Леон Таненбаум ;
• староста Еміль Вехрстейн (1889–1959†);
• командир гарнізонної команди підполковник Юзеф Гавлік (1895–1941†);
• командир 2-го батальйону 6-го полку Підгалянських стрільців майор Ян Вільчак (1898–1939†);
• керівник повітової команди фізвиховання й військової підготовки капітан Станіслав Стечковський (1897–1980†);
• керівник районної команди поповнення Мєчислав Млотек (1893–1986†);
• начальник гродського (міського) суду Ян Леон Зелінський (1880–1940†);
• начальник карного закладу на Гірці (дрогобицькі Бригітки) підкомендант Альфред Сурмінський (1895–1940†), якого 11 травня 1939 року замінив на посаді комендант Елігій Новаковський;
• директор відділення Польського банку Здзіслав Пілєцький (1882–1940†).

1939–1941

1 вересня 1939 року зранку жителі Дрогобича почули з радіоприймачів про напад Німеччини на Польщу. Розпочалася Друга світова війна.

17 вересня польська армія відступила з Дрогобича.

18 вересня в місто ввійшли війська вермахту. Бургомістром окупанти призначають представника місцевої польської громади.

Зранку 24 вересня 1939 року німецькі війська залишили місто. О 17.45 того ж дня по вулиці Стрийській в місто вступили війська 12-ї армії генерала Тюленєва і були доброзичливо зустрінуті окремими представниками дрогобицької громади. Але у відповідь зразу отримали пихате зневажливе ставлення новопризначеного військового коменданта капітана Огородникова, який навіть відмовився прийняти делегацію дрогобичан в ратуші. Більше того, навіть керівником тимчасової цивільної адміністрації став не місцевий житель, не господарник, а секретар Миколаївського обкому КП(б)У з ідеології О. Г. Загородний, пізніше — другий секретар Дрогобицького обкому КП(б)У. До її складу ввійшли також представники Комуністичної партії, Червоної Армії та НКВС. Провівши за присутності військ Червоної Армії та під наглядом НКВС недемократичні безальтернативні вибори до Народних Зборів Західної України, окупанти на всі керівні посади призначили людей, присланих зі східних областей УРСР.

26 — 28 жовтня 1939 року Народні Збори Західної України проголосили на Волині й Галичині радянську владу та просили приєднати їх до СРСР, включивши до складу УРСР.

1 листопада 1939-го ВР СРСР постановила «включити Західну Україну» спершу до СРСР і тільки після цього як другорядний факт додала: «зі з'єднанням із УРСР», засвідчивши таким чином, що дарує Волинь і Галичину Українській РСР, навіть формально не спитавши її згоди на це.

Лише 15 листопада 1939 року ВР УРСР прийняла закон «Про возз'єднання Захід­ної України…», чим затьмарила фальшивий блиск «золотого вересня» констатацією своєї вторинності й підпорядкованості Москві.

Дрогобицька область була створена 4 грудня 1939 року.

Але ще 4 жовтня 1939 року створено організаційне бюро ЦК КП(б)У, яке займалося протягом жовтня й листопада формуванням з представників східних областей України, міст Києва і Харкова партійних та державних органів влади обласного, районного й міського рівня для шести новостворених областей Західної України (Волинської, Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Рівненської та Тернопільської).

І, як результат, 27 листопада 1939 року постановою ЦК КП(б)У затверджено дрогобицький обласний комітет партії в такому складі:

• 1-й секретар обкому та одночасно міському партії (таке суміщення було в всіх 6-х нових обласних центрах) Яків Микитович Ткач, раніше — 1-й секретар Сумського обкому;
• 2-й секретар обкому О. Г. Загородний, раніше — секретар по пропаганді Миколаївського обкому;
• 3-й секретар обкому Павло Вікторович Заїка, раніше — 3-й секретар Кам'янець-Подільського обкому;
• секретар обкому з пропаганди Я. Т. Сердюк, раніше — секретар парторганізації і член колегії Народного комісаріату юстиції УРСР;
• секретар обкому з кадрових питань О. Ф. Марсін, раніше — перший секретар Слов'янського міському КП(б)У Сталінської (тепер Донецької) області.

До оргбюро обкому КП(б)У також ввійшли інші члени, серед яких:

• голова облвиконкому Данило Дмитрович Леженко, раніше — голова Запорізького облвиконкому;
• Начальник обласного управління НКВС Іван Іванович Зачепа, раніше — заступник начальника Ворошиловградського обласного управління НКВС.
• 1-й секретар обкому комсомолу С. Ф. Ряжечкін, раніше — секретар Сталінського обкому ЛКСМУ;
• 2-й секретар Дрогобицького міськкому П. М. Гребенник, раніше — перший секретар Сталінського райкому КП(б)У міста Києва;
• редактор Дрогобицької обласної газети «Більшовицька правда» Є. В. Герасименко, раніше — секретар Дзержинського райкому КП(б)У міста Харкова;

Дрогобицький обласний комітет КП(б)У мав, як і інші обкоми, такі відділи:

• партійно-комсомольських органів;
• виробництва;
• зв'язку;
• кадрів;
• НКВС;
• освіти;
• радянської торгівлі;
• сільського господарства;
• судівничо-прокурорський;
• транспорту.

Його особливістю була наявність ще одного, нафтового відділу, під керівництвом М. Калюжного.

Обкому належала верховна влада в місті. На допомогу йому в Дрогобичі створено міський комітет КП(б)У, до складу якого, зокрема, крім вищеназваного Я. М. Ткача, входили:

• 2-й секретар міському П. М. Гребенник;
• голова міськвиконкому Я. К. Папіначенко;
• 1-й секретар міському комсомолу М. І. Ричко.

Дрогобицький обком та міськом компартії зразу зайняли приміщення Дрогобицької ратуші, демонструючи, хто в області та місті господарі відтепер і, як їм здавалось, назавжди…

Дрогобич був одночасно й районним центром, тому створено райком КП(б)У, до складу якого, серед інших, входили:

• 1-й секретар райкому З. Л. Павлов;
• начальник райвідділу НКВС А. І. Павлюжин;
• голова райвиконкому М. А. Авраменко.

Важливу роль в управлінні областю та містом займало обласне управління НКВС. Ще 2 жовтня 1939 року заарештовано директора польської гімназії Тадеуша Каньовського, 15 жовтня — президента Міхала Пєховіча та начальника гродського (міського) суду Яна Зелінського, а всього до кінця 1939 року заарештовано 99 польських високопосадовців. Якщо уважно переглянути попередній список представників польської влади Дрогобича на кінець 30-х років, то можна побачити, що більшість з них зустріли свою смерть, як і вищеназвані Пєховіч та Зелінський, в 1940 році. Не в 1939-му, коли Німеччина та СРСР напала на Польщу, і не в 1941-му, коли гітлерівські війська розпочали війну з СРСР, а саме в 1940 році, коли карально-репресивна машина НКВС, як катком, пройшлась по політичній, господарській та культурній еліті спочатку польського, а згодом (від липня) й українського населення краю, винищуючи їх та звільняючи місце для спеціально присланих радянських партфункціонерів.

Щодо судової гілки влади, то вона однозначно займала в СРСР, а тим більше в щойно окупованій Західній Україні взагалі та в Дрогобичі зокрема, по відношенню до НКВС вторинну та підлеглу роль. Про це однозначно говорить хоча б той факт, що саме обласне управління НКВС зайняло приміщення по вулиці Стрийській, 3, (збудоване ще владою Австро-Угорщини для повітового суду, в якому до вересня 1939 року знаходився суд Польської Республіки), де розмістило також слідчу тюрму та приводило в дію смертну кару. Відкриття власної тюрми при УНКВС було скоріше правилом, ніж випадковим явищем, адже, як свідчать архіви НКВС-КДБ, розсекречені Службою безпеки України, з початку комуністичної окупації на території Західної України та Буковини було створено 26 тюрем лише НКВС та ще десятки тюрем, підпорядкованих іншим каральним відомствам.

А радянські органи суду та прокуратури мусіли задовільнитись будинком Шраєрів по тій же вулиці Стрийській. Та їм і не потрібно було більшого приміщення, адже за цісаря при кількості населення Дрогобича в 18-20 тисяч справи розглядали 20 суддів (один на 900–1000 осіб), за панської Польщі при 34 тисячах мешканців правосуддя чинили тридцять суддів (один на 1133 осіб). А за комуністичної влади, навіть не враховуючи жителів навколишніх сіл, в місті при 37 тисячах населення в так званому «найгуманнішому радянському суді» на конвейєрі смерті працювало, і то почергово, аж чотири судді, або, в кращому випадку, один на 9250 осіб. Очевидно, що вони просто ставили свої підписи на рішеннях слідчих НКВС, а сталінські кати в тюрмі при управлінні виконували вироки. Головою Дрогобицького обласного суду з листопада 1939 року по 1948 рік (з перервою на час німецької окупації) був Карпенко Іван Федорович, а прокуратурою з грудня 1939 року по листопад 1946 року керував старший радник юстиції Кригін Павло Львович.

Та політиками чи інтелігенцією коло репресованих не обмежувалось. За період від 24 вересня 1939 року до кінця червня 1941 року (22 місяці) було арештовано та депортовано більше 2 тисяч дрогобичан, або кожного вісімнадцятого жителя міста.

В лютому 1941 року в результаті реорганізації з складу НКВС виділили Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ), й Іван Іванович Зачепа перейшов на посаду начальника обласного управління НКДБ, а обласне управління НКВС очолив його заступник Олександр Микитович Волков.

Особливо масового характеру набули репресії з 22 червня, в перший тиждень німецько-радянської війни і, відповідно, останній тиждень панування в місті цієї влади перед приходом наступної. НКВС, більше не прикриваючись навіть видимістю законності своїх дій, гарячково проводили зачистку від усіх, кого могло в найменшій мірі запідозрити в нелояльності. За даними архівних документів та різних дослідників в західних областях України в перші дні війни закатовано близько 22 тисяч осіб, серед котрих з 22 по 29 червня в Дрогобичі — біля 1200 осіб.

Незважаючи на все вищесказане, дрогобичани, як і інші жителі Західної України, щиро вважали, що «перші совіти були кращими за совіти другі», а на питання «Чому?» відповідали: «Тому, що скоріше пішли…»

30 червня з міста втекли всі представники радянського керівництва та НКВС, Це дозволило жителям Дрогобича врятувати з тюрми при будинку обласного управління НКВС небагатьох вцілілих в'язнів.

Під німецькою окупацією

Дрогобицький меморіал «Тюрма на Стрийській». Інформаційний бюлетень № 1, червень 2012 року. 2-a сторінка. Розкопки 24 серпня-30 вересня 1990 року жертв репресій 1939–1941 років. Друк видавництва «Коло».

1 липня 1941 року в Дрогобич входять війська гітлерівської Німеччини та її сателіта тисовської Словаччини.

Того ж дня 74 трупи замордованих комуністичною владою виявлені на єврейському цвинтарі та в ямі на подвір'ї обласного управління НКВС, з них впізнати вдалось лише 6 тіл, які й були забрані родичами для поховання. Решта 68 неідентифікованих жертв 4 липня поховано на кладовищі по вулиці Грушевського за участю римо-католицьких та греко-католицьких священиків, представників німецької влади та тисяч дрогобичан. Але точна кількість жертв досі не встановлена. Тільки у період серпня-вересня 1990 року під час розкопок і досліджень на вул. Стрийській, 3 і території саду, прилеглого до будинку в'язниці, знайдено тіла 486 людей. Число жертв режиму, знищених в тюрмі «Бриґідки» (зараз там знаходиться виправна колонія № 40) та місце їх захоронення невідомі досі.

З 1 липня дрогобичани отримали не просто іншу владу, а на пару місяців їх стало цілих дві. З одного боку, в місті створено військову комендатуру вермахту, що розміщувалась в готелі «Європа», і яку очолювали майор Байєр, а потім майор Петель (за іншими даними — майор Тотенхан). Під її керівництвом створено міську управу на чолі з бургомістром, адвокатом за професією, Осипом Костшембським, котрий виконував ці обов'язки до кінця окупації.

Муніципалітет, формування якого продовжувалось до грудня, мав такі відділи:

• господарський;
• по роботі з мешканцями;
• санітарний;
• уряд праці, або арбайтсамт, який з серпня знаходився під повним контролем німецької адміністрації, керівник — надінспектор Брюнліх;
• харчовий;
• шляховий.

1 серпня створено дистрикт Галичина, що ввійшов в Краківське генерал-губернаторство. Контролювати дії міської управи призначено штадткомісара. Спочатку посаду займав Фаттерман, а з січня 1942 року — Шюсслер.

Дистрикт поділено на крайсгауптманшафти. Дрогобицьку область перейменовано на окружне староство (Крайсгауптманшафт Дрогобич) .Досить важливу роль в уряді крайсгауптшафту виконував керівник господарської референтури гебітсляндвірт Еберхарт Гельмріх.

Ще 7 липня 1941 року в Дрогобич з міста Радома прибула айнзацкоманда, члени якої стали основою новоутворених репресивно-каральних органів: служби безпеки СД (нім. Sicherheitsdienst Reichsführer-SS (SD)), таємної поліції гестапо (нім. Geheime Staatspolizei) та кримінальної поліції кріпо (нім. Kripo, від Kriminalpolizei). Організаційно дві останні структури були об'єднані в поліцію безпеки зіхерґейтполіцей (нім. Sicherheitspolizei), або сіпо, а їх начальники (шефи) були заступниками начальника сіпо. Дрогобицьке сіпо контролювало ще Крайсгауптманшафт Самбір та Крайсгауптманшафт Стрий. До складу айнзацкоманди входили:

• Ніколас Толе (шеф сіпо від липня по жовтень 1941 року);
• Франц Вензель (шеф сіпо з жовтня 1941 року);
• Вальтер Кучман (шеф гестапо з липня 1941 по березень 1942 року);
• Фелікс Ландау (керівник єврейського відділу гестапо від липня 1941 по травень 1943 року);
• Йозеф Ґабріель (керівник єврейського відділу з травня 1943 року);
• Карл Ґюнтер;
• Фрідріх Денґ;
• Філіп Ебенрехт;
• Фердинанд Камерер;
• Ґельмут Краус;
• Ернст Марлок;
• Вернер Міхаеліс;
• Рудольф Сокол.

Саме члена цієї айнзатцкоманди гестапівця Карла Ґюнтера більшість дослідників вважають вбивцею видатного дрогобицького художника та письменника єврейського походження Бруно Шульца.

Другою владою став обласний провід ОУНР, який з першого дня окупації легально діяв в місті в будинку за адресою Стрийська, 2, поряд з церквою Петра й Павла. До складу проводу, зокрема, входили:

• обласний провідник — Андрій Шукатка («Шрам»);
• референт з інформації, заступник провідника — Василь Николяк («Клен»);
• референт зв'язку — Михайло Трач;
• референт з питань ідеології — Володимир Кобільник;
• референт для роботи з молоддю — Роман Коцюба;
• референт для роботи з інтелігенцією — Левко Грущак;
• районний провідник — Дмитро Білий («Лис»);
• зв'язки з адміністрацією міста — Адольф Гладилович.

Провід вже 3 липня повідомив населення про відновлення Української держави, 5 липня видав в місцевій пресі «Маніфест ОУН», 6 липня провів багатотисячний мітинг біля церкви святого Юра, де населення присягнуло на вірність власному уряду на чолі з прем'єром Ярославом Стецьком, створив та розпочав вишкіл української народної міліції, проводив облік покинутого більшовиками майна, видав наказ про призначення Осипа Костшембського міським посадником, реорганізував адміністративний поділ області, об'єднавши 29 з 30 районів (Дрогобицький район підпорядковувався обласному проводу напряму) в три округи: Перемиську, Самбірську й Стрийську і утворивши для них районні та надрайонні (окружні) проводи.

Як написав в своєму щоденнику член айнзацкоманди гестапівець Фелікс Ландау, українці «… почували себе тут повними цілковитими господарями».

Та двовладдя тривало недовго. 15 вересня 1941 року німці силами жандармерії та сіпо арештували в Дрогобичі близько 50 членів ОУН, серед яких майже весь обласний провід, і відправили їх в концтабір Монтелюпіх поблизу Кракова. Врятуватися вдалось небагатьом, зокрема районний провідник Дмитро Білий (псевдо «Лис») зумів утекти, а референта обласного проводу з питань ідеології Володимира Кобільника та члена проводу Адольфа Гладиловича на той час не було в місті. Уцілілі пішли в підпілля. Після Андрія Шукатки обласний провід очолив його заступник Василь Николяк.

Якщо радянська влада та НКВС винищували та іншими способами піддавали масовим репресіям спочатку поляків, а згодом українців, частково зачіпаючи й іудеїв, то гітлерівці та гестапо поступали з точністю до навпаки, розпочавши «звільнення життєвого простору для арійської раси» з «остаточного вирішення єврейського питання». І перший крок до цього був зроблений вже 12 липня, коли в лісі біля Дрогобича (урочище Тептюж), очевидно не без участі айнзатцкоманди «радом'яни», розстріляно більше двох десятків євреїв, серед яких і корінні дрогобичани, і біженці з Відня. Пізніше знайдені тіла помилково приймуть за замордованих НКВС українців та поховають за участю священиків, як християн.На вимогу коменданта в місті створено юденрат на чолі з доктором Ісааком Розенблатом і його заступником, а фактичним керівником, Маврицієм Рурберґом. Завданням юденрату було організація дешевої, а, точніше, безкоштовної робочої сили для місцевих потреб німців. Для виконання наказів з євреїв створено ортполіцію (нім. Judischer Ordnungsdienst), озброєну дерев'яними палицями.

З 27 липня по 2 серпня німці з властивою їм педантичністю та скурпульозністю провели перепис жителів міста. Після підрахунків, станом на 31 грудня 1941 року, населення Дрогобича становило 34 112 осіб, з них 13 тисяч 339 євреїв, 10 тисяч 500 українців, 10 тисяч 88 поляків, 120 німців та 65 представників інших національностей.

Виконуючи розпорядження губернатора дистрикту та генерал-майора поліції К.Ляша від 6 листопада 1941 року, гітлерівці розпочали виселення всіх дрогобицьких євреїв у гетто та ліквідацію, на їх думку, нездатних до тяжкої роботи. Вже на початку листопада сіпо та жандармерія знищили в Броницькому лісі 420 осіб похилого віку. Для працездатних створено чотири табори праці: на Гірці, на Гирівці (біля підприємства по виготовленню дахівки), на вулицях Шашкевича та Данила Галицького (колишня Ягеллонська). В подальшому окупаційна влада і їх поступово ліквідовувала. Хоча німці були різними. Гестапівець Карл Ґюнтер винен в смерті Бруно Шульца та його одновірців, а керуючий сільськогосподарськими роботами майор Еберхард Хельмріх виписував єврейським жінкам фальшиві документи та відправляв в Берлін, де його дружина Доната розподіляла їх на роботу в німецькі сім'ї. Таким чином врятовано від 70 до 200 осіб. Подружжя зараховано до числа Праведників світу. Крім того, переховувало євреїв і близько двох сотень дрогобичан з числа польського та українського населення міста. Зокрема Владислав та Володимир Василькевичі врятували 58 осіб, Ізидор Волосянський — 39 осіб, Іван та Марія Писк — 48 осіб, Ян Савінський та Петро Стецик — 54 особи. Декого з рятівників, хоча, на жаль, далеко не всіх, музей Яд Вашем (івр. יד ושם‎, також Яд ва-Шем; Голокосту Мученикам і Героям Пам'ять і Шана) в Ізраїлі також назвав за це Праведниками світу.

В 1943 році на Дрогобиччині, як і по всій Галичині, почали створюватись загони Української Народної Самооборони, реорганізовані в грудні в УПА-Захід. Гітлерівці у свою чергу активізували антиукраїнські акції, арештовуючи та знищуючи членів ОУН, УПА та їх симпатиків. Знищення відбувалось по понеділкам та вівторкам на вулиці Ковальській під стіною навпроти ресторану «Європа» шляхом повішення або частіше розстрілу. За споминами дрогобичан старшого покоління раніше біля цього місця був невеликий фонтанчик з кам'яними жабками. Пізніше, за радянських часів, його прибрали і там поставлено пам'ятник та п'ятикутну зірку з Вічним вогнем, та про те, що більшість скараних на смерть було українськими повстанцями чи їх підтримували, комуністична пропаганда не згадувала.

З більше ніж 10 000 полонених червоноармійців, які знаходились в таборі біля Бригідок в 1941 році, в травні 1943 залишилось живими лише 2 200 чоловік, з них приблизно 880 узбеків, 660 росіян, 330 українців та 220 киргизів.

В червні 1943 року, за даними гестапо, що були захоплені Армією Крайовою, в Дрогобичі проживало 12 тисяч 723 мешканці, з них 6 тисяч 612 українців, 5 тисяч 931 поляк, 180 німців. Незначна кількість євреїв, які на той час офіційно знаходилась в таборах праці, незабаром була поступово переведена в тюрму на вулиці Стрийській, а згодом розстріляна в Броницькому лісі. За допомоги мешканців міста і всупереч бажання німецької влади, окупацію пережили в Дрогобичі біля п'ятисот осіб єврейської національності, серед яких і головний рабин міста Якуб Авіґдор.

В жовтні 1943 року розстріляно групу українських повстанців з тюрми. В тому ж місяці в окрузі, як і по всій Галичині, запроваджено інститут заручників, тобто окупаційною владою заарештовувались та кидались до в'язниці мирні жителі, над якими при першій же антинімецькій акції проводилась екзекуція.

Влітку 1944 року, у зв'язку з наближенням лінії фронту до Дрогобича, установи Третього Рейху одну за одною евакуйовано з міста. Разом з ними на захід, ближче до військ союзників СРСР по антигітлерівській коаліції, покидала Дрогобиччину й частина її мешканців, які вже один раз, протягом 22 місяців 1939–1941 років, спробували всіх принад життя в «дружній сім'ї радянських народів під керівництвом вождя товариша Сталіна» і не бажали ще раз спокушати свою долю.

Згідно з Актом від 10 травня 1945 року Комісії з розслідування нацистських злочинів в Дрогобичі розстріляно 14 тисяч 500 осіб (з них більше 10 тисяч в Броницькому лісі), знищено 10 тисяч 800 військовополонених, убито 42 вчителі, 47 лікарів, 100 робітників та інженерів керамічного та нафтопереробних заводів, вивезено на примусові роботи до Німеччини 3 тисячі 100 мешканців. Місту завдано матеріальних збитків на 22 мільйони рублів.

У складі УРСР

Приблизно в 8.30 ранку 6 серпня після двогодинного бою в районі НПЗ «Польмін» в місто ввійшли бійці 167-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Партійно-господарський апарат Дрогобича повністю сформовано з представників східних областей України та інших республік СРСР, для чого в місто протягом кількох місяців скеровано 330 осіб.

Прибувають в Дрогобицьку, як і в інші західні області, вчителі, лікарі та науковці, кількість яких після окупації зменшилась. Зокрема на кінець 1944 року в школах Дрогобича не вистарчало більше трьох десятків викладачів, а в медичних закладах міста в наявності 264 лікарі та працівники середнього медперсоналу при потребі 459 осіб. Хоча основною причиною скерування є недовіра до представників місцевого населення та інтелігенції зокрема. Акцент робилася на «варягів», не пов'язаних родинними, конфесійними, а часто й етнічними зв'язками з корінним населенням, якими легше керувати в рамках тоталітарної держави на шляху до «побудови комуністичного суспільства в усьому світі». В той же час прислані спеціалісти часто не мали відповідної кваліфікації, наприклад, в 1945 році з шести осіб керівництва міськвно більше половини — без вищої освіти. В кадровому питанні радянська влада вела себе як окупаційна на завойованій території. На кінець 1948 року з 953 представників дрогобицької інтелігенції лише 216 осіб, або менше 23%, з місцевого населення, а з 26 присланих викладачів основного складу вчительського інституту — жодного доктора наук і лише один кандидат філологічних наук, завідувач кафедри літератури М.Коробко. На березень 1949 року на керівних посадах в органах адміністрації, НКВС, суду, прокуратури, планових, торгівельних та фінансових установ Дрогобича Західну Україну репрезентують лише п'ятеро, в керівних комсомольських та партійних органах з 36 осіб — жодного. В 1952 на початок навчального року в учительському інституті лише 2 викладачі з 40 осіб викладацького складу, або 5%, родом з Західної України. Лише п'ятеро з них мають вчену ступінь кандидат наук. 17 лютого учительський інститут перейменовано на педагогічний. У 1953 році, через чотирнадцять років після приходу Червоної Армії та через дев'ять після повернення, незважаючи на щорічні випуски в педагогічному інституті та педучилищах, в дрогобицьких школах місцевих лише 34 вчителі з 228, або менше 15%. В червні 1953 року з 268 осіб міської партноменклатури місцевих лише 29, або менше 11%, з 52 директорів будівельних, промислових та транспортних підприємств Дрогобича родом з Західної України лише п'ятеро (менше 10%), з 12 директорів шкіл — лише двоє (менше 17%). Немісцеві навіть керівники лазні та санстанції. Дрогобичанам відводилась роль дешевої робочої сили. Якщо когось з уродженців краю й призначали до органів управління, то на другорядні посади.

Представники комуністичної партії, які рухались в обозі наступаючих військ Червоної Армії, знову зайняли приміщення ратуші, утворивши нові склади дрогобицького обкому та міському і вважали, що їх, перемагаючих у війні, вже ніколи й ніхто звідти не попросить. Для перевиховання народу, який, за словами секретаря Дрогобицького обкому та міському КП(б)У в 1944–1946 роках Степана Олексенка «протягом століть підпадав впливу ворожої нам націоналістичної буржуазної пропаганди», в дусі комуністичної ідеології організовуються доповіді, лекції та політінформації з врахуванням грамотності та політичної обізнаності різних прошарків суспільства та соціальних груп, наприклад, окремо для вчителів, для жінок, інтелігенції, лікарів, молоді, робітників тощо. Кількість пропагандистських заходів на підприємствах, в закладах і організаціях міста й області, та їх відвідування співробітниками, згідно з принципами тоталітаризму, строго фіксується та контролюється. Створено гуртки та семінари по вивченню творів Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Ульянова (Леніна) та Йосипа Сталіна, всіляко заохочується самостійна робота над їх працями. Ще в жовтні 1939 року відкрито міську партійну школу. На всіх заводах та в установах створено первинні організації ВКП(б) та ВЛКСМ. Утворено товариство з поширення політичних і наукових знань. Широко використовуються в пропаганді засоби масової інформації та кінотеатри міста.

А для певності владні структури відновили репресії, які розпочали стосовно польського та українського населення ще в вересні 1939 року, в плановому проведенні котрих їм завадив початок Німецько-радянської війни.

Чисельність єврейської громади міста була зведена до мінімуму ще німецькою окупаційною владою. У зв'язку з цим на території Дрогобицької області до 20,3% збільшилась кількість польської громади. В самому місті цей відсоток був ще більшим.

В 1944 році церкву Петра і Павла перетворено на пересильний пункт при обласному управлінні НКВС для репресованих мешканців Дрогобиччини.

В січні 1945 року в Дрогобич приїхав Микита Сергійович Хрущов, на той час перший секретар ЦК КП(б)У. За його участю відбулась нарада керівників партійних та силових структур області. На нараді Хрущов поставив перед присутніми вимогу в трьохмісячний термін покінчити на Дрогобиччині з Армією Крайовою, ОУН та УПА, а перший секретар обкому Степан Олексенко таку обіцянку дав.

До 20 січня органами УНКВС Дрогобицької області заарештовано 939 осіб, серед яких 330 осіб — члени Армії Крайової та 388 осіб — так звані «антирадянські елементи». В 1945 році внаслідок виселення польських родин з Дрогобича на територію Польщі в місті повністю закрито одну з шкіл, а загальна чисельність учнів зменшилась на 758 осіб (з 2 725 до 1 967 учнів), або майже на 28%.

Проводяться акції по залякуванню й українського населення Дрогобиччини. Та не так сталося, як гадалося. Українське населення бачило в бандерівцях захисників від сваволі радянських карально-репресивних органів, а повстанці навзамін отримували добровільних провідників, прихисток, джерело розвідувальної інформації та продовольчу базу. В лютому 1945 року НКВС доповідало керівництву про наявність на теренах області 68 підпільних груп та більш ніж 2 192 «бандитів». З літа 1945 і аж до осені 1947 року в місті діяла створена з ініціативи обласного проводу ОУН при сприянні та кураторстві провідника СБ Левка Грущака (псевдо «Лев») молодіжна підпільна організація «Месники». Керівний центр знаходився на вулиці Івана Франка в хаті Віри Михайлівської, активної учасниці «Пласту», колишньої учениці Дрогобицької гімназії. Крім випускників останньої, в роботі по розповсюдженню антирадянських листівок активну участь брали старшокласники середніх шкіл № 1 та № 5. Діяла в місті й інша молодіжна група під назвою «Крути». Підпільники поширювали листівки на вулицях Дрогобича, чіпляли на стіни будинків та управління НКВС, закидали в квартири місцевих партійних та радянських функціонерів та навіть на подвір'я О.Сабурова, який в той час займав посаду начальника Дрогобицького обласного управління МВС. З липня 1946 року до червня 1949 року підпілля ОУН та відділи УПА провели на Дрогобиччині 748 збройних акцій, або 23% від 3190 акцій, здійснених в чотирнадцяти областях.

Якщо поляків виселяють з Дрогобиччини на захід, то шлях українців пролягає в протилежному напрямку — в Сибір, Мордовію.

«Звичайно виселення сімей (…) є засіб швидкої ліквідації бандитизму, але я повинен сказати, що це засіб дуже сильний, і коли його по-справжньому використати, буде добрий результат. Зважаючи на те, що ми в ешелон помістили мало сімей, нам потрібно надати допомогу на першу половину січня, необхідно дати хоча б 150 вагонів» — це цитата з доповіді С.Олексенко в кінці грудня 1945 року М.Хрущову на тему «реагування населення на виселення сімей українських націоналістів». Державна залізниця надає товарняки, спецслужби НКВС-МВС та НКДБ-МДБ-КДБ заповнюють їх репресованими за найменшої підозри в симпатіях до ОУН місцевими мешканцями. Їх майно знову, як «за перших совітів», конфісковують або й привласнюють. І таке твориться не тільки в Дрогобицькій, а й по інших областях.

Із спогадів Хомій-Камінська Євгенія Томівна, уродженки с. Тернавка Жидачівського району (в ті часи — Дрогобицької, а тепер Львівської області), медсестри УПА, заарештованої 9 квітня 1946 року:

Вісім місяців я відбула у Дрогобицькій тюрмі під слідством. Страшно згадувати ті часи! Слідчі були спеціально треновані до катування людей і застосовували страшні тортури. Мені заганяли голки під нігті, затискали пальці в дверях, а як били гарячими шомполами по п'ятах, то били рівномірно, щоб дужче боліло – вони розумілися на тому. Енкаведисти не пропускали нагоди принизити нас морально, поглузувати з наших ідей і переконань, бо знали, що це боліло нас найдуще. Коли у коридорі зустрічалися два конвоїри, що вели в'язнів на допит, то вони віталися таким чином: – Слава Україні! – кричав один. – Героям слава! – відповідав другий і обидва голосно реготали. Серце обливалося кров'ю, але ми мусіли мовчати.

Нарешті слідство скінчилось. Відкриваються двері нашої 13-ї камери, і я чую команду: – Собираться с вещами! Наказ виконую швидко. Маленька полотняна торбинка в одній руці, під пахою – невеличка подушка. Ось усі мої тюремні пожитки. Маю досить смішний, вірніше жалюгідний вигляд, бо на ногах у мене замість моїх гарних чобіток подерті кирзаки з широкими халявами. На подвір'ї дрогобицької тюрми «Бригідки» три четвірки виснажених мужчин, у четвертій бракує однієї людини. Кулак в спину і я вже стою четверта. Спереду, з боку і ззаду чотири конвоїри, собака. Поволі рушаємо до брами. За нею багато жінок, чоловіків старшого віку зустрічають нас плачем, розв'язують вузлики, щоб нас пригостити. Однак конвой стріляє вверх, прикладом відганяє людей від брами.

Під'їжджає «чорний ворон», і нас везуть на суд. Він короткий. В кімнату, куди мене завели, сидить «трійка». Швиденько зачитують «обвинительный акт» по ст. 54-1а–11, а ще через 5 хвилин і вирок – 10 років позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувати покарання доведеться у далеких таборах Воркути. В коридорі зустрічаюсь із стрільцем, який показує на пальцях, що йому дали 15 років каторги, два інших показують на хрестик. Це означає смерть.

Особливо недобру славу серед жителів Дрогобиччини мав керівник Дрогобицького обласного управління НКВС з 31. 8. 1944 по 16. 3. 1951 року (пізніше перейменованого в облуправління МВС) Герой Радянського Союзу Сабуров Олександр Миколайович, який був безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстанської Армії і підпілля ОУН та часто особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху Опору. Ще в часи Другої світової війни радянські партизани під командуванням Сабурова, часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. І в післявоєнний час під його керівництвом створювались спецгрупи НКВД, які під виглядом загонів УПА вчиняли звірства на території області. Тим більше, що мали, як і структури НКДБ-МДБ-КДБ на це відповідні накази.

Недаремно про тогочасні події український народ склав коляду «Сумний Святий вечір в сорок шостім році. По всій нашій Україні плач на кожнім кроці».

Область очолювали:

• 1-і секретарі обкому КП(б)У-КПУ:
  • 1944–1946 роки — Олексенко Степан Антонович,
  • 1947–1949 роки — Горобець Іван Григорович,
  • 1949–1952 роки — Олексенко Степан Антонович,
  • 1952–1953 роки — Гапій Дмитро Гаврилович,
  • 1953–1954 роки — Жуков Тимофій Семенович,
  • 1954–1956 роки — Гапій Дмитро Гаврилович,
  • 1956–1959 роки — Дружинін Володимир Миколайович.

• Головами облвиконкому обиралися:
  • 1939–1941 і 1944–1946 роки — Леженко Данило Дмитрович,
  • 1946–1947 роки — Кравчук Іван Юрійович,
  • 1947–1957 роки — Яворський Іван Йосипович,
  • 1957–1959 роки — Тарнавський Ілля Євстахійович.

• Дрогобицьке управління НКВС-МВС очолювали:
  • 31.8.1944 — 16.3.1951 — генерал-майор Сабуров Олександр Миколайович,
  • 16.3.1951 — 19.3.1953 — Сахаров С. І.,
  • 19.3.1953 — 11.6.1953 — полковник Стехов Сергій Трохимович,
  • 11.6.1953 — 23.9.1953 — полковник Химченко Андрій Дмитрович,
  • 23.9.1953 — 5.6.1954 — полковник Гриценко Олексій Варфоломійович,
  • 1954–1959 роки — Скопин В. Д. .

• Дрогобицьке управління НКДБ-МДБ-КДБ очолювали:
  • 9.10.1944 — 9.12.1948 — полковник Майструк Володимир Федорович,
  • 15.12.1948 — 6.12.1951 — полковник Мороз Микола Тихонович,
  • 6.12.1951 — 28.4.1952 — генерал-майор Кожевников Сергій Федорович,
  • 28.4.1952 — 19.3.1953 — полковник Стехов Сергій Трохимович,
  • 5.6.1954 — .05.1959 — полковник Гриценко Олексій Варфоломійович.

21 травня 1959 Дрогобицька область включена до складу Львівської області, утворивши її південну частину. Це була остання велика зміна адіміністративно-територіального поділу України на обласному рівні. На момент скасування область складалась з 20 районів і 4 міст обласного підпорядкування (Борислав, Дрогобич, Самбір, Стрий). Дрогобич залишився тільки районним центром однойменного району (в який не входить) та містом обласного підпорядкування Львівської області.

Місто очолювали:

• 1-і секретарі міському КП(б)У-КПУ:
  • 1944–1944 роки — Сопін ? ?,
  • 1944–1945 роки — Щолоков Філіп Анисимович,
  • 1945–1946 роки — Олексенко Степан Антонович,
  • 1947–1949 роки — Горобець Івн Григорович,
  • 1950–1958 роки — Жуков Тимофій Семенович,
  • 1959–1968 роки — Закрой Георгій Гаврилович,
  • 1968–1969 роки — Чечель Віктор Антонович,
  • 1969–1985 роки — Барібан Володимир Платонович,
  • 1985–1987 роки — Борисюк Віктор Миколайович,
  • 1987–1991 роки — Радзієвський Олексій Васольович.

• Головами міськвиконкому обиралися:
  • 1944–1948 роки — Городиський Ярослав Йосипович,
  • 1950–1959 роки — Панченко В. П. ,
  • 1959–1965 роки — Стратонов Анатолій Степанович,
  • 1965–1987 роки — Бульба Григорій Савич,
  • 1987–1990 роки — Дацюк Юрій Якович.

2 квітня 1990 року в Народному домі імені Івана Франка на першій сесії Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання альтернативним голосуванням головою міськради вибрано члена УГС Мирослава Глубіша, а його заступником у міськвиконкомі став попередній голова —— Юрій Дацюк.

Дрогобицький меморіал «Тюрма на Стрийській». Інформаційний бюлетень № 1, червень 2012 року. 3-я сторінка з фотографіями жертв репресій 1939–1941 років біля катівні НКВС в Дрогобичі на вулиці Стрийській. Друк видавництва «Коло».

З 24 серпня до 30 вересня 1990 року учасниками історико-просвітницької організації «Меморіал», членами «Народного руху України», за підтримки десятків добровольців на території учбового корпусу Дрогобицького державного педагогічного інституту на вулиці Стрийській, 3 (тепер фізико-математичний факультет ДДПУ імені Івана Франка), в якому з вересня 1939 року і до кінця червня 1941 року знаходилось Дрогобицьке обласне управління НКВС разом з слідчою тюрмою, викопано кісткові останки 486 осіб. 11 вересня 1990 року прокуратурою Львівської області за фактом масового знищення людей було порушено кримінальну справу. Як свідчили результати судово-медичної експертизи:

• вік у більшості визначався у проміжку від 20 до 40 років, при цьому 360 останків належали чоловікам, 11 — жінкам, в 16 випадках стать встановити не вдалось. Крім того, 89 кісткових останків належало особам підліткового та юнацького віку, а від 4 до 10 останків — особам дитячого віку.
• При дослідженні кісток знайдено значну кількість ушкоджень різноманітної локалізації, заподіяних вогнепальною зброєю, тупими а також гострими рубаючими предметами.
• В 43 черепах виявлено деформовані кулі калібру 5,6 мм. Судово-балістична експертиза 31 з них віднесла до патронів, які були боєприпасами до спортивних гвинтівок, пістолетів та револьверів.

Постановою Ради Міністрів УРСР № 308 від 16 жовтня 1990 року створено урядову комісію. За висновками урядової комісії, зокрема, констатовано:

• «загиблі громадяни, останки яких виявлені у результаті розкопок на території учбового корпусу педінституту на вул. Стрийській, 3, в м. Дрогобичі є жертвами репресій переважно 1939–1941 років, що їх чинили НКВС-НКДБ у період сталінщини».
• «Виходячи з висновків повторної судово-медичної експертизи про приналежність від 4 до 10 кісткових останків особам дитячого віку, слідство приходить до висновку про незаконність їх розстрілу».
• «Службові особи Дрогобицького УНКВД допускали незаконні арешти людей, тим самим зловживали владою… Слідство вбачає в цьому ознаки злочинів, передбачених ст. 97, 103 КК УРСР в редакції 1927 р. (ст. 165, 173 КК УРСР)».

Не має ніяких підстав вважати, що це, навіть частково, чинили гітлерівці, тому що під час німецької окупації 1941–1944 років будинок використовувався лише за своїм прямим призначенням — як суд, а поліція та гестапо функціонували в інших будівлях міста.

14 липня 1991 року багато тисяч мешканців Дрогобиччини прийшли на мітинг-реквієм на центральний майдан міста, принісши з собою туди десятки портретів замордованих, безліч траурних хоругв та майже пів тисячі домовин з кістками репресованих. Після мітингу жертви комуністичної влади були перенесені на міський цвинтар та вперше знайшли вічний спокій за християнськими канонами на Полі Скорботи. Вперше, тому що тіла закатованих НКВС ніхто не ховав ні за яким обрядом, а просто скидали у величезні ями та пересипали вапном. На облаштування цього Поля, пасуючи перед ультиматумом «Меморіалу» та міського керівництва на чолі з головою Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання, членом Української Гельсінської Спілки Мирославом Глубішем, перестрашена розголосом подій Рада Міністрів УРСР виділила певну суму грошей. Так само перший та одночасно останній раз…

В незалежній Україні

Міські голови:

• 1990–1994 роки — Глубіш Мирослав Іванович,
• 1994–1996 роки — Дацюк Юрій Якович (20.07.1940-11.03.1996),
• 03. 1996—10. 1996 — в. о. Фурдин Осип Федорович,
• 1996–1998 роки — Лужецький Михайло Петрович,
• 1998–2002 роки — Радзієвський Олексій Васильович,
• 2002–2006 роки — Лужецький Михайло Петрович,
• 2006—13.02.2008 року — Гук Микола Петрович,
• 13.02.2008—25.05.2009 року — в. о. Гладун Алла Володимирівна (секретар міськради),
• 25.05.2009 року—2010 рік — Гук Микола Петрович,
• 2010—20?? роки — Радзієвський Олексій Васильович.

Джерела, посилання та література

• Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, видавництво «Коло», 2009 рік;— ISBN 978-966-7996-46-8.
• Дрогобицька область(рос.)
• Довідник з історії Комуністичної партії та Радянського Союзу(рос.)
• ДРОГОБЫЧ(рос.)
• Дрогобич (пол. Drohobycz) (1) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1881. — Т. II. — S. 150. (пол.)