Русини

історичний етнонім
(Перенаправлено з Русин)

Руси́ни (від літописного дав.-рус. рѹсинь[1]) — назва українців до XIX століття[2], етнонім українського народу[1]; на Поділлі до ХХ століття, на західноукраїнських землях — до другої половини ХХ століття[2]. Донині збереглася на Закарпатті і серед емігрантів-закарпатців у США[2]. Первісно слово «русин» вживалося тільки в однині як похідне від форми множини «русь»[2]. Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі; на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский»[2]. У Речі Посполитій XVI—XVIII століття назви «русини», «рутени» (лат. Rutheni) вживалися на позначення українців та білорусів разом (для протиставлення їх «москві», «москвинам»)[2], або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — мешканців Великого князівства Литовського)[2]. Поряд із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині[2]. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. Ruthenen) було офіційною назвою всіх її українських підданих[2]. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці»[2]. У міжвоєнній Галичині польська влада намагалася зберегти назву «русини», щоб заперечити український характер корінного населення[2]. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу[2]. Натомість ідеологи політичного русинства поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити русинів з Карпатського регіону окремим народом[2].

Русини
Наймолодший путник Нусьо Дорожинський з паломницьким прапором.jpg
Парубок-русин з синьо-жовтим прапором із руським левом під час паломництва до Святої Землі, 1906 рік
Ареал VladimirsTrident.svg Київська Русь
Alex K Halych-Volhynia-flag.svg Королівство Руське
Royal banner of the Grand Duchy of Lithuania.svg Велике князівство Литовське, Руське, Жемайтійське та ін.
Kingdom of Poland-flag.svg Королівство Польське
Flag of Hungary (1915-1918; angels; 3-2 aspect ratio).svg Угорське королівство
Chorągiew królewska króla Zygmunta III Wazy.svg Річ Посполита
Flag of Oryol ship (variant).svg Московське царство
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Habsburg Monarchy.svg Австрійська імперія
Civil ensign of Austria-Hungary (1869-1918).svg Австро-Угорщина
Flag of Romania.svg Королівство Румунія
Flag of Ukraine.svg Українська Народна Республіка
Flag of the Czech Republic.svg Чехословаччина
Flag of Poland (1927–1980).svg Польська Республіка
Раса європеоїдна раса
Близькі до: слов'янські народи
Мова руська
нині білоруська й українська
Релігія християнство
Фрагмент етнолінгвістичної мапи Східної Європи з польського атласу 1927 року. «Rusini» подана як єдина назва для українців.

Значення

 
Русини (Ruthenians) Австро-Угорщини. Мапа з американського атласу 1911 року

Похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Русі, руського роду, засвідчена в угодах Олега з греками 911 р. (7 разів) та Ігоря 945 р. (6 разів) у Київській Русі, згодом у Галицько-Волинській та Литово-Руській державі[3].

З XV ст. під польським впливом починає використовуватися у множині — русини — для позначення людей руського народу (спільна назва українців та білорусів, у тогочасному латинському написанні Rutheni або Ruteni, польськ. rusini, rusacy)[3]. Як спільна назва українців і білорусів (білорусинів) етнонім використовувався до XVIIXVIII ст.[4]. У XIX-ХХ ст. використовувався для позначення українців.

З часів Козацької держави назва поступово замінюється на українець, українці (від Україна) або похідні від книжного терміну Малоросія (Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос використовувалась у підросійському діловодстві Російської імперії, а серед населення — руські або русини[3]. На українських землях в межах Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) ця назва утримувалася до Першої світової війни, на Закарпатті до 1944 р., на Пряшівщині і Югославії на еміграції в США затрималася ця назва донині: русин, руснак, русин-українець[3]. У «Слові о полку Ігоревім» використовується синонімічна назва русинам у множині «русичі»[3].

Найдовше цей етнонім зберігся за українцями. В сучасності термін русини, або русини-українці[5][6] зберігся також як самоназва етнографічної групи українців, що проживають на пограниччі Закарпатської України, Словаччини, Польщі, а також у Воєводині. Народи іншого етнічного походження, підлеглі Русі, називались «руські люди» або «рускіє люди», тобто «які належать Русі».

Згадки про Русь і русинів в письмових джерелах

 
Русин з книги Чезаре Вечелло (Венеція, 1598)[7]
 
Етнографічна мапа Австро-Угорщини, 1881 р. Всі українці, як на території Австро-Угорської імперії так і на території Російської імперії позначені лише як русини (Ruthenen).

Слов'янські джерела

 
Фрагмент (вся мапа) лінгвістичної мапи Європи з російського атласу 1907 р. Українці в своїх етнічних межах позначені як Малоруси або русини («Малорусы или Русины»).
 
Німецька мапа 1930 на якій все українське населення Польщі, Чехословаччини, Румунії та СРСР позначене як українціUkrainer»).
 
Русини з різних історико-етнографічних регіонів, 1836 рік. 1,2 — русини галицькі, 3 — русин карпатський, 4,5 — русини подільські.
 
Русини з околиць Холму (пол. Rusini z okolic Chelma), літографія 1861 року.

У всіх давньоруських джерелах слово «русин» використовується тільки в однині:

Фрагмент тексту договору Ігоря із греками 945 (ПВЛ, 38[1] [Архівовано 21 квітня 2011 у Wayback Machine.]; тут «грьчин» використовується в значенні мешканець Візантії', 'грек'), в якому читаємо:

аще ударить мечемъ или копьемъ, или кацемъ любо оружьемъ Русинъ Грьчина или Грьчин Русина, да того деля греха заплатить сребра литр 5, по закону рускому

Фрагмент Повісті врем'яних літ (тут «хрестианинъ» вживається в значені мешканця Візантії, «грек»)[2] [Архівовано 23 квітня 2011 у Wayback Machine.]:

О сем, аще кто убьет или хрестьанина русин, или хрестьянинъ русина, да умрет, идѣже аще сотворит убийство. Аще ли убежит сотворивый убийство, да аще есть домовит, да часть его, сирѣчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго, а и жена убившаго да имѣеть, толицем же пребудеть по закону. Аще ли есть неимовит сотворивый убой и убежавъ, да держиться тяжи, дондеже обрящеться, и да умреть.

Аще ли ударит мечем, или бьеть кацѣм любо сосудомъ, за то ударение или бьенье да вдасть литръ 5 сребра по закону рускому; аще ли не имовит тако сотворивый, да вдасть елико можетъ, да соиметь съ себе и ты самыа порты, в них же ходит, да о процѣ да ротѣ ходит своею вѣрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребывает тяжа отоле не взыскаема.

О сем, аще украдеть что любо русин у хрестьанина, или паки хрестьанинъ у русина, и ятъ будеть в том часѣ тать, егда татбу сътворит, от погубившаго что любо; аще приготовиться тать творяй, и убьенъ будеть, да не взищеться смерть его ни от хрестьанъ, ни от Руси; но паче убо да возмет свое, иже будеть погубил. Аще вдасть руцѣ свои украдый, да ят будеть тѣм же, у него же будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть тое, еже смѣ створити, и сотворить триичи.

в 1112 році, Ярослав Володимирович (князь новгородський), в грамоті німецьким послам, від імені всіх новгородців, встановлює правила взаємин варягів та русі:

«Оже емати скотъ Варягу на Русине или Русину на Варязе, а ся его заприть, то 12 мужь послухы: идеть роте, възметь свое».

Фрагмент договору Смоленська і Полоцька з німцями (1229)[3] [Архівовано 21 квітня 2011 у Wayback Machine.]:

Или Русьскыи гъсть свои тъварь дасть в дългъ в Ризе или на Гътьскомъ бере(зе) Немьчичю, а нъ дъдълженъ боудеть инемъ, Роусьскомоу же гъстьи напереде възяти. Или Немьчьскыи гъсть въ дългъ дасть Смоленьске свои тъваръ Роусиноу, аче дълженъ боудеть инемъ, Немечьскомоу гъстьи напереде 133 възати.

Немьчичю же не льзе позвати на поле Роусина битъ ся въ Ризе и на Гътьскомь березе, Роусиноу же не льзе позвати Немьчича на поле битъся Смоленьске.

Фрагмент «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна, який сам себе іменує русином. (кінець XV століття) [4]:

А в том в Чюнерѣ ханъ у меня взял жеребца, а увѣдал, что яз не бесерменянин — русинъ.

Слов'янські джерела нового і новітнього часу

У праці «Книжка» 1598 року православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими[8]. Назва «русин» зустрічається у творі Вишенського «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» (16081609)[9].

Фрагмент думи XVII століття «Похід на Молдавію»: [5] [Архівовано 14 січня 2007 у Wayback Machine.]:

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п'єш, гуляєш, А об моїй ти пригоді нічого не знаєш, Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин, Всю мою землю волоську обрушив …

У 1613 році, що припав на внутрішні негаразди в Речі Посполитій, жорстоке й драматичне протистояння Польщі й Москви, річпосполитський політичний та літературний діяч Ян Щасний Гербурт пише «Розмисел про народ руський», де розмірковує про ймовірні причини цього становища [6] [Архівовано 31 березня 2015 у Wayback Machine.]:

Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.

У 1620 році черкаський підстароста, князь Семен Лико так прокоментував королівський судовий позов, який було написано йому польською[7] [Архівовано 14 січня 2007 у Wayback Machine.]:

...то страхи на ляхи, а я єм русин. Видает король его мл., ж-ем русин, а позви мини по полску шлеть.

Ян Казимир Пашкевич 1621 р. записав вірш «Полска квитнет лациною…» в рукописі Великого статуту литовського першої редакції (1529), зазначивши: «Ян Казимер Пашкевич рукою властною писал. Року тисеча шестсот двадцат первого, мЂсяца августа двадцат второго дня».

Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полщє не пребудеш,
Без сей в Литвє блазном будеш.
Той Латиа єзик даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Ведзь же юж Русь, иж тва хвала: По всєм свєтє юж дойзрала,
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.

Ласло Чопей [8] [Архівовано 3 січня 2011 у Wayback Machine.], з передмови до «Русько-мадярського словника» (1883):

Кто знае нашого русина у Мадярскòй краинѣ, тотъ знае и то, што вòнъ себе русиномъ, руснакомъ и руснякомъ называе, а российского чоловѣка никда не говоритъ, ги за русина, ги за свого, ай ги за маскаля. У Галицѣи простый народъ и векша часть образованыхъ лемъ себе держить за русина, а не российскихъ. У 1881. роцѣ российская газета «С.-Петербургскія Вѣдомости» (203. число) помѣстила кореспонденцию, у котрòвъ алемъ што говорить галичанинъ российскому чоловѣку:

 — «Вы не русскій!» — Навѣрное, говорю, русскій. — Вы изъ Россіи? — Изъ Россіи. — Ну, вотъ и значить россіянинъ, а не русскій. Русскіе это только мы, здѣсь, въ Галиціи… Вы и говорите не по-русски, а пороссійски… Нашего языка не знаете…

Изъ вышше сказаныхъ видно, што и филологъ, и историкъ, и самъ народъ, на руськòвъ сторонѣ стоять.

Візантійські джерела

Західноєвропейські джерела

Перші згадки про русь і русинів у різних джерелах:

Живуть між морем, дивні, й Танаїсом
Рутенець, московит, лівонець теж,
Сармати родом; за Геркінським лісом
У Польщі маркоманів ти знайдеш.

Entre este mar e o Tánais vive estranha
Gente: Rutenos, Moscos e Livónios,
Sármatas outro tempo; e na montanha
Hircínia os Marcomanos são Polónios.

До того ж русини рідко або швидше ніколи не купують борщу, а кожен робить його у себе вдома, бо це їхня щоденна їжа і напій.

  • 1598 року венеціанець Чезаре Вечелло у своєму каталозі «Давньої і сучасної одежі з усього світу» дав опис русинів: «Русь має кордони з московитами, лівонцями та литовцями. Провінції ці між собою часто воюють… Русини носять високі шапки, з прикрасою зверху, Їхня довга одежа має застібки на грудях аж до пояса, піврукави і дуже високий комір. У бою вони здебільшого користуються луком та шаблею».[17][18]

Німецький пастор, історик та письменник Йоган Гербіній (1675):

Слов'янська мова поділяється на Русинську, Польську, Вандальську, Московитську, Богемську, Хорватську, Ілірійську, Волоську Болгарську та інші;

Русини Дніпровські вишукані у своїх манерах, оскільки вони подекуди навчаються в школі гуманних мистецтв: тому вони більш ввічливіші до іноземців і ставляться до них приязно. Тоді як Московити — варвари, які окрім гордої та брудної скупості, не знають ні норм людяності, ні цивілізованості. Тому і посли Великого Князя Московського, між чужими Князями, поводяться нерозумно[19].

Сучасність

Влада Польщі та Чехо-Словаччини у 20 ст. забороняла називатися корінному населенню українських земель «українцями», лише «русинами»[джерело?].

Після відновлення незалежності України чимало українських діячів, наприклад Святослав Караванський, отримали надію, що «коли над українцями не висітиме загроза національної смерті в общерусском колгоспі, вони вернуть собі своє безсмертне руське ім'я, яким його записано і в „Слові о полку Ігоревім“, і в літописах Нестора». Та визначальних кроків зроблено не було, що зокрема дало Московщині змогу підігрівати москвофільський рух на Закарпатті в уже незалежній Україні. Його основою стала штучна розбіжність між етнонімом «русин», що найдовше протримався саме на Закарпатті, та новішим етнонімом «українець», що вже міцно прижився та замінив історичний етнонім українців «русин» на всіх інших теренах держави.

Див. також

Примітки

  1. а б Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями [Архівовано 25 листопада 2020 у Wayback Machine.]» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. — V. «Осоружний етнос» ISBN 966–02–1895–8
  2. а б в г д е ж и к л м н п Ісаєвич Я. Д. Русини [Архівовано 17 квітня 2014 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України 2012:9:372
  3. а б в г д Русин // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2644.
  4. Універсальний словник-енциклопедія
  5. Олексій Курінний. Історична чисельність та етнічна територія русинів-українців Словаччини у контексті самовизначення національної меншини (корінного народу) [Архівовано 8 вересня 2017 у Wayback Machine.]
  6. Віталій Моцок, Віталій Макар, Сергій Попик. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці: Прут, 2005. — 400 с.
  7. Cesare Vecellio. Habiti antichi et moderni di tutto il mondo di nuovo accresciuti di molte figure. Vestitus antiquorum recentiorumque totius orbis per Pulstatium Gratilianum latine declarati. — Venetia: Sessa 1598. — p. 353. [Архівовано 18 липня 2020 у Wayback Machine.]
  8. Іван Вишенський. Книжка [Архівовано 2013-02-04 у Wayback Machine.] // Українська література XIV—XVI ст. — Київ: Наукова думка" 1988.
  9. Зачапка мудрого латынника з глупым русином [Архівовано 11 грудня 2020 у Wayback Machine.] // Иван Вишенский. Сочинения / Подгот. текста, ст., коммент.: И. П. Ерёмин. М.; Л., 1955.
  10. Адам Бременский // «Деяния архиепископов Гамбургской церкви», книга 2, глава 54 (52), схолия 39 (40). — С. 52, 121 (рос.)
  11. Сухотин Л. М. // «Брачные союзы ближайших потомков князя Владимира» // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси. — г. Белград, 1938 г. — С. 175—187. (рос.)
  12. Назаренко А. В. // «Древняя Русь на международных путях». — С. 476—488 (рос.)
  13. Свердлов М. Б. // «Дания и Русь в XI в.» // Исторические связи Скандинавии и России IX—XX вв. Сборник статей. — Л., 1970 г. — С. 83—85 (рос.)
  14. Камоенс, Луїс де. Лузіади: Поема. / Перекл. з порт. М. Литвинця; Передм. О. Гончара; Післям. О. Алексеєнко. — К.: Дніпро, 1987. — С.96.
  15. Os Lusíadas por Luís Vaz de Camões. Canto Terceiro. Архів оригіналу за 3 липня 2019. Процитовано 18 вересня 2017. 
  16. Ісаєвич Я. Д. Мартин Груневег і його опис Києва [Архівовано 25 листопада 2020 у Wayback Machine.] // Мартин Груневег. Славнозвісне місто Київ (фрагменти з подорожніх записок) // Всесвіт, 1981, № 5. — С. 204—211.
  17. Cesare Vecellio. Habiti antichi et moderni. — Venetia: Sessa 1598. — p. 353. Архів оригіналу за 16 жовтня 2015. Процитовано 12 липня 2015. 
  18. Гуцул В. Пам'ятка станкового живопису «Битва під Оршею» з національного музею у Варшаві як джерело до історії козацтва першої третини XVI ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2012. — С. 106. Архів оригіналу за 12 липня 2015. Процитовано 12 липня 2015. 
  19. Про манери та мову русинів і московитів, 1675р.

Джерела

Посилання

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Русини