Відкрити головне меню

Армія Крайова

збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939–1945)

А́рмія крайо́ва (АК) (пол. Armia Krajowa) — збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939—1945).

Армія крайова
Armia Krajowa
Flaga PPP.svg
Прапор Армії крайової (АК)
На службі 14 лютого 1942 — 19 січня 1945
Країна Flag of Poland.svg Польща
Належність Уряд Польщі у вигнанні
Роль

ведення бойових дій проти:

Чисельність 350-380 тис.
Прізвиська Аковці
Оснащення піхотна зброя польського, радянського, німецького, британського і американського виробництва
Війни/битви

Друга світова війна

Командування
Визначні
командувачі

Команданти АК


Commons-logo.svg Медіафайли на Вікісховищі
Пам'ятник АК у місті Сопот

Підпільні збройні сили в Польщі, об'єднані під назвою Армія крайова, були сформовані на території Польщі в кордонах до 1 вересня 1939 року — та підпорядковувалися польському еміграційному урядові в Лондоні. АК — одна з найчисельніших і найорганізованіших «підпільних армій» тодішньої Європи. За складом була неоднорідна, охоплюючи як лібералів, прорадянських соціалістів, так і польських націоналістів і представників крайніх правих сил.

Головне завдання АК — збройний опір гітлерівським окупантам та підготовка загальнопольського повстання, так звана операція «Гроза» (пол. akcja «Burza»), яке мало вибухнути у сприятливий для того час. Відносно СРСР командир AK генерал дивізії Стефан Ровецький виходив з концепції двох ворогів, відповідно до якої знекровлені тривалим протистоянням Німеччина і СРСР повинні були втратити можливість до подальших військових дій, що дозволило б АК за підтримки Великої Британії та США підняти переможне загальнонаціональне повстання.

Здійснювала етнічні чистки українського[1][2] та литовського[3] населення.

Окрім німців, АК боролася проти націоналістичних українських збройних формувань, а також білоруських і литовських націоналістичних збройних формувань. Бійці Армії Крайової знищували єврейські партизанські загони в Західній Білорусі і Литві (наприклад, у листопаді 1943 р загін Шломо Зоріна в Івенецькому районі Білорусі). Від рук членів Армії Крайової часто гинули і радянські військовослужбовці, які зуміли втекти з німецького полону[4].

Зміст

Історія створення, завдання і структураРедагувати

Хроніка АКРедагувати

27 вересня 1939 була утворена Служба перемоги Польщі (пол. SZP), яка 13 листопада 1939 була перетворена на Союз збройної боротьби (СЗБ — пол. Związek Walki Zbrojnej — ZWZ).

14 лютого 1942 року наказом головнокомандувача збройних сил Польщі генерала Владислава Сікорського було перейменовано на Армію крайову.

19 січня 1945 генерал Леопольд Окуліцький своїм наказом розпустив очолювану ним організацію.

Структура та склад АКРедагувати

Склад АК був неоднорідний. Крім двох головних, найчисельніших організацій, що утворили АК — СЗБ та Польського повстанського союзу, до складу входили й менші підпільні патріотичні структури: Національна військова організація, Конфедерація нації, частково — Національні збройні сили, частково — Селянські батальйони, а також Народна гвардія Польської соціалістичної партії та ін.

Керівництво АК комплектувалося з кадрових офіцерів колишнього Війська польського та випускників таємних підпільних військових навчальних закладів.

На озброєнні АК була переважно стрілецька зброя, захоплена в окупантів, скинута на парашутах з англійських літаків, вироблена в підпільних майстернях.

Організаційно АК складалась за територіальним принципом з п'яти так званих «обшарів» (Львівського, Білостоцького, Західного та двох Варшавських — Право- й Лівобережного), котрі поділялися на округи, частина яких організаційно не була підпорядкована командуванню обшарів. Округи складалися з дивізій, до складу яких входили стрілецькі та уланські полки. Командування здійснювалось управлінням, яке складалось з семи відділів (організаційного, інформаційно-розвідувального, інтендантського, операційно-навчального, зв'язкового, інформаційно-пропагандистського та фінансового), до яких згодом долучився восьмий — диверсійний. У середині 1944 р. чисельність АК сягала близько 380 тис. осіб.

Територіальна структураРедагувати

Бойові діїРедагувати

АК та німецькі військаРедагувати

У період з 1 січня 1941 року по 30 червня 1944 року в рамках поточної збройної боротьби частині АК і підлеглі їм загони, за власними даними АК, пустили під укіс 732 поїзда, підпалили 443 транспорти, знищили близько 4,3 тис. транспортних засобів, спалили 130 складів зі зброєю та спорядженням, пошкодили 19 тис. вагонів і близько 6,9 тис. локомотивів, підпалили 1,2 тис. бензоцистерн, підірвали 40 залізничних мостів, знищили 5 нафтових свердловин, заморозили 3 великі доменні печі, провели близько 25 тис. диверсійних акцій на військових заводах, здійснили близько 5,7 тис. замахів на німців і співпрацювавших з ними поляків, звільнили ув'язнених з 16 в'язниць[5]. Серед найвідоміших операцій АК були:

  • 7-8 жовтня 1942 року — диверсія на залізничному вузлі в Варшаві;
  • 18 січня 1943 року — звільнення в'язнів в Пінську[6];
  • 15 лютого 1943 року — вибух на вокзалі в Берліні;
  • 26 березня 1943 року — звільнення в'язнів в центрі Варшави («акція під Арсеналом»);
  • 1 лютого 1944 року — замах на Франца Кучеру — начальника СС і поліції Варшавського округу.

30 липня 1943 року гестапо заарештувало командувача Армією Крайовою полковника Стефана Ровецького, який був ув'язнений у концтаборі Заксенхаузен і страчений 1 серпня 1944 року.

АК та УПАРедагувати

Вважаючи Західну Україну своєю территорією, під час нацистської окупації підрозділи АК неодноразово вступали у сутички з УПА, часто ці сутички були майстерно спровоковані гітлерівською та сталінською спецслужбами.[джерело?]

УПА вела успішну боротьбу з нечисленними польськими партизанськими загонами на Волині. Але як тільки на початку 1944-го формується 27-я Польська дивізія, УПА відступає. Проти великих з'єднань аковців, УПА діяла спільно з підрозділами дивізії СС «Галичина»[7].

Бої в південній Люблінщині в 1943-44 роках вважаються польськими істориками найбільшими зіткненнями між АК і УПА на території сучасної Польщі — обидві сторони втратили від 3 до 4 тисяч чоловік, переважно цивільного населення. Боротьба АК з УПА тривала і після вигнання німецьких окупантів з цих земель і була зупинена тільки після того, як Червона Армія і частини НКВД стали знищувати і тих, і інших.

У 1945 році відбулося кілька зустрічей між представниками АК-WIN і ОУН-УПА. Вони проходили в різних місцях, і після угод з обох сторін вони часто закінчувалися укладанням домовленостей. У другій половині 40-их років збройні загони «Свободи і Незалежності», кістяк якої складали колишні АКівці, провели спільно із загонами УПА кілька збройних операцій на сході Польщі, найвідомішою з яких був напад 28 травня 1946 року на Грубешів.

АК та радянські партизаниРедагувати

Весною 1943 року загони АК Новогрудської округи встановили зв'язок з радянськими партизанами. У Нарочскій партизанській зоні було встановлено контакт між загоном А. Бужіньського («Кміцец») і радянським загоном Ф. Маркова. У червні 1943 року в Іваниці 300 бійців АК під командуванням К. Милашевcького спільно з радянською партизанської бригадою імені Чкалова під командуванням Ригора Сидорка брали участь в боях проти німців. У липні-серпні того ж року ці загони знову билися проти німецьких військ і поліції в Налібоцькій пущі.

Однак, швидко відносини між АК і радянськими партизанами починають псуватися — полякам стали відомі плани радянського керівництва, які передбачали роззброєння польських загонів після заняття території Західної Білорусі радянською армією.

У лютому 1943 року начальник Центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування Пантелеймон Пономаренко направив командирам партизанських з'єднань і керівникам підпільних парторганізацій закритого листа: «Про військово-політичні завдання роботи в Західних областях Білорусі. У районах, де є вже вплив наших партизанських загонів і підпільних центрів, дії груп націоналістичних польських реакційних кіл не допускати. Керівників непомітним чином усувати. Загони або розпускати і бази зброї забирати, або, якщо представляється можливим, загін брати під своє надійне вплив, використовувати, направляючи на активну боротьбу з німцями, відповідним чином передислоковуючи і розукрупнені, позбавляти їх значення як самостійних бойових одиниць, надавати іншим великим загонам і виробляти відповідну і негласну чистку від ворожих елементов». В червні 1943 року Пономаренко наказав припинити переговори партизан з АК і непомітно ліквідувати керівників АК або передати їх німцям. Він наказав: «У виборі засобів можете не соромитися. Операцію потрібно провести широко і гладко»[8].

У грудні 1943 року і лютому 1944 року командир одного із загонів АК, капітан Адольф Пільх (псевдонім «Гура»), зустрівся в Шпальтах з офіцерами СД і вермахту і просив про надання термінової допомоги. Йому було виділено 18 тисяч одиниць боєприпасів, продовольство і обмундирування.

У вересні 1943 — серпні 1944 р загін «Гури» не провів жодного бою з німцями, тоді як з рядянськими партизанами — 32 бої. Його прикладу послідував Анджей Куцнер («Малий»), поки за наказом штабу округу АК його НЕ перекинули в Ошмянський район. На Віленщині (Вільнюський район) в 1943 році в зіткненнях з АК партизани втратили 150 чоловік убитими і пораненими, 100 бійців пропало безвісти.

АК у ЛитвіРедагувати

На території Литви (територія рейхскомісаріату «Остланд») був створений окремий Віленський округ — загальною чисельністю 9000 чоловік, які воювали проти місцевих литовських колабораціоністів. Армія Крайова в Литві епізодично співпрацювала з нацистами і іноді отримувала допомогу зброєю в обмін на відносну нейтральність і рішучі дії проти радянських партизан[9].

14 серпня 1943 загін Армії Крайової захопив місто Жоджісткі і перебив литовсько-німецький гарнізон (130 осіб). 17 січня 1944 загін Армії Крайової захопив місто Рудоміно, взявши в полон 15 литовських поліцейських.

За наказом Тадеуша Коморовського від 12 червня 1944 був підготовлений план звільнення Вільнюса до підходу радянських частин (Операція «Гостра брама»). Важкі вуличні бої 5 500 солдатів Армії Крайової з частинами німецького гарнізону тривали з 7 липня по 13 липня 1944 року. Армія Крайова взаємодіяла з наступаючими частинами 3-го Білоруського фронту. Звільнені райони міста 13-15 липня патрулювалися спільними патрулями солдатів АК і Червоної Армії. Після того, як німецькі війська були вигнані з Вільна, органи НКВС почали репресивні заходи щодо членів АК.

Частина членів Віленського округу АК перейшла до збройної боротьби проти радянської влади. У 1944—1945 рр. у Віленському окрузі відбувалися численні напади на військовослужбовців, радянських активістів, місцевих жителів, які підтримали радянську владу. Окремі акції зафіксовані аж до 1948 року.

В середині 1990-х рр. стали відомі документи, які свідчили про намір Армії Крайової окупувати Литву, створити тут польський апарат управління і провести репресії щодо «нелояльних» жителів. Був складений список нелояльних осіб, яких слід було заарештувати або стратити[10].

Акція БуряРедагувати

4 січня 1944 р. розпочалася реалізація операції «Гроза» (акція «Буря»). У той момент радянські війська перейшли кордон Волині (радянсько-польський кордон до 1939 року), і тривала до січня 1945 року.

Першочерговим завданням операції було зайняти великі міста Західної України, щоб таким чином продемонструвати активну участь АК в боротьбі проти нацистських окупантів. Це був також план воєнної і політичної демонстрації щодо приналежності західноукраїнських земель до Польщі. Наказ про її початок був виданий у листопаді 1943 року головним комендантом Армії Крайової, генералом Тадеушем Бур-Коморовським.

До акції «Буря» було мобілізовано приблизно 100 тисяч вояків.

Коли Червона армія 27 липня зайняла Львів то одразу ж наказала АК скласти зброю і приєднатися або до Червоної Армії, або до радянсько-польської армії Берлінга. 31 липня ввечері всіх командирів АК у Львові було запрошено до радянського штабу, де їх одразу заарештували і відправили в тюрму на Лонцького. Після процесу усіх засуджено на 10-20 років і вивезено в Сибір.

Іноземна військова допомога АКРедагувати

Армія Крайова отримувала значну допомогу від уряду Польщі в Лондоні і західних союзників:

  • з 16 лютого 1941 до 28 грудня 1944 рр. в Польщу було закинуто 316 польських розвідників, командирів, диверсантів і радіотелеграфістів підготовлених британським Управлінням спеціальних операцій, 28 кур'єрів і 1 угорець, їх називали «тіхотемні» (cichociemni);
  • також, союзники скидали для АК грошові кошти та військові вантажі: стрілецька зброя, кулемети, міномети, вибухівку, боєприпаси, засоби зв'язку та інші матеріали. Тільки в період з серпня 1943 до липня 1944 року британська ВВС здійснили понад 200 літако-вильотів, скинувши для АК понад 4000 контейнерів з військовими вантажами і 16 млн доларів банкнотами і золотом. Пізніше, тільки в район Варшави з 1 серпня до 2 жовтня 1944 рр. західними союзниками було скинуто ще 239 тонн вантажів[11]. В цілому, ними було скинуто 670 тонн вантажів. Полякам скинуто понад 26 млн доларів банкнотами і золотом. Крім того, британське УСО надавало AK допомогу, скидаючи з літаків контейнери зі зброєю та боєприпасами, включаючи пістолети-кулемети STEN, детонатори, пластикову вибухівку, а також інше стрілецьку зброю (пістолети, гвинтівки, автомати, кулемети), міномети.
  • В грудні 1944 року в районі Ченстохова була скинута військова місія «Freston» британського Управління спеціальних операцій. АК отримувала з Великої Британії в більшості вантажі і озброєння, призначені для розвідувально-диверсійної діяльності.

В кінці війни, в зв'язку з погіршенням відносин між лондонським урядом Польщі та СРСР, союзники прийняли рішення про обмеження допомоги АК, оскільки ці дії могли призвести до ускладнень у відносинах між СРСР і західними союзниками.

Варшавське повстанняРедагувати

При наближенні радянських військ до Варшави, з метою недопущення повторення ситуації у Львові, 1 серпня 1944 р .о 17-й год. командування АК видало наказ почати Варшавське повстання, в якому взяли участь широкі верстви патріотично налаштованих варшав'ян. Повстання було жорстоко придушене гітлерівцями, Варшава — ущент зруйнована. Повстання не досягло ні військових, ні політичних цілей, але стало для поляків символом мужності і рішучості в боротьбі за незалежність.

Повстанці не отримали військової допомоги з радянського боку, оскільки командування Червоної армії спочатку з об'єктивних причин не змогло форсувати наступ на Варшаву, а потім із тактичних — не захотіло підтримувати польські патріотичні сили, налаштовані антирадянськи та антикомуністично (з огляду на сталінсько-гітлерівський пакт та німецько-радянську окупацію Польщі в 1939 р.). Сталін також не дозволив посадку літаків союзників на радянських аеродромах[12].

За 63 дня повстання загинули 10 тисяч повстанців, 17 тисяч потрапили в полон, 7 тисяч пропали без вісті. Крім того, загинуло близько 150 тисяч цивільного населення, велика частина міста була зруйнована (пізніше спеціальні німецькі бригади знищували вцілілі будівлі), близько 520 тисяч жителів були вигнані з міста. 87 000 чоловік направили на примусові роботи до Німеччини, а 68 707 осіб — до концентраційних таборів. Німецькі архівні дані свідчать, що всі формування Третього Рейху (включаючи всі колабораціоністські формування) втратили безповоротно oколo 3 000 загиблих і померлих від ран, з них багато хто загинув від радянської артилерії і авіації, а також в бою з загонами 1-ї армії Війська Польського, і oколo 12 000 поранених[13]. За даними повстанців німецькі війська втратили 300 одиниць бронетехніки, і 240 автомашин[14]. Виявлені німецькі документи визнають, що втрати (тільки німців і козаків) групи Еріха фон дем Баха склали 9044 солдатів, в тому числі 1570 убитих[15][16]. Дослідники, з урахуванням втрат варшавського гарнізону в перші дні повстання, а також окремих осіб і загонів, які пробивалися через повстанські квартали, c колабораціоністами (некозаками) і з урахуванням померлих від ран - після перевірки німецьких документів округлюють ці числа до близько 3000 загиблих і близько 12000 поранених. У доповідях повстанських частин часто давалася інформація про знищених німецьких броньовиків. Якщо всі ці доповіді розглядати, як надійні, виявилося б, що німецькі війська СС і Панцерваффе втратили під час повстання у Варшаві понад 300 бойових машин, то є кілька німецьких танкових дивізій серпня 1944. Німецькі архівні дані свідчать, що військові формування втратили безповоротно 1 танк T-V і 2 САУ Hetzer, поліцейські підрозділи і колабораціоністські військові формування втратили безповоротно кілька танків. Все формування Третього Рейху втратили безповоротно кілька танків і кілька САУ. Майже всі пошкоджені танки і САУ евакуювали і ремонтували (деякі танки і САУ ремонтували кілька разів)[17].

АК у СРСР та комуністичній ПольщіРедагувати

Після переходу Польщі під контроль радянської армії військові формування АК було розпущено комуністичним урядом Польської республіки. Після офіційного розпуску АК 19 січня 1945 р. значна частина її бійців, не погодившись із таким рішенням вищого керівництва, продовжувала боротьбу вже проти радянських військ, здійснюючи впродовж 1944—1945 рр. на всій території довоєнної Польщі диверсії на комунікаціях, чинячи терор проти представників польської комуністичної влади й українського мирного населення[18] (наприклад, винищення села Павлокоми, Різня в Сагрині, Трагедія села Верховина).

У жовтні 1944 р для боротьби з АК була сформована Зведена стрілецька дивізія внутрішніх військ НКВС під командуванням генерал-майора Бориса Серебрякова, головним завданням якої стала боротьба з польським національним підпіллям. До складу дивізії увійшли 2-й, 11-й, 18-й і 98-й прикордонні полки, 145-й стрілецький полк внутрішніх військ, 198-й окремий механізований батальйон внутрішніх військ. У різний час їй надавалися і інші сполуки, зокрема 338-й прикордонний полк, 267-й полк внутрішніх військ, дивізіон бронепоїздів. Перші бойові зіткнення частин цієї дивізії з загонами АК відбулися 25-26 жовтня[19]. За даними НКВС в період з 28 липня 1944 до 30 травня 1945 членами АК було вбито 594 і поранено 218 радянських військовослужбовців[20].

Згідно з донесеннями НКВС, станом на 1 вересня 1945 р. у Львівській області заарештовано 3319 вояків Армії крайової, у тому числі комендантів двох округів та Львівського обшару АК. [1]

Вояки АК зазнавали політичних переслідувань і з боку комуністичного уряду Польщі аж до викриття культу особи Сталіна на ХХ з'їзді КПРС, після чого репресії було послаблено.

За роки війни втрати АК в особовому складі становили 100 тис., ще 50 тис. бійців АК ув'язнено на території СРСР.

Посткомуністична польська історія високо цінує внесок АК у справу боротьби за незалежну польську державу.

Злочини проти громадянського населенняРедагувати

АК та українціРедагувати

Ряд українських істориків вважає, що аковці здійснювали розправи над українським населення на Холмшині та Підляшші в 1942 році[21]. Польський історик Гжегож Мотика пише, що вбивства українців в тих регіонах почалися тільки в 1943 році вже як відповідь на дії УПА[22].

З кінця літа 1943 року (особливо активно — з осені) бойовики АК стали проводити масові напади на українські села, які підтримували УПА[23]. 1 жовтня 1943 загін Армії Крайової спалив українські села Полапи і Сокіл.

В ніч з 9 на 10 березня 1944 року загони Армії Крайової атакували близько 20 сіл в Замостському повіті, заселених українцями. В одному тільки селі Сагринь, крім поліцейських, було вбито близько 200 чоловік мирного населення[24]. 3 березня 1945 року, в селі Павлокома львівським відділенням АК під командуванням Юзефа Бісса, було по-звірячому вбито 365 українців і місцевий священик. Жертв відбирали за ознакою статі та віку. Дівчаток вбивали починаючи з віку семи років, хлопчиків — з п'яти. Лише 36 чоловік змогли врятуватися[25].

АК та білорусиРедагувати

По ряду історичних даних, солдати АК займалися терористичною діяльністю і брали участь в етнічних чистках білорусів. Наприклад, сполученням «Північ» в Гродненській області керував поручик Ян Борисевич на прізвисько «Крися». Під його керівництвом винищувалися партизани (в окремих випадках разом з сім'ями, так у партизана Симановича була розстріляна вся сім'я, а дочка заживо спалено). Також з відомих випадків в березні 1944 року під керівництвом «щурів» було вбито 19 циган, в тому числі і дітей у віці від 2 до 4 років. У серпні 1944 «Крися» з бойовиками АК напав на військову автомашину і вбив 7 радянських військовослужбовців, в тому числі Героя Радянського Союзу майора Олександра Канарчіка, якого АКівці після вбивства облили бензином і спалили[26].

На початку 1944 року деякі групи польських націоналістів були роззброєні радянськими партизанами, бо на той час вбивства і насильство з боку АК взяли загрозливого характеру. Після того, як значна кількість загонів АК було роззброєно, деякі з формувань уникли роззброєння стали на шлях співпраці з німцями, отримали від них зброю і почали боротьбу з радянським партизанами. На «бойовому» рахунку польських партизан було чимало убитих радянських партизан і мирних жителів. Так, один з командирів польського загону АК Адольф Пільха в своїй книзі спогадів повідомляв, що з грудня 1943 по липень 1944 роки тільки Столбцовське з'єднання АК знищило близько шести тисяч радянських громадян.

Після провалу операції «Гостра брама», план якого полягав у захопленні міста Вільнюс, до приходу Червоної Армії, верхівка аковського командування була арештована, а всім іншим було наказано здати зброю і повертатися до місця проживання. Однак більшість бойовиків Армії Крайової залишилося в білоруських лісах і це мало тяжкі наслідки для місцевого населення[27].

Підрозділи АК на звільнених західних районах Білорусі розгорнули терор і численні диверсії, нападали на військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів, простих громадян і активістів, підпалювали громадські будівлі, грабували магазини і склади. АКівці здійснювали розправи над мирними жителями, які підтримували рядянський режим, розстрілювали і катували радянських активістів, вчителів і лікарів, селян. За 1944—1947 роки бойовиками АК було скоєно 575 терористичних актів, 39 диверсій, 252 напади на державні установи і підприємства[28][29].

Від рук польських націоналістів загинуло 96 працівників МВС-МДБ, 25 офіцерів і 82 сержанта, рядових військ МВС і Радянської Армії, 290 людина партійно-радянського активу, 1031 громадянин, 166 осіб отримали поранення, 37 осіб були викрадені бойовиками та пропали безвісти. До складу бойовиків входили не тільки АКівці, але і дезертири, карні злочинці і колишні поліцейські.

АК та євреїРедагувати

Навесні і влітку 1943 року підрозділи АК чинили злочини проти єврейського населення в пущах Ліпічани, Налібоки, лісах Руденська, Нарочи і Брянська[30].

У лютому 1943 року в Келецькому воєводстві бійці загону АК за наказом командування відкрили вогонь по прийнятим в табір учасникам єврейської підпільної організації, які втекли з робочого табору для євреїв в місті Островець Свентокшиський на сході Келецкого воєводства. 15 з 17 євреїв були вбиті, інші зуміли сховатися[31].

У вересні 1943 року в Келецькому воєводстві бійцями АК були розстріляні сім партизан із загону С. Ханиза і Б. Гевірцмана (4 єврея, 1 росіянин і 2 поляка), відправлені відбити у німців худобу, зданий селянами. Цей інцидент поклав початок війні АК проти загону С. Ханиза і Б. Гевірцмана, що складався з євреїв, які втекли з Ченстоховського гетто. В кінці 1943 року, коли частина групи Гевірцмана перебувала в будинку селянина, дружнього загону, будинок оточили солдати АК. Вони побили євреїв і здали їх німцям[32].

Коменданти АКРедагувати

Комендант АК — польська назва командувача Армії крайової. Командувач АК підпорядковувався безпосередньо Головному командувачеві збройних сил Польщі в еміграції. Функції комендантів АК від часу створення до офіційного розпуску армії виконували:

  1. 14 лютого 1942 — 30 червня 1943 рр. — генерал Стефан Ровецький (псевдо — «Ґрот»);
  2. 30 червня 1943 — 2 жовтня 1944 рр. (до кінця Варшавського повстання) — генерал Тадеуш Коморовський (псевдо — «Бур» ("Bór));
  3. 2 жовтня 1944 — 19 січня 1945 рр. — генерал Леопольд Окуліцький (псевдо — «Ведмедик» («Niedźwiadek»)).

Уніформа АКРедагувати

Повстанці Армії Крайової не мали єдиної уніформи: цивільний одяг по можливості доповнювалася елементами польської довоєнної уніформи або трофейним німецьким обмундируванням.

На самому початку Варшавського повстання був захоплений великий німецький склад обмундирування, і повсталим роздали безліч комплектів різної камуфляжної уніформи.

Всі повстанці носили червоно-білу нарукавну пов'язку, іноді на ній додатково зображували емблеми загонів, польського орла, літери WP (Wojsko Polskie) або ж абревіатуру за назвою загону. Іноді на касках білою фарбою зображували великого польського орла замість біло-червоної стрічки[33].

Відображення в культурі і мистецтвіРедагувати

Армії Крайовій присвячено значну кількість художніх творів.

  • Канал-художній, фільм 1957 року
  • Попіл і алмаз-художній, фільм 1958 року
  • «Колумби» (телесеріал) 1970 року
  • «Година W»-художній фільм 1979 року
  • Каблучку з орлом в короні-художній фільм 1992 року
  • Час слави — серіал
  • Сто коней до ста берегів — художній фільм 1978 року
  • Бійці Армії Крайової також з'являються в грі Company of Heroes 2. У цій грі також обігрується припис Пантелеймона Пономаренко про непомітне усунення керівників Армії Крайової.

ПриміткиРедагувати

  1. http://www.istpravda.com.ua/blogs/2011/02/1/20545/
  2. http://www.memory.gov.ua/news/dokumenti-oun-ta-upa-z-arkhiviv-kgb-pro-polsko-ukrainskii-konflikt-teper-lain
  3. Polska Armia Krajowa na Litwie. Collaboration between Nazis and Polish AK. Mass killings by AK. (лит.) (пол.)
  4. Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої Світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні / відп. ред. С. В. Кульчицький. — К.: Інститут історії України НАН України, 2001. — 289 с.
  5. ["Советский Союз и польское военно-политическое подполье. Апрель 1943 г. — декабрь 1945 г." В 3 т. Т. 1: «Апрель 1943 г. — август 1944 г.» Ч. 1: «Апрель 1943 г. — март 1944 г.» под редакцией А Н. Артизова. — М.: Международный фонд «Демократия», 2018 г.]
  6. Замковец В. Пинская история Армии Крайова (Armia Krajowa) // «Брестский курьер», июнь 2004 — № 25 (694). — цит. по Сайт «История Пинска» (www.pinsk-history.ru)п
  7. ОУН i УПА, 2005, Разд. 5. — С. 274
  8. Советские партизаны и Армии Крайовой
  9. Tadeusz Piotrowski. Poland's Holocaust
  10. Голованов Владимир. Скандал в литовском сейме // газета «Коммерсантъ» — 20.05.1995. — № 92 (810).
  11. Jędrzej Tucholski. Powracali Nocą.Warszawa., 1988. стр.39
  12. Norman Davies. Rising '44. The Battle for Warsaw. — London: Pan Books, 2004. — P. 301−302. — 752 p. — ISBN 0-330-48863-5.
  13. Norbert Bączyk. Prawdziwy bilans poległych w Powstaniu Warszawskim. Każdy pocisk — jeden Niemiec? (польск.) // Polityka. — 2014. — 15 października (nr 42(2980)). — S. 54—56.
  14. Warsaw Uprising: FAQ (en). Project InPosterum. Процитовано 2016-05-08. 
  15. Konrad Nowicki O stratach wojsk hitlerowskich w powstaniu warszawskim(пол.) // Poligon. — 2010. — Nr 4.
  16. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-83-927982-0-0.
  17. Norbert Bączyk. Panzertruppen a Powstanie Warszawskie. — wyd. Pegaz-Bis, 2013. — ISBN 978-83-60619-21-6.
  18. Задоволення від убивства. Скандальна сповідь польського підпільника
  19. [http://old.memo.ru/history/polacy/apt10jun.htm ВНУТРЕННИЕ ВОЙСКА НКВД ПРОТИВ ПОЛЬСКОГО ПОДПОЛЬЯ]
  20. [Иванов Ю. В. Террористические акты совершаются… преимущественно против военнослужащих Красной Армии // «Военно-исторический журнал», 2013 — № 5. — С. 34−38.]
  21. Патриляк І. К., Боровик М. А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010. — 590 с. — С. 435,436 — ISBN 978-966-2213-31-7
  22. Іван Мищак. Сучасна українська та польська історіографії про волинську трагедію 1943 року
  23. Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої Світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні / відп. ред. С. В. Кульчицький. — К.: Інститут історії України НАН України, 2001. — 289 с. — Ст. 88-90
  24. M. Заджэкзкауский. Украинское подполье в Люблинском регионе во время немецкой оккупации 1939—1944 / Институт Национальной памяти Польши. — Варшава, 2015. — С. 294—296
  25. zik.ua — Петро Олійник: Ми повинні сказати правду: так, українці убивали поляків, а поляки убивали українців. zik.ua (6 марта 2006 года).
  26. Армия Крайова. Трагедия противостояния
  27. 6, ф. 6, оп. 1, д. 6, л. 20
  28. 6, ф. 6, оп. 1, д. 6, л. 29
  29. 1, ф. 38, оп. 1, д. 19, л. 17
  30. Леонид Смиловицкий. Катастрофа евреев в Белоруссии, 1941—1944 гг.. Тель-Авив, 2000 г. — стр.1-11
  31. Даниил Романовский. Партизаны-евреи в Польше, 1942—1945 // «Лехаим», АВ 5770 — 8(220), август 2010
  32. https://lechaim.ru/ARHIV/220/romanovskiy.htm ПАРТИЗАНЫ-ЕВРЕИ В ПОЛЬШЕ, 1942—1945 Даниил Романовский
  33. Армия Крайова — Вики Воины

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати