Волинська трагедія

міжетнічний конфлікт

Воли́нська траге́дія (у польській історіографії пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського населення, здійснені загонами Українською Повстанською Армією, що підпорядковувалися ОУН (б)[1] та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту (107, 202)[2], радянських партизанів[3] та українського і польського цивільного населення у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або, за В'ятровичем, «Другої польсько-української війни»[4]. У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.

Волинська трагедія
Друга світова війна
карта Волині

карта Волині
Дата: 19431944
Місце: Волинь, Україна
Результат: обопільні чистки польського і українського населення
Сторони
UPA-Zaslugy1.png УПА
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Укр. шуц-батальйони
Flag of Poland.svg Армія Крайова
Flag of Poland.svg Польське комуністичне підпілля
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Пол. шуц-батальйони
Командувачі
OUN-r Flag 1941.svg Дмитро Клячківський
OUN-r Flag 1941.svg Роман Шухевич
OUN-r Flag 1941.svg Микола Лебідь
OUN-r Flag 1941.svg Василь Сидор
OUN-r Flag 1941.svg Василь Кук
OUN-r Flag 1941.svg Іван Литвинчук
Flaga PPP.svg Стефан Ровецький
Flaga PPP.svg Леопольд Окулицький
Flaga PPP.svg Владислав Коханський
Flaga PPP.svg Міхал Фіялко

Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Керівництво УПА розглядало польське населення як потенційну опору для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського), на січень—лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб.[5] Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у нацистів, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон шуцманшафту польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував — 360 осіб.[5]

У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка виключно польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків, які займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни.[6] Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви[5][7][8][9][10][11][12][13][14] шляхом зарахування до числа жертв поляків, які сховалися та втекли від різанини,[15] та применшення кількості українських жертв, зараховувати загиблих українців від рук поляків, як поляків, що загинули від рук українців[16] та включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули за геть інших обставин і які не мали стосунку до Волинської трагедії.[17] Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності.

Причини

 
Поляки (рожевий) й українці (жовтий) у Другій Польській Республіці, за даними офіційного польського перепису 1937 року

Загострення стосунків у 1920-ті — 1930-ті роки

Загострення польсько-українського конфлікту в першій половині XX століття було пов'язане із національною ситуацією у Другій Польській Республіці. Паризька мирна конференція 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину, а Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Галичини до Польщі всупереч волі українського визвольного руху, який прагнув незалежності.

Нова Польська держава, надто за часів правління Юзефа Пілсудського, набрала форми авторитаризму. Польський уряд розглядав Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагався збільшити тут свій вплив.[18] Для цього відбувалася колонізація (осадництво — переселення поляків на Волинь на землі, що були відібрані у місцевих українців, дискримінаційний розподіл сільськогосподарської землі на користь польських осадників), пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна її полонізація, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині).[19] Польський режим Пілсудського створив концентраційний табір Береза-Картузька для політичних опонентів. Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, і зокрема знайшло відповідь у терористичній діяльності ОУН в 1930-х. Кульмінацією стало вбивство українськими націоналістами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького в 1934 році. ОУН змогла придбати чимало прихильників на окупованій Польщею Західній Україні через антиукраїнську шовіністичну політику польської влади.[20]

Поляки допомагали Угорщині окупувати Карпатську Україну в березні 1939, відправивши в Закарпаття через свій південний кордон диверсійні загони. Бійців «Карпатської Січі» (збройне формування, що захищало край), особливо уродженці Галичини, що потрапили в полон полякам, часто розстрілювали на місці без суду і слідства[21].

Крах Польщі у вересні 1939 року тимчасово відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» перетворилися на «ворожу» нацменшину[22].

На початку Другої світової війни розбиті блукаючі частини Війська польського та Корпусу Охорони Пограниччя (КОП) спорадично нападали на нелояльні до польської влади українські села.[23][24][25]

Ситуація на Волині наприкінці 1942 року

 
Польські жертви різанини УПА в селі Липники на Волині, 1943 р.

На початку Другої світової війни в Західній Україні сформувалися організаційні структури польського підпілля, головною метою якого було відновлення незалежної Польської держави в її довоєнних кордонах. Підпілля підпорядковувалося польському уряду у вигнанні в Лондоні. Однак напередодні німецько-радянської війни в результаті протидії радянських органів держбезпеки, діяльність польського військового підпілля була практично паралізована. Галицька мережа найчисленнішої польської військової організації, Союзу збройної боротьби (Zwiazek Walki Zbrojnej) знищена, основні функціонери заарештовані. Відновлення польського організованого підпілля сталося після захоплення Західної України Німеччиною. Діяльність польських підпільників з їх збройними формуваннями була однією з причин створення загонів УПА[26].

Наприкінці 1942 року Провід ОУН(б) виступав проти масового розвитку партизанського руху, зокрема проти масштабних дій щодо польського населення. Про це є багато свідчень, зокрема звернення керівників ОУН(б) до своїх соратників восени 1942[27], інструкція провідника ОУН(б) на Волині Дмитра Клячківського (він же «Охрім» або «Клим Савур») 1942 року[28], рішення конференція ОУН на початку грудня 1942 p. у Львові[29].

З метою контролю за «дикою партизанкою» на Волинь було направлено пор. Василя Івахіва.[30] 15 лютого 1943 p. у селі Піддубцях Луцького повіту Івахів провів нараду Волинської ОУН, на якій було погоджено збільшити кількість партизанських відділів. Водночас Івахів наказував підвладним, аби ті не афішували своєї діяльності, зокрема заявивши: «Централя переконана у тому, що час для збройного виступу ще не настав».[31]

Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків на Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає у різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їх початку.[20]

Безпосередні передумови конфлікту

1723 лютого 1943 p. у селі Теребежі неподалік Олеська відбулася III Конференція ОУН, на якій виконувача обов'язків провідника ОУН Миколу Лебедя було зміщено, а його місце зайняв триумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та Романа Шухевича (останній був головним серед них).[31] Як і попередня, ця конференція не стосувалася польського питання.[32][33]

На цей час всередині ОУН(б) виник поділ на волинян і галичан, чиї погляди на подальшу діяльність були різними. Початок активних дій відбувся без узгодження з Проводом та всупереч постанові конференції. Найімовірніше, рішення Клячківського про початок широкомасштабної партизанської боротьби та ведення антипольської акції було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що приєдналася до українських партизанів, тим самим збільшивши їхні сили. Точно невідомо, що до цього спричинило, проте є підстави вважати, що це сталося через втручання у ситуацію радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полк. Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, той написав, що йому вдалося встановити контакти з українськими партизанами й він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: «Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс […] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців.»[34][35] Бринський також визнавав, що радянські партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до УПА.[35]

Крім того, на користь цієї версії свідчить польський рапорт:

  … слід […] припускати, що в рядах української поліції діє радянська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території та принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно до програми ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала жодних підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що радянська провокація використала фермент в рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і вороже ставлення бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень.[36]  

Хроніка подій

 
Мала Березовиця, список загиблих поляків

Дії українців

Після того, як поліціанти-дезертири приєдналися до українських партизанів, Дмитро Клячківський наважився розпочати активні партизанські дії. Насамперед він задумав опанувати села, знищивши всі пункти опертя для німців і комуністів. Для цього він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили би для партизанки навіть потенційну загрозу. Зокрема, було вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби, а також поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності.[37] Отож, перший удар українських партизанів був спрямований проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.

Досі невідомо, хто саме ініціював перші антипольські акції.[38][39][40] Так, у лютому 1943 акціями у селах Парослі та Яновій Долині безпосередньо керували пор. Василь Івахів («Сонар») та Іван Литвинчук («Дубовий»), проте неясно, чи діяли вони з власної ініціативи, чи з наказу Клячківського. Відомо, що офіційний наказ Клячківського щодо поляків з'явився не пізніше червня 1943, а про Івана Литвинчука Анатолій Кентій написав, що його вважали одним із головних організаторів антипольських акцій на Волині-Поліссі.[41]

Відповідно до досліджень польських істориків, 29—30 червня було завдано чергових ударів по деяких польських селах, а 11 липня дійшло до небаченої доти масової акції проти поляків — майже одночасно було атаковано понад 100 польських поселень.[42] Історик Володимир В'ятрович вважає, що цифра 100 знищених польських сіл є значно перебільшеною;[43] перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено також висновок про масштабну антипольську операцію та масштабну скоординовану акцію 11—12 липня 1943 року. За версією В. В'ятровича, УПА станом на 11 липня не володіла такими значними силами, щоб одночасно могла атакувати аж 100 польських поселень всієї Волині, а в польських документах значиться лише кільканадцять атакованих польських населених пунктів 11—12 липня 1943 року тільки південної частини Володимирського повіту.[44]

 
Пам'ятний хрест загиблим полякам в с. Селець Володимир-Волинського району

З досліджень Е. і В. Семашків випливає, що в липні—серпні 1943 p. на Волині загинуло більше поляків, ніж упродовж попереднього півріччя.[45] Водночас Клячківський видавав накази про поділ здобутої землі та утворення самоуправ. Географічно акції переміщалися зі сходу на захід (в лютому було атаковано Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти, у червні — Дубенський, Кременецький та Луцький повіти, в липні — на Горохівський, Володимирський та Ковельський, а наприкінці серпня — Любомльський повіт).

Дії УПА на Волині були несподіваними, тому дезорієнтували соратників у Галичині, що сприйняли події на Волині без ентузіазму (це підтверджують навіть рапорти польської розвідки). Частина бандерівців уважала цю боротьбу передчасною, яка призводить до непотрібного проливання української крові. ОУНСД вважали спалах насильства з боку як поляків, так і українців, провокованим німецькою адміністрацією та гестапо.[46][47] Згодом на Волині стало зростати незадоволення поставою Галичини, що не пішла на шлях відкритої боротьби.[48]

Пізніше, на III з'їзді ОУН у серпні 1943 року розбіжності у баченні ситуації волинянами та галичанами виявилися очевидними.[49][50] Зрештою, з'їзд завершився компромісом: учасники відмовилися від ідеї повстання, але вирішено було вести боротьбу із комуністами, що мали надійти, а отже, підготувати відповідні запаси озброєння, харчів та боєприпасів. Крім того, протягом з'їзду відбулася дискусія про УПА, під час якої Микола Лебедь і Михайло Степаняк вважали, що УПА скомпрометувала себе бандитськими діями проти польського населення так, як ОУН скомпрометувала себе співробітництвом з німцями.[51] Щоправда у жовтні 1943 Роман Шухевич, що доти був противником волинської ініціативи, провівши інспекцію на Волині, змінив думку про цю тактику.[52] Це стало причиною того, що антипольські дії було згодом проведено на Галичині (щоправда у пом'якшеній формі з меншою кількістю жертв).[53]

У другій половині 1943 року антипольські акції УПА поступово розповсюджуються на територію дистрикту Галичина. Масову антипольську акцію, яка прокотиться всією територією регіону навесні 1944, попередила хвиля окремих убивств починаючи з середини 1943 року. Вибір жертви спочатку визначав його статус в польській громаді. Акції українських повстанців спершу були спрямовані проти польських посадових осіб і держслужбовців окупаційної адміністрації. Цілком можливо, що при нагоді залагоджувалися різні особисті рахунки. Загальна кількість антипольських акцій УПА: серпень 1943 року — 45, вересень — 61, жовтень — 93, листопад — 309, січень — 466. У лютому ж і березні 1944 року терор прийняв характер масових погромів[54]. В цілому в Галичині від рук УПА і загинули від 20 до 30 тис. Поляків і ще більше 300 тисяч бігли у внутрішні райони Генерал-губернаторства[55].

Слід зазначити, що чимало мирних українців-волинян противилися цим акціям українських націоналістів. Про це свідчить зокрема «Кресова книга справедливих», видана в Польщі Інститутом національної пам'яті. У ній зібрано спогади поляків про українців, які допомагали їм впродовж Другої світової війни й зокрема в часі Волинської трагедії.[56][57]

Дії поляків

 
Польські центри самооборони на Волині в 1943 році

Польські дії проти українців активізувалися у відповідь на розширення дій УПА. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були пацифікаційні акції над українцями, які провадила польська допоміжна поліція, що перебувала на німецькій службі.[58] Загалом, попри спротив керівництва польського підпілля, до тих підрозділів увійшло близько 1500—2000 осіб. Окрім цього, з Генерального Губернаторства було перекинуто 202-й поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб. Цей батальйон діяв в основному на теренах Рівненського та Костопільського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона Армія. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче.[59]

У листопаді 1941 року польські військовики почали здійснювати в Генеральній губернії вбивства українських громадських діячів[60]. Для протидії нападам поляків були створені нечисленні загони української самооборони[61].

Польська поліція брала участь у численних пацифікаційних акціях в українських селах,[62][63][64] про що свідчать багато спогадів із того періоду.[65] У каральних акціях над українцями найчастіше брав участь 202-й шуцманшафтбатальйон.[66] За деякими свідченнями, часто за кожне спалене повстанцями польське село польська поліція знищувала п'ять і деколи навіть більше українських сіл.[67][68]

Водночас, командування Армії Крайової Волинського округу, аби протидіяти УПА, почало створювати власні польські партизанські загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Упродовж 1942—1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз. До найпотужніших з них належали бази в поселеннях Пшебраже (нині с. Гайове Ківерцівського р-ну), Гута Степанська і Стара Гута, Панська Долина, Засмики (нині у складі с. Грушівка Ковельського р-ну), Білин (нині село Володимир-Волинського району).[69][70] З баз самооборони поляки здійснювали напади на українські села.[71]

Почалися каральні акції польських збройних формувань над українським населенням. За спогадами учасників тих акцій, вони стосувалися українських поселень, близьких до знищених польських сіл, оскільки на їх населення падала підозра у співучасті.[72][73][74] Напади поляків на українські села почалися задовго до липня 1943 року.[75]

Хоча в наказах польського Проводу підкреслювали, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить, наприклад, донесення представника уряду у Волинському окрузі Казім'єжа Банаха, який ув одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі польські партизанські відділи у сліпому застосуванні терору.[76][77] Дії поляків часто відзначались особливою жорсткістю щодо українського населення.[7] У січні 1944 р. Армія Крайова сформувала з польських партизанських загонів та колишньої польської поліції 27 волинську піхотну дивізію в кількості 6558 вояків для боротьби з УПА і Вермахтом.

Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки.[78] У звітах про акцію у селі Лахвичах навіть ішлося про «вирізування українського населення».[79]

Наприкінці війни польське підпілля здійснювало напади на українські села з метою реалізації акції «Буря».[80]

У 1944 році польські військові загони здійснили низку нападів на українські села Холмщини[81]. У ніч з 9 на 10 березня 1944 року здійснено напад на українські села Сагринь (вбито понад 800 українців), Турковичі, Шиховичі, Пасіки, Малиці, Стрижовець, Ласків та інші, 26 березня — на село Бересть (вбито понад 200 українців), у квітні — на понад 20 сіл, серед яких Новосілки, Кругле, Телятин, Жулиці[81].

 
Радянські військові та місцеві жителі оглядають тіла убитих українців у Верховині після нападу поляків 6 червня 1945 року

Військові формування поляків продовжували нападати на українські села в 1945 році.

Волинська трагедія в історіографії

Польські історики започаткували студії Волинської трагедії. Саме поляки видали величезну кількість спогадів, започаткували роботу над відновленням імен жертв польського населення на Волині, чи не вперше здійснили систематизацію та типологізацію дослідницької бази у сфері Волинської трагедії. У свою чергу, українська історіографія значно пізніше розпочала займатись дослідженнями вказаної тематики, тож вітчизняні історики у власних студіях протягом довгого часу намагались спиратись на напрацювання польських колег, що призвело до побудови концепцій вітчизняними науковцями, шляхом пошуку контраргументів польським вченим[82].

Українська історіографія

Одночасно із консолідацією польської думки, протягом останнього десятиліття вітчизняна наука замість продукування навздогінних аргументів, все активніше пропонує власні концепції та інтерпретації волинських подій. Нині офіційні польські формулювання Волинської трагедії підтримуються лише невеликим колом ліберальних істориків[82].

Серед вітчизняних істориків одним з авторитетних дослідників лишається Володимир Сергійчук. Опонуючи польському колезі Гжегожу Мотиці, який стверджує, що відплатні акції на Холмщині в 1943 р. були результатом проведених українськими націоналістами етнічних чисток на Волині того ж року, історик стверджує, що польська спільнота на західноукраїнських землях неодноразово провокувала антиукраїнські акції з боку німецької адміністрації в перші роки війни. Сергійчук вважає за можливе виправдати діяльність українців на Волині, як прагнення корінного етносу до захисту власних прав[83].

Особливої уваги заслуговує погляд львівського історика Леоніда Зашкільняка, що вбачає причини ескалації українсько-польських відносин в роки Другої світової війни у взаємних звинуваченнях поляків та українців у пособництві окупантам, натомість рішення ОУН про зачистку українських територій від поляків стало останньою краплею, що спричинила взаємні винищення цивільного населення.

Натомість інший український історик Ярослав Дашкевич переконаний, що загострення ситуації на Волині було зумовлено небажання польського еміграційного уряду йти на поступки українському населенню, відмовитись від реалізації проекту Великої Речі Посполитої. Він наголошує на тому, що конфлікт на західноукраїнських землях насправді був. Це було повстання українського населення проти трьох окупантів. Значні цивільні жертви були результатом не спрямованих дій керівництва ОУН та УПА, а стихійного характеру цього повстання.

Заслуговує на увагу монографія Володимира В'ятровича «Друга польсько-українська війна. 1942—1947». Історик робить спробу поглянути на українсько-польські відносини у більш широкій хронологічній перспективі, вказуючи на те, що напруження в українсько-польських відносин середини 40-х років насправді було не обмеженою хронологічно акцією, а частиною більш ширшого українсько-польського протистояння. Проте польські колеги вважають дану концепцію неприйнятною, не визнаючи правомірність існування українського визвольного руху.

Думку В'ятровича поділяє Леонід Зашкільняк, проте із зауваженням, що перший опускає з поля зору період з 1939 по 1941 рр., що є надзвичайно важливим для розуміння глибинних причин наростання напруження українсько-польських відносин[83].

На думку низки українських істориків, напади на польські селища здійснювали і спецпідрозділи НКВС, одягнені як бійці УПА, головним чином c метою знищення польського підпілля, змушуючи поляків шукати контакти з червоними партизанами, стимулюючи співпрацю з радянською владою, а також ініціюючи напади на українські села, які особливо підтримували УПА або служили їх базами[[84]]. Серед цих підрозділів були ті, в рядах яких входили колишні бійці УПА, які працювали на НКВД. 30 листопада 2007 Служба безпеки України (СБУ) опублікувала архіви про те, що в Західній Україні діяли до 1954 року діяло близько 150 таких спеціальних груп, загальною чисельністю в 1800 чоловік[85][86].

Польська історіографія

Польські історики звели дослідження Волинської трагедії на кардинально новий рівень. Науковці сусідньої країни створили надзвичайно сприятливі умови для перетворення мнемоісторії на справді міжгалузеву дисципліну, підготувавши ґрунтовний базис для подальшої розробки подібних питань. Натомість українські історики, попри розвиток вітчизняних студій Волинської трагедії, в дослідженнях історичної пам'яті, вдаються винятково до редукції історичного фактору, нехтують іншими аспектами мнемоісторичних досліджень[87].

Початком антиукраїнських польських акцій на Холмщині польські історики здебільшого вважають 1942 — початок 1943 років[60]. Польські історики виправдовують масові вбивства українців польськими військовими загонами на Холмщині, називаючи їх відплатою за колабораціонізм і дії українського підпілля[60].

У польській історіографії виділяють чотири панівні тенденції, що загалом окреслюють основні напрямки в інтерпретації Волинської трагедії[88]. Ці чотири напрямки за Г. Мотикою виділяють такі.

  • Традиціоналістична історіографія (Владислав і Ева Семашки, Владислав Філяр, Гжегож Мазур, Юзеф Туровський) репрезентована переважно членами т. зв. «кресових товариств». Традиціоналісти трактують Волинську трагедію як етнічну чистку, що була здійснена українськими націоналістами супроти польської національної меншини. Вони вимагають засудження дій українських націоналістів під час Другої світової війни як злочинних[89].
  • Ревізіоністична історіографія (Гжегож Мотика, Рішард Тожецький і Тадеуш Ольшанський) репрезентована молодим поколінням польських істориків, що намагаються опонувати історикам-традиціоналістам. Ревізіоністи намагаються більш об'єктивно та стримано підходити до оцінок Волинської трагедії, вводячи в науковий обіг нові матеріали з розсекречених архівів спецслужб, сповнюючи студії Волинської трагедії все новим фактичним матеріалом[87]. В останні роки Гжегож Мотика все більше схиляється до традиціоналістичної інтерпретації Волинської трагедії.[90]
  • Польські історики українського походження (Роман Дрозд, Микола Сивіцький) послідовно наполягають на тому, що Волинська трагедія було зумовлена дискримінаційною політикою, що її проводив уряд Другої Речі Посполитої[91].
  • Позанауковий напрямок (Віктор Поліщук, Едвард Прус). Представники цього напрямку намагаються довести, що українці цілеспрямовано знищували поляків на Волині. Для історіописання цього напрямку характерне маніпулювання матеріалами з метою викриття т. зв. «свавіль» українських націоналістів[83].[92]

В. В'ятрович стверджує, що «польська концепція зумисне розглядає Волинь і 1943 рік окремо від решти подій.»[93]

Наслідки

Кількість жертв, яку називають дослідники, сильно варіюється. За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 36 543 — 36 750 осіб (головним чином — польські селяни), з яких понад 19 тисяч — із встановленими прізвищами[94], а з українського боку — до кількох тисяч осіб.[42] Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Зокрема польські історики Ева та Владислав Семашко та Гжегож Мотика, повторюючи дані істориків Семашків, вказують на кількість 100 тисяч польських жертв на всіх територіях протистояння, включаючи Волинь, хоча в працях істориків Семашків часто зустрічаються фальсифікації, пов'язані з перебільшенням кількості польських жертв та заниженням кількості українських жертв.[16][90][95][96] Крім того, число загиблих поляків піддавалось і продовжує піддаватись маніпуляціям з боку польських істориків та політиків. Раніше навіть називали цифри 500 тисяч та 200 тисяч вбитих поляків, хоча, відповідно до оцінок польського підпілля в 1944 році, на Волині загинуло 15 тисяч поляків. За радянськими оцінками, вони становили 20 тисяч убитими.[95][97][98][99][100] Пізніше ці цифри в оцінках різних польських істориків та політиків значно зросли. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21—24 тис. осіб.[101]

Польські історики, як правило, використовують у своїх працях кількість польських жертв, яка визначена польськими дослідниками Владиславом і Евою Семашками на основі розповідей поляків, які були свідками різанини та самі безпосередньо брали участь у різанині українського населення в різних польських військових формуваннях, в тому числі 27-ї дивізії АК. Однак розповіді українських свідків різанини та українські документи Семашки проігнорували у своєму досліджені.[102] Не підтверджується дослідженнями українських істориків обчислена польськими істориками Семашками кількість загиблих поляків в конкретних населених пунктах Волині. Водночас встановлено, що, відповідно до альтернативних розрахунків, історики Семашки як мінімум удвічі завищили кількість польських жертв і використовують в тричі занижену істориком Туровським кількість українських жертв.[7] Польський історик Гжегож Мотика раніше писав, що від рук поляків загинуло 15—20 тисяч українців.[103] А у своїй книзі з назвою «Від волинської різанини до операції „Вісла“. Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр.» він заявляє, що «у світлі найновіших даних» він схильний зменшити кількість вбитих українців від рук поляків до кількості від 10—11 до 15 тисяч. Однак цих жодних «найновіших даних», на основі яких він зменшив кількість українських жертв, він не представив у своїй книзі.[104] Гжегож Мотика, як і історики Семашки, у своїх працях не враховують кількість українців, вбитих польською допоміжною поліцією, але водночас вони враховують кількість поляків, вбитих українською допоміжною поліцією.[90] Раніше також Гжегож Мотика визнавав, що чеське та українське село Малин було знищене польськими поліцією на службі у німців.[105][106] А в вже пізніше у своїй книзі він стверджує, що в «пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною».[107][108] Для ілюстрації Волинської різанини поляки часто використовують знімки українських жертв від рук польських військових формувань та фотографії з фальшивими підписами, які не мають стосунку до вбивств поляків загонами УПА, зокрема фотографії вбитих дітей циганки Маріанни Долінської, яка, перебуваючи в стані божевілля, їх сама вбила у ніч з 11 на 12 грудня 1923 року.[109][110][111][112][113]

В оцінці Волинської різанини польські історики та політики застосовують подвійні стандарти: масове вбивство мирного польського населення вони називають етнічними чистками, геноцидом та «людобойством», а масове вбивство українського населення за етнічною ознакою вони називають — польськими «відплатними акціями» та військовими злочинами,[7][96][114][115][116][117][118] що, зокрема, суперечить визначенню терміну «геноцид». Поляки часто здійснювали ці свої «відплатні акції» на українських селах Закерзоння, які знаходились за десятки та сотні кілометрів від волинських польських сіл, які піддавались нападам ОУН-УПА.[119] Польські історики та політики не пояснюють, яким чином завинили українські села Закерзоння, яким «відплачували поляки», за напади ОУН-УПА на польські села Волині. Деякі польські історики вживають термін «превентивні акції відплати» щодо польських нападів на українські села, які поляки вчинили першими, що є оксюмороном. В українських історичних джерелах також зустрічаються відплатні акції українців над поляками: напади українців на польські села пояснюються як відплатні акції за попередні напади поляків на українські села.[120][121][122][123][124][125] Українські історики не погоджуються з позицією польських істориків і вважають, що вбивства українського населення треба оцінювати такими самими критеріями як вбивства польського населення.[7] Вони також вважають, що антипольські акції ОУН і УПА не можна називати геноцидом, оскільки геноцид здійснює держава, а ОУН і УПА не були державними структурами якоїсь держави. Масова загибель цивільного населення європейських колоністів під час дуже жорстоких антиколоніальних війн народів Азії та Африки не кваліфікуються як геноцид у міжнародному праві.[126]

За українськими дослідженнями, лише на території одного Володимир-Волинського району поляки вбили майже 1500 цивільних українців[127]. На території Рівненської області виявлено понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних поляками, вже перевищила 1500[128].

За підрахунками Степана Макарчука, загальні втрати серед цивільного українського населення Волині під час Другої світової війни склали бл. 120 тис. осіб.[129][130] (Це без втрат убитих на фронті 70 тис. та убитих в ході радянських каральних акцій проти повстанців та підпільників УПА — 45 тис. осіб.) Водночас, на думку Макарчука, скільки з цих 120 тис. осіб загинули від рук поляків визначити важко, оскільки більшість злочинів у радянські часи «списували» на німців, зокрема й масові вбивства українців, здійснені польськими колаборантами у формуваннях допоміжної поліції.[129]

Головним політичним наслідком подій на Волині стали так званий «українсько-польський обмін населенням», здійснений протягом 1944—1946 років[131], та операція «Вісла» (1947). У рамках цих акцій польський комуністичний уряд за участі Червоної Армії спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на територію СРСР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, було насильно виселено на західні території Польщі. Водночас рештки польського населення Волині та Галичини також було виселено на територію Польщі.

Вплив

5 липня 2013 року до Сейму республіки Польщі звернулися 148 нардепів України — 118 регіоналів, 23 комуністи та кілька позафракційних — з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву, оцінену як безпрецедентну, підписали напередодні 70-річчя вшанування жертв українсько-польського протистояння у 1943—1944 рр.[132] Президент Кравчук назвав регіоналів, які закликали польський Сейм визнати події на Волині геноцидом, «зрадниками українського народу».[133]

12 липня 2013 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, виступаючи перед Сеймом, просив не загострювати позицію (вважаючи її геноцидом) щодо Волинської трагедії; Сейм не підтримав проект визнання події геноцидом. (212 — за, 222 — проти, 3 — утримались).[134]

2014 року президент України Петро Порошенко попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію, під час виступу перед обома палатами польського парламенту, на виступі президента України був присутній також президент Польщі Броніслав Коморовський[135].

Наприкінці жовтня 2015 відомий польський історик Ян Жарин[136], який незадовго перед цим став сенатором від партії «Право і справедливість»[137][138] (відомий, зокрема, тим, що фактично назвав Львів необхідним для польського народу містом[139]) заявив, що «українці не стануть повноцінною нацією без усвідомлення того, що Волинська трагедія була геноцидом польського народу», що Україна не зможе інтегруватися в європейський культурний простір, якщо прославлятиме і шануватиме ОУН-УПА.[140][141]

На початку червня 2016 року відомі українці, в тому числі Президенти Кравчук, Ющенко звернулись з відкритим зверненням до проводу Польської держави та всього суспільства. На початку липня польська еліта написала лист-відповідь на це звернення українців: лист під назвою «Брати українці», який оприлюднили у польській пресі, підписали сорок авторитетних представників польського народу, зокрема, три екс-президенти: Лех Валенса, Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський, багато польських політичних, громадських та культурних діячів і журналістів. Зокрема, у ньому є такі рядки:

…нас тішить Ваш лист зі знаменними словами «пробачаємо та просимо про вибачення», у якому не ухиляєтеся від відповідальності за кривди, завдані полякам у сорокових роках минулого століття. Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів. Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам-українцям польськими руками.[132][142]

6 липня 2016 року Сенат Республіки Польща прийняв «Проект ухвали щодо вшанування громадян Другої Речі Посполитої — жертв убивств українських націоналістів у 1939—1945 роках». В ньому, зокрема, вказано, що: загальна кількість жертв — 100 та кілька десятків тисяч осіб, якими ставали також євреї, чехи, вірмени, українці; Сенат віддає найвищу шану воякам Армії крайової, кресових самооборон, Батальйонів селянських (хлопських) та іншим формаціям, які протидіяли різні; висловлює повагу і вдячність тим українцям, які, наражаючись на небезпеку, рятували поляків та пропонує встановити для них спеціальні відзнаки[143]. 7 липня маршалок Сенату Станіслав Карчевський скерував проект ухвали до законодавчої комісії (голова Станіслав Гогач), яка на засіданні 7 липня врахувала поправки і схвалила проект, який скерувала для затвердження Сенатом.[144]

Увечері 7 липня 2016 року[145] Сенат прийняв ухвалу (за — 60, 23 проти, 1 утримався) щодо Волинської трагедії. У резолюції сенатори закликали польський Сейм визначити 11 липня «Національним днем пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої»[146][147].

«Президент Петро Порошенко разом з українською делегацією за участю представників Адміністрації Президента України, посла України в Республіці Польща Андрія Дещиці та народного депутата Надії Савченко вшанували пам'ять жертв поклали квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві», — сказано в повідомленні прес-служби Президента[148] 8 липня 2016. Порошенко поклав вінок, ставши на коліно, що оцінили в польському суспільстві.[149] Однак в українському суспільстві цей вчинок викликав й негативну реакцію. Зокрема, лідер Радикальної партії О. Ляшко вважає, що президент вкотре принизив український народ на міжнародній арені.[150] Також О. Ляшко разом із народним депутатом Віктором Вовком[151] зареєстрували у парламенті проект Постанови про заяву ВР у зв'язку з намірами Сенату і Сейму Республіки. У ній вони «пропонують Верховній Раді рішуче засудити „односторонні дії Сенату та Сейму Республіки Польща, спрямовані на перегляд позитивних результатів співпраці, які були досягнуті під час конструктивного українсько-польського діалогу за останні десятиліття“, посилаючись на те, що Україна та Республіка Польща вже дали спільну об'єктивну оцінку історичним подіям, зокрема на Волині, у погоджених обома сторонами документах.»[152]

11 липня 2016 в програмі Міхала Рахоня (пол. Michał Rachoń) «Minęła 20» на телеканалі «TVP Info»[153] міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич назвав події, пов'язані з Волинською трагедією[154], «безсумнівним злочином геноциду» (пол. zbrodnia ludobójstwa[153]), а Росію — винною у Волинській трагедії, бо вони (більшовики) «використовували частину українських націоналістів для організації геноциду». Також міністр ствердив, що польське суспільство також винне в тому, що про ті події не говорили правди, а підтримка розбудови Незалежності України на основі правди — це інтерес Польщі.[153] Відомості про інтерв'ю А. Мацеревича в українських ЗМІ появились 12 липня 2016.[155]

Данило Яневський вважає, що поляки повинні чітко вказати, про яку з відомих Повстанських армій йде мова (Тараса Бульби, Сергія Качинського, Василя Івахіва (з травня 1943 — ВО «Заграва») — Дмитра Клячківського, який називав свої загони Українська Повстанча Армія). Також стверджує, що С. Бандера вказував на самочинність переходу до повстанських форм боротьби Волинської крайової ОУН.[156] За спогадами керівника УПА Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця загони УПА, що підпорядковувалися ОУН (б) вимагали від їхніх загонів «Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі». На що Боровець відповів: «Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія».[1]

Ярослав Дашкевич говорив: «Український терор 1942—1944 років щодо польського населення Західної України заслуговує на суворе і беззастережне засудження».[157]

Головним ініціатором розгляду питання в Сеймі[158] був голова депутатської групи Сейму Польща — Україна Міхал Дворчик.[159] 22 липня 2016 Сейм проголосував за те, щоб визнати події «геноцидом» (підтримали 432 депутати сейму з 460), а 11 липня вважатимуть «Національним днем пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків». [160] Президент Порошенко висловив жаль з цього приводу.[161]

Посол України у Польщі Андрій Дещиця:

Надзвичайно прикро, що частина польських політиків, приймаючи постанову про вшанування жертв Волині, так і не врахувала неодноразових звернень та пропозицій української сторони щодо спільної оцінки нашої спільної трагічної історії.[162]

Резолюція Сейму викликала багато емоцій в Україні.[163] Комітет Верховної Ради у закордонних справах вважає, що це — некоректна оцінка подій на Волині, яка є антиукраїнською, також «перекреслює весь конструктивний політичний і дипломатичний доробок та зусилля двох держав і народів, спрямовані на взаємне прощення та примирення».[164] В'ятрович вважає, що «волинська постанова» Сейму є «висловленням жалю за втраченими територіями», також, що «в роки Другої світової значно більше поляків, у тому числі із т. зв. „кресів“, загинули від рук нацистів і комуністів, але жодних резолюцій щодо визнання цих убивств геноцидом польський парламент не розглядав».[165]

8 вересня 2016 року Комітет Верховної Ради України у закордонних справах на своєму засіданні одноголосно ухвалив рішення рекомендувати Верховній Раді Україні прийняти проект постанови № 5095 заяви-відповіді Польщі щодо Волинської трагедії за основу та в цілому.[166]

Голова ОУН Богдан Червак вважає, що резолюція Сейму — це виклик для України.[167]

Ірина Фаріон назвала ухвалу сейму 11 липня дикунською[168].

Голова УІНП Володимир В'ятрович уважає, що, імовірно, найдостовірнішими є дані істориків, які говорять, що в польсько-українському конфлікті було вбито близько 16 000 українців і близько 30 000—40 000 поляків, а дані про 100 000 загиблих поляків і 5 000 — українців, які навів Президент Польщі Анджей Дуда, «абсолютно необґрунтовані жодними історичними чи демографічними дослідженнями».[169][170]

Фільми

Див. також

Примітки

  1. а б Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981.— С. 251
  2. Ігор Ільюшин. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни [Архівовано 15 лютого 2018 у Wayback Machine.]
  3. Міро́слав Чех. Як Москва відкрила браму до пекла на Волині [Архівовано 14 травня 2014 у Wayback Machine.] І українці, і поляки були пішаками у грі великих держав // «iPress.ua» from: Mirosław Czech. Jak Moskwa rozpętała piekło na Wołyniu [Архівовано 28 березня 2014 у Wayback Machine.] // Gazeta Wyborcza, 08.03.2013 21:14
  4. Володимир В'ятрович. Друга польсько-українська війна. — К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2011. — С. 27.
  5. а б в Іван Ольховський. Зігнули Мотику. У продовження «волинської» полеміки [Архівовано 19 листопада 2021 у Wayback Machine.]
  6. Книга «Кривава Волинь» розставить усі крапки над «і» в українсько-польському протистоянні?. Архів оригіналу за 21 вересня 2013. Процитовано 19 вересня 2013. 
  7. а б в г д Іван Ольховський. Чому «Вісла» не дорівнює Волині. Відкритий лист до Ґжеґожа Мотики. Архів оригіналу за 17 липня 2018. Процитовано 16 липня 2018. 
  8. Андрій Боляновський [Архівовано 26 травня 2019 у Wayback Machine.]. Проблема кількості польських жертв волинської трагедії 1943 року // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2013. — Вип. 6. — С. 129—142
  9. Микола Сивіцький. Історія польсько-українських конфліктів. Том 2. Баланс «боротьби за польськість» [Архівовано 21 вересня 2013 у Wayback Machine.]. — С. 18—27.
  10. Кривава Волинь [Архівовано 23 серпня 2017 у Wayback Machine.] // Українська газета Плюс, 18-31 грудня 2008
  11. Володимир Косик. (Париж — Мюнхен). Українсько-польське протистояння під час німецької окупації [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.]. — С. 381.
  12. Оксана Каліщук. Проблема українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях у роки другої світової війни в історичній науці: демографічний зріз [Архівовано 21 вересня 2013 у Wayback Machine.]
  13. Володимир Сергійчук. Володимир Сергійчук ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ В ХОДІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
  14. Іван Патриляк. Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українсько конфлікту. Архів оригіналу за 10 жовтня 2021. Процитовано 10 жовтня 2021. 
  15. Iван Oльховський. У погоні за великою кількістю жертв волинської різанини польські дослідники Семашки заживо похоронили близько 200 мешканців колонії Їльники на Рівненщині. Архів оригіналу за 23 серпня 2017. Процитовано 22 серпня 2017. 
  16. а б Іван Ольховський. Кривава Волинь. — К. — 248 с.
  17. До порозуміння щодо Волинської трагедії… через звинувачення?. Архів оригіналу за 13 липня 2019. Процитовано 13 липня 2019. 
  18. Сивіцький Микола. Історія польсько-українських конфліктів. Том перший. — С. 59—62, 65—67.
  19. Коровицький Іван. Нищення церков на Холмщині [Архівовано 5 вересня 2012 у Wayback Machine.].
  20. а б Ґжеґож Мотика: Наші — не завжди добрі. Архів оригіналу за 8 вересня 2013. Процитовано 4 квітня 2013. 
  21. Неизвестная война в Карпатах. Карпатская Сечь. [Архівовано 24 серпня 2021 у Wayback Machine.] // С. Чуев Проклятые солдаты. Предатели на стороне III рейха. М., 2004
  22. Мотика Ґжеґож. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післям. д.і.н. І. Ільюшина. ‒ К.: Дух і літера, 2013. ‒ с. 34
  23. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross. pages 18-21
  24. Ярослав Тирик, Богдан Макаришин. Обпалена вогнем свобода. Архів оригіналу за 29 червня 2013. Процитовано 29 червня 2013. 
  25. Іван Кедрин-Рудницький. Homo politicus. Причини упадку Польщі. Краків, 1940. с. 272—273, 282, 283. Архів оригіналу за 30 жовтня 2021. Процитовано 30 жовтня 2021. 
  26. Сергійчук В. Український здвиг т. ІІ: Волинь 1939—1955. К., 2005
  27. Цитата: «Не партизанка сотень чи навіть тисяч, але національно-визвольна революція мільйонів принесе свободу.» → за: Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941—1942 рр. — Київ, 1999. — С. 165—166.
  28. В цій інструкції було наказано дотримуватися внутрішньої консолідації, а також не піддаватися на провокації до відкритої боротьби.
  29. У її підсумку було вирішено збільшити кількість партизанських відділів на Волині, але надалі їх численність мала бути обмеженою до мінімуму. → за: Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX ст. — Львів, 2000. — С. 44.
  30. Його призначено військовим референтом Крайового проводу ОУН для Північно-західних українських земель (він охоплював територію Волині та Полісся).
  31. а б Кентій А. Українська…, op. cit. — С. 20.
  32. Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловлювалася за те, аби якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Михайло Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу Червоної армії. Однак, з іншого боку, делегати вказували на необхідність боротьби ОУН із комуністами та поляками. (див. Центральний державний архів органів влади та адміністрації України (далі: ЦДАОВАУ), група 3833, опис 1, папка 102, к. 1-4; Киричук Ю. Нариси…, op. cit. — С. 57.
  33. У зізнаннях Михайла Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, йдеться про таке: «… пізніше під впливом Романа Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командувач УПА Клим Савур, тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків.» → за: Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — Київ, 2000.
  34. Національний архів Республіки Білорусь (НАРБ), комплект 3500, опис 2, папка 46, к. 85—95.
  35. а б Бринский А. По ту сторону фронта. Воспоминания партизана. — М., 1961. — Ч. 2. — С. 172—183.
  36. Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego (IPMS), A9V8b, MSW, Dział narodowościowy. Raport z 12 stycznia 1944 r. Stosunki polsko-ukraińskie w kraju.
  37. Те, що антипольська акція на Волині була частиною ширшої чистки небажаних елементів, підтверджують, зокрема, й українські документи. Так, у звіті з терену дії відділу «Крука» сказано: «Тепер ситуація на терені дій відділу є кращою для УПА, ніж для німців. Це завдячуємо прихильності населення та проведеній чистці агентів і ворогів народу, в основному поляків, які використовували кожну можливість, щоб зашкодити справі визволення України чи взагалі українського населення. Після проведеної чистки поляків на території рідко можна зустріти якогось ляшка.» (За: Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ—Торонто, 1999. — С. 340.) В іншому рапорті вжито подібних формулювань: «Відділ весь час веде акції, мета яких — очищення терену від ворожих до УПА елементів і агентів.» (За: ЦДАОВАУ, група 3833, опис 1, папка 135. Sprawozdanie oddziału nr 21 z 11 czerwca — 10 lipca 1943 r.) Водночас в українських рапортах трапляються й критичні оцінки проведених акцій: «Акція знищування поляків не принесла очікуваних результатів. Активний польський елемент у більшості уцілів і, з однієї сторони, використовує німецько-більшовицьку окупацію Західної України, щоб помститися на українцях, а з другої — підготовляється до самостійного у відповідному [для себе] часі виступу». (За: Літопис УПА, Нова серія. — Т. 2. — С. 310.)
  38. Володимир В'ятрович: Мене лякає така собі «гонка трупів» у Волинській трагедії. Архів оригіналу за 1 жовтня 2011. Процитовано 4 жовтня 2011. 
  39. Історія з грифом «Секретно»: Наказ, якого не було. Архів оригіналу за 3 грудня 2011. Процитовано 4 квітня 2013. 
  40. Історія з грифом «Секретно»: Наказ, якого не було. Продовжуємо пошук. Архів оригіналу за 11 липня 2012. Процитовано 4 квітня 2013. 
  41. Кентій А. Українська… ор cit. — С. 79.
  42. а б Волинська трагедія: дві правди. Архів оригіналу за 5 жовтня 2013. Процитовано 13 жовтня 2012. 
  43. Володимир В'ятрович. День у календарі. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 28 квітня 2013. 
  44. Володимир В'ятрович. 11.07.1943: трагедія і спекуляції. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 15 червня 2013. 
  45. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939—1945. — Warszawa, 2000. — t. 1-2.
  46. Через це партизанські відділи, що утворювалися у Східній Галичині, приймали назву не УПА, а УНС (Українська Національна Самооборона). Йшлося, між іншим, про те, щоби дезорієнтувати німців і, щонайменше, затримати їх можливі репресії. (За: Киричук Ю. Нариси…, op. cit. — С. 67.)
  47. Комунікат в справі подій на Волині. липень 1943. Архів оригіналу за 13 серпня 2016. 
  48. Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — К., 2000.
  49. Центральний державний архів громадських організацій України (далі: ЦДАГОУ), група 1, опис 23, папка 2968, к. 26—43.
  50. Волинська делегація була переконаною у тому, що обраний нею шлях, тобто одночасне розгортання великих партизанських операцій проти всіх, є правильним. «Волиняни» вірили в те, що Червона армія прийде на західноукраїнські землі ослабленою і знекровленою. Саме тоді можна буде розпочати повстання і з допомогою рейдів партизанських відділів призвести до вибуху цілого ряду народних повстань, які знищать СРСР. «Волиняни» закликали об'єднати в УПА всі боєздатні сили — УНС, допоміжну поліцію, можливо, також членів дивізії СС Галичина. Однак серед делегатів з'явилася позиція вкрай протилежна, яка визнавала СРСР настільки могутнім, що не бачила шансів для боротьби за перемогу з цією державою. Прихильники цього погляду вважали, що від моменту захоплення СРСР Західної України слід демонструвати світові прагнення українців до власної держави шляхом короткого, кількаденного збройного виступу проти німців, щоб відтак виїхати з країни в еміграцію.
  51. Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — Київ, 2000.
  52. M. Прокоп, Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто — Львів, 1993. — С. 536.
  53. 9 червня 1944 p. командувач Військовим округом УПА «Буг» полк. Вороний наказав командирам підпорядкованих йому відділів таке. Не можна: а) вбивати жінок, дітей і старших, б) вбивати змішані українсько-польські сім'ї, в) вбивати людей, яких не тягне до польськості, і які насправді є українськими римо-католиками. Слід: а) ліквідувати міцні й активні польські скупчення, б) вдарити на польське керівництво, в) під час акції забирати зброю, боєприпаси і добуток. (За: ЦДАОВАУ, група 3836, опис 1, папка 14, к. 44.)
  54. Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК…, С. 180—188.
  55. Русначенко А. Народ збурений…, С. 176.
  56. Kresowa księga sprawiedliwych 1939—1945. Інформація на сайті Інституту національної пам'яті Польщі[недоступне посилання з грудня 2021]
  57. Kresowa księga sprawiedliwych 1939—1945. Архів оригіналу за 25 травня 2013. Процитовано 2 квітня 2013. 
  58. Motyka G. Polski policjant na Wołyniu // «Karta». — 1998. — № 24.
  59. Коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл і арешти полонених.
  60. а б в Кошельник, 2008, с. 455.
  61. Кошельник, 2008, с. 457.
  62. В багатьох округах ці загони були основою німецьких поліційних сил. (За: Євген Штендера. Досліди історії УПА в Польській Народній Республіці [Архівовано 29 жовтня 2012 у Wayback Machine.].)
  63. Львівські науковці про історичну правду щодо збройного міжнаціонального конфлікту на Волині у 1943 році. Архів оригіналу за 21 лютого 2014. Процитовано 10 березня 2013. 
  64. «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія». Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. Розділ 5. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті ст. 253—258. Архів оригіналу за 28 серпня 2019. Процитовано 26 лютого 2019. 
  65. Подворняк М. Вітер з Волині. Спогади. — Вінніпеґ, 1981.
  66. Один із поліціянтів так описував діяльність загону: «Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляно. Злазне спалене дощенту. (…) Нападаємо раптово з лісу і робимо ґрунтовні чистки. (…) У кожному селі насамперед спалюємо млини і церкви, отож невдовзі на засягу кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам'ятники». (Relacja policjanta, oprac. G. Motyka, M. Wierzbicki // «Karta». — 1998. — № 24.)
  67. Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Частина третя. Революційно-партизанська боротьба проти Гітлера (1942—1944). Розділ дванадцятий. Партійна боротьба за УПА. Архів оригіналу за 12 вересня 2009. Процитовано 15 грудня 2012. 
  68. Подворняк Мих. Вітер з Волині [Архівовано 6 червня 2014 у Wayback Machine.]. — Ч. 7.
  69. Щоправда переважна більшість осередків польського опору не витримали натиску загонів УПА й були знищені, деякі евакуювалися до міст під захист німецької адміністрації. Чисельніші (кількатисячні) бази вистояли, маючи достатньо зброї та амуніції, наданої з боку АК, або за підтримки радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).
  70. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943—1944 рр.: пошук між «двома правдами» [Архівовано 20 жовтня 2012 у Wayback Machine.].
  71. Іван Ольховський. Зігнули Мотику. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021. 
  72. Спогади Вінцента Романовського, учасника каральних акцій АК: «Треба також згадати про окремі каральні виступи. (…) За руйнування, грабунок, смерть так само відплачували найближчим українським селам, на які падала підозра щодо їхньої співучасти у нападах на польські села. Такі виправи, хоча могли викликати докори сумління, мали підтримку серед поляків, бо приносили їм певну сатисфакцію за кривди, яких вони зазнали». (За: Romanowski W. Kainowe dni. — Warszawa, 1990. — S. 147.)
  73. Опис каральної акції у українському селі Тростянка: «Вбито кількох чоловіків, які спробували було вирватися з оточення. Коли знаходили зброю, то з тими, кому вона належала, розправлялися на місці. Пізніше я довідався, що під час цих дій винищили щонайменше одну сім'ю цілком. (…) Згідно з інформацією одного з учасників тієї виправи, тоді було вбито понад тридцять осіб. Инший, якого розпитували через кільканадцять років після цих подій, не зміг подати якогось числа, пояснюючи, що у кожному районі й селі провідники окремих загонів підходили до справи індивідуально.» (За: W. Romanowski, Kainowe dni, Warszawa, 1990, s. 147.)
  74. Спогади вояка 27-ї Волинської піхотної дивізії АК Леона Карловича: «Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти по-польськи. Ми вдавали їхній загін.» (За: Karłowicz L. Od Zasmyk do Skrobowa. — Opole, 1994. — S. 149—150.)
  75. Ярослав Борщик. Наталка Позняк-Хоменко. Волинь до «Волині»: протистояння почалося задовго до липня 43-го. Архів оригіналу за 19 листопада 2021. Процитовано 19 листопада 2021. 
  76. Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942—1944), oprac. J. Brzeski, A. Roliński. — Kraków, 2001. — S. 243, 244.
  77. Timothy Snyder. The Reconstructuion of Nations [Архівовано 10 лютий 2014 у Wayback Machine.]. — New Haven : Yale University Press. — P. 173—174.
  78. G. Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943—1948, Warszawa, 1999, s. 115—118.
  79. NARB, 3500/2/34, k. 49, Doniesienie agenta «Groznyj».
  80. Володимир В'ятрович. Буря наді Львовом [Архівовано 28 січня 2016 у Wayback Machine.] // Zaxid.net, 25 липня 2013.
  81. а б Кошельник, 2008, с. 459.
  82. а б Іващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях // Матеріали ХІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції «Вітчизняна наука на зламі епох: проблеми та перспективи розвитку»: Зб. наук. праць. — Переяслав-Хмельницький, 2015. — Вип. 11. — С. 173.
  83. а б в Іващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях… — Вип. 11. — С. 175.
  84. Волинський державний університет ім. Л. Українки. Світовий союз вояків Армії Крайової. (2004.). Україна — Польща: важкі питання: Матеріали IX і X міжнародних наукових семінарів «Українсько-Польські відносини в час Другої Світової війни». Варшава, 6-10 листопада 2001 р. Луцьк: ВМА «Терен». с. Т. 9. — С. 217. 
  85. SBU Unveils Documents About Operations Of Soviet Security Ministry's Special Groups In Western Ukraine In 1944—1954 (16:56, Friday, November 30, 2007)
  86. СБУ оприлюднила факти компрометації бійців ОУН-УПА чекістами. Архів оригіналу за 5 травня 2015. Процитовано 15 червня 2019. 
  87. а б Іващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях… — Вип. 11. — С. 174.
  88. Motyka G. Problematyka stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939—1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińcy wobec problemów XX wieku. Pod redakcją P. Kosiewskiego i G. Motyki. — Kraków, 2000. — S. 166—178.
  89. Іващенко Олександр. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях // Матеріали ХІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції «Вітчизняна наука на зламі епох: проблеми та перспективи розвитку»: Зб. наук. праць. — Переяслав-Хмельницький, 2015. — Вип. 11. — С. 174
  90. а б в Іван Ольховський. Зігнули Мотику. У продовження «волинської» полеміки. Архів оригіналу за 29 січня 2019. Процитовано 29 січня 2019. 
  91. Іващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях… — Вип. 11. — С. 174—175.
  92. Recent Polish Historiography on Polish-Ukrainian Relations During World War II and its Aftermath, pages 4-5 and 11-12. Written by Rafal Wnuk, Institute for National Remembrance, Lublin.
  93. Сергій Звиглянич. Волинська трагедія чи Волинська різанина?. Архів оригіналу за 13 липня 2016. Процитовано 15 липня 2016. 
  94. Straty polskie w wyniku terroru i ludobójstwa ukraińskiego w latach 1939—1945 — próba szacunku całości [Архівовано 10 липня 2019 у Wayback Machine.] (пол.)
  95. а б Боляновський А. Проблема кількості польських жертв волинської трагедії 1943 року
  96. а б Ярослав Борщик. До проблеми польських «відплатних акцій» на Волині (березень — початок липня 1943 року). Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 1 липня 2021. 
  97. Ярослав Іваночко. «Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки йшли». Архів оригіналу за 19 липня 2013. Процитовано 4 червня 2022. 
  98. Євген Місило. «Волинська різанина»: міф про «100 тисяч». Архів оригіналу за 19 лютого 2019. Процитовано 19 лютого 2019. 
  99. Володимир В'ятрович: «Волинська трагедія — частина польсько-української війни». Архів оригіналу за 19 лютого 2019. Процитовано 19 лютого 2019. 
  100. Іван Патриляк. Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?. Архів оригіналу за 8 липня 2019. Процитовано 8 липня 2019. 
  101. Дмитро Вєдєнєєв. Готові до бактеріологічної війни. Польські націоналісти в Україні. Архів оригіналу за 3 листопада 2012. Процитовано 17 листопада 2012. 
  102. Волинь і Холмщина 1938—1947 pp.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. — Львів, 2003 (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — С. 375—390.
  103. Ґжеґож Мотика. Польська реакція на дії УПА: масштаб і перебіг каральних акцій. Архів оригіналу за 20 квітня 2015. Процитовано 20 квітня 2015. 
  104. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр. Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки. Архів оригіналу за 29 січня 2019. Процитовано 29 січня 2019. 
  105. Джаред Макбрайд Крізь етнічні лінзи, неясно: масові вбивства у Малині, липень 1943. Архів оригіналу за 27 червня 2021. Процитовано 27 червня 2021. 
  106. Jared McBride Contesting the Malyn Massacre The Legacy of Inter-Ethnic Violence and the Second World War in Eastern Europe(англ.)
  107. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр. Український бунт. Архів оригіналу за 29 січня 2019. Процитовано 29 січня 2019. 
  108. Ярослав Борщик Польська та українська версії пацифікації Малина 13 липня 1943 року: джерелознавчий аналіз. Архів оригіналу за 27 червня 2021. Процитовано 27 червня 2021. 
  109. Paweł Bohdanowicz Ofiary UPA na fotografiach?(пол.)
  110. Фейкові фото (дополнено новыми фотофактами). Архів оригіналу за 4 жовтня 2013. Процитовано 4 жовтня 2013. 
  111. Польський телеканал проілюстрував «геноцид поляків» знімком українських жертв. 18+. Архів оригіналу за 7 серпня 2017. Процитовано 6 серпня 2017. 
  112. Польща: спалена поляками Сагринь знову стала ілюстрацією «злочинів українських націоналістів». Архів оригіналу за 12 лютого 2019. Процитовано 11 лютого 2019. 
  113. Dobrodziej. Ми всі Кресо-брехуни?. Архів оригіналу за 2 липня 2021. Процитовано 2 липня 2021. 
  114. Андрій КОЗИЦЬКИЙ: «До роз'ятрювання питання Волинської трагедії може бути причетна Росія». Архів оригіналу за 4 серпня 2019. Процитовано 4 серпня 2019. 
  115. Волинь: «геноцид» чи «військовий злочин»?. Архів оригіналу за 4 серпня 2019. Процитовано 4 серпня 2019. 
  116. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр. Як оцінювати польські відплатні акції та операцію «Вісла»?. Архів оригіналу за 30 червня 2020. Процитовано 4 серпня 2019. 
  117. Гжегож Мотика: «Більше двадцяти років тому я ступив на „українську стежку“ і йду нею з приємністю, бо Україна є захоплюючим краєм з цікавою історією». Архів оригіналу за 10 листопада 2021. Процитовано 10 листопада 2021. 
  118. Олександр Зінченко. Найкращий час для примирення минув. Що далі?. Архів оригіналу за 10 листопада 2021. Процитовано 10 листопада 2021. 
  119. Царух. Трагедія волинських сіл. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 2 липня 2021. 
  120. Українські протипольські відплатні акції. Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021. 
  121. Звіти з відбутих протипольських відплатних акцій на терені окр. Рава Руська. Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021. 
  122. Звіт «Збройна боротьба українського народу проти окупантів/вістки з українських земель за час від січня до серпня 1944 р./». Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021. 
  123. Українські протипольські відплатні акції. Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021. 
  124. Іван Йовик Нескорена нація. Відплатні акції
  125. Михайло Подворняк. Вітер з Волині. Ч.7. Архів оригіналу за 18 листопада 2021. Процитовано 18 листопада 2021. 
  126. Андрій Козацький. Волинь: невдала спроба «остаточного розв'язання» наукової проблеми. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021. 
  127. Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943—1944 рр.[недоступне посилання з червня 2019]
  128. Червоній В. «Волинь 1943-44 рр. Жертви злочинів чи справедливої національно-визвольної боротьби?». Архів оригіналу за 2 травня 2013. Процитовано 1 червня 2012. 
  129. а б Макарчук С. Втрати населення на Волині в 1941—1947 pp. [Архівовано 20 липня 2013 у Wayback Machine.]
  130. «Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941—1945 pp. близько 380 тис. ос. (по Волинській області — 165,3 тис., Рівненській — 175,1 тисячі, Кременецькому кущу — близько 40 тис. осіб). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол.»
  131. Українсько-польський обмін населенням у 1944—1946 рр.: новітня історіографія[недоступне посилання з червня 2019]
  132. а б Романюк Н. Ющенко і Валенса: просимо прощення і прощаємо // Україна молода. — 2016. — № 85 (5078) (8—9 лип.). — С. 5. (Україна і світ))
  133. Кравчук назвав регіоналів, серед яких Семенюк і Федоряк, які закликали польський Сейм визнати події на Волині геноцидом, «зрадниками українського народу». Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 12 липня 2016. 
  134. Cейм Польщі відмовився назвати Волинську трагедію геноцидом. Архів оригіналу за 7 серпня 2016. Процитовано 17 липня 2016. 
  135. Виступ Порошенка. Архів оригіналу за 17 травня 2017. Процитовано 24 грудня 2014. 
  136. зокрема, стверджує, що зараз українці ставлять пам'ятники бандерівцям, потім будуть готові застосувати, зокрема, масові убивства → Украинцы должны признать себя виновными в геноциде поляков — сенатор ПиС [Архівовано 14 липня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
  137. Jan Żaryn // Senatorowie [Архівовано 30 липня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
  138. SENATOR RP W OKRĘGU WYBORCZYM NR 40. Архів оригіналу за 21 липня 2016. Процитовано 19 липня 2016. 
  139. Жарин задал жару: почему польский сенатор бросил вызов Украине [Архівовано 17 серпня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
  140. Рада готує відповідь польському Сенату щодо Волинської трагедії. Архів оригіналу за 17 липня 2016. Процитовано 17 липня 2016. 
  141. Prof.Jan Żaryn dla Fronda.pl: Gloryfikując UPA, Ukraina stawia się poza cywilizacją Europy [Архівовано 16 вересня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
  142. Романюк Н. Ющенко і Валенса: просимо прощення і прощаємо // Україна молода [Архівовано 30 квітня 2017 у Wayback Machine.].
  143. projekt uchwały w sprawie oddania hołdu ofiarom ludobójstwa dokonanego przez nacjonalistów ukraińskich na obywatelach II Rzeczypospolitej w latach 1939—1945.
  144. Dodatkowe Sprawozdanie Komisji Ustawodawczej (wraz z zestawieniem wszystkich wniosków) o projekcie uchwały w sprawie oddania hołdu ofiarom ludobójstwa dokonanego przez nacjonalistów ukraińskich na obywatelach II Rzeczypospolitej w latach 1939—1945
  145. Senat upamiętnił ofiary rzezi wołyńskiej (пол.)
  146. У Польщі можуть визнати Волинську трагедію геноцидом. ukranews.com. Українські новини. 8 липня 2016. Архів оригіналу за 12 жовтня 2016. 
  147. Сенат Польши призвал признать Волынскую трагедию геноцидом. eurointegration.com.ua. 8 липня 2016. Архів оригіналу за 12 червня 2017. 
  148. Порошенко став на коліна перед меморіалом жертвам Волинської трагедії у Варшаві. ukranews.com. Українські новини. 8 липня 2016. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. 
  149. У Польщі оцінили вклякання Порошенка і тепер очікують зміни. Архів оригіналу за 12 травня 2017. Процитовано 11 липня 2016. 
  150. Не так досягають порозуміння. Архів оригіналу за 16 серпня 2016. Процитовано 13 липня 2016. 
  151. колегою по фракції
  152. Ляшко: Змовчати приниження нації — злочин [Архівовано 16 серпня 2016 у Wayback Machine.].
  153. а б в Macierewicz o rzezi wołyńskiej: Źródłem jest Rosja [+VIDEO] [Архівовано 24 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
  154. він називає подію Волинською різнею
  155. Міністр оборони Польщі назвав Росію винною у Волинській трагедії. Архів оригіналу за 15 листопада 2016. Процитовано 15 липня 2016. 
  156. Яневський Д. Про кого мова? // Сільські вісті. — 2016. — № 65 (19397) (15 лип.). — С. 2.
  157. Карпенко О. Чорна тінь Волинської трагедії // Сільські вісті. — 2016. — № 65 (19397) (15 лип.). — С. 2.
  158. Левицький М. Варшавське безумство. Причини й наслідки // Слово Просвіти. — № 30 (874) (28 лип. — 3 серп.). — С. 3.
  159. Міхал Дворчик: Найбільшою проблемою є історична політика Києва. Архів оригіналу за 18 серпня 2016. Процитовано 31 липня 2016. 
  160. Польський сейм ухвалив постанову про геноцид з боку українців. Архів оригіналу за 23 липня 2016. Процитовано 22 липня 2016. 
  161. Президент відреагував на рішення польського сейму щодо «геноциду». Архів оригіналу за 29 вересня 2016. Процитовано 22 липня 2016. 
  162. Посол Дещиця прокоментував «геноцидне» рішення сейму. Архів оригіналу за 29 жовтня 2016. Процитовано 22 липня 2016. 
  163. Україна і резолюція Сейму Польщі. Прощання з польськими ілюзіями?. Архів оригіналу за 26 липня 2016. Процитовано 26 липня 2016. 
  164. Комітет Ради у закордонних справах про «волинську постанову»: некоректна оцінка подій на Волині. Архів оригіналу за 25 липня 2016. Процитовано 26 липня 2016. 
  165. В'ятрович: «волинська постанова» Сейму є «висловленням жалю за втраченими територіями». Архів оригіналу за 25 липня 2016. Процитовано 26 липня 2016. 
  166. На сайті Верховної Ради з'явився проект заяви-відповіді Польщі щодо Волинської трагедії [Архівовано 9 вересня 2016 у Wayback Machine.].
  167. Червак Б. Волинська трагедія: за що була війна // Вільне життя плюс. — № 59 (15795) (29 лип.). — С. 3. (Говори, історіє)
  168. Фаріон І. Мовний рубікон з поляками: Люблінська унія 1569 // Слово Просвіти. — 2016. — № 32 (976) (11-17 серп.). — С. 11. (На часі)
  169. Дуда зманіпулював кількістю жертв Волинської трагедії, — В'ятрович [Архівовано 15 липня 2018 у Wayback Machine.] // Вголос. — 2018. — 9 липня.
  170. Володимир В'ятрович, голова Українського інституту національної пам'яті. Спільне майбутнє України і Польщі можливе через примирення навколо тем минулого. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 2 липня 2021. 

Джерела

  • Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX—XX століття. — К., 2000.
  • Дашкевич Я. Волинський казан та його творці // Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей[недоступне посилання з травня 2019]. — Львів, 2014. — Вип. 1. — С. 71—86.
  • Денищук О. Злочини польських шовіністів на Волині. Кн. 1: Рівненська область. — Рівне, 2003.
  • Ільюшин І. Волинська трагедія 1943—1944 рр. — К., 2003.
  • Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943 [Архівовано 1 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — С. 609.
  • Кентій А. Українська повстанська армія в 1942—1943 рр. — К., 1999.
  • Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX століття. — Львів, 2000.
  • Криштальський А. Кривда за кривду: Польсько-німецький терор 1943—1944 років на Горохівщині. — Луцьк : Терен, 2013.
  • Лебедь М. УПА. Німецька окупація України, ч. 1. — Дрогобич, 1993.
  • Марчук І. Формування та структура УПА-Північ // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич, упорядник і відповідальний редактор Юрій Сливка (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — Львів, 2004. — С. 111—120.
  • Національна академія наук України, інститут історії України. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у райхскомісаріаті «Україна» (1941—1944 роки). — К., 2012. (1).
  • Патриляк І. К. «Встань і борись! Слухай і вір…»: українське націоналістичне підпілля та повстанських рух (1939—1960 рр.): Монографія / Центр дослідження визвольного руху. — Львів  Часопис, 2012. — 592 с.
  • Патриляк І. Українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни: спроба узагальнення // Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей[недоступне посилання з травня 2019]. — Львів, 2014. — Вип. 1. — С. 87—96.
  • Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Вид. друге, доповнене. — К., 2009.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Волинська область. Підсумки / Упоряд. Я. П. Федорчук. — Луцьк  Твердиня, 2012. — 195 с. — ISBN 978-617-517-107-3.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Володимир-Волинський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Твердиня, 2011. — 420 с. — ISBN 978-617-517-077-9.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Горохівський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Волинська обласна друкарня, 2009. — 308 с. — ISBN 978-966-361-478-6.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років: Іваничівський і Локачинський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Волинська обласна друкарня, 2010. — 345 с. — ISBN 978-966-361-549-3.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Твердиня, 2011. — 336 с. — ISBN 978-617-517-086-1.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років: Ківерцівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Волинська обласна друкарня, 2008. — 311 с. — ISBN 978-966-361-245-6.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Ковельський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Твердиня, 2011. — 268 с. — ISBN 978-617-517-102-8.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Луцький район і м. Луцьк / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 444 с. — ISBN 978-966-361-393-2.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Любомльський і Шацький райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Твердиня, 2011. — 320 с. — ISBN 978-617-517-053-3.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Рожищенський і Маневицький район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Волинська обласна друкарня, 2009. — 384 с. — ISBN 978-966-361-491-5.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Турійський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк  Волинська обласна друкарня, 2009. — 324 с. — ISBN 978-966-361-482-3.
  • Українські жертви Волині 1938—1944 рр. у картах і таблицях. Володимир-Волинський район / Нац. акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львівське відділення; Упоряд. О. Голько, О. Тучак, Н. Халак. — Львів, 2014. — 96 с. + мапа.
  • Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943—1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район / Вступна стаття Я. Ісаєвича. / — Львів  Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003.
  • Кошельник А. Польсько-український конфлікт на Холмщині в роки Другої світової війни // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Історичні науки. — 2008. — № 10. — С. 454-465.
  • Filar W. Przed akcją «Wisła» był Wołyń. — Warszawa, 2000.
  • Lukaszów J. (Olszański T.A.). Walki polsko-ukraińskie 1943—1947 // Zeszyty Historyczne. — 1989. — N 90.
  • Motyka G. Od rzezi wołyńskiej do Akcji «Wisła». Konflikt polsko-ukraiński 1943—1947. — Kraków, 2011.
  • Motyka G. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943—1948. — Warszawa, 1999.
  • Polska-Ukraina: Trudne pytania. Materiały IX i X międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 6-10 listopada 2001. Warszawa, 2002.
  • Romanowski W. ZWZ-AK na Wołyniu 1939—1944. — Lublin, 1993.
  • Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939—1945. — Warszawa, 2000. — t. 1—2.
  • Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1993.
  • Turowski J. Pożoga: Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. — Warszawa, 1990.

Посилання