Анти́чна осві́та — система освіти в епоху Античності, що існувала в Стародавній Греції і Стародавньому Римі в усьому їхньому часовому, політичному і культурному просторі.

Педагог і хлопчик. Теракотова статуетка (15,4 × 7 × 4,4 см), приблизно III століття до н. е. Художній музей Волтерс

В античній культурі було стійке уявлення, що гідною вільного громадянина є лише та діяльність, яка заснована на духовних здібностях і не служить цілям заробітку. Архаїчний ідеал воїна-аристократа культивувався в Спарті аж до V століття до н. е., здобувана в цьому полісі освіта була переважно військовою. Йому протистояла афінська музично-гімнастична система, монополію на яку також довгий час підтримувала аристократія. Рух софістів у V—IV століття до н. е. спричинив поширення інтелектуальної освіти і її демократизацію. Арістотель сформулював загальне завдання навчання: повідомлення фундаментальних знань з багатьох предметів і вироблення здатності до судження[1]. Приблизно в IV столітті до н. е. в Афінах створено струнку освітню систему, яка загалом проіснувала до кінця античності, була сприйнята християнами, і в своїх найважливіших рисах передана в Середньовіччя — як грецька, так і латинська. Арістотель сформулював ідеал пайдеї — гармонійного тілесно-духовного формування людини, що реалізує всі її здібності, який, з певними застереженнями, відповідав римському humanitas[2].

Елементарне навчання прищеплювало навички письма, читання і рахунку, паралельно із заняттями гімнастикою і музикою. Середню освіту, починаючи з епохи еллінізму, здобували в гімнасіях — публічних закладах з жорстким навчальним розпорядком. На цьому етапі упор робився на граматику[en], риторику і математику, а спортивні і музичні заняття проводилися на вищому рівні. Вища освіта вважалася кульмінацією всього навчального процесу; кінцевою його метою було формування філософа або ритора, найбільші школи цих напрямків конкурували між собою[1].

Грецька модель освіти стала стверджуватися в Римській державі від II століття до н. е. і остаточно оформилася в латинському світі до початку нашої ери. Катон Старший у творі «До сина» стверджував, що громадянин Республіки повинен бути воїном під час війни, а під час миру — гідним хліборобом. Йому були потрібні знання військового мистецтва, агрономії, лікування і красномовства. В епоху Імперії на перше місце висунулися юридичні науки. Вивчення мов і літератури (латинської та грецької) велося паралельно з вивченням історії, яка вважалася частиною красномовства. Освічена людина також мала володіти фехтуванням, верховою їздою і плаванням. Римські громадяни, які хотіли здобути вищу (риторичну) освіту, як правило, завершували її в найбільших грецьких інтелектуальних центрах, особливо Афінах і Александрії[3].

Джерела та історіографіяРедагувати

Наративні джерелаРедагувати

Стародавні греки вперше в історії європейської освіти[en] організували систематичне шкільне навчання дітей вільного населення[4]. Як наслідок, в античних літературних творах, починаючи з V—IV століть до н. е., з'являються численні сюжети, пов'язані як зі згадуванням різних освітніх практик (Геродот, Плутарх, Павсаній), так і з розробкою теоретичних проблем учіння і навчання (Платон, Ксенофонт, Ісократ, Арістотель). Відтоді ці питання стали настільки буденними, що в своє «сновидіння» сатирик II століття н. е. Лукіан Самосатський помістив суперечку Освіченості (Пайдея в оригіналі) і Майстерності (Техне)[5][6]. Єдиний напрямок традиції класичної освіти підтримували в римську епоху Цицерон, Квінтиліан та Блаженний Августин, які орієнтувалися на закладені в класичній Греції стандарти, хоча подробиць у їхніх текстах наводиться істотно менше[7][8].

Археологічні свідченняРедагувати

 
Лондонський літературний папірус 134. Репродукція завершальної колонки промови Гіперіда з видання: Classical texts from papyri in the British Museum, including the newly discovered poems of Herodas. London, 1891, plate II

Значно складніша ситуація з джерелами щодо власне освітнього процесу в античності. На різних етапах шкільного навчання використовувалися вощені таблички або використані папіруси, а також остракони. Книги не були неодмінним атрибутом середньої освіти, перш за все, — через рідкість і крихкість папірусних сувоїв[9]. Через особливості середземноморського клімату переважно збереглися графіті, вирізані по штукатурці, кераміці або металу. Італійський археолог М. Делла Корте[it] 1959 року намагався за графіті визначити місце розташування шкіл у Помпеях[10]. Знахідки воскових табличок, особливо таких, що стосуються шкільного процесу, поодинокі[Прим. 1], а папіруси як масове історичне джерело виявляють тільки в Єгипті, і для їх вивчення служить особлива дисципліна — папірологія. Спеціально шкільними папірусами античності займалася італійсько-американська дослідниця Раффаелла Крібіоре[en], яка присвятила цій темі дві спеціалізовані монографії[12]. У Єгипті знайдено не менше 400 шкільних вправ на папірусах, виявлених у різних місцях і віднесених до різного часу. Тільки під час американської археологічної експедиції 2006 року в руїнах Трімітіса (нині Амхейда, оазис Дахла) вперше виявлено шкільну будівлю, що підтверджувалося і графіті на стінах. У сусідньому селі Келліс[en] знайдені сліди надомної школи, де виявили кодекс на дерев'яних дощечках з трьома промовами Ісократа, які використовувалися на вищій стадії навчання. Крім того, під час розкопок в александрійському районі Ком-ель-Діккі в тому ж 2006 році, виявлено не менше 20 будівель, ототожнених із аудиторіями пізньоантичної вищої школи[13].

ІсторіографіяРедагувати

Французький історик Анрі Марру[fr] назвав «основною книгою» XIX століття з освіти в античності тритомний компендіум Лоренца Грасбергера (1830—1903) Erziehung und Unterricht im klassischen Altertum mit besonderer Rücksicht auf die Bedürfnisse der Gegenwart nach den Quellen dargestellt («Освіта та виховання в класичній античності з особливим урахуванням потреб сучасності відповідно до зазначених джерел»), що виходив у 1866—1880 роках. А. Марр стверджував, що Грасбергер розглядав античну освіту як єдине ціле, не ділячи її на історичні етапи; при цьому він не завжди вдавався до античних джерел, частіше цитуючи забутих або малодоступних істориків попереднього періоду. «…Ця великовагова праця практично позбавляє від необхідності звертатися до попередніх робіт». А. Марр також стверджував, що оглядова стаття в енциклопедії Паулі-Віссова 1923 року видання занадто коротка, а у виданні 1961 року її не було зовсім[14]. Спартанське виховання використовувалося в кайзерівській Німеччині і Третьому Рейху, а також у закритих пансіонах Великої Британії і США, як приклад найвищої стійкості духу і школа істинного громадянства. Образи спартанських жінок займають чимале місце і в XXI столітті — в гендерних та феміністичних дослідженнях, що виходять у США[15].

Протягом XX століття, в умовах глибокої перебудови соціального, політичного, історико-культурного, науково-технічного середовища, дослідники намагалися знайти в античній системі освіти як ідеали, так і робочі методи для інтелектуального і етичного розвитку сучасності. Автори «Керівництва з античної освіти Вайлі — Блеквелла» виділяли дві фундаментальні монографії, випущені в середині століття, які представляють, з точки зору ідеології, два протилежні підходи. По-перше, це «Пайдея» Вернера Єгера[en], розпочата випуском 1934 року в Німеччині і закінчена 1947 року в США. Ця книга висловлювала сподівання автора, що антична культурна історія допоможе вивести Захід з глухого кута націонал-соціалізму. По-друге, це «Історія виховання в античності» Анрі Марру, перше видання якої з'явилося 1948 року. Французький історик надав менш теоретизоване дослідження еволюції давньогрецької освіти аж до народження імперської системи, але винятково різноманітне за тематикою[16]. Значення праці А. Марру відразу ж оцінили сучасники[17]. У повній відповідності з тією ж тенденцією 1940 року опубліковано «Нариси з історії античної педагогіки» відомого радянського теоретика і практика Г. Є. Жураковського; друге видання вийшло 1963 року, вже після смерті автора. Г. Є. Жураковський підсумував великий етап у розвитку знання про античну педагогіку взагалі і зазначив, що «наявний стан наших першоджерел говорить про те, що деякі зі спірних проблем зможуть отримати своє остаточне вирішення лише в умовах відкриття нових історичних даних»[6]. Починаючи від 2000-х років побачили світ фундаментальні дослідження з проблем античної освіти всіх рівнів і багатьох культур античного Середземномор'я (включно з єврейською[ru]), засновані як на даних нових папірологічних і археологічних відкриттів, так і на переосмисленні наявних наративних джерел.

Антична грецька освітаРедагувати

Виникнення грецької освітиРедагувати

Передісторія: Стародавній СхідРедагувати

 
Навчальні тексти з Ніппура старовавилонського періоду[ru]. Музей Східного інституту, Чиказький університет

З точки зору А. Марру, «історія античної освіти відбиває поступовий перехід від культури благородних воїнів до культури переписувачів», і з цієї точки зору протилежна давньосхідним системам[18]. У антикознавстві так і не вирішено питання про природу і ступінь наступності між грецькою культурою бронзової доби (мікенської) і власне античною архаїчною, а також ступінь впливу навколишніх давньосхідних цивілізацій. В історичній науці вважається, що налагоджена система писцевої освіти зародилася в Месопотамії приблизно в кінці III тисячоліття до н. е. (ймовірно, в шумерському Ніппурі). У руїнах палацу в Марі кінця II тисячоліття до н. е. знайдено класні кімнати зі збереженими слідами навчального процесу. У країнах семітського культурного регіону інтелектуальні професії (крім переписувачів-чиновників і жерців) монополізували представники однієї сім'ї, вплив якої міг відчуватися протягом століть. Очевидна й типологічна подібність класичної освіти мертвою мовою (шумерською, а потім і аккадською) до наявного в латинській Європі від Пізньої античності до початку Нового часу[19][20].

 
Розфарбована статуя переписувача з Лувру. Виявлена в Саккарі 1850 року. Приблизно часу IV династії. Вапняк, 53,7 см × 44 см × 35 см

У Стародавньому Єгипті збереглася об'ємна письмова традиція, яка дозволяє судити, що освіта переписувачів мала високі цілі і претендувала на «повне виховання характеру і душі, яку по праву можна назвати мудрістю»[21]. Про це свідчать численні тексти в жанрі повчань, створювані в період від V до XXV династії. Нащадки благородних родин пишалися навичками грамотності, проте високопоставлені чиновники мали бути воїнами — лучниками і колісничими, мисливцями і борцями. Жінки також отримували деяке шкільне виховання, особливо у сфері музики й танцювального мистецтва. Наявність контактів (зафіксованих археологами і мистецтвознавцями) між стародавнім Критом, материковою Грецією мікенського періоду і Єгиптом передбачає і обмін у сфері ідей[22][23].

У стародавньому Ізраїлі текстологічні та археологічні свідчення не дозволяють зробити однозначного висновку про існування розвиненої системи освіти і навіть шкіл як таких[24]. Попри регіональні відмінності, тут панувала система, що нагадує давньомесопотамську, коли освічені писарі високого рангу діяли як радники правителя, а грамотні учні пророків утворювали коло посвячених, які в другій половині I тисячоліття до н. е. викладали, коментували і передавали зафіксований текст свого вчення. Оточення пророків Амоса, Осії або Ісаї більше нагадувало (за висловом М. Гріффіта) «грецькі філософські спільноти або містичні культи, такі як у піфагорійців, орфіків, платоніків або епікурейців, або навіть індійський ашрам»[25].

Гомерівська епохаРедагувати

 
Дипілонська похоронна амфора. Висота 155 см. Приблизно середина VIII століття до н. е. Національний археологічний музей (Афіни)

Анрі Марру підкреслював ступінь культурного розриву між грецькою культурою бронзової доби і наступною еллінською цивілізацією, причому категорично стверджував, що виникнення системи освіти відбувалося тільки в I тисячолітті до н. е. Сучасне антикознавство мало просунулося у вирішенні цих питань. Дешифрування лінійного письма Б, використовуваного в палацовому побуті між 1600—1200 роками до н. е., дозволило відсунути історію грецької мови на тисячоліття, а також підтвердити високий ступінь спадкоємності між граматичним і словниковим складом мікенської мови і писемно зафіксованими епосами Гомера і Гесіода. Разом з тим з'ясувалося, що грецької літератури в зразках бронзового століття не представлено і зовсім незрозуміло, які саме традиції й установи мікенського суспільства вціліли й передані гомерівській і архаїчній епохам. Так само до 450 року до н. е. вкрай обмеженою є джерельна база: археологічні дані дуже неоднорідні, а достовірність пізніших письмових свідчень також є дискусійною[26][27].

Грецьке суспільство IX—VIII століть до н. е. займало значну територію, яка не могла не бути культурно гетерогенною; до того ж опозиція «елліни» — «варвари» ще не встигла сформуватися[28]. Суспільство цієї епохи А. Марру в структурному відношенні порівнював з німецьким дофеодальним. У кожному великому регіоні була громада, очолювана царем (басилевсом). Цар спирався на дружину — військову аристократію (евпатридів) — і на раду старійшин, які протиставлялися вільному простолюду — демосу — і невільним чужинцям і рабам[29]. Однак ще не існувало класового розшарування, тому навіть благородні за походженням члени громади змушені були займатися сільським господарством або ремеслами (гомерівський Одіссей міг бути орачем, м'ясником, кушніром, але одночасно теслею і керманичем). Оскільки немає ніяких свідчень про існування грецької писемності до VII століття до н. е., ймовірно, не існувало окремої освіти для представників еліти. У міру зростання добробуту грецьких царств, підвищувався статус еліти, яка привласнила розробку ідеологічної і ритуальної основи свого панування, що виражається у створенні культів, містерій, поховань тощо. Дискутується питання, якою мірою для архаїчних грецьких громад властиве вікове розмежування, і чи повинні були підлітки для переходу в дорослий стан проходити ініціацію; підсумок цієї дискусії дозволить відповісти на питання про існування єдиної освітньої системи в далекій давнині. Імовірно, єдиної системи підготовки до ініціації, як і єдиного ритуалу, не існувало. Можливо, втім, що пережитком такої системи була шлюбна церемонія, яка відігравала важливу роль при переході жінки з дівоцтва на наступний щабель життєвого циклу. П'єр Бурдьє й інші дослідники вважали, що грецьке античне суспільство складалося з сукупності однакових інститутів, тобто в житті кожної людини ідентичність і статус залежали від низки інституційних процесів, у які ця особа була інтегрована. Простолюдини набували базових навичок, які відповідали професійним навичкам їхніх батьків — селянська працю, торгівля, перевезення або ремесло. Іншими словами, дитина трудилася разом з батьками чи родичами, або як учень (чи підмайстер). Інтелектуальні професії, наприклад цілителя або жерця-віщуна, навряд чи були настільки складними для освоєння, як у Месопотамії або Стародавній Індії. Грецька релігія не припускала вузької спеціалізації жерців, так само як не існувало езотеричних священних текстів. Цілительство, ймовірно, було особливим випадком. У «Іліаді» (II, 192—219 і XI, 830—832) згадується кентавр Хірон, який був учителем не тільки Ахіллеса, але й Асклепія, що передав своїм синам мистецтво лікування ран; інший варіант міфу стверджує, що лікарського мистецтва Асклепій навчився у батька — Аполлона. Антична клятва Гіппократа прирівнювала вчителя до батьків, а його дітей — до рідних братів того, хто давав клятву[30].

Архаїчна епохаРедагувати

 
Лоуренс Альма-Тадема. Пірричний танець[Прим. 2]. 1869, картинна галерея Ґілдголл[en], Лондон

Найважливішим критерієм чоловічої досконалості в Стародавній Греції (арете) була військова доблесть, невіддільна від атлетичної досконалості і мистецтва полювання. Формальної військової підготовки (тактичних і стратегічних занять) довгий час не існувало, проте метання списа, володіння щитом і військові танці в обладунках були поширені як демонстрація особистої сили та майстерності. Мистецтво лучника було двозначним: лук і стріли використовувалися широко, але статус лучників у полісному війську був нижчим у порівнянні з кіннотою і важкою піхотою. Проте в описі поховання Патрокла в «Іліаді» стрільба з лука згадується, але вона не була включена до програми Олімпійських ігор та інших панеллінських змагань архаїчної і класичної епохи (ще Дельфійські, Немейські і Істмійські ігри). У міфології вправними стрільцями були Геракл, Філоктет і Одіссей, як і сам Аполлон, — це, безперечно, залишки величезного впливу лучників-аристократів у архаїчному грецькому суспільстві. Навчання їзді на колісниці і, особливо, верхи, входило в коло занять аристократії і, одночасно, слугувало демонстрацією статусу. Примітно, однак, що колісниці в I тисячолітті до н. е. вже не мали практичного значення, а на змаганнях, на зразок Олімпійських ігор, у перегонах брали участь раби або наймані фахівці. Таким чином найважливішим механізмом навчання і одночасно ритуалом для визначення здібностей та винагороди в елітних колах античної Греції стали змагання (агон), які до VI століття до н. е. поширилися по всьому простору античної цивілізації. Античний атлетизм сприяв згуртуванню і груповій самосвідомості аристократії, а також привчав учасників ігор до підпорядкування правилам, дисципліні і режиму. Примітно, що ігри не включали командних змагань, на них змагалися індивідуальні бігуни, стрибуни, метальники, гонщики і борці; дуже рано стали оцінюватися і естетичні сторони досягнень, груба сила вважалася вже недостатньою. Атлетична підготовка, здійснювана в оголеному вигляді[Прим. 3], іноді і в супроводі музики, сприяла культу тілесності і виховувала уявлення, що добре треноване тіло є індикатором як еротичної привабливості, так і соціального статусу. Чи вдділялися при цьому хлопчики від юнаків та дорослих — невідомо, хоча такий поділ став практикуватися в класичну епоху і пізніше. Фізичне виховання вважалося важливим і для жінок, особливо в Спарті; у всякому разі, жіночі містерії Аттики на честь Артеміди включали хори, біг і швидкі танці, які вимагали вишколу[31].

Анрі Марру використовував стосовно цієї системи поняття «лицарська культура», універсальність якого і в XXI столітті викликає дискусії[32][33]. Фізичне виховання мало поєднуватися з етичним, і ще в Гомера, не кажучи про пізніших авторів, перераховуються безліч видів досконалості, зокрема етична й естетична, які мають бути притаманні героям. З наявних джерел можна реконструювати різні — і несумісні одну з одною — педагогічні моделі. Згаданого кентавра Хірона названо у Ксенофонта (Cyn., 1) вчителем понад 20 героїв, а в будинку Пелея (в «Іліаді») Фенікс постає гостем-нахлібником, який поєднує дружні і наставницькі функції щодо Ахіллеса, причому останній звертається до нього, як до батька (IX, 607). В «Одіссеї» юного Телемаха в світі дорослих супроводжує шановний друг його батька — Ментор (часом заміщуваний Афіною). Однак міфологічний Хірон різко відрізняється тим, що є професійним учителем, який живе окремо від царського двору, і реалізує універсальну навчальну програму, що поєднує розвиток зв'язку із божественним світом і військових доблестей. За припущенням М. Гріффіна, фігури Фенікса, Ментора і Нестора представляють модель виховання і освіти, яка, ймовірно, була поширеною на практиці[34].

Виховання юного аристократа (курос) значною мірою ґрунтувалося на наслідуванні героя або старшого взагалі; героїчний приклад іменувався «парадигмою»[35]. Юні воїни в гомерівському епосі служать старшим, але пишаються своїм статусом: вони можуть вести колісницю у старшого, подавати йому вино на бенкетах і спільно беруть участь у співах Аполлону, хорових танцях і змаганнях — ораторських і в стрільбі з лука. В античних текстах можна виділити чотири специфічні види чоловічих союзів, у яких здійснювалася виховно-освітня функція, відрефлексована сучасниками:

  1. Хор, перш за все пов'язується з релігійною діяльністю[Прим. 4].
  2. Військові спільноти (сисситії, виховні спільноти для юнаків, іменовані дав.-гр. ἐϕηβεία).
  3. Спільноти для спільного проведення часу (симпосій і етерія).
  4. Власне, школа (дав.-гр. διδασκαλεῖον)[37].

Учасники цих груп вважалися у своїй спільноті рівними, мали однакові костюми, зачіски і підтримували у мові та поведінці особливі коди, що відокремлювали їх від усіх інших. Місцями зустрічей подібних спільнот могли бути храми, стадіони, священні гаї або бенкетні зали[38].

Освіта класичного періодуРедагувати

Загальні положенняРедагувати

Першоджерела не дозволяють з'ясувати, коли в Греції з'явилися перші платні загальноосвітні школи і як вони функціювали. З літературних джерел відомо, що в Хіосі і Астипалеї в V столітті до н. е. існували великі шкільні будівлі, і під час землетрусу в одному загинуло 120, а в іншому було вбито розлюченим борцем 60 хлопчиків. Визначити, як ці установи функціювали, також майже неможливо[Прим. 5], а стандарти склалися вже ближче до кінця класичної епохи — в IV столітті до н. е. Судячи з комедії Арістофана «Хмари» (959—1023), шкільні будівлі — тим більше, великі, — були, скоріше, винятком. Нижча освіта включала тріаду предметів: письмо (граматика, включає також елементарну арифметику і ази малювання), музика (кіфаристика і авлетика) і гімнастика (загальнофізична підготовка з елементами військової справи). Очевидно, що читання та письмо можна було викладати в будь-якому приміщенні, а музика і фізична активність могла практикуватися в громадських місцях: гімнасіях і палестрах, на стадіонах і навіть у храмах. Виживання поліса в VI—IV століттях до н. е. залежало від фізичної та громадянської підготовки кожного вільного чоловіка, так само, як і репутація громадянина залежала від його особистих заслуг і мужності[40].

Примітно, що давньогрецька мова архаїчної і класичної епохи не має чіткої шкільної термінології: навіть у Платона немає поняття «йти до школи» взагалі, а завжди уточнюється, що учні йдуть до вчителя письма, музики, тренера з гімнастики, або в палестру і т. д. («Протагор» 325e — 326b). У цьому сенсі хорові громади Піфагора або Сафо не були «школами», але їх глава, безсумнівно, може бути названий вчителем. При цьому слід мати на увазі, що гімнасії і палестри були далеко не в кожному полісі аж до елліністичної епохи. Марк Гріффіт припускав, що механізм оплати проводив розмежувальну лінію, і вчитель, який працював за плату, в соціальному сенсі сильно поступався хородидаскалу («начальнику хору») або пайоному (главі чоловічого союзу різного роду), які утримувалися із загальних пожертвувань членів групи або взагалі від поліса. Ще за часів Сократа і Платона факт, що мандрівні софісти брали плату за навчання, був одним з аргументів проти їх діяльності. Платний учитель не перебував зі своїми підопічними у сімейних чи інших зв'язках, і міг бути звинувачений у свого роду «освітній проституції», бо торгував мудрістю з усіма, хто забажає. Тому Платон і Арістотель наполягали, щоб поліси субсидували освіту для своїх громадян на всіх рівнях; втім, невідома жодна державна ініціатива подібного роду. Від середини IV століття до н. е. риторична платна освіта перетворилася на респектабельне заняття, а окремі школи могли субсидувати благодійники, відомі на ім'я. Проте після 500 року до н. е. в афінському червонофігурному вазописі з'являються шкільні сцени, а також зображення людей, які читають, зокрема жінок, з різних соціальних шарів. На «Шкільному килику» роботи Дуріса (приблизно 480-х років до н. е.) зображено хлопчиків під час шкільного заняття: один отримує настанови від учителя, який перевіряє вправу на восковій табличці, один, мабуть, читає якийсь текст, а вчитель диктує вголос з папірусного сувою. Двоє хлопчиків зайняті музикою, граючи на авлосі і лірі. Це мало не найважливіше джерело щодо організації навчання в Стародавніх Афінах, але воно не дозволяє зробити висновок, що елементарна грамотність і музика викладалися дітям одного віку і на одному й тому ж етапі навчання. Сцена на килику, можливо, зображає послідовні етапи навчання одного і того ж хлопчика[42].

Археологічні знахідки, що відносяться до рубежу VI—V століть до н. е., свідчать, що початкова освіта в Афінах спиралась на читання і письмо. Виявлено сотні графіті на скелях в аттичній глибинці (їх досліджувала Мерла Ленгдон, але 2015 року вони ще не були опубліковані), залишені пастухами; зміст їх свідчить, що автори пишалися умінням писати. Проте визначити точне число дітей різних соціальних верств, що здобували освіту, абсолютно неможливо. Написи на різних предметах, підписи на вазах, збережені остракони, свідчать, що рівень грамотності, який виражається, зокрема, в послідовності орфографії, правильності синтаксису і морфології, був досить низьким. Читання розглядалося як допоміжний засіб у риториці, де стандарти усного виступу були високі; каліграфія ще не входила до числа чеснот освіченої людини[39].

Афінська модельРедагувати

А. Марр визначав афінську модель освіти як «громадянську»[43]. Проте ще в класичну епоху вона зберігала чимало архаїчних рис, які французький дослідник характеризував так:

Навіть у середині V століття це утворення як і раніше орієнтоване на життя знаті, на життя багатого, а тому й нетрудящого великого землевласника, і значно меншою мірою — на реальне існування середнього афінянина, який скромно здобував свій хліб селянською працею, ремеслом або дрібною торгівлею. Щоб уявити собі це аристократичне життя, уявімо гомерівського лицаря, що не зайнятий війною: основним змістом його життя виявиться благородний спорт[44].

Ще в часи Ісократа загальнодоступна освіта була новинкою, і багато авторитетних авторів згадували про аристократичне минуле. Заможний клас в Афінах позначався терміном «вершник» і корінь «іпп» (ἵππος, «кінь») входив в імена еліти. В комедії Арістофана «Хмари» селянин-нувориш склав для свого сина ім'я «Фідіппід» за наполяганням знатної подружжя. Напередодні Саламінської битви Кімон урочисто посвятив у храм Афіни вудила свого коня. У корпусі літературних текстів Ксенофонта, походив з аристократії, представлені трактати про полювання, верховій їзді і повчання начальника кінноти. Найважливішим афінським досягненням V століття до н. е. стала демократизація суспільства, тобто можливість і простолюду мати доступ до рівня життя і культурного ідеалу, який до того був приналежністю тільки аристократії[45]. Іншими словами, відбувається демократизація в освіті і порівняно швидко створюється модель класичного освіти, яка потім буде сприйнята і римською традицією. Мова йде про триєдність фізичного, риторичного й інтелектуального навчання з упором на правильність мовного вживання і вишуканість усного мовлення, важливість людської гідності і фізичного розвитку, яке дозволяє вільному громадянину поставати не тільки в суді або народному зборах, але і в палестре або лазні. При цьому інтелектуальні досягнення полягали не в писаному, а вимовленому слові, і громадська активність була ключем до успіхів і невдач публічних персон. Від середини IV століття до н. е. грецький культурний ідеал став доступний для будь-якого вільного громадянина, який мав дозвілля і кошти, щоб йому відповідати[46].

Демократизація освіти була тісно пов'язана з рухом софістів, які в словах Сократа і Платона поставали як небезпечні іноземці, що претендують на те, щоб навчати арете жителів Афін[47]. Бруно Снелль[de], аналізуючи збережені уривки текстів Гіппія (серед яких «Збори», дав.-гр. συναγωγή) доводив, що Гіппій був найранішим представником доксографії[Прим. 6]. Анрі Марру прямо назвав софістів «першими викладачами вищої школи»[49]. Платонівська критика Продіка показує, що форма і зміст навчання софістів не відрізнялися від традиційного аристократичного: на перше місце виносилася поезія, наукові знання також передавалися в поетичній формі, у специфічній обстановці чоловічого зібрання, яке носило рітуалізований характер. Протагор багато місця у своїх промовах приділяв розрізненню риторичних стилів і їх впливу, а Продік особливо цікавився «правильністю слів» (семантикою і слововживанням), і пропонував заняття для початківців і тих, хто продовжує, з якими працював окремо і окремо брав плату[50][51].

Найважливішим наслідком діяльності софістів стала підготовка афінського суспільства до інтелектуалізації освіти і формалізації усних виступів. Це не скасовувало масової фізичної підготовки дітей вільних громадян, які тим самим залучалися і в підготовку до місцевих і панеллінськіх ігор. Примітно, що в Афінській державі процеси навчання, мабуть, не були формалізованими, і були приватною справою. Не було ліцензування діяльності вчителів, стандартизації навчальних планів або державного регулювання плати за навчання. Моральне навчання все більше зводилося до заучування на уроках граматики епосу, який містив необхідні приклади і задавав стандарти літературної мови. Проте найважливішим джерелом соціального розшарування в Афінській демократії було віднесення громадян до категорії заможних або бідних; перші несли літургії (громадські повинності, оплачувані з власних коштів) і становили всю керівну верхівку держави. Їх чисельність становила приблизно 5 % всього населення; саме в цьому середовищі практикувалися традиційні дисципліни і підтримувався особистісний ідеал. Інші громадяни змушені були заробляти на життя, що накладало відбиток і на потреби у сфері навчання. Всі класичні автори підкреслювали, що повний цикл навчання був доступний лише найбагатшим, які могли наймати приватних вчителів, і не використовували нащадків у господарстві. Діти нижчих верств населення більше приділяли уваги спорту, і, за підрахунками Ніка Фішера, на Олімпійських іграх регулярно виступали громадяни з доходами гопліта або нижче. При цьому моральне навчання зберігалося в повній мірі, оскільки відповідно до ідеалу калокагатії фізичні досягнення не могли не супроводжуватися вихованням духу[52]. Вартість навчання, ймовірно, була цілком посильною для звичайних громадян: написи з Мілета і Теоса (III століття до н. е.) свідчать, що вчитель заробляв 1-2 драхми на день, що можна порівняти з доходами робітника-ремісника[53].

Спартанська модельРедагувати

За визначенням Г. Жураковського, спартанське виховання було аристократичним і військовим[54]. Без заперечення цього факту, в антикознавстві XXI століття поширюються інші оцінки. Зокрема, Антон Павелл стверджував, що спартанський підхід до освіти був «найсучаснішою» з усіх систем класичної Еллади. Спартанська держава, ймовірно, була першою, яке ввела державне виховання майбутніх громадян, здійснюване централізовано. Іншим був і статус жінок-спартанок, які ширше, ніж де б то не було в Елладі, були допущені до загальновійськових фізичних дисциплін і навіть мали право виступу в суді і критики чоловіків-воїнів[15]. Проте раніше прийняті уявлення зазнають в антикознавстві критики, аж до того, що термін ἀγωγή мабуть, не був стандартним позначенням спартанського виховного процесу. Так само, сучасні антикознавці все менш охоче визнають історичність існування Лікурга або, принаймні, достовірність повідомлюваних Плутархом відомостей. Автентичним джерелом V—IV століть до н. е. є «Лакедемонська політія» Ксенофонта, а також деякі фрагменти праць Фукідіда, Платона і Арістотеля. Переважно, це свідчення афінян — противників своєї демократії і апологетів спартанських порядків, хоча в цих текстах зустрічаються і пасажі «розчарованого ентузіаста» (за висловом А. Павелла). Ентоні Споворт і Пол Картледж у дослідженні 2002 року Hellenistic and Roman Sparta: a tale of two cities на підставі археологічних і епіграфічних даних римського періоду прийшли до висновку про сильне спотворення образу Спарти і спартанського виховання в римських джерелах[55].

Згідно з А. Павеллом, відмінність в освітніх системах Афін і Спарти, що протиставляються ще Фукідідом, полягала в наявності державного міфу про автохтонність заснованої богами афінської держави і відсутності такого у спартанської держави, заснованої внаслідок уторгнення дорійців на Пелопоннес. Таким чином, спочатку спартанські чесноти сприймалися не як дані землею і богів, а як нав'язані, з потребою постійної підтримки. Тому найважливішою загальнодержавною чеснотою спартанців була підтримка незмінності (дав.-гр. στάσις і Фукідід (I, 18) передавав переказ про винятковість спартанських порядків, які, нібито, не змінювалися протягом 400 років[56]. Ще однією важливою відмінністю було те, що власне спартанців було дуже мало в їхній власній державі. Точних даних тут немає, але Геродот в описі битви при Платеях (479 рік до н. е.) двічі повторює, що на кожного гопліта спартанців припадало по 7 ілотів (IX, 10-11, 28-29). Ксенофонт у своїй «Еллініці», написаній через 80 років, стверджував, що чисельність спартіатів відносилася до періеків і ілотів як 1:100 (III, 3: 5-6). Таким чином, усі громадяни-спартанці були позбавлені необхідності заробляти собі на життя і думати про майбутнє, але при цьому жили в постійному страху перед повстанням пригноблених станів, що й перетворювало повноправних громадян на спадкову військову касту. Своїх дітей представники цієї касти виховували в дусі переваги, а колективне цькування і масові вбивства ілотів, зафіксовані Фукідідом і Ксенофонтом, служили для додаткової самоідентифікації і вироблення почуття єдності і кровного зв'язку, щоб не змішуватися з нижчими станами[57].

 
Луїджі Муссіні[ru]. Спартанське виховання. 1850, Тулуза, Музей августинців

Військова освіта спартіатів була хоровою, в якій величезну роль грали колективні співи і танці. А. Павелл зазначав, що повідомлення Плутарха, про те, що юним спартанцям показували під час колективних естетичних занять п'яних ілотів, яких змушували танцювати і співати, ймовірно, відповідало дійсності. Загальногрецькі симпосіони були в Спарті заборонені: за повідомленням Платона («Закони», 637a—b) спартіат міг бути підданий побиттю, якщо його заставали у п'яному вигляді, навіть під час свят. Спільні трапези старших воїнів — сисситії — також вважалися важливим виховним засобом, а також дозволяли долати конфлікт поколінь. Подібна система — з узаконеною геронтократією, — робила спартанське суспільство постійно розколотим за двома напрямками: між багатими і бідними спартіатами, та між спартіатами і всіма іншими[58]. А. Павелл, виходячи з непрямих свідчень, прийшов до висновку, що проспартанськи налаштовані Платон і Ксенофонт не могли прямо вказувати, що основним методом військового виховання в Спарті була партизанська війна, яку взаємно вели між собою ілоти зі спартіатами. Тому описувані ним ритуали над юнаками, які повинні були ходити безшумно, спритно красти їжу і терпіти побиття на вівтарі в храмі, цілком вписуються в цю картину. Різновидом військового виховання були криптії («Закони», 633b—c) — акти показового терору, які юні воїни-спартіати вершили над ілотами під покровом ночі, або, навпаки, у розпал польових робіт, вибираючи найсильніших. Можливо, що це були пережитки первісних ініціацій у спартанському суспільстві. Специфічно спартанським виховним поняттям був αἰδώς, що означало доблесть під тиском зовнішніх обставин; підвищена смертність спартанських командирів в бою, описана усіма класичними письменниками, пояснювалася страхом осуду перед недостатньо доблесним поведінкою. Спартанська «лаконічна» риторика була оптимізована під потреби військового командування і точного передання оперативної інформації, і в цьому плані була цілком протилежна афінській; книги в освіті намагалися взагалі не використовувати, і в античній літературі вкрай мало згадок про спартанських письменників і поетів[59].

Тілесність, гомосексуальність і полісне вихованняРедагувати

 
Геракл, Ерос і Іолай. Рельєф на основі ритуальної етруської посудини (Cista Ficoroni[la]) приблизно IV століття до н. е.

Антична педерастія була предметом вивчення германських антикознавців ще у XVIII столітті, починаючи від Й. Вінкельмана. Далі аж до середини XX століття в англомовному світі через особливості моралі дослідники намагалися уникати теми гомосексуальності, зокрма в аспекті освіти і виховання. Анрі Марру в своєму дослідженні 1948 року окрему главу назвав «Педерастія як освіта»[60]. Новаторськими стали «Грецька гомосексуальність[en]» Кеннета Довера (1978) і другий том «Історії сексуальності» Мішеля Фуко (1985). У 1990-ті роки ці роботи зазнали критичного переосмислення і нападок (зокрема через надмірну увагу, що приділяється анальним зносинам), однак, згідно з Ендрю Ліром[en], Довер був першим дослідником, який заявив, що античну сексуальну культуру слід вивчати поза моральними оцінками сучасного західного суспільства, а Фуко скерував інтереси дослідників на роль гомоеротики в етичній системі давніх греків. Ролі педерастії в педагогічній системі і міфології присвячена робота Бернара Сержана[ru] «Ініціаційний гомосексуалізм у стародавній Європі» (1986)[61]. Гомоеротизм у жіночій хоровій взаємодії став важливим сюжетом у дослідженні Клода Калама «Les Chœurs de jeunes filles en Grèce archaïque»[62].

У реконструкції американського дослідника Річарда Сеннета[en], античне розуміння тілесності було організмічним: чоловіче і жіноче начала (і їх анатомічне втілення) являє собою два «полюси» єдиної статі, причому чоловік реалізовував «гаряче», активне начало; жінка — пасивне, «холодне». Це було безпосередньо пов'язано з риторикою: платонівські висловлювання про «жар думки», який можна відчувати безпосередньо і сприймати через емоційні промови, були буквальними виразами, а не метафорою. Сприйнятливість безпосередньо залежала від тілесного «жару», жінки у філософських міркуваннях могли розглядатися як «неповноцінні чоловіки» (вислів Джулії Сісси[fr]), однак протиставлення вільних громадян і рабів також розглядалося у фізичному сенсі: нерозвинені розумово і змушені мовчати раби у всьому поступалися емоційно та інтелектуально розвиненим вільним громадянам, чиї тіла були зігріті дискусіями на народних зборах або симпосіоні, і спортивними іграми та змаганнями[63]. «Розігрів» тілесно-духовної єдності здійснювався в гімназіях і палестрах в агональній формі, для чого слугували військова підготовка і спорт; критичним для формування особистості вважався вік до початку статевого дозрівання. Риторична освіта однаково розвивала силу голосу і методів переконання, необхідних для народного зібрання; таким чином, вона становила єдність із фізичними вправами і вчила такій самій економії рухів і точності кидків у публічно-правовій і громадській сфері, як і у фізичних змаганнях[64].

Час виникнення педерастії як соціально-виховної практики в Стародавній Греції невідомий, принаймні, знахідки зображень в Като Сімі на Криті показують, що чоловічі союзи (дав.-гр. ἀνδρεῖον) і специфічні практики існували там приблизно у VIII—VII століттях до н. е. Для пізнішої епохи існують описи Арістотеля і Страбона. Відсутність посилань на педерастію в гомерівському епосі не обов'язково означає, що цього явища не існувало під час його складання, а наявність деяких гомоеротичних мотивів у міфологічних сюжетах може свідчити про відносно пізнє їх інкорпорування в тексти. Наявні джерела — діалоги Платона й промови Есхіна, — зображують ідеалізований образ педерастії, вписаний у пайдейю і аристократичне суспільство[65]. Досі точаться дискусії, наскільки формально був інституціоналізований статус ефеба в полісном суспільстві. У деяких грецьких містах існували особливі установи для ефебів, причому крайніх форм цей інститут досяг у Спарті приблизно до VI століття до н. е. В чоловічих союзах підтримувалися гомосексуальні відносини — різновид військової дружби: в парі нерівних за віком і досвідом партнерів старший (ераст, дав.-гр. εραστής) бере на себе обов'язки навчання молодшого (еромена, дав.-гр. ἐρώμενος)[66][67].А. Марру підкреслював, що створення замкнутого чоловічого середовища мало педагогічне значення, в якому педерастія була особливим, «жінконенависницьким ідеалом досконалої мужності»[68]. Французький дослідник відзначав, що іншої моделі соціалізації та освіти в архаїчному грецькому суспільстві просто не існувало: жінки, як правило, не отримували освіти, хлопчики рано покидали жіночу половину будинку, і сім'я не могла служити моделлю виховання. Батько сімейства в аристократичних колах у першу чергу був громадянином поліса, політичним діячем, а лише потім — сім'янином. У діалогах Платона чітко простежується думка, що педерастичний зв'язок створює між коханцями «значно більшу близькість», ніж та, що існує між батьками і дітьми[69]. Шкіл як таких в архаїчній Греції не існувало, а після їх появи професія вчителя розглядалася як технічна, в силу того, що він брав плату за навчання:

Для грека освіта, παιδεία, полягала переважно в глибокій близькості, що виникала між юнаком і старшим за віком, причому останній одночасно ставав для першого зразком і керівником і посвячував його в життя… <…> Ставлення вчителя до учня у древніх завжди буде нагадувати ставлення люблячого до улюбленця. Освіта була не стільки навчанням, технічною настановою, скільки сукупністю турбот старшого, сповнених ніжної участі, заради розвитку молодшого, який, у свою чергу, горить бажанням у відповідь на цю любов стати гідним її[70].

Аристократичне виховання й освіта спочатку створювалися для потреб відносно забезпеченого прошарку населення, перед яким не стояло завдання освіти заради отримання професії та заробітку. Архаїчна модель грецької освіти передбачала формування характеру й особистості, і здійснювалася в умовах спортивних змагань і світського життя в закритому чоловічому товаристві. Яскравим свідченням таких відносин є елегії Теогніда Мегарського, датовані приблизно 540-ми роками до н. е., і призначені для виконання на бенкетах етерії. Відсутність спеціалізованих освітніх установ також сприяла формуванню єдиного типу поглибленої освіти — прихильності учня до вчителя, який відзначив його своїм вибором[71].

Річард Сеннет у своїй монографії 1994 року уточнював ці положення. Агональне виховання вільного громадянина в Афінах включало еротичний аспект. Традиція наказувала досить жорсткі рамки, в яких змінювалася поведінкова модель. У загальному випадку, коли хлопчик був ще «холодним і м'яким», тобто «жіночним» (точніше, перебував у процесі переходу від «жіночої» фази до «чоловічої»), старшому слід «розігріти» його почуття, інтелект і розвивати фізичні параметри. Ролі мінялися після статевого дозрівання, індикатором якого була поява вторинного оволосіння і бороди; втім, Сократ шукав кохання молодих людей ще в 60-річному віці, який в античних уявленнях був похилим. Р. Сеннет стверджував, що античний код сексуальної поведінки між ерастом і ероменом не припускав пенетрації (як анальної, так і фелляції) як принизливої для обох сторін; навпаки, коїтус між чоловіком і жінкою вимагав сім'явипорскування і попереднього «розігріву» до такого ступеня, щоб жінка могла прийняти сім'я. Судячи зі сцен у вазописі V століття до н. е., практикувалися гетеросексуальні анальні зносини, що могло бути як мірою контрацепції, так і вираженням низького соціального статусу жінок. Багато подробиць містить у цьому плані промова Есхіна «Проти Тімарха[en]» (138—153)[72]: сереж звинувачень названа як раз пенетрація у відносинах між ерастом і ероменом або спроба принизити (в буквальному сенсі) партнера: коханці мають бути рівними, попри різницю у віці[73]. Істотним у даному контексті є те, що відносини між воїнами-громадянами мали проектуватися на власний поліс. Платон приписував Периклу вираз, що громадяни мають «закохатися» в місто, використовуючи термін ἐρᾶσθαι; в тому ж контексті його використовував і Арістофан. Таким чином, пізнаючи любов у гімнасії, хлопчик мав усвідомити й свою (переживану зокрема й тілесно) любов до міста і еротичний зв'язок між громадянином та містом[74].

Єдиним відомим з першоджерел винятком з чоловічого характеру полісної освіти була жіноча школа-громада на Лесбосі кінця VII століття до н. е. Судячи з усього, дівчата могли отримувати освіту між кінцем дитинства, проведеним у домі матері, і заміжжям; для цього служила «обитель учениць Муз», тобто релігійне сестринство, присвячене богиням культури. Однією з наставниць там була Сапфо. На відміну від військового союзу, в обителі Муз на Лесбосі навчали груповим танцям, музиці і співу, а життя громади регулювалася циклом свят, релігійних ритуалів і бенкетів. Тут вперше на перший план винесено музику як виховний засіб, а в одному з фрагментів, приписуваних Сапфо, йдеться про безсмертя, яке можна здобути шануванням Муз. Програма Лесбоської громади включала й атлетику, а Сапфо згадувала, що тренувала переможницю в бігу. А. Марру, проводячи паралелі з чоловічим гомосексуальним вихованням, зазначав, що «сапфічна любов не отримала у неї того метафізичного переосмислення, якого зазнає у Платона педерастія, яка стала устремлінням душі до ідеї»[75]. Більш або менш докладні відомості про лесбоську громаду збереглися, по суті, випадково, хоча у Максима Тірського згадуються імена ще двох наставників-дівчат. Наступні згадки про жіноче навчання потім з'являються тільки в епоху еллінізму[76].

Грецька освіта і жінкиРедагувати

 
Жінка пече хліб. Танагрська статуетка, приблизно V століття до н. е. Лувр, інвентарний номер MNE 1333

Переважна більшість вільних жінок у грецьких полісах були і виховувалися домогосподарками. Платон у «Державі» (455с), попри свою мізогінію, визнавав, що жінки є кращими кухарями, ніж чоловіки. Серед танагрських статуеток збереглася одна, що відтворює жанрову сцену: жінка щось варить у казані, а її дочка поруч намагається їй наслідувати. Існує припущення, що в 7-річному віці сини покидали гінекей, тоді як дочки залишалися при матері до заміжжя, і отримували виховання вдома. Згідно з «Ойкономікою» Ксенофонта, в обов'язки матері входило і моральне повчання дочки, що включало поняття помірності, стриманості, подружньої вірності і послуху. Ці чесноти часто є на надгробках і навіть згадуються в одній з промов Лісія. Оскільки заміжжя найчастіше відбувалося у віці 15 років, подальшим навчанням молодої дружини займалися свекруха і чоловік. Ще з гомерівських часів єдиною «чисто жіночою» сферою економіки були прядіння і ткацтво, які в епосі розглядалися і як обов'язок, і як жіноча чеснота, яка поширюється як на богинь, так і рабинь[77]. Навіть у маскулінному суспільстві жінки стикалися з необхідністю самостійно заробляти; «природними» вважалися ринкові професії, наймана або надомна робота — прислужниці, куховарки, швачки; деякі дружини громадян займалися акушерством. Збереглися поодинокі епіграфічні свідчення про жінок — чоботарку і ювелірку. Один з підписів на вазах свідчить, що жінки могли бути зайняті і в художньому промислі; найпевніше, вони були вільними. Непрямі свідчення дозволяють зробити висновок, що в Афінах жінки, зайняті в ремеслі, могли перебувати в гільдії нарівні з чоловіками. Втім, Александр Волицький[pl] припускав, що деякі жінки-ремісники могли бути вільновідпущеницями, які продовжували займатися професіями, набутими або практикованими в невільному стані[78].

Ймовірно, єдиним різновидом агональних змагань, доступних для жіночої статі, були ігри Гери, які проводилися в Олімпії, і призначалися, за Павсанієм (V, 16: 2-7), виключно для незаміжніх дівчат. За наявними відомостями, ці ігри мали локальне значення, а єдиним видом змагань був біг; це єдине достовірне свідоцтво про участь жінок у публічній активності, крім Спарти, аж до римського часу. Участь жінок у бігу документовано архаїчним вазописом і скульптурою; ймовірно, ці змагання носили ритуальний характер і були пов'язані з дозріванням і шлюбним циклом. Участь жінок у релігійних церемоніях поступово привела до формування жіночого хору, зображення якого представлені як архаїчною, так і класичною традицією. Існування окремих жіночих хорів і жіночих танцювально-музичних занять документовано по всій Греції, включно з Аттикою, Беотією і Пелопоннесом. Участь у хорах була відкритою і для заміжніх дам, а жрецький статус (що зазвичай був спадковим) і участь у містеріальних дійствах була відкритою тільки для аристократок, принаймні, до кінця архаїчного періоду[79]. Теофраст повідомляв, що існували конкурси краси для дівчат на Лесбосі і Тенедосі, а також змагання з домоводства[76].

 
Мишель Корнель-младший[en]. Аспасія в оточенні грецьких філософів. 1670-ті роки, Версаль

Оцінка грамотності давньогрецьких жінок практично неможлива, через повну відсутність статистичної інформації. Зображення жінок, що читають і пишуть, зустрічаються у вазописі, проте в наративних джерелах відомості часто суперечливі і завжди уривчасті, без узагальнень. Проте загальновизнаним у антикознавстві вважається факт, що кількість жінок, здатних писати (хоча б власне ім'я як підпис на документі) і — тим більше — читати, значно поступається кількості чоловіків. Соціальна приналежність не може бути індикатором, оскільки в аристократичному середовищі не вимагалося грамотності від жінок; у міру демократизації освіти аристократичний етос став поширюватися на всіх громадян поліса. Скупа літературна традиція практично позбавлена текстів, написаних від імені жінок або адресованих жінкам. Приклад Сапфо є поодиноким винятком[80]. Жінки так чи інакше присутні в житті основних філософських шкіл, але практично не брали участі в розробці, обговоренні та поширенні вчення. Ймовірно, найбільша роль жінок була у піфагореїзмі, дружина і дочки Піфагора також згадуються в античних джерелах як філософині[81].

Спробу реалізації пайдеї в жіночому вимірі можна простежити в світі гетер — жінок, які допускаються на симпосії, і, ймовірно, здатних брати участь у риторичних змаганнях. Однак зображення гетер у вазописі свідчить, що їхні хорові виступи відрізнялися від ритуалізованих, і носили еротичний характер. Якщо гетер допускали до чоловічих ігор, найчастіше це був коттаб. Хоровый характер лесбоських зборів і ступінь залученості в них вільних жінок, а не гетер, дискутується в антикознавстві[82]. Навпаки, специфічну хорову модель жіночої пайдеї, за Клодом Каламом, реалізовано в Спарті. Є підстави вважати, що дівчаток також організовували в хорові групи, очолювані жінками старшого віку і, ймовірно, поетом-чоловіком, у складі яких вони брали участь у численних ритуалах на честь Артеміди, Аполлона, Єлени, Діоніса і Діоскурів. Наскільки перелічені явища були типовими і поширеними, довести, мабуть, неможливо. Практично всі давні автори підкреслювали публічний аспект жіночого виховання в Спарті, аналогічний змагальному залученню юнаків до громадянських цінностей, в тих же Афінах до жінок не застосовний. Те, що Плутарх і деякі інші автори стверджували, що спартанки «показували стегна» і, як і чоловіки, брали участь у деяких церемоніях оголеними, ймовірно, доводить існування рівноцінної системи соціалізації спартіаток, яка має агональний характер. Опосередковано на це вказує нарікання Платона, що спартанок не навчали ткацтву. Втім, А. Волицький вважає останнє риторичним перебільшенням. В «Одіссеї» (IV, 131—135) спартанська цариця Єлена активно займається ткацтвом і вишиванням. Згідно з Павсанієм (III, 16:2), саме спартанські жінки раз у році оновлювали хітон для статуї Аполлона в Аміклах[83].

Теоретичне осмислення освіти в класичну епохуРедагувати

Пайдея як культураРедагувати

 
Оксіринхський папірус 1183 (AM 4097), що містить фрагмент промови Ісократа «До Трапезита» (44-48). Приблизно I століття, Принстонська університетська бібліотека

Ісократ займав відокремлене становище в інтелектуальному житті епохи пізньої класики, — оскільки, як учень одночасно Сократа і Горгія, не займався громадською або політичною діяльністю. Власну школу він відкрив за кілька років до платонівської Академії, і багато займався теоретичною діяльністю, розмірковуючи і створюючи промови[Прим. 7] про характер освіти, поліпшення навчальних програм і методів навчання, займався визначенням справжніх цілей отримання освіти і якостей вчителя. Після тривалого суперництва з Платоном і платоніками, в решті решт, саме концепція і практики Ісократа запанували в грецькому світі, попри те, що «його твори виглядають плоскими і одноманітними», поступаючись платонівським у всіх відношеннях. Проте Джеймс М'юїр саме Ісократа схарактеризував як «батька вільних мистецтв» і просвітителя Афін і Риму. Про те саме свідчив і Анрі Марру[85][86][87]. З 60 приписуваних йому текстів, згаданих римськими авторами, до епохи друкарства збереглося 21, в їх числі 9 послань, адресованих різним особам; промови Ісократа фіксуються в Оксіринхських папірусах[86][88].

Ісократ, як і софісти, був професійним викладачем, який займався цим понад півстоліття (починаючи від 393 до н. е.). Школа його розташовувалася в передмісті Афін біля гаю Аполлона Лікейського (пізніше там оселився Арістотель). Школа Ісократа була відкритою, і залучала учнів з усіх кінців еллінської Ойкумени, включно з Сицилією і Понтом. Повний цикл навчання тривав 3 або 4 роки, плата за нього стягувалася наперед і становила 1000 драхм. Завдяки популярності, а також дарам від знатних учнів, у 356 році Ісократ у судовому порядку був визнаний одним з 1200 афінських громадян, на яких падала літургія триєрархії за законом Періандра[89].

Одним з головних дискусійних питань щодо спадщини Ісократа вважається можливість іменування його ритором. Термін «риторика» був у грецькому лексиконі V століття до н. е., але Ісократ його не використовував. У промовах «До Філіппа» і «Бусірісі», він особливо обумовлював, що не є ритором і роз'яснював, що його відрізняє. Він активно практикував сократичний метод, всі учні Ісократа (прославилися історики Ефор, Феопомп, Андротіон, оратори Лікург, Леодамант) зобов'язані були навчитися добре говорити[84][90]. Ісократ в «Умовлянні до Демоніка» прямо говорить про превалювання розумового розвитку над фізичним, причому останній має служити «не до збільшення сил тіла, але до здоров'я»[91]. При цьому Ісократ був далекий від визнання самостійної цінності освіти: вона має значення тільки в тому випадку і в тій мірі, в якій служить досягненню тих чи інших цілей, в першу чергу політичних[92]. В «Антидозисі» (266) Ісократ свою програму освіти та її мету зводив до «любомудрості»; вивчення філософії сприяє оволодінню мистецтвом політичної риторики. Це доводиться тим, що Афіни досягли величі завдяки перевазі свого законодавства, установ і військової доблесті, отже, це вираз тих якостей, за якими людина підноситься над тваринами, а елліни — над варварами. Досягнення всього цього сприяє засвоєнню практичних суджень і Логосу[84][93].

Ісократ приймав сформовану до нього систему елементарної і середньої освіти, яка, на його думку, має виховувати практичне судження, і готувати до вивчення філософії на вищому щаблі. Філософія тренує душу до сприйняття блага, і зводиться до розуміння суті наук. Ісократ виділяв сім форм знання: політику (включно не тільки з політологією, але й із психологією, соціологією); економіку; математику; природознавство; літературу, релігію і філософію. Історія входила в домен літератури, але вважалася обов'язковою до вивчення, що було найважливішою ісократовою інновацією. Ці галузі знання Ісократ ділив на теоретичні і практичні. Їх вивчення тренує розум так само, як фізична активність розвиває тіло. Молоді люди повинні вивчити еристику, астрономію, геометрію, граматику і музику; дорослі не повинні витрачати на них час, якщо тільки не зайняті викладанням. Самі по собі вони марні і не приносять доходу ні приватних, ні в громадських справах, а також не ведуть до придбання мудрості, однак привчають до точності суджень і зосередження в мисленні[94].

Ісократ переніс у сферу літератури два гомерівських поняття: «приклад» (дав.-гр. παράδειγμα) і «наслідування» (дав.-гр. μίμησις)[95]. Головним методом навчання був моральний мімезис: вчитель є не просто технічним фахівцем, що володіє знанням предмета і навичок, але ще і сам повинен втілювати ті ідеї, яким прагне навчити. Він не вірив, що освіта буде приємною для молодих людей, тому наполягав, що «коріння освіти гірке, а плоди солодкі»[96].

ПлатонРедагувати

 
Дорога в Академію з Кераміка. Фото 2008 року

Платон відкрив власну Академію дещо пізніше від Ісократа (а саме, у 387 році до н. е.), і в наступних століттях освітні моделі цих мислителів конкурували між собою. Якщо Ісократ заклав концепцію відкритої риторичної освіти, Платон — закритої філософської, причому його школа мала багато спільного з релігійною сектою[97]. В молоді роки він мріяв присвятити себе політичній діяльності і, ймовірно, розробляв модель ідеальної держави, яка в реальності найбільше нагадує Спарту. Загибель Сократа і остаточне розчарування в демократії спонукали Платона відкрити власну школу, в якій він збирався виховувати філософів і одночасно — мудрих і добродійних радників для царів, тиранів і республіканських урядів. Платон розсилав запрошення всім правителям грецького світу, а випускники Академії представляли собою подобу політичного братства, узгоджені зусилля яких впливали на реальну політику. Платоніки вплинули на повернення Діона в Сиракузи в 357 році до н. е. [98][99].

Освітня концепція Платона і його теорія і практика виявилася наслідком тривалої еволюції, тому Р. Жураковський зазначав, що найважливішими його педагогічними текстами були, відповідно, «Держава» і «Закони», які маркують початок його теоретичної діяльності як вчителя, і її завершення. Подані в цих текстах системи дуже відрізняються між собою[100]. Платона перш за все цікавила проблема представника еліти — знавця політики, радника при тирані або народного ватажка. Проте, займаючись викладанням протягом 40 років, Платон далеко вийшов за політичні рамки, які приписував сам собі. Згідно з А. Марру, Платон спробував побудувати освітню систему, засновану на понятті істини. Відповідно, істинний правитель визначається за тим, що він володіє справжнім знанням, заснованим на доведеннях. Цей критерій відрізняє справжнього філософа від софіста; лікаря від шарлатана тощо. Іншими словами, тип освіти, розроблений Платоном для правителя, виявлявся придатним для всіх. Знання такого роду докладно трактовано в «Гіппії більшому». У лексиконі Платона термін ἐπιστήμη (наука, знання, засноване на доведенні) протиставляється δόξα, — думці, що ґрунтується на загальноприйнятих уявленнях. Мірилом успішності служить осягнення істини, і арете в платонізмі є осягненням Блага, тобто духовною перевагою. Іншими словами, релігія, наукове знання і дослідження були невіддільні від навчання. Судячи з його діалогів, Платон, як і Сократ, був прихильником активного навчання; Академія була і релігійною громадою, і вищим навчальним закладом, і навіть науково-дослідним інститутом[101].

 
Місце гімнасію в археологічному парку платонівської Академії. Фото 2011 року

Облаштування Академії більш-менш можна уявити на основі наявних джерел. Платонівське братство не було комерційним підприємством, і базувалося на дружніх зв'язках емоційній, якщо не чуттєвій, прихильності між учителем і учнями. За життя Платона Академія була культовою громадою, в якій шанувалися Музи; після його смерті її присвячено культу самого вчителя, шанованого як герой. Тому життя Академії марковано святами, жертвопринесеннями і бенкетами зі суворим ритуалом. Громаду названо за священним гаєм героя Академа, обраним Платоном за його святість. Розташовувалася вона біля початку дороги на Дипілон; поруч були святилища підземних богів, де влаштовувалися похоронні ігри. Статуї і настінні панно (що ілюструють дихотомічну класифікацію живих істот) служили наочними посібниками. Власне, заняття платоніків проходили в гімнасії, і дуже велике місце в них займали симпосіони, оскільки Платон обґрунтовував роль бенкетів у вихованні. При цьому невідомо, наскільки Академія була замкнутою громадою, і чи було їй притаманне співжиття учнів і наставників. А. Марру припускав, що педагогічні програми Платона увійшли до складу його об'ємних теоретичних праць — «Держави» і «Законів»[102].

У педагогічній утопії Платона (немає жодних свідчень, що в його сучасності були зроблені спроби її реалізації) навчання починається з 7-річного віку, і включає гімнастику для тілесного розвитку і мусічні предмети для розвитку душі. У «Законах» танці віднесено до гімнастики, попри їх зв'язок з хоровим співом, однак Платон бажав використовувати танці для дисциплінування молодих людей і введення їхньої енергії в річище гармонії та порядку[103]. Проте важливу роль у своїй програмі Платон відводив інтелектуальним заняттям, від елементарної грамотності до читання класичних авторів. Література включає поезію і прозу (у Платона вперше зустрічається поняття «антологія»), а також мусічні змагання та ігри. Інновацією Платона було включення в коло мусічних предметів математики, яка, на його думку, мала бути присутньою на всіх щаблях освіти[104]. Математика служила найважливішим засобом у вихованні філософа: математичні науки засновані на розумі, і дозволяють відокремлювати нечисленну еліту людей, здатних до абстрактного мислення. Математика також є найважливішим знаряддям «звернення душі» (про це йдеться в VII книзі «Держави», що відкривається міфом про печеру), здатної сприймати істинно-суще, тобто реальність як таку, а не її тінь. Тому Платон негативно ставився до практичного застосування математичних занять, вимагаючи підніматися до більш високого рівня абстракції[105]. Також Платон став першим мислителем, який наполягав на обов'язковості освіти (принаймні початкового ступеня)[106].

АрістотельРедагувати

 
Археологічні розкопки на місці Лікею Арістотеля. Фото 2018 року

Арістотель протягом 12 років (від 335 до н. е.) керував власною школою, заснованою в гімнасії при храмі Аполлона Лікейського. З цією школою тісно пов'язана наукова діяльність Аристотеля, а багато його праць були конспектами дискусій або лекцій, читаних у Лікеї[107]. Власне, однією з важливих інновацій Філософа у справі освіти стало вперше проведене ним розмежування «високої науки та її педагогічного двійника, знання, яке тиражують шкільні програми» (за висловом А. Марру)[108]. Проте найважливішим завданням освіти Арістотель, як і його вчитель Платон, вважав інтелектуальну діяльність, спрямовану на осягнення основ світобудови (обґрунтування чого дано в заключному розділі «Етики»). Будь-яка діяльність, крім філософської, не могла бути самоціллю, однак і шлях до інтелектуального блаженства є строго індивідуальним; в «Етиці» доводиться, що однорідне виховання всіх громадян неможливе, хоча в «Політиці» постулюється необхідність цього[109]. В цілому, Арістотель зберігав укладений в Афінах порядок освіти від нижчого до вищого, але вважав, що слід спортивні заняття звести до мінімуму, необхідного для формування здорового тіла. У VIII книзі «Політики» міститься міркування, засноване на списках переможців Олімпіад. Арістотель стверджував, що в них майже неможливо знайти осіб, які б могли здобути перемогу спочатку юнаками, а потім дорослими чоловіками, бо «молоді люди від постійних непосильних гімнастичних вправ втрачають свої сили»[110].

Елементарну й середню освіту, з наголосом на граматику і малювання, Арістотель (Політика, VIII 1338A, 15) розглядав в утилітарному ключі, оскільки ці заняття служать сходинкою до розумового й естетичного розвитку. У цьому контексті роль музики (Політика, VIII 2, 3) підкреслювалася до такої міри, що Г. Жураковський вважав її надмірною[111][112]. Найважливішою особливістю суджень Арістотеля про освіту було відторгнення прагматичної користі музики, тобто вільнонароджений юнак має навчатися ладів і гри на інструментах не для того, щоб займатися цим професійно. У цьому він цілком дотримувався настанов раннього Платона, визнаючи слідом за ним особливе значення дорійського ладу. У сьомій книзі «Політики» Арістотель запропонував градації ступенів освіти: елементарна від 7 років до настання статевої зрілості, і середньо-вища, одержувана до настання 21 року. В цілому, однак, Арістотель більше писав про елементарний ступінь, а питанням вищої освіти в «Політиці» та «Етиці» присвячено кілька непослідовних пасажів. Один з цих пасажів стосується важливості бенкетів і сисситій у вихованні молодих людей і ролі театру, в який допускати ефебів не можна. Інновацією Арістотеля був зв'язок успішності будь-якого виду діяльності (включно з освітньою) з радістю, що походить від її виконання. Насолода посилює діяльність, бо люди, які працюють з насолодою, краще судять про часткове і точніше його виконують, наприклад: геометрами стають ті, хто насолоджуються геометричними завданнями, і вони краще розбираються в кожній детлі; так само ті, хто люблять музику, архітектуру і тому подібні заняття, будуть віддаватися своїй справі, насолоджуючись нею[113].

Освіта елліністично-римського періодуРедагувати

Елліністичний грецький світРедагувати

ЭфебіяРедагувати

 
Нільська мозаїка, датована I століттям до н. е., свідчить про елліністичну моду на єгипетську екзотику

Анрі Марру так характеризував епоху еллінізму в розвитку грецької освіти:

Антична освіта знайшла свою остаточну форму лише при поколінні, наступному після Арістотеля і Александра Великого. Ця класична її форма була, кажучи загалом, і остаточною. Вона залишиться, можна сказати, незмінною, або, принаймні, якщо в її історії можна відзначити певний розвиток (хронологію якого, на жаль, встановити важко, через відсутність досить багатої і рівномірно розподіленої документації), вона буде лише завершенням розпочатого раніше процесу, розгортанням, виявленням рис, вже наявних хоча б у зародку. <…> Освіта, залишаючись перш за все моральною, стає більш книжною і, як природний наслідок, більш шкільною. Школа, зміцнюючись і розвиваючись як установа, поступово витісняє молодіжний клуб з його характерною атмосферою особистих, більшою чи меншою мірою любовних відносин між старшим і молодшим[114].

Елліністична епоха характеризується таким протиріччям: при розширенні ареалу полісів (аж до Середньої Азії) традиційні античні рамки полісного соціуму і культури виявилися розмитими або зламаними. Політика еллінізації, яка тривала і в римську епоху, виражалася у створенні центрів міського життя грецького типу. Проте поліс перестає бути фундаментальною категорією буття, вищим мірилом стилю життя і культури. Тому для античних інтелектуалів було властиво визначати себе не як підданих Лагідів або Селевкідів, а як «громадян світу» (дав.-гр. κοσμοπολίτης), причому цей термін аж до римських часів мав сильну негативну конотацію: вихід за межі поліса, а не ствердження єдності людства. Відтепер єдиним мірилом цінностей стає сама людська особистість, яка потребує для свого розвитку найдосконалішої форми. Формулу цього стилю життя і культури вивів пізньоантичний філософ Плотін:

  як скульптор ліпить і прикрашає свої теракотові фігурки, так для людини найважливіше завдання — ліпити свою власну статую.  

Освіта, позначувана терміном «пайдея», стала означати не просто розвиток дитини, але й результат комплексних зусиль, які тривають протягом усього життя людини. Надалі, коли Цицерон і Варрон перекладали термін παιδεία на латинську мову, вони обрали для нього латинський еквівалент humanitas. Анрі Марру тому прирівнював поняття «грецька освіта» та «грецька культура», оскільки при заснуванні нових полісів елліни починали зі створення освітніх установ — мусічених шкіл і гімнасіїв[115].

Фінансування елліністичної освітиРедагувати

Найважливішою відмінністю елліністичної освіти від архаїчної й класичної еллінської був її санкціонований державою характер. Ще Арістотель у «Політиці» зобов'язував правителів оформляти освітню систему особливим законодавством; в елліністичних державах шкільне законодавство стає атрибутом цивілізованої держави[116]. Повний цикл елліністичної освіти тривав від семи до дев'ятнадцяти-двадцяти років. Аристотель використовував для розвитку людської особистості класифікацію, що нагадує гіппократову. До семи років дитина виховувалася в сім'ї, на жіночій половині будинку. Від семи років до «змужніння» тривав етап початкової освіти; наступний за ним етап завершувався ефебією — періодом обов'язкової військової служби, яка оформлювала цивільну і військову зрілість людини. У птолемеївському Єгипті початок ефебії був приурочений до 14-річчя, в Афінах вона зазвичай охоплювала дворічний період від 18 до 20-річного віку. Роки між настанням статевої зрілості і вступом в ефебіюІ Исократ і Арістотель включили в цикл середньої освіти, який мав прищепити молодій людині загальну культуру і закладав фундамент вищої освіти. Остання передбачала певну спеціалізацію, а саме: в галузі риторики, філософії та медицини. Крім того, в Александрії, Пергамі і (в римську епоху) в Афінах існували науково-освітні установи — мусейони, — в яких найкваліфікованіші вчені на державній службі вели дослідження і збирали навколо себе учнів[117][118]. Саме в Єгипті система освіти перебувала під максимальним контролем царської влади, оскільки за винятком Александрії, в державі Лагідів статус поліса мали Навкратіс, Птолемаїда і Паретоній (імовірно). Школи і гімнасії в цих містах перебували під царським заступництвом та утримувалися за громадські кошти і пожертви колишніх випускників. Ефебія найкращим чином вивчена лише в Афінах; імовірно, ця модель вважалася зразковою[119].

Час виникнення афінської ефебії невідомий, у V—IV століттях до н. е. цей термін мав інше значення: мобілізаційні заходи для молоді. Після битви при Херонеї ефебію реформовано в інститут, схвалений афінською владою між 337—335 роками до н. е. В наступне десятиліття інститут регулярно діяв і описаний Арістотелем у «Політиці». Кожного року в демах складали списки юнаків, які увійшли у вік громадянської зрілості, які звіряли в Буле. Далі мобілізованих юнаків на рік поміщали в пірейські казарми, де вони проходили військову виучку; на другий рік вони брали участь у польових зборах, несли караульну службу або допоміжні функції у бойових діях. Ефеби утримувалися за рахунок держави і мали єдину форму[120]. Однак після початку македонської гегемонії, військові функції ефебії швидко втратили значення і вона перетворилася на установу соціалізації аристократичної молоді. Судячи з написів 269—268 року до н. е., перебування в ефебії скоротилось до року і вона перестала бути обов'язковою. Епіграфічні джерела показують коливання чисельності ефебів: у 269 році — 33, в 249—248 році — 29 і 23 — до 244—243 років до н. е. Проте написи 128—127 року показують 107 ефебів, і до 110-х років чисельність стабілізувалася приблизно на рівні 120—140 осіб. Від 119—118 року до н. е. в число ефебів стали допускати іноземців, це були сини сирійських та італійських купців, але їх заносили в окремі списки та не допускали на спортивні змагання. За словами А. Марру, ефебія в II—I століттях до н. е. остаточно перетворюється на установу для знатних і багатих громадян і негромадян, тому її коректно порівнювати з британськими пансіонами XIX століття. Після перетворення ефебії на вищу школу, спортивні дисципліни, як мінімум з II століття до н. е., стали доповнюватися риторикою і філософією. Рівень інтелектуальної підготовки був порівняно неглибоким, оскільки членами ефебії були сини еліти, які не дбали про професійне застосування своїх знань[121].

Поза Афінами за епіграфічними даними ефебія існувала більш ніж у 100 полісах, від Массілії до Понта, причому відмінності були відносно невеликими. У Спарті, Кирені і на Криті ефеби носили інші назви, іноді відрізнявся термін перебування (у Кизику — два роки, а в Аполлоніді[прояснити] і на Хіосі, імовірно, три). Ефеби брали активну участь у релігійному житті: у процесіях, співаючи хором гімни. В азійських царствах ефебія перетворилася на інститут підтримки та виховання грецької ідентичності в оточенні «варварів»; тому в Римському Єгипті інститут зберігся і став офіційною установою в муніципіях — нащадках грецької полісної організації. Коли первосвященик Ясон у 174 році до н. е. спробував еллінізувати Єрусалим, він почав зі створення корпусу ефебів з місцевої знаті, і прилучення їх до спортивного суперництва. Реліктові сліди ефебії фіксувалися ще в IV столітті н. е. в Пафлагонії й Оксіринху, — приблизно через півстоліття після її зникнення в Афінах. Із зазначених причин ефебія інтегрувалася з полісною політичною організацією, і глава ефебії — гімнасіарх — завжди представляв найбільш впливових і багатих громадян. У Римському Єгипті гімнасіархія очолювала ієрархію муніципальних посад; вона зафіксована за документальними свідченнями більш ніж у 200 поселеннях, включаючно з єгипетською «хорою», позбавленою самоврядування[122].

Вища освітаРедагувати

 
Афіни. Вид на Стою Аттала (ліворуч) і Акрополь (праворуч). Фото 2008 року

Державний контроль над системою освіти в епоху еллінізму суперечив чинній архаїчній економічній системі. Іншими словами, рабовласницька економіка не мала в своєму розпорядженні ресурсів, зокрема адміністративних, щоб підтримувати громадську освіту. Тільки ефебія, що базувалася на гімнасіях (в Афінах їх було три) створювалася і підтримувалася державним коштом. Таким чином, середня і початкова освіта, як і в класичну епоху, залишалася приватною. Тому полисній владі доводилося використовувати механізм меценатства (евгемеризму). В античних містах існували фонди, поповнювані приватними особами, які покривали витрати на релігійні церемонії, утримання громадських будівель; з джерел відомі принаймні чотири випадки створення фондів на шкільні потреби. В кінці III століття якийсь Політр подарував місту Теосу 34 000 драхм, які, розміщені під 11,5 %, мали давати дохід близько 3 900 драхм, призначений для оплати викладачів, причому умови утримання кожного з них визначалися в статуті фонду окремо. Тоді ж якийсь Евдем з Мілета пожертвував рідному місту 60 000 драхм під 10 % у державному казначействі. З 6000 драхм доходу від відсотка 3 360 мали ассигнуватися на оплату викладачів (по чотири викладачі гімнастики і літератури), а решта мала піти на релігійні церемонії, пов'язані з жертвопринесеннями. У двох інших випадках II століття до н. е. дарування, як приватні особи, здійснювали царі. Цар Пергама Аттал II, ще будучи співправителем Евмена II, пожертвував у Дельфи 18 000 драхм під 7 %, які мали піти на оплату вчителів початкового циклу. Той самий Евмен II подарував родосцям 28 000 медімнів зерна; виручка від його продажу мала піти на оплату праці міських вчителів. Полібій дорікав жителям Родосу за те, що вони прийняли цей дар[123].

Написи з Теоса та Мілета дозволяють судити також про чисельність вчителів, суму їхньої винагороди та способи зарахування на посаду. У Мілеті III століття до н. е. бажаючі отримувати платню від міста зверталися до педонома, і далі кандидатів обирали загальним голосуванням громадян. На Теосі механізм був аналогічним, однак наставників військової справи призначали спільно педоном і гімнасіарх за згодою народних зборів. У Мілеті засновник фонду встановив також урочисту церемонію на його честь, яка проводилася раз у п'ять років, причому після його смерті розпоряджатися там мав старший з його нащадків. Однак, на відміну від англосаксонських піклувальників, античні жертводавці, навіть царського статусу, не втручалися в питання шкільної організації та керування. З цього А. Марру робив висновок, що описані чотири випадки не були типовими для елліністичної епохи, оскільки належали до конкретного періоду 200—160 років до н. е. Мусічні школи і палестри, переважно очолювані приватними особами, називалися за іменем власника. Чи не єдиним винятком була «школа Діогена» в римських Афінах — публічна середня школа, в якій молодих людей готували до ефебії; рівень підготовки учнів тут оцінювали публічними випробуваннями (зокрема й інтелектуальними), що проходили під керівництвом стратега[124].

Як наслідок, навіть для функціювання ефебії в нормальному режимі, елліністична, а потім і римська влада була змушена вдаватися до літургій. Гімнасіарх в Афінах часто був багатим громадянином, зокрема ефебом, на якого суспільство поклало обов'язок за свій кошт утримувати заклад. Навіть якщо гімнасіарх був чиновником, що розпоряджався певною сумою з міського бюджету, найпевніше, непередбачені витрати йому доводилося покривати своїм коштом. Найчастіше такі посади ставали спадковими, причому особиста компетентність не мала значення. Іноді посада могла дістатися у спадок і жінці, і навіть маленькій дитині — спадкоємцю великого статку. В муніципіях Римської імперії заможна еліта змушена була сплачувати суспільні потреби примусово і держава законодавчо вводила каральні заходи за ухилення від муніципальних витрат[125].

Методи та зміст елліністичної освітиРедагувати

Початкове навчання
 
Вощена дощечка з античної школи зі зразком для переписування. Наведено два рядки Менандра. II століття? Британська бібліотека, Add. 34186[126]

Методи елементарного навчання в Греції зазнали мало змін з архаїчної епохи. Початкове навчання грамоті здійснювалося за допомогою вощених дощечок, на яких писали стилосами (кістяні та металеві стилоси знаходять по всій грецькій ойкумені); папірус, вироблений в Єгипті, був дорогим і недоступним для більшості населення. І на дощечках, і на папірусних аркушах і сувоях писали, поклавши їх на коліно, що неодноразово зафіксовано в творах античного мистецтва. Книгами користувався тільки вчитель, який давав списувати або диктував необхідні уривки з різних творів. Оволодіння грамотою було складним і трудомістким і займало 4-5 років[127]. Спочатку учень вчив в алфавітному і зворотному порядку назви букв, що збігалося з навчанням рахунку, бо цифри і числа записувалися літерами. Щоб навчитися рівно писати, учні керувалися лінійками, зробленими вчителем на вощеній дощеччці (згадував про це і Платон у «Протагорі», 326). Графіті, остракони й інші сліди алфавітних вправ в достатку виявляються під час розкопок[128]. Саме в епоху еллінізму складається загальногрецьке койне і єдиний алфавіт і орфографічна норма на основі мілетської. Судячи з розкопок у Херсонесі, у першій половині V століття до н. е. у місті ще не було мусічної школи, а приватні вчителі користувалися абетками[en], які вивчали в полісах, звідки були родом, — мегарскою й іонійською[ru]. У творі «Про Демосфена» (гл. 52) Діонісій Галікарнаський описав алгоритм навчання грамоті, який був єдиним у всьому грецькому світі і підтверджується археологічними знахідками в Причорномор'ї. На шийці амфори III століття до н. е. з острова Березань збереглися сліди цілого уроку (уламки амфори використовували для письма). Спочатку школяр вирізав своє ім'я — Фок — і повторив першу букву імені. Потім зробив вправу на склад «κακ», написавши його кілька разів і відокремлюючи один склад від іншого крапками. Це підтверджує описаний у стародавніх авторів метод заучування по складах. Потім школяр вирізав слово τύποι (письмена), а нижче виконав вправи, в які входили слова з двох або трьох букв: ὗς (кабан), ὡς (як), μύς (миша). Він писав деякі слова в називному і родовому відмінках, зробивши дві помилки, і закінчив вправу довшим словом ἐπικουρίη (допомогу). Подібні графіті виявляють у всьому грецькому світі[129]. Далі переходили до заучування епічних текстів, найчастіше гомерівських[130]. Читання об'ємних текстів ускладнювалося тим, що слова не відділялися одне від іншого, розділові знаки використовувалися рідко, іноді було незрозуміло, де закінчувалися речення і де починався і кінчався який-небудь граматичний зворот. У драматургічних творах потрібно розділяти репліки різних персонажів і визначати поетичні розміри, які могли змінюватись. Такі навички здобувалися вже на середній або вищій стадії освіти, а громадянин, що здобув початкову освіту, міг розібрати і скласти невеличкий текст, створюваний за певними правилами, наприклад, ділові нотатки, просту угоду купівлі-продажу або лист побутового змісту[127].

 
Зображення музи за читанням на беотійському лекіфі роботи Вазописця Клюгманна. Близько 435425 рр. до н. е. Лувр. Париж

Подібно дорослим чоловіків, хлопчики, які одержували освіту, починали день на світанні і проводили більшу частину світлого часу доби у школі і палестрі. В сім'ях середнього достатку і вище, до хлопчиків приставляли раба-педагога, який проводжав свого підопічного, ніс його речі, стежив за виглядом і поведінкою. Наприклад, згідно з Плутархом («Демосфен», 5), підлітком, за згодою педагога, Демосфен ходив на судовий процес, де виступав знаменитий оратор Калістрат. Останній мав право карати свого підопічного, тому на аттичних вазах педагог нерідко зображувався з палицею. Тілесні покарання широко застосовувалися в навчальному процесі, ймовірно, вчитель міг карати учнів і на прохання батьків. У вазописі є зображення дітей і підлітків, яких б'ють палицею або сандалією[131].

Середня освіта

На етапі середньої освіти учень відвідував граматичну школу, вчителя музики і педотриба, тобто тренера з атлетики. В коло середньої освіти входили також геометрія, астрономія, які мали практичну спрямованість: перша була потрібна громадянину під час купівлі, продажу і застави земельних ділянок і під час суперечок про межі землеволодінь, а практична астрономія використовувалася для вимірювання часу (наприклад, при зміні варти), встановлення термінів аграрних робіт, орієнтуванні в морі тощо. В середній школі грецькі громадяни знайомилися зі школярським літературним каноном, до якого входили епоси Гомера і Гесіода, класична поезія Алкея, Сапфо, Архілоха, Піндара, трагедії Есхіла, Софокла та Евріпіда. Їхні тексти були написані високим стилем, зустрічалися слова і звороти, які не вживаються в повсякденному мовленні, тому до програми входили вправи з написання окремих слів; використовувалися і списки застарілих слів і висловів, імен божеств, героїв і географічної термінології[132]. Завдяки шкільному вишколу, навіть у римську епоху громадянам середнього достатку була доступна класична культура, що підживлювало мусічні змагання, які проводилися, зазвичай, у театрах або храмах. Особливе місце в освіті, як і раніше, займали поеми Гомера, кількість папірусів з якими значно перевищує тексти інших авторів[133]. У «Бенкеті» Ксенофонта (I, 3) Нікерат повідомляє, як його батько, піклуючись про те, щоб із сина вийшов хороший чоловік, змусив його вивчити всього Гомера, і в зрілі роки він пам'ятав «Іліаду» Й «Одіссею» напам'ять. Діон Хрисостом в одній з промов казав (XVIII, 6), що Гомер «є початком, серединою і завершенням усього; і хлопчикові, і чоловікові, і старцю він дає те, що кожен в силах узяти в нього». Епос сприймався як підручник, який вимагав наслідування ідеальних героів, виховував громадянина, що здобув славу за життя і заслужив подяку співгромадян[134]. В епоху еллінізму до шкільного канону додалися прозові твори істориків і ораторів, які привчали до переконливої і красивої публічної промови. Іспитів у школах не було, проте учнів привчали до агональної конкуренції, час від часу влаштовували поетичні й музичні змагання, а в палестрах — спортивні. Агони приурочувалися до релігійних свят, наприклад, Апатурій, поширених в Іонії й іонійських колоніях на Понті[135].

Марк Тулій Цицерон і римська освітаРедагувати

Вивчення вищої освіти в античності вкрай ускладнене низкою обставин. Аналогом сучасного закладу вищої освіти був Александрійський мусейон, розкопки якого велися від 1980-х років. Знахідки 2006 року належали до пізньоримської і візантійської епох IV—VII століть, тому судити про вищу александрійському освіту попереднього періоду випадає лише за аналогією і на підставі вкрай мізерних матеріальних даних. На розкопках виявлено 20 аудиторій, які мають як прямокутну, так і напівкруглу форму; вздовж стін розташовувалися спільні лави для учнів, зазвичай у два-три ряди. У центрі розташовувалося піднесення для викладача, причому в одній з аудиторій до нього вело шість сходинок. Також поряд був кам'яний блок, призначення якого неясне, бо він занадто малий для того, щоб на нього могла стати людина. Можливо, це була основа для пюпітра. Судячи з «Життя Плотіна» Порфирія, учитель, як і в пізніших середньовічних університетах, читав книги вголос. Християнський ритор VI століття Захарія Схоластик наводив деякі подробиці: зазвичай александрійські ритори читали лекції перші чотири дні тижня, а філософи — у п'ятницю, софісти ж працювали вдома[136]. Мусейони інших міст були більш спеціалізованими: в Ефесі II століття славилася медична школа, представники якої називалися «медиками Мусея» (οἳ ἀπό τοῦ Μουσείου ἰατροί). До IV століття в творах Лібанія і Фемістія термін «мусейон» стає родовим позначенням школи взагалі[137].

Археологічно поява нових форм освіти фіксується в Афінах II—I століть до н. е. В ефебії в той період починаються «уроки» (σχολαί), лекції (ἐπιδείξεις) і «слухання» (ἀκροάσεις), які проводилися в приміщенні гімнасію з залі з екседрою, який іменувався дав.-гр. ἀκροατήριον (лат. auditorium). Афінські написи періоду 122-38 років до н. е. містять привітання народного зібрання на честь ефебів, які були старанними «на уроках грамматиків, філософів і риторів, як і на інших лекціях»[138]. Для античної вищої освіти панівними були дві дисципліни — риторика і філософія, які викладалися в Афінах спільно. При цьому поступово стиралася межа між настановою юнакам і публічними читаннями для освіченої публіки; проте в написах є відомості про найнятих фахівців, які послідовно читали курси ефебам протягом року. Поступово з'явилися навчальні бібліотеки, причому в афінському Птолемайоні кожен випуск був зобов'язаний надати для неї сто книг. У списках і каталогах, що частково збереглися, згадуються тексти Гомера та Евріпіда, інші класичні драматурги, комедії Менандра, і праці риторів, філософів та істориків. Навчальні бібліотеки були також на Теосі і Косі[139].

Зміст вищої риторичної освіти, відрефлексований та стандартизований Ісократом і Арістотелем, не мав у наступні століття глибоких змін[140]. Теоретичний вступ був роздрібненим, включно з засвоєнням великого теоретичного лексикону: «знаходження, розташування, висловлювання, запам'ятовування і дія», причому в «знаходження» входила теорія загальних місць[141]. Риторика мала власний канон десяти аттичних ораторів, який мав значний вплив на рукописну традицію; оратори й історики вважалися найважливішими зразками для наслідування в риторичній школі. З часом це призвело до виникнення так званої другої софістики і аттицизму. Також у римську епоху риторична освіта все більше відривалась від реальної політичної чи судової практики, зводячись до декламації (так на латинську мову перекладалося грецьке слово μελέται — «вправи»). Елліністичні ритори пропонували вельми химерні теми для міркування, наприклад: «філософу вдалося переконати тирана покінчити з собою, він вимагає винагороди, обіцяної законом для тираноубивці, чи має він на це право?»[142].

Існувала і структурно організована філософська освіта, формалізована за трьома основними напрямками. По-перше, це власне філософські школи — релігійні секти, що становлять якусь подобу ордена навколо культу засновника. Спадкоємність чотирьох основних античних шкіл філософії — платонічної, перипатетичної, епікурейської і стоїчної — можна простежити безперервно аж до кінця Античності. Всі чотири базувалися в Афінах, але мали філії в багатьох містах. По-друге, філософії навчали індивідуальні наставники, які вели свою діяльність у місці свого перебування. Так, Епіктет, вигнаний з Риму при Доміціані, оселився в Нікополі і відкрив там школу; у часи Пізньої Античності і міські власті прагнули утримати в себе популярних філософів і підтримували їхні школи. Нарешті, були й мандрівні філософи, які проповідували перед народом, але їх не можна віднести до представників вищої філософської освіти, хоча вони й могли сприяти інтересу до неї[143]. Навчання в будь-якій філософській школі включало загальний вступ, який найчастіше мав еклектичний характер, а далі починалася індоктринація, яка включала екзо- і езотеричний бік. На першому етапі учень вивчав і коментував класиків секти, найчастіше, засновників, — Платона, Арістотеля, Епікура, Зенона або Хрісіппа (у стоїків). Повний курс включав логіку, фізику і етику, — триєдину теорію пізнання, вчення про космос, мораль. Цю схему вперше увів у платоніків Ксенократ, а потім її прийняли всі школи. На відміну від риторичної освіти, філософія не переходила у філологію, оскільки наставник говорив від власного імені, і передавав учням своє особисте розуміння мудрості попередників і роздумів над ними. На завершальному ступені навчання було індивідуальним, коли вчитель перетворювався на наставника і духовного керівника. Саме в колі філософів найбільше збереглася давня традиція виховного Ероса[144].

Римська освітаРедагувати

ПередісторіяРедагувати

 
Стовпчик «чіппо» з етруським написом (inv. 2013.4.350). Біля VI століття до н. е. 27 × 17 × 17 см. Рим, Національний музей вілла Джулія

Імовірно, писемність з'явилася в Італії завдяки грецьким поселенцям і купцям у VIII столітті до н. е. Найдавнішим свідченням є графіто з Габіїв (Лацій), яке тривалий час інтерпретувалося як грецьке (епітет εὔλιν(ος)) або діонісійське привітання (εὐοῖν). Однак 2004 року Джованні Колона припустив, що напис латинський (ni lue, «не розв'язуй мене»), що підтверджує відомості Плутарха («Ромул», 6:2), що Ромул і Рем вивчали grammata (грецькі літери) саме в Габіях. Також приблизно з VIII століття до н. е. існувала етруська писемність, заснована на одній з грецьких традицій, а саме евбейській[145]. Значне число етруських написів збереглося у великих храмах, однак немає підстав пов'язувати гіпотетичні школи зі святилищами. У храмі Юнони Соспіти в Ланувії виявлено найраніший латинський абецедарій, що датується кінцем VI століття до н. е.[146] Становлення власне римської системи навчання грамоті припало, ймовірно, на час складання Законів XII таблиць, які виставили на Форумі, щоб кожен міг ознайомитися з їх текстом. В історії Віргінії Тіт Лівій (III, 44-58) згадував, що вона відвідувала граматичну школу (litterarum ludi) на форумі, коли на неї зазіхнув Аппій Клавдій. Закони використовувалися як тексти для початкового навчання грамотності ще в часи Цицерона (Про закони, II, 59). Тіт Лівій і Плутарх згадували про школи IV століття до н. е., описуючи війни Фурія Камілла проти Тускула і вольсків («Історія Риму» V, 27 і VI, 25:2; Плутарх, «Камілл», 10:3-5). На цей самий періоду припадає остаточна стабілізація латинської мови та писемності, про що свідчить абецедарій з Альзиума[en][147].

Епоха Республіки. Катон СтаршийРедагувати

До дискутованих в антикознавстві питань належить ступінь розриву традиції при зіткненні латинян з грецькою культурою. Так, Луцій Анней Флор стверджував, що поворотним моментом тут став тріумф Манія Курія Дентата 278 року до н. е., присвячений перемозі над Пірром. У цьому тріумфі римлянам вперше представлено статуї і скарби з Тарента. Таким чином, традиційно високий статус грецької культури вперше супроводжувався доступністю грецьких виробів і рабів після розграбування все більшого числа полісів в Італії та на Балканах. Светоній у творі «Про граматиків і риторів» (1: 1-2) стверджував, що першими професійними викладачами в Римі були Лівій Андронік і Квінт Енній, які самі були греками за походженням, і вперше стали навчати як удома, так і в громадських місцях двома мовами; вони ж стали першими римськими літераторами. Посол Пергаму Кратес Малоський поклав початок латинським граматичним дослідженням за грецьким зразком. Светоній прямо заявив, що поезія і граматика тісно взаємопов'язані: вони призначалися для розвитку мовлення учня через читання (praelegere, legere), коментування (commentari), і аналіз та переклад (interpretari) текстів. Цицерон також згадував у «Тускуланських бесідах» (1:3), що високу культуру римляни сприйняли пізно; в класичну форму це втілилося в посланні Горація[Прим. 8] (Epist. II 1, 156—157)[148]. Він же стверджував, що коли афіняни відправили в 155 році до н. е. в Рим трьох видатних риторів (Карнеада, Діогена Вавилонського і Крітолая), римляни були вкрай зацікавлені в них, а лекції відвідував навіть Марк Порцій Катон Старший, який суворо засудив перекладача — сенатора Манія Ацилія. Перекладаючи настанови грецького посла на латинську мову, Маній тим самим уподобився рабу або найманому технічному фахівцю. У самого Катона був раб-грек Хілон, який керував власною школою (Плутарх, Катон Старший, 20:1)[149].

Енріка Ск'ярріно протиставляла досвід Луція Емілія Павла, який рішуче виховував своїх синів у грецькому дусі, залишивши їм велику трофейну бібліотеку, і Катона Старшого. Е. Ск'ярріно зазначає, що на похоронах Луція Емілія поставлено п'єсу «Брати» Публія Теренція Афра, яка була обробкою грецького оригіналу Менандра, що може бути витлумачено як поворотний момент в інтеграції римської аристократії в загальногрецьку культуру. Катон вельми вибірково ставився до останньої, хоча його промови і багато творів (особливо «Начала») були складені за еллінськими зразками. При цьому він розглядав Афіни як периферійне відносно Риму місто, чиє населення чуже й вороже. Особливу огиду цензора Катона викликала грецька медицина, а медиків він іменував змовниками і отруйниками. Тому він відстоював традиціоналістську модель сімейної освіти і виховання: особливо Катон турбувався, щоб його син не потрапив до рук рабів і не зазнав від них фізичного або словесного впливу. Катон пишався тим, що сам отримав сімейну освіту і відточив красномовство, відвідуючи судові засідання. Сина він розвивав фізично вправами з метання списа, боротьби та плавання; ймовірно, частина його особистого досвіду (зокрема рекомендації щодо дієти, медицини та шаблони юридичних контрактів) увійшла до трактату «De Agri Cultura»[150][151].

КвінтіліанРедагувати

 
Промова Цицерона проти Катіліни. Фреска Чезаре Маккарі[ru] в римському Палаццо Мадама, 1889

На одностайну думку антикознавців (включно з Моммзеном і Друманом), Цицерон займав найважливіше місце в самоосмисленні римської культури та підвищенні її в державі, що завоювала більшу частину басейну Середземного моря[152]. Цицерон на практиці реалізував розвиток триєдиної античної особистості (письменник-філософ, ритор і політичний діяч, і фізично розвинена людина), і працював двома мовами — латинською і грецькою. Почавши освіту в рідному домі, він продовжив її в Римі в 14-річному віці, куди його відправив батько, і завершив на грецькому Сході[en], досягнувши 29 років. Свою латинську освіту він почав з вивчення напам'ять Законів XII таблиць і відвідуючи театральні вистави і храмові свята. Светоній стверджував, що Цицерон бажав учитися в латинській риторичній школі Луція Плотія Галла, але друзі вмовили його отримати грецьку освіту; імена наставників невідомі. Ораторське мистецтво і юриспруденцію Цицерон осягав у домі Луція Ліцинія Красса, який мав грецьку освіту і навіть у побуті надавав перевагу грецькій мові. Цицерон рідко згадував про свої фізичні заняття, але відомо, що він вправлявся у грі з м'ячем, бігу, плаванні та метанні списа; військова служба його була короткою. Музики, діалектики і математики його навчав стоїк Діодот, який жив у будинку Цицерона до смерті. Між 79-77 роками до н. е. Цицерон здійснив подорож у Грецію (разом з братом Квінтом і Титом Помпонієм Аттіком), де протягом шести місяців відвідував Антіоха Аскалонського в афінській Платонівській академії, далі навчався в Смирні і на Родосі. Цей досвід він вважав життєво важливим для людини, що бажав присвятити себе ораторському мистецтву[153].

Цицерон розробив відносно послідовну теоретичну систему, що описує виховання і навчання громадського діяча, яку, однак, так і не оформив у єдиному тексті. У трактаті «Про оратора» він нарікав, що доля не дозволила йому цілком віддатися головному покликанню — теоретичним науковим заняттям[154]. За своїм культурними уподобаннями Цицерон був грекофілом, згідно з його «Державою» (III, 3, 5), «вищої досконалості» досягає той, хто прагне злити в один потік «національну доброзвичайність і вищу грецьку культуру»[155]. Це виражалося, зокрема, в демонструванні переваги римських сімейних цінностей та виховання: сім'я — комірка держави, що існує для держави і з нею нерозривно пов'язана. Тим самим величезні права pater familias державою санкціоновано; звідси ж випливає безумовна перевага домашньої освіти над державною. При цьому Цицерон безумовно засуджував Римську державу за байдужість до питань освіти громадян. Він цілком поділяв з грецькими теоретиками фінальну мету освіти — підготовку громадських діячів, вождів Республіки і ораторів. В його працях помітно зрощення елліністичної філософії і риторики, коли в трактаті «Про оратора» (I, XI) Цицерон зближує поняття оратора і філософа, і доводить, що Платон був і найбільшим оратором. При цьому він усвідомлював, що римський оратор, юрист не в змозі охопити всю філософію, тому пропонував низку практичних рад (XV, 68): з трьох частин філософії — фізики, логіки і риторики — обирати останню, бо «відділ про життя і характери оратор має вивчати весь з однаковою ретельністю». Іншими словами, державний діяч повинен мати загальногуманітарну і вужчу — юридичну освіту; особливо ж слід вивчати Арістотеля і його етику, встановлюючи її глибокий зв'язок з риторикою. Дисципліни, що виходять за межі гуманітарного циклу, Цицерон відносив до галузей спеціального знання, і в «Тускуланських бесідах» рішуче протиставляв римлян грекам за те, що вони керуються критеріями практичної користі, а не умовиводами[156].

Система початкової та середньої освіти періоду ІмперіїРедагувати

 
Фрагмент надгробка з Ноймагена із зображенням вчителя і трьох дисципулів. Приблизно 180—185 роки н. е. Рейнський державний музей Тріра[de]

Римська література I—II століття дозволяє реконструювати характерні риси латинської освіти цього періоду. Наприкінці періоду Республіки під прямим впливом елліністичної системи склалася система граматичного та риторичного навчання, узагальнено іменованого ludi. Початкові школи були доступні дітям римських громадян середнього достатку, причому обох статей; навчання проводилося спільно. Проте протягом тривалого часу держава залишала освіту на відкуп приватних осіб, всіляко заохочуючи домашнє навчання. В цьому плані початкові школи за своїм статусом не відрізнялися від ремісничих майстерень, відповідним було й ставлення до вчителя (зазвичай він іменувався primus magister, magister ludi, або litterator); зовні це виражалося у вкрай скромній оплаті вчительської праці. Важливі відомості тут повідомляв Ювенал: початковий внесок вчителю початкового циклу дорівнював одному асу. Ніякої державної регламентації оплати також не було. Лише в правління Антоніна Пія докладено зусиль до поліпшення становища вчителів у граматичних і риторичних школах, але і в його указах особливо зазначалося, що ці пільги та привілеї на початковий цикл не поширюються. Проте реальна оплата залежала від ступеня конкуренції, соціального становища вчителя (раба, вільновідпущеника чи громадянина) або його репутації. Найчастіше плата нараховувалася щомісячно з числа фактично проведених занять, а, крім того, учителеві було прийнято підносити подарунки в день квінкватрій (з нього починався навчальний рік), на Новий рік, і так далі[157]. Як і в Греції, у римських містах школи не мали окремих приміщень, розташовуючись на терасах, портиках і подібних місцях. Навчальний день відрізнявся тривалістю, починаючись на світанку, але джерела дуже суперечливі в деталях, що, ймовірно, вказує на повну відсутність однаковості; всі джерела сходяться лише в тому, що широко застосовувалися тілесні покарання. Горацій у «Сатирах» (I, 6, 72) згадує, що навчальний рік тривав 8 місяців, а в Марціала цьому є підтвердження, і показано, що канікули тривали все літо аж до 15 жовтня[158]

Граматичні та риторичні школи підвищували свій статус, проте не утворюючи, мабуть, стрункої системи. Середня освіта починалося приблизно в 12-річному віці, про що свідчить Марціал, якого навчили грамоті батьки, а потім віддали в граматичну школу в Тарраконі. Судячи з едиктів Антоніна Пія, середні школи могли бути двомовними (латино-грецькими) або з викладанням лише грецькою мовою; з'являлися і школи тільки латинської мови. Цикл середньої освіти тривав близько чотирьох років, після чого вона могла перерватися або продовжуватися на вищому щаблі. Цикл середньої освіти переривався приблизно на середині військовою повинністю, яка для представників патриціїв і вершників була обов'язковою, якщо тільки молодий чоловік бажав зберегти права і переваги. Попри деякі судження Сенеки, точно реконструювати програму римських граматичних шкіл неможливо[159]. Деяке уявлення про коло читання освічених людей можна отримати з листів Плінія Молодшого. З цього джерела випливає, що грецькі автори обмежувалися школярським каноном, включно з Гомером, Еврипідом, Менандром і поетами-александрійцями, з прозаїків — Ксенофонтом, Платоном, Геродотом, Фукідідом, Ісократом і Демосфеном. В епоху Августа складається аналогічний латинський канон, в якому роль національного епосу зайняли «Енеїда» і «Георгіки» Вергілія; поруч з ним поміщено Горація, за Ювеналом скульптурні бюсти цих двох були неодмінним атрибутом латинських шкіл (бюст Гомера позначав грецьку граматичну школу). В число зразкових поетів включено Лукана і Стація[160]. Ювенал стверджував, що вчителям-грамматикам винагорода виплачувалася лише один раз на рік, й іронічно порівнював її суму з тією, що отримував за один день «переможець із цирку», та ще й в умовах, коли батьки прагнули контролювати діяльність викладача[161].

Жіноча освіта в Стародавньому РиміРедагувати

 
Лист розкішного рукопису Квінтиліана «Риторичні настанови». 1477, Флоренція, Лауренціана

Квінтиліан — автор «Настанови оратору» (Institutio oratoria) — зберігав репутацію видатного латинського ритора від I століття н. е. до епохи Ренесансу. Про успішність діяльності Квінтіліана свідчать його учні — Пліній Молодший і Ювенал, а також ступінь впливу на Ієроніма Стридонського. Квінтиліану доручили і виховання спадкоємців імператора Веспасіана, а при Доміціані він деякий час був у фаворі. Заново його відкрили гуманісти Відродження (Петрарка до 1350 року мав рукопис «Настанов», а найповнішу версію виявив Поджо Браччоліні 1416 року в Санкт-Галлені)[162].

Його трактат присвячено докладному опису виховання хлопчика від перших шкільних днів до формування ритора, що має властивості зрілої особистості і професійно володіє пером і словом. На думку У. Блумера, «Настанови» Квінтиліана слід розуміти і як квінтесенцію римського культурного ідеалу і ідеальний план його досягнення. Як у грецькій античності, йшлося про формування вузького кола політичної еліти, яка досконало володіє всіма доступними тоді видами комунікації, що дозволить їй керувати імперією. Риторику Квінтиліан представляв читачам як науку про формування мислення і вміння реалізувати його на практиці[163]. Квінтиліан позиціював себе як суворого мораліста катонівської школи, і навіть визначення ритора представив (XII, 1), висхідне до катонівського: «Чоловік чесний, досвідчений у красномовстві» (Vir bonus, dicendi peritus). Власне, ідея трактату сходила до цицеронівського шляху виховання досконалого оратора, який гармонійно втілює всі кращі риси людської природи. Квінтиліан творив в епоху «Срібного століття» римської літератури, якій було притаманне створення енциклопедичних зводів, таких як «Природна історія» Плінія Старшого, «Disciplinae» Варрона, «Artes» Цельса, історичних компендіумів Веллея Патеркула і Валерія Максіма. Квінтиліан у цьому ряду звів воєдино всі галузі риторики, які свідомо відкидав Цицерон, і подав матеріал узагальнено, причому доступно для негайного використання читачами; невідомо, коли до його тексту додано рубрики, але це сталося ще в античності[164].

Інновацією Квінтиліана стала концепція ранньої освіти і необхідність для всіх дітей відвідувати школу, і не піддаватися домашньому навчанню. Перші дві книги з 12 «Настанов» присвячені початковому навчанню читанню і письму, а в третій зразу починається теоретичний опис мистецтва риторики[165]. У вихованні ідеального оратора головну роль відіграє етика: ритор має бути мудрецем, досконалим у моралі, мистецтві промови, знаннях. Для досягнення цієї мети необхідно володіти відповідною природою (обдарованнями), додаючи до цього досвід наставника, наполегливе учіння і безперервну практику. Ці положення виражає формула disciplina — studium — exercitatio («наука — знання — вправа»); іншими словами, треба знати, що наслідувати, як наслідувати і як порівнювати сили в наслідувальній творчості. Потрібно читати класичних поетів: їх цитування — чудовий спосіб емоційно-естетичного впливу. При вивченні риторики Квінтиліан пропонує орієнтуватися виключно на Цицерона, оскільки він підійшов до досконалого оратора ближче від інших. У. Блумер визначив це як «прагнення реалізувати класичний ідеал в некласичну епоху»[166][167].

Американський антикознавець П. Браун зазначав, що формальні вимоги Квінтиліана до фізичних параметрів оратора, зокрема звучність і сила голосу, служили і для виховання глибокого особистісного самоконтролю. Для прикладу він наводив казус із процесом Герода Аттика, описаний Філостратом Старшим («Життєпис софістів» II, 1): різкість і нерозбірливість у виразах перед Марком Аврелієм можна було вважати завуальованою спробою самогубства[168]. В умовах, коли освічена і високопоставлена людина постійно стикалася зі свавіллям влади (за відсутності законодавчого механізму його обмеження), антична етика постійно піднімала питання щодо вміння контролювати і приборкувати свої пристрасті й емоції. Гален, описуючи душевні хвороби, на перше місце виносив сліпу лють рабовласника. Однак на місці раба міг виявитися і сенатор, і куріал, і випадки тортур або тілесних покарань фіксувалися в історичних працях і промовах ораторів. «Втрата лиця» автоматично означала втрату поваги з боку підлеглих; таким чином, втрата самоконтролю, особливо перед вищестоящими персонами, могла мати сумні наслідки[169].

Імперія і пайдеяРедагувати

Після прибуття в місто Помпей одружився з Корнелією, дочкою Метелла Сципіона і вдовою загиблого у війні з парфянами Публія, сина Красса, з якою він одружився, коли вона була ще дівчиною. У цієї молодої жінки, крім юності і краси, було багато й інших чеснот. Дійсно, вона отримала прекрасну освіту, знала музику і геометрію і звикла з користю для себе слухати міркування філософів. Ці її якості поєднувалися з характером, позбавленим нестерпного марнославства — недоліку, який у молодих жінок викликають заняття науками[170].
Оригінальний текст (рос.)
По прибытии в город Помпей женился на Корнелии, дочери Метелла Сципиона и вдове погибшего в войне с парфянами Публия, сына Красса, на которой тот женился, когда она была ещё девушкой. У этой молодой женщины, кроме юности и красоты, было много и других достоинств. Действительно, она получила прекрасное образование, знала музыку и геометрию и привыкла с пользой для себя слушать рассуждения философов. Эти её качества соединялись с характером, лишенным несносного тщеславия — недостатка, который у молодых женщин вызывается занятием науками.

— Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Помпей, 55

 
Одна з Віндоландських табличок з листом Клавдії Севери. Початок II століття, Британський музей

Римське суспільство, як і давньогрецьке, було маскулінним, у середовищі еліти синів готували до політичної кар'єри, тоді як дочки традиційно вважалися призначеними для шлюбу і материнства. З джерел відомо, що в деяких сім'ях дочок і синів навчали спільно (ймовірно, і за однаковою програмою), ранній вік вступу в шлюб перешкоджав завершенню дівчиною комплексної освітньої програми. Змальована ситуація залежала від статусу і становища сім'ї, наявності дозвілля та приватної бібліотеки, а також бажання глави сім'ї витрачати кошти на навчання жінок. Вільям Гарріс у дослідженні «Ancient Literacy» висловлював припущення, що в епоху пізньої Республіки чисельність грамотних римських жінок була меншою ніж 10 % від загальної їх кількості, включно з аристократками і деякими жінками із середніх міських шарів[171]. З епіграм Марціала випливало, що в I—II століттях існували граматичні школи зі спільним навчанням[172]. Це могло бути пов'язано з професійною діяльністю: імовірно, жінки-медики й акушерки мали бути, принаймні, грамотними. У Державних художніх зібраннях Дрездена є рельєф (ZV 44), що зазвичай інтерпретується як портрет м'ясника і його дружини. Поки м'ясник ріже і рубає м'ясо, матрона в багатому вбранні та зі складною зачіскою сидить у кріслі і тримає в руках таблички для письма. Ймовірно, вона вела звітність та бухгалтерію в м'ясній крамниці. Разом з тим таблички з Віндоланди свідчать, що аристократка Клавдія Севера[en] і дружина офіцера[en], які листувалися в одному з гарнізонів Британії II століття, диктували послання переписувачам, але деякі важливі подробиці дописували в кінці послання особисто[173].

В епоху Імперії зустрічаються згадки високоосвічених жінок з числа провінційних еліт: такими були свята Перпетуя і дружина Апулея Емілія Пудентілла, яка могла писати прозу грецькою мовою. Однак такі автори, як Гай Музоній Руф або Лукіан Самосатський, засуджували освічених жінок, бо набуття ними навичок у вільних мистецтвах руйнувало традиційний ідеал римської матрони — скромної, цнотливої і зосередженої на домогосподарстві. Жіноча освіченість іноді асоціювалася з професією актриси або куртизанки[174]. Загалом, стійка традиція освіти жінок, — покровительок мистецтва і культури — простежується майже виключно в імператорському оточенні: такими є Октавія, Помпея Плотіна і Юлія Домна[175].

Вища освіта в період ІмперіїРедагувати

За Г. Жураковським, канон риторичної освіти започаткувався в I столітті і вся система розпадалася на три окремі галузі: вивчення теорії красномовства, класичні штудії і практичні вправи. Програма грецьких риторичних шкіл не відрізнялася від загальноелліністічної, тоді як у латинських майже безроздільно панувало вивчення Цицерона, як про те свідчив Марціал. Крім Цицерона, вивчали Тита Лівія і Вергілія, причому щодо останнього у вченому середовищі велися дискусії, чи варто було його вважати не тільки епічним поетом, але й оратором[176]. Принципово важливою відмінністю римського вищої освіти була її двомовність. Пліній Молодший у листі Клавдію Фуско (VII, 9: 1-4) навів цілий алгоритм риторичної освіти:

Ти питаєш мене, яким чином тобі, на мою думку, слід займатися на самоті, якою ти вже давно насолоджуєшся. (2) Корисно, по-перше, — і це радять багато хто, — перекладати або з грецької на латинську або з латинської на грецьку: завдяки вправам цього роду виробляються точність і блиск у слововживанні, велика кількість фігур, сила викладу, а крім того, завдяки наслідуванню кращих зразків, і подібна винахідливість; разом з тим те, що вислизнуло від читача, не може сховатися від перекладача. Від цього набувається тонкість розуміння і правильне судження. (3) Ніщо не завадить тобі про те, що ти прочитав з метою тільки запам'ятати суть і зміст, написати самому, ніби змагаючись із автором; потім порівняти з прочитаним і старанно зважити, що вдаліше у тебе, що в іншого. Дуже приємно, якщо дещо краще у тебе, дуже соромно, якщо все — у нього. Можна іноді вибирати найславетніші зразки і змагатися з обраними. (4) У цьому змаганні є зухвалість, але немає нахабства: про нього ніхто не знає. Ми бачимо, втім, що багато хто вступали в такого роду змагання з великою славою для себе і, не втративши надії на успіх, перевершили тих, за ким слідувати вважали для себе достатнім[177].
Оригінальний текст (рос.)
Ты спрашиваешь меня, каким образом тебе, по моему мнению, следует заниматься в уединении, которым ты уже давно наслаждаешься. (2) Полезно, во-первых, — и это советуют многие, — переводить или с греческого на латинский или с латинского на греческий: благодаря упражнениям этого рода вырабатываются точность и блеск в словоупотреблении, обилие фигур, сила изложения, а кроме того, вследствие подражания лучшим образцам, и сходная изобретательность; вместе с тем то, что ускользнуло от читателя, не может укрыться от переводчика. От этого приобретается тонкость понимания и правильное суждение. (3) Ничто не помешает тебе о том, что ты прочитал с целью только запомнить суть и содержание, написать самому, точно соперничая с автором; затем сравнить с прочитанным и старательно взвесить, что удачнее у тебя, что у другого. Очень приятно, если кое-что лучше у тебя, очень стыдно, если всё — у него. Позволительно иногда выбирать самые славные образцы и состязаться с избранными. (4) В этом соревновании есть дерзость, но нет наглости: о нём ведь никто не знает. Мы видим, впрочем, что многие вступали в такого рода состязание с большой славой для себя и, не отчаиваясь в успехе, превзошли тех, за которыми следовать считали для себя достаточным
 
Реконструкція Атенеума Адріана в Римі за даними розкопок

Після набуття необхідних навичок усного та писемного мовлення, майбутній оратор вправлявся в проголошенні коротких публічних промов у легкій витонченій формі найрізноманітнішої тематики. Далі слідувала практика судових виступів, приклади яких бралися з реального життя. На вищому щаблі практикувалися розлогі урочисті промови перед великими аудиторіями на абстрактні теми, наприклад: «Чи варто було Александрові вступити у Вавилон, попри застереження віщуна?» На кожному зі ступенів навчання успішною вважалася та промова, яка демонструвала ерудицію мовця і при цьому справляла емоційний вплив на аудиторію[178].

Флавії стали докладати певні зусилля щодо державного фінансування риторичної освіти в Римі і провінціях. За Веспасіана з казни призначено платню грецьким і латинським риторам у сумі 100 000 сестерціїв на рік, як про те свідчив Светоній. Коло отримувачів імператорських милостей розширилося за Адріана, але лише в указі Антоніна Пія всі міста Імперії розділено на три категорії, за якими в даних муніципіях звільнялися від повинностей і наділялися платнею: в містах першої категорії — 10 лікарів, 5 риторів і 5 граматиків; у містах другої категорії — 7 лікарів, 4 риторів і 4 граматиків; і в містах третьої категорії — 5 лікарів, 3 ритори і 3 граматики. Про вчителів філософії говорилося, що число їх незначне і «немає підстав турбуватися про поліпшення матеріального становища тих, хто презирство до земних благ розглядають, як одну з підвалин земного існування». Платня призначалася за рахунок муніципіїв, що іноді викликало серйозне невдоволення. Відомі школи існували в Кремоні і Медіолані, а до риторів Массіліїи їздили вчитися навіть з Рима. Продовжували діяти відомі грецькі школи в Афінах, Ефесі, Антіохії та Александрії. У Римі ще за Клавдія створено «вчене» відомство для нагляду за вищими школами, повноваження якого зросли за Адріана; зокрема, воно керувало імператорськими бібліотеками. При цьому під час зарахування молодих людей на державну службу стало вимагатися подання від ритора, в школі якого вони проходили курс навчання; на це явище звертав увагу ще Квінтиліан[179].

Імператори II століття спробували взяти культурно-освітню автономію Афін під своє керування. Адріан заснував у місті новий гімнасій — п'ятий, названий на честь імператора. Конкуренцію афінським закладам мав скласти і римський Атенеум. Імператор Марк Аврелій під час візиту до Афін у 176 році злив чотири філософські школи в єдину установу з чотирма відділеннями, призначивши річну платню 10 000 драхм двом керівникам кожного з них, з додатковою платнею двом риторам. Тим самим знищувалася виборність схоларха, на посаду якого поставлено Герода Аттика[180].

Вища професійна освіта: медицина і юриспруденціяРедагувати

 
Фердинанд Георг Вальдмюллер. Стінна панель з вигаданим зображенням Галена, 1826

Про вищу професійну освіту в Античності судити ще складніше, зважаючи на уривчастість даних[181]. Сократ і Платон ще в епоху класики наполягали, щоб ідеальний поліс обов'язково містив кваліфікованих лікарів і суддів, які отримували б освіту з дитинства, встигнувши ознайомитися на практиці з якомога більшим числом конкретних випадків і рецептів («Держава», III, 408d-e). Медичні заняття часто були пов'язані зі служінням Асклепію, і передавалися у спадок; спадковим медиком був Арістотель. Медицина належала до ремесел τέχνη які не мали престижу в середовищі вільних громадян, і засуджувалися філософами. Спадщину елліністичної лікарської науки зведено приблизно в II столітті до н. е. в Corpus Hippocraticum[182]. У різних полісах існували різні способи кваліфікації медиків: Платон у «Горгії» (514d-e) згадував публічні змагання, звичайні для грецького світу. Судячи з ефеської епіграфіки II століття н. е., в медичній школі цього міста проводили змагання медиків — хірургів і терапевтів, а також майстрів з виготовлення спеціальних інструментів. Гален докладав значних зусиль для того, щоб лікарська професія стала вважатися філософською, і в пізньоримській Александрії медична освіта почалала зрощуватися з філософською[183].

Судячи з біографії Юлія Цезаря (42, 1), складеної Светонієм, у Римі медики були, переважно, іноземцями, яким диктатор дарував у 46 році до н. е. римське громадянство. Октавіан Август також дбав про лікарів, звільнивши медиків, які постійно практикували, від податків. Імператор Александр Север призначив платню медикам, які навчали своєму ремеслу і надав для цих потреб громадські будівлі та лекційні зали (Scriptores Historiae Augustae, Alexander 44: 4). Проте Марціал в одній з епіграм висміював учнів лікарів. Найвищого розвитку в Римській імперії II століття досягла Пергамська медична школа, яскравим представником якої був Гален. У його працях висловлювалася думка, що медицина, як філософська дисципліна, накладає на свого носія особливі зобов'язання: обов'язок медика — лікування хворих, а не отримання винагороди. Учнівство Гален вважав таким самим, як і в інших вищих дисциплінах, тому школяру слід бути обережним, обираючи вчителя, оскільки він мав подавати правильну теорію — секту медичної науки[184]. Останнім зі збережених римських законодавчих актів, присвячених медицині, був указ імператора Валентиніана I від 386 року (Codex Theodosianus VI, 16: 1), яким у Римі створювалося відомство охорони здоров'я на чолі з архіятросом (archiatroi), яке мало забезпечувати медичну допомогу всім верствам населення. Поступове підвищення статусу медицини зафіксовано в «Етимологіях» Ісидора Севільського, в яких медицина входить до числа вільних мистецтв[185].

 
Видання «Інституцій Гая» в російському перекладі Теодора Дидиньського[ru]

Становище юридичної освіти в Римі було унікальним. З одного боку, римське право не мало аналогів в античному світі за детальністю і теоретичною опрацьованістю, і вимагало спеціалізованого навчання. З іншого боку, спеціалізовані юридичні школи з'явилися тільки в епоху Імперії. Ймовірно, спочатку законодавчі функції в Римі виконували жрецькі колегії, вони ж поширювали закони і здійснювали навчання. Проте до часу кодифікації римського права, воно вже мало суто світський характер і було вбудованим у патронажно- клієнтельні відносини: патрон був зобов'язаний консультувати і захищати своїх клієнтів. Однак перші професійні юристи не мали офіційного статусу, і їх популярність базувалася на неформальній основі. Одним з перших професійних юристів у Римі був (за твердженням Помпонія і Цицерона) Тиберій Корунканій. Досвід самого Цицерона демонструє, що в епоху Республіки юридичну освіту можна було здобути в сім'ях патронів, які були зацікавлені в юридичній практиці і здійснювали її; таким був і Сервій Сульпіцій Руф[186]. Різко підвищив статус юристів Октавіан Август, надавши деяким з них право давати публічні тлумачення, при цьому подробиці цього правозастосування невідомі. Однак це означало офіційне включення правових знань та навчання в цикл занять вільного громадянина. Починаючи з епохи Веспасіана юристи постійно перебувають на державній службі та при імператорі, а деякі з них удостоювалися консульства. Саме в цей період виникла система юридичної освіти, керована державою. У римській літературі I—II століть згадуються різні римські юридичні школи, що поєднувалися з правовими консультаціями. Статус юриста накладав на викладацьку діяльність особливий відбиток: у III столітті постановлено, що викладач, який практикує, не може стягнути через суд не виплачений йому гонорар. З цього ж періоду (I—II століть) з'являються перші юридичні навчальні посібники, наприклад, «Інституції Гая»[187].

Юридичні школи при Августі іменувалися stationes, але в подальшому використовувалися загальніші терміни secta або schola, на відміну від філософських, вони не називалися за іменами засновників. Римські юристи були розділені на дві групи «прокуліанців» і «сабініанців» за іменами видатних юристів I століття Прокула і Сабіна, але іноді ці назви змішувалися; доктринальні відмінності між ними невідомі. Можливо, в основі поділу лежав політичний фактор. Також невідомо, чим відрізнялася юридична освіта від загальнориторичної, в якій широко використовувалися вигадані судові казуси[188][181].

Пізньоантична трансформаціяРедагувати

Латинський Захід у пізній АнтичностіРедагувати

 
Римська імперія в 395 році. Карта з: Shepherd, William R.: Historical Atlas. New York: Henry Holt and Company, 1923

Після кризи III століття Римська імперія вступила в епоху докорінної трансформації, яка довгий час описувалася в категоріях занепаду, що, ймовірно, не відповідає дійсності. У всякому разі, існує багато підстав розглядати пізньоантичну риторичну традицію як «третю софістику»[189]. Анрі Марру розглядав пізній Рим і ранню Візантію як єдиний культурний комплекс, називаючи його «тоталітарною цивілізацією»[190]. Пітер Роберт Ламонт Браун відзначав, що, судячи з грецьких присвятних написів і збережених у Єгипті папірусових документів, стародавній ідеал пайдеї і в III—IV столітті існував і підтримувався в середовищі адміністрації та місцевих еліт. Імператори в число титулування включали «друзів Муз, які поділяють трон з пайдеєю»; і високий рівень культури міцно асоціювався з імперською владою, що зв'язує воєдино великі простори на Заході і Сході імперії[191].

Імперський простір визначався, особливо в східних провінціях, такими домінантами: армійські гарнізони і великі військові підрозділи розташовувалися далеко на кордонах, так само як і столиця з імператором була вельми віддаленою. Цивільні губернатори провінцій (яких всього було 104) призначалися на відносно невеликий термін, регулярно зазнавали ротації, і в силу особливостей свого становища, мали незначний авторитет і невеликі можливості прояву ініціативи, оскільки не могли використовувати прямий військовий примус. Таким чином, навіть в центрах провінцій адміністрація губернатора складалася з представників місцевих еліт — куріалів, і ефективність влади на місцях значною мірою залежала від взаєморозуміння між ними. Більш того, середньостатистичний губернатор мав меншу статусну «вагу» і авторитет, ніж патрони міської спільноти. Представник влади міг тиснути і залякувати місцевих представників еліти, проте в посланнях Лібанія зустрічається твердження, що поступитися натиску надісланого зі столиці чиновника було «втратою лиця» для міського авторитета. Більш того, верхівка навіть невеликих полісів прагнула отримати певні права від імператора особисто. У царювання Констанція II коміт Йосип зі Скіфополя міг успішно протистояти Аріанському єпископу, оскільки володів почесним титулом, подарованим ще при Костянтині. Особливо двозначним було становище губернатора в найбільших імперських центрах, таких, як Александрія і Антіохія, де влада іноді вступала в конфронтацію з місцевими елітами, які самі прагнули бути представленими при імператорському дворі, служили в бюрократичному апараті і отримували титули і звання, що дають певні права імунітету. Іншими словами, грань між столичними і провінційними елітами постійно розмивали. Непопулярні в провінції заходи, наприклад, що стосуються релігійної політики, мовчазно нехтувалися, і прислані зі столиці чиновники постійно побоювалися опинитися в ізоляції. Почасти, це визначалося і місцевими умовами: Каппадокія, принаймні два місяці на рік була відрізана від Константинополя через снігопади на гірських перевалах, а куріали Кесарії мали укріплені вілли, в яких могли ховатися, різко обмежуючи можливості губернатора проводити в життя свої розпорядження[192].

Як наслідок, пайдея в IV столітті перетворилася на дієвий повсякденний механізм взаємодії чиновної машини Імперії й місцевих еліт. Щодо податків і забезпечення правопорядку, Римська імперія була й залишалася «спільнотою полісів», і тільки через них монархія отримувала доступ до оподатковуваного сільського населення, бо кожен поліс відповідав за збір податків зі своєї території. В одних лише східних провінціях Імперії міст було не менше 900. Урочиста зустріч куріалів з губернаторами на початку фінансового року перетворювалася на своєрідний ритуал[193]. Однак, оскільки будь-яка дія губернатора могла викликати не тільки мовчазну, але й активну протидію еліти і плебсу, владі доводилося активно використовувати традиційну риторику і механізми переконання. Належність столичного призначенця і місцевих куріалів до єдиної культурної традиції робило їх природними союзниками і полегшувало укладення альянсів. Успішний ритор допомагав створювати могутні фракції при дворі і патронажно-клієнтельні мережі в провінції; успішний губернатор діяв через переконання, звертаючись до традиційних ідеалів спокою і мирного життя[194].

Інтелектуальне середовищеРедагувати

Важливим процесом, який протікав багато століть, була інтеграція пайдеї в систему християнських цінностей, в чому в першу чергу відзначились батьки-каппадокійці, сформовані класичною грецькою освіченістю. Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін і Григорій Ніський, Іван Золотоустий постійно посилалися на образи античної міфології, використовуючи їх як стилістичні та риторичні інструменти, тоді як власне християнських прикладів у них не так багато; вони активно використовували в богослов'ї риторико-філософські методи. Почасти це диктувалося культурною обстановкою: Афіни залишалися найбільшим центром риторичної освіти в міру бурхливого поширення неоплатонізму. В цьому місті, зокрема, почалася кар'єра Лібанія; більшість афінських софістів згадує Євнапій Сардійський. Однак помітним стало зміщення інтелектуальних центрів на Схід: у Бейруті (Бериті) існувала успішна юридична школа, а в Газі — риторична. Александрія залишалася великим центром медицини, філософії та риторики аж до VI століття або пізніше, зігравши видатну роль у переданні античної спадщини арабам. Для інтелектуалів — і християнських, і язичницьких — цього періоду характерна колишня модель розвитку: і Лібаній, і Іван Золотоустий, Григорій Назіанзін і Василій Кесарійський, отримали початкову і середню освіту в своїх рідних місцях, перш ніж вирушити у визнаний інтелектуальний центр[195].

Високу мобільність інтелектуальної еліти пізньоантичної доби П. Браун пояснював так: через особливості збережених джерел, історики більшою мірою знають про професійних поетів, риторів і «софистів». В умовах, коли навіть елементарна грамотність була особливо поширена, Римська імперія де-факто була «архіпелагом полісів», у яких існували регіональні і загальноантичні риторичні і філософські школи. Цей «архіпелаг» був, переважно, пов'язаний з традиційними осередками елліністичної цивілізації — по узбережжю Егеїди[el] і східного Середземномор'я взагалі. Провінційним елітам — представникам Аравії, Вірменії або Каппадокії — доводилося посилати своїх нащадків до найбільших освітніх центрів саме через те, що освіченість природним чином асоціювалася з владою. Так само, аристократія як клас вважалася особливою породою людей, наділених від народження особливими благами, які зовні виражалися, зокрема, і в пайдеї; почасти, це може нагадати наступну епоху італійського Ренесансу[196]. Відповідно, рівень культури визначав і соціальне походження: тільки сини еліти мали досить дозвілля і засобів, щоб долати великі відстані, щоб навчатися у знаменитих риторів Афін або Антіохії. Складність здобуття освіти ще більше закріплювала станове розшарування. Однак пайдея була і своєрідним «соціальним ліфтом» для талановитих молодих людей з менш привілейованих родин, які могли привернути до себе увагу багатьох покровителів і стати їхніми клієнтами [197].

Переважна роль риторики в освіті також пояснюється соціальною структурою Римської імперії. Пайдея об'єднувала заможний клас і професійних управлінців, які володіли однаковим інструментарієм грецької риторики. Стандартизація її тропів, настільки втомлива для читача XX—XXI століть (вираз П. Брауна), служила розпізнавальним знаком і способом інтегрування імперської адміністрації та міських еліт. «Співслужіння музам» означало єдине поле політичної гри і спосіб налагодження взаєморозуміння[198]. Коди риторичних вправ IV—V століть П. Браун порівнював з «майстер-класом оперної знаменитості»: вчитель риторики працював з невеликими групами юнаків з вищих станів, переданих йому батьками особисто, й іноді пов'язаних тісними відносинами. Риторика і в школі Лібанія була пов'язана з підготовкою до політичного життя такою мірою, що закладені в школі дружні відносини відігравали значну роль у пізньоімперській практиці[199].

Юридична освітаРедагувати

 
Мозаїка із зображенням Юстиніана в Равеннській церкві Сан-Вітале

Юридична освіта неухильно підвищувала свій статус, і в посланнях Лібанія є нарікання на його учнів, які перервали риторичну освіту на користь латини і законів. Розквіт Бейрутської школи[en] почався з V століття, після появи в ній так званих «екуменічних» наставників, і закінчився після руйнування міста під час землетрусу 551 року. Конституція Юстиніана 533 року, якою відкриваються Дигести, надавала юристам Константинополя і Бейрута монополію на навчання праву по всій імперії, а школи Александрії та Кесарії Палестинської такого права були позбавлені. Судячи з небагатьох свідчень, організація вищої правової освіти найбільше нагадувала майбутні середньовічні університети: стандартна програма навчання, навчальні посібники і пороковий план навчання, з присвоєнням певних кваліфікаційних звань. Вища юридична освіта в IV—V століттях тривала 4 роки, ґрунтуючись на працях Гая, Ульпіана, Папініана і Юлія Павла. Після реформи Юстиніана, вивчення Corpus iuris civilis стало займати п'ять років. Змінювалися і методи: у викладанні права безроздільно панувала латинська мова, і відповідні тексти перекладалися в східних провінціях на грецьку мову, що стало помітно в V—VI століттях. На думку Вольфганга Лібеншютца[de], римське право стало конкурувати з грецькими школами софістів. Втім, Лібаній, попри свої скарги, домігся заснування в Антіохії посади вчителя латинської мови і зробив вивчення права доступним у цьому місті. Рафаелла Крібіоре переконливо показала, що латинська (за мовою) юриспруденція була лише доповненням до грецької софістики, і риторика ніколи не була і не могла бути поглинена юридичними штудіями. До юриспруденції приступали, тільки пройшовши ґрунтовну риторичну підготовку. Навіть Григорій Чудотворець, який бажав навчатися в Бейруті, вивчав спочатку риторику і латинську мову в Кесарії. Прокл Діадох також вивчав для майбутньої юридичної кар'єри латинь і риторику в Александрії; також і Север Антіохійський і Захарія Схоластик прибули в Александрію заради софістичних вправ, плануючи в майбутньому вивчати право. Євагрія Схоластика, який відкрив «пропайдею» (для вивчення риторики і граматики) в Антіохії, батько змусив навчатися в Бейруті, хоча той бажав прийняти чернецтво. Судячи з біографій Агафія і Менандра Протектора, в VI столітті існували постійні зв'язки риторичних шкіл Александрії та юридичної в Бейруті, куди надходили молоді вчені, які пройшли курс у столиці Єгипту. За висловом Ельжбети Сабат, юриспруденція не визначала пізньоантичного інтелектуального клімату, а була універсальним механізмом підвищення особистого престижу і доступу до кар'єри. Якщо в ранній Римській імперії практично всі ритори отримували юридичну підготовку, а юристи практично всі змушені були практикувати, то в пізній античності посилилася спеціалізація. Від середини V століття з'явилися списки риторів, приписаних до конкретних юридичних шкіл, без рекомендацій яких стало неможливим робити кар'єру чиновника або юриста[200].

Філософська освітаРедагувати

У V столітті і в Афінах, і в Александрії майже неподільно панував неоплатонізм. Спадкоємність діадохів Платонівської академії відома тільки до смерті Плутарха Афінського близько 432 року, але далі вона тривала, поки школу не закрили в царювання Юстиніана. Афінські ритори використовували термін «золотий ланцюг» для позначення безперервної спадкоємності платонічної думки. Афінський неоплатонізм носив езотеричний релігійний характер, а жерці-платоніки практикували теургію. Розквіт Академії припав на час діяльності Прокла, але далі настав застій. Дата закриття Афінської академії за Юстиніана 529 року нині в антикознавстві вважається легендарною, але після середини VI століття значення Афін як центру філософської думки остаточно сходить нанівець[201]. У тому ж 529 році явного осуду зазнали гомосексуальні відносини в середовищі філософів і кліриків: цього року указом Юстиніана позбавлено сану і оскопилено два єпископи, які практикували педерастію[202].

Раніше прийняті уявлення, що теургічні елементи в Александрійській школі проявились слабше через вивчення Арістотеля, нині також вважаються перебільшеними: між школами в Афінах і Александрії існував глибокий симбіоз, який виражається в постійному обміні студентами й викладачами. Останній розквіт александрійського неоплатонізму стався за Амонія, сина Гермія, відомими учнями якого були Асклепій Тралльский[ru], Дамаскій[ru], Олімпіодор Молодший, Сімплікій, Іоанн Філопон. Мабуть, вони не мали самосвідомості вченої спільноти; при цьому християнізації александрійської філософії, ймовірно, так і не відбулося. Принаймні, екзегеза Платона і Арістотеля в V—VI століттях залишалася незмінною аж до повторення тези про вічність світу, що прямо суперечить християнській доктрині. Саме до цього часу склався навчальний канон Александрійської школи: на першому етапі читали твори Арістотеля як підготовчі до вищого етапу філософського споглядання, причому логічну термінологію раніше вивчали за «Ісагогією» Порфирія. Творам Платона також передували «технічні» вступи. Починаючи з Олімпіодора, структура викладання включала класні лекції, які ділилися на «праксиси», кожен з яких включав — «теорію» (загальне тлумачення) та «лекції», в яких роз'яснювалися терміни і фрази[203].

Філософія справила глибокий вплив на александрійську медицину, яка переживала розквіт у 550-650-ті роки, якими датовано всі античні коментарі Галена і Гіппократа. Подібно до філософів, медики слухали теоретичні предмети в суворій послідовності, що можна реконструювати за арабськими перекладами александрійського канону. Медичні коментарі відтворюють філософські з точки зору тлумачення, розгортання аргументації, пояснення термінології і ділення на праксиси. Екзегетичний апарат був необхідний для прищеплення учням основ діалектики. Результатом стала поява александрійської поліматії, представники якої могли називатись «ятрософістами» (Агафій і Стефан Афінський). На практиці ці медики-теоретики не займалися лікуванням хворих, але саме завдяки їм античну медицину було збережено як на арабському Сході, так і латинському Заході[204].

 
Боецій з дівою Філософією і колесом Фортуни. Мініатюра XV століття з рукопису Національної бібліотеки Франції, Fr. 809, fol. 40r

У західних провінціях Римської імперії в IV—V століттях підтримувалася сформована раніше система освіти, починаючи від початкових шкіл. Особливістю латинського світу стало поступове зникнення грецької мови з освіти, і зосередженість на вільних мистецтвах, набір яких сформував Марціан Капела. Примітно, що він, хоча й був сучасником Аврелія Августина, майже не згадував про християнство. У трактаті Марціана, написаному прозою і віршами, міститься поділ навчальних дисциплін, який у Середньовіччі перетвориться на тривіум і квадривіум[205]. Аналіз трактату Марціана «Про шлюб Філології та Меркурія», згідно з Іларією Рамеллі[en], свідчить, що середньовічна система семи вільних мистецтв і гуманітарної освіти не була прямим продовженням класичної античної, а наслідувала неоплатонічну традицію[206]. Християнізація освіти йшла поступово в тих самих формах, що й на грецькому Сході: вірші Вергілія використовувала Проба в її «Центоні» для навчання священної історії Старого і Нового Заповіту. Пруденцій використовував гекзаметри і традиційні тропи для навчання богослов'я та християнської етики (в «Психомахии»); аналогічно чинив папа римський Дамасій, який писав віршовані епітафії для надгробків мучеників. Елій Донат був учителем Єроніма Стридонського; тобто, так само, як і на Сході, язичники і християни навчалися в одних і тих самих закладах за однаковими програмами і методами. Донат залишив дві популярних століттями латинських граматики і коментарі до Вергілія і Теренція; Макробій в «Сатурналіях» вважав його найавторитетнішим із коментаторів. Для потреб риторів Арузіан Мессій склав твір «Приклади виразів» (Exempla Elocutionum), що містить витяги з чотирьох письменників: Вергілія, Саллюстія, Теренція та Цицерона. Атілій Фортунатіан популяризував у риториці питально-відповідний канон, який набув надалі поширення, зокрема в церковному побуті — катехизм[207].

За монографією Алана Кемерона[en] «The Last Pagans of Rome» (2011), уявлення про пізньоримский паганізм і «коло Сіммаха» потребують перегляду; найпевніше, це риторична конструкція, популяризирована Макробієм у «Сатурналіях». Перехід до християнства в IV столітті охоплював різних осіб, зокрема глибоко і широко освіченого неоплатоніка Гая Марія Вікторина. Залежність латинських християн від східної традиції залишалася всеосяжною. Згідно І. Рамеллі, коментарі Ієроніма майже цілком засновані на екзегезі Оригена, у відомому сенсі перефразованій і спрощеній. Він же повністю переклав Біблію на латину, створивши Вульгату, яка стала офіційним Письмом Західної церкви[208].

Завершення латинської пізньоантичної освітньої традиції виразилося в корпусі праць Августина, Боеція і Кассіодора. Августин отримав неоплатонічну освіту, але не володів грецькою мовою, і писав тільки латиною. У його спадщині є й суто педагогічні тексти, серед яких De magistro і De musica; найзначущіший з них — De doctrina christiana, в якому єпископ Гіппонський переглянув античний освітній ідеал у світлі формування доброго християнина. До грецької філософії Августин з плином часу ставився все негативніше; засуджував він і Сенеку. Боецій, навпаки, володів грецькою мовою, розпочав грандіозний енциклопедичний проєкт, з якого встиг завершити трактати про музику (зберігши грецький музичний запис) та арифметику. Кассіодор, який також не володів грецькою мовою, здійснив просвітницький проєкт у заснованому ним монастирі Віварій, який дуже вплинув на середньовічну монастирську освіту[209].

ПриміткиРедагувати

Коментарі
  1. Найдавніший зразок виявлено на території античної Етрурії, з розкопок у Марсиліано; датовано його початком VII ст. до н. е. По краю таблички зі слонової кістки написано грецьку абетку в архаїчній формі. Найбільша колекція античних воскових табличок, що застосовувалися в освітній сфері, зберігається в Лейденському університеті. Це набір з семи так званих «Ассендельфтських табличок», що походять, імовірно, з руїн стародавньої Пальміри. На звороті першої таблички містився вірш поеми Гесіода «Роботи і дні», ретельно виписаний округлими і рівними буквами. Ймовірно, це був пропис, залишений учителем каліграфії. На інших табличках записано байки Бабрія - «Хворий ворон», «Лев і бик», «Куріпка і хлібороб», «Вкушений мурахою і Гермес», «Бик і козел», «Лев і лисиця»[11].
  2. Зображено бойовий танець дорійців, який за темпом був досить швидким, виконувався під подвійну дудку і символізував дії воїнів на полі бою.
  3. За однією з версій, термін «гімнасій» (дав.-гр. γυμνάσιον) пов'язаний з поняттям оголення (дав.-гр. γυμνάς).
  4. Платон до процесу навчання застосовував термінологію елевсінських містерій[36].
  5. М. Гриффіт стверджував, що якщо школа була лише місцем для вивчення письма, то уявити собі ефективність навчання 120 хлопчиків під одним дахом проблематично. Антична модель освіти, наскільки це відомо, використовувала малі групи, що перебували під суворим наглядом вчителя, який міг працювати один на один з учнем під час копіювання текстів чи в навчальній дискусії. Ймовірно, настільки великі числа позначали кілька хорових груп, які збиралися на якісь спільні збори або настанови[39].
  6. Климент Александрійський у «Строматах» (Кн. 6: 15, 1) наводив цитату з Гіппія: «Одне з цього, мабуть, сказано вже в Орфея, інше - в Мусея, третє - в Гомера, четверте - в Гесіода, <...> а також в інших поетів і прозаїків, еллінських і варварських. Я ж усе це зведу разом, поєднуючи найважливіше і подібне одне до одного. І це додасть нашому твору новизни і різноманітності»[48].
    Оригінальний текст (рос.)
    Одно из этого, пожалуй, сказано уже у Орфея, другое — у Мусея, третье — у Гомера, четвёртое — у Гесиода, <…> а также у других поэтов и прозаиков, эллинских и варварских. Я же всё это сведу вместе, соединяя наиболее важное и подобное друг с другом. И это придаст нашему произведению новизну и разнообразие
  7. Через слабкість здоров'я, Ісократ не висловлював промов, але витрачав дуже багато часу на їх складання та обробку. Легенда стверджувала, що на «Панегірик» він витратив 10 чи 15 років роботи. «Тим самим він сприяв переходу ораторського мистецтва в область художньої літератури, а також збереженню цією останньою того усного характеру, чому сприяв і звичай читати неодмінно вголос, який залишиться їй властивий протягом усієї античності»[84].
  8. Греція, бранкою ставши, переможців грубих полонила.
    У Лаціум сільський мистецтва внесла

Джерела
  1. а б Словарь античности, 1989, с. 388.
  2. Словарь античности, 1989, с. 406.
  3. Словарь античности, 1989, с. 389.
  4. Скржинская, 2014, с. 9.
  5. Companion to ancient education, 2015, с. 1, Bloomer W. M. Introduction.
  6. а б Жураковский, 1940, с. 5.
  7. Companion to ancient education, 2015, с. 1—2, Bloomer W. M. Introduction.
  8. Companion to ancient education, 2015, с. 151—152, Cribiore R. School Structures, Apparatus, and Materials.
  9. Скржинская, 2014, с. 12—14.
  10. Companion to ancient education, 2015, с. 152, Cribiore R. School Structures, Apparatus, and Materials.
  11. Борухович, 1976, с. 19, 25.
  12. Raffaella Cribiore. Professor of Classics. New York University. Архів оригіналу за 21 листопада 2019. Процитовано 25 листопада 2019. 
  13. Companion to ancient education, 2015, с. 155—158, Cribiore R. School Structures, Apparatus, and Materials.
  14. Марру, 1998, с. 318—319.
  15. а б Companion to ancient education, 2015, с. 90, Powell A. Spartan Education.
  16. Companion to ancient education, 2015, с. 2—3, Bloomer W. M. Introduction.
  17. Downey G. Ancient Education : An essay-review of H. I. Marrou, A History of Education in Antiquity, translated by George Lamb. — The Classical Journal. — 1957. — Vol. 52, no. 8. — P. 337—345.
  18. Марру, 1998, с. 12.
  19. Companion to ancient education, 2015, с. 8—12, Griffith M. Origins and Relations to the Near East.
  20. Марру, 1998, с. 15—16.
  21. Марру, 1998, с. 16.
  22. Companion to ancient education, 2015, с. 14—15, Griffith M. Origins and Relations to the Near East.
  23. Марру, 1998, с. 18—19.
  24. Rollston, 2006, с. 67—68.
  25. Companion to ancient education, 2015, с. 18, Griffith M. Origins and Relations to the Near East.
  26. Марру, 1998, с. 18.
  27. Companion to ancient education, 2015, с. 26, 33, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  28. Companion to ancient education, 2015, с. 33, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  29. Марру, 1998, с. 22.
  30. Companion to ancient education, 2015, с. 34—35, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  31. Companion to ancient education, 2015, с. 36—38, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  32. Марру, 1998, с. 23.
  33. Companion to ancient education, 2015, с. 38, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  34. Companion to ancient education, 2015, с. 39—40, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  35. Марру, 1998, с. 32—33.
  36. Алиева, 2017, с. 343—345.
  37. Companion to ancient education, 2015, с. 41, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  38. Companion to ancient education, 2015, с. 41—42, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  39. а б Companion to ancient education, 2015, с. 50, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  40. Companion to ancient education, 2015, с. 47—48, 50, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  41. Companion to ancient education, 2015, с. 48, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  42. Companion to ancient education, 2015, с. 48—49, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  43. Марру, 1998, с. 62.
  44. Марру, 1998, с. 64.
  45. Марру, 1998, с. 64—65.
  46. Companion to ancient education, 2015, с. 51—52, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  47. Companion to ancient education, 2015, с. 63, Wolfsdorf D. Sophistic Method and Practice.
  48. Климент Александрийский. Строматы / Изд. подг. Е. В. Афонасин. — СПб. : Изд. Олега Абышко, 2003. — Т. 3 (Книги 6—7). — С. 17. — 368 с. — (Библиотека христианской мысли. Источники). — ISBN 5-7435-0227-7.
  49. Марру, 1998, с. 78.
  50. Марру, 1998, с. 68—69.
  51. Companion to ancient education, 2015, с. 69, Wolfsdorf D. Sophistic Method and Practice.
  52. Companion to ancient education, 2015, с. 113—115, Pritchard D. M. Athens.
  53. Companion to ancient education, 2015, с. 120, Pritchard D. M. Athens.
  54. Жураковский, 1940, с. 12.
  55. Companion to ancient education, 2015, с. 91—93, Powell A. Spartan Education.
  56. Companion to ancient education, 2015, с. 94, Powell A. Spartan Education.
  57. Companion to ancient education, 2015, с. 95—96, Powell A. Spartan Education.
  58. Companion to ancient education, 2015, с. 97—98, Powell A. Spartan Education.
  59. Companion to ancient education, 2015, с. 99—102, Powell A. Spartan Education.
  60. Марру, 1998, с. 49.
  61. A Companion to Greek and Roman Sexualities, 2014, с. 123, Lear A. Ancient Pederasty: An Introduction.
  62. A Companion to Greek and Roman Sexualities, 2014, с. 140—141, Hubbard T. K. Peer Homosexuality.
  63. Sennett, 1994, с. 43—44.
  64. Sennett, 1994, с. 44, 46.
  65. A Companion to Greek and Roman Sexualities, 2014, с. 119—120, Lear A. Ancient Pederasty: An Introduction.
  66. Companion to ancient education, 2015, с. 45, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  67. Марру, 1998, с. 51—52.
  68. Марру, 1998, с. 53.
  69. Марру, 1998, с. 55.
  70. Марру, 1998, с. 55—56.
  71. Марру, 1998, с. 57—58.
  72. Эсхин. Против Тимарха / Перевод с древнегреческого и примечания Э. Д. Фролова. «Вестник древней истории», 1962, № 3. ancientrome.ru. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 25 грудня 2019. 
  73. Sennett, 1994, с. 48—49.
  74. Sennett, 1994, с. 49—50.
  75. Марру, 1998, с. 59.
  76. а б Марру, 1998, с. 60.
  77. Companion to ancient education, 2015, с. 305—306, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  78. Companion to ancient education, 2015, с. 307, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  79. Companion to ancient education, 2015, с. 308—309, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  80. Companion to ancient education, 2015, с. 310—311, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  81. Companion to ancient education, 2015, с. 312, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  82. Companion to ancient education, 2015, с. 47, Griffith M. The Earliest Greek Systems of Education.
  83. Companion to ancient education, 2015, с. 314—316, Wolicki A. The Education of Women in Ancient Greece.
  84. а б в Марру, 1998, с. 121.
  85. Жураковский, 1940, с. 165—166.
  86. а б Марру, 1998, с. 118—119.
  87. Companion to ancient education, 2015, с. 321, Muir J. R. Isocrates.
  88. Companion to ancient education, 2015, с. 322, Muir J. R. Isocrates.
  89. Марру, 1998, с. 94, 122—123.
  90. Companion to ancient education, 2015, с. 323, Muir J. R. Isocrates.
  91. Жураковский, 1940, с. 167.
  92. Companion to ancient education, 2015, с. 325, Muir J. R. Isocrates.
  93. Companion to ancient education, 2015, с. 329, Muir J. R. Isocrates.
  94. Companion to ancient education, 2015, с. 332—333, Muir J. R. Isocrates.
  95. Марру, 1998, с. 125.
  96. Companion to ancient education, 2015, с. 333, Muir J. R. Isocrates.
  97. Марру, 1998, с. 94.
  98. Жураковский, 1940, с. 177.
  99. Марру, 1998, с. 97—99.
  100. Жураковский, 1940, с. 178.
  101. Марру, 1998, с. 100—102.
  102. Марру, 1998, с. 102—103.
  103. Марру, 1998, с. 105—106.
  104. Марру, 1998, с. 107—108.
  105. Марру, 1998, с. 110—111.
  106. Бутенко Н. А. Проблемы образования и воспитания в учении Платона об идеальном государстве. — Инновационная наука. — 2016. — № 5. — С. 51—53. — ISSN 2410-6070.
  107. Жураковский, 1940, с. 233.
  108. Марру, 1998, с. 101.
  109. Жураковский, 1940, с. 236.
  110. Жураковский, 1940, с. 245.
  111. Жураковский, 1940, с. 245—246.
  112. Скржинская, 2014, с. 7—8.
  113. Жураковский, 1940, с. 248—249.
  114. Марру, 1998, с. 137.
  115. Марру, 1998, с. 140—143.
  116. Марру, 1998, с. 149.
  117. Марру, 1998, с. 147—148.
  118. Поршнев, 2012, с. 16—18.
  119. Марру, 1998, с. 149—150.
  120. Марру, 1998, с. 151.
  121. Марру, 1998, с. 153—155.
  122. Марру, 1998, с. 155—157.
  123. Марру, 1998, с. 158—161.
  124. Марру, 1998, с. 161—162.
  125. Марру, 1998, с. 158, 162.
  126. Companion to ancient education, 2015, с. 138, Johnson J. W. Learning to Read and Write.
  127. а б Скржинская, 2014, с. 19.
  128. Скржинская, 2014, с. 13—15.
  129. Скржинская, 2014, с. 17.
  130. Марру, 1998, с. 219.
  131. Скржинская, 2014, с. 17—18.
  132. Марру, 1998, с. 233—234.
  133. Борухович, 1976, с. 76—77.
  134. Скржинская, 2014, с. 20—24.
  135. Скржинская, 2014, с. 25—26.
  136. Companion to ancient education, 2015, с. 157—158, Cribiore R. School Structures, Apparatus, and Materials.
  137. Марру, 1998, с. 266.
  138. Марру, 1998, с. 260.
  139. Марру, 1998, с. 261—262.
  140. Марру, 1998, с. 276.
  141. Марру, 1998, с. 277.
  142. Марру, 1998, с. 280—283.
  143. Марру, 1998, с. 289—290.
  144. Марру, 1998, с. 291—292.
  145. Companion to ancient education, 2015, с. 201—202, Maras D. F. Etruscan and Italic Literacy and the Case of Rome.
  146. Companion to ancient education, 2015, с. 212, Maras D. F. Etruscan and Italic Literacy and the Case of Rome.
  147. Companion to ancient education, 2015, с. 218—219, Maras D. F. Etruscan and Italic Literacy and the Case of Rome.
  148. Companion to ancient education, 2015, с. 226—228, 232, Sciarrino E. Schools, Teachers, and Patrons in Mid‐Republican Rome.
  149. Companion to ancient education, 2015, с. 232—233, Sciarrino E. Schools, Teachers, and Patrons in Mid‐Republican Rome.
  150. Companion to ancient education, 2015, с. 234—237, Sciarrino E. Schools, Teachers, and Patrons in Mid‐Republican Rome.
  151. Жураковский, 1940, с. 307.
  152. Жураковский, 1940, с. 330—331.
  153. Companion to ancient education, 2015, с. 240—244, Treggiari S. The Education of the Ciceros.
  154. Жураковский, 1940, с. 332—333.
  155. Жураковский, 1940, с. 334.
  156. Жураковский, 1940, с. 336—339.
  157. Жураковский, 1940, с. 347—349.
  158. Жураковский, 1940, с. 350—351.
  159. Жураковский, 1940, с. 353—354, 362.
  160. Жураковский, 1940, с. 355.
  161. Жураковский, 1940, с. 361—362.
  162. Companion to ancient education, 2015, с. 349, Bloomer W. M. Quintilian on Education.
  163. Companion to ancient education, 2015, с. 347—348, Bloomer W. M. Quintilian on Education.
  164. Companion to ancient education, 2015, с. 350, Bloomer W. M. Quintilian on Education.
  165. Companion to ancient education, 2015, с. 351—352, Bloomer W. M. Quintilian on Education.
  166. Кузнецова Т. И., Стрельникова И. П. Ораторское искусство в Древнем Риме. — М. : Наука, 1976. — С. 176—178. — 288 с.
  167. Companion to ancient education, 2015, с. 353—355, Bloomer W. M. Quintilian on Education.
  168. Brown, 1992, с. 48—49.
  169. Brown, 1992, с. 50—52.
  170. Плутарх. СРАВНИТЕЛЬНЫЕ ЖИЗНЕОПИСАНИЯ. ПОМПЕЙ. История Древнего Рима. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 14 грудня 2019. 
  171. Companion to ancient education, 2015, с. 292—293, Hemelrijk E. A. The Education of Women in Ancient Rome.
  172. Bonner, 2012, с. 135—136.
  173. Companion to ancient education, 2015, с. 294—295, Hemelrijk E. A. The Education of Women in Ancient Rome.
  174. Companion to ancient education, 2015, с. 296—298, Hemelrijk E. A. The Education of Women in Ancient Rome.
  175. Companion to ancient education, 2015, с. 301, Hemelrijk E. A. The Education of Women in Ancient Rome.
  176. Жураковский, 1940, с. 363.
  177. Письма Плиния Младшего / Изд. подг. М. Е. Сергеенко, А. И. Доватур. — 2-е. — М. : Наука, 1984. — С. 122. — 408 с. — (Литературные памятники).
  178. Жураковский, 1940, с. 366.
  179. Жураковский, 1940, с. 370—373.
  180. Жураковский, 1940, с. 376.
  181. а б Жураковский, 1940, с. 378.
  182. Companion to ancient education, 2015, с. 413—416, Bannert G. Medicine.
  183. Companion to ancient education, 2015, с. 418—419, Bannert G. Medicine.
  184. Companion to ancient education, 2015, с. 422, Bannert G. Medicine.
  185. Companion to ancient education, 2015, с. 423—424, Bannert G. Medicine.
  186. Companion to ancient education, 2015, с. 252—253, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  187. Марру, 1998, с. 316.
  188. Brown, 1992, с. 35—37.
  189. Brown, 1992, с. 22—24.
  190. Brown, 1992, с. 25—26.
  191. Brown, 1992, с. 30—31.
  192. Companion to ancient education, 2015, с. 254—256, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  193. Brown, 1992, с. 37—38.
  194. Brown, 1992, с. 39—40.
  195. Brown, 1992, с. 40—41.
  196. Brown, 1992, с. 42—46.
  197. Companion to ancient education, 2015, с. 256—258, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  198. Companion to ancient education, 2015, с. 259, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  199. A Companion to Greek and Roman Sexualities, 2014, с. 119, Lear A. Ancient Pederasty: An Introduction.
  200. Companion to ancient education, 2015, с. 259—260, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  201. Companion to ancient education, 2015, с. 261, Szabat E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Greek World.
  202. Companion to ancient education, 2015, с. 267—268, Ramelli I. L. E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Western Empire.
  203. Companion to ancient education, 2015, с. 269, Ramelli I. L. E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Western Empire.
  204. Companion to ancient education, 2015, с. 270—271, Ramelli I. L. E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Western Empire.
  205. Companion to ancient education, 2015, с. 272—273, Ramelli I. L. E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Western Empire.
  206. Companion to ancient education, 2015, с. 273—274, Ramelli I. L. E. Late Antiquity and the Transmission of Educational Ideals and Methods: The Western Empire.

ЛітератураРедагувати

  • Алиева О. В. Пайдейя как «малые мистерии»: Василий Кесарийский о греческой литературе. — Вестник древней истории. — 2017. — № 2. — С. 341—355. — ISSN 0321-0391.
  • Борухович В. Г. [1] — Саратов : Изд-во Саратовского университета, 1976. — 224 с. Архівовано з джерела 1 березня 2021
  • Возлюблю слово как ближнего: Учебный текст в позднюю Античность и раннее Средневековье: исследование состава школьного канона III—XI вв.: сб. научн. статей и переводов / Под общей ред. М. Р. Ненароковой. — М. : Индрик, 2017. — 944 с. — (Труды семинара «Культура детства: нормы, ценности, практики». Вып. 19). — ISBN 978-5-91674-460-6.
  • Жураковский Г. Е. Очерки по истории античной педагогики. — М. : Учпедгиз, 1940. — 471 с.
  • Єгер В. Пайдейя. Воспитание античного грека. / Перевод с немецкого А. И. Любжина. — Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2001. — 594 с. — ISBN 5-87245-079-6.
  • Єгер В. Пайдейя. Воспитание античного грека (эпоха великих воспитателей и воспитательных систем) / Перевод с немецкого Μ. Н. Ботвинника. — М. : Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1997. — ISBN 5-87245-028-1.
  • Єгер В. Раннее христианство и греческая пайдейя / Перевод с английского и вступительная статья О. В. Алиевой. — Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2014. — 216 с. — ISBN 978-5-87245-176-1.
  • Марру А.[fr]. История воспитания в античности (Греция) / Перевод с французского А. И. Любжина, М. А. Сокольской, А. В. Пахомовой. — М. : Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1998. — 425 с. — ISBN 5-87245-036-2.
  • Поршнев, В. П. Мусей в культурном наследии античности. — М. : Новый Акрополь, 2012. — 336 с. — (Традиция, религия, культура). — 1500 екз. — ISBN 978-5-91896-030-1.
  • Скржинская М. В. Образование и досуг в античных государствах Северного Причерноморья / Науч. ред. д.и.н., акад. НАН Украины А. П. Толочко. — Киев : Институт истории Украины НАНУ, 2014. — 250 с. — ISBN 978-966-02-7446-4.
  • Словарь античности : Пер. с нем.; Отв. ред. В. И. Кузищин / Сост. Йоханнес Ирмшер в сотр. с Ренате Йоне. — М. : Прогресс, 1989. — 704 с. — ISBN 5-01-001588-9.
  • Ancient Education and Early Christianity / Ed. by Matthew Ryan Hauge, Andrew W. Pitts. — L., N. Y. : Bloomsbury T&T Clark, 2016. — 210 p. — (The Library of New Testament Studies. Vol. 533). — ISBN 978-0-56766-027-5.
  • Bonner S. F. Education in Ancient Rome: From the Elder Cato to the Younger Pliny. — N. Y. & L. : Routledge, 2012. — xii, 404 p. — (Routledge Library Editions: Education. Vol. 91). — ISBN 978-0-415-61517-4.
  • Brown P. Power and Persuasion in Late Antiquity: Towards a Christian Empire. — Madison : The University of Wisconsin Press, 1992. — 192 p. — (The Curti Lectures, 1988). — ISBN 0-299-13340-0.
  • Clarke M. Higher Education in the Ancient World. — Oxford : Routledge, 2012. — 208 p. — (Routledge Library Editions: Education. Vol. 92). — ISBN 978-0-415-68908-3.
  • A companion to ancient education / edited by W. Martin Bloomer. — Chichester : Wiley Blackwell, 2015. — 503 p. — (Blackwell Companions to the Ancient World). — ISBN 978‐1‐4443‐3753‐2.
  • A Companion to Greek and Roman Sexualities / Томас Габбард. — Chichester : Blackwell Publishing Ltd, 2014. — 651 p. — (Blackwell Companions to the Ancient World; 100). — ISBN 978-1-4051-9572-0.
  • Cribiore R. Gymnastics of the Mind. Greek Education in Hellenistic and Roman Egypt. — Princeton : Princeton University Press, 2005. — 288 p. — ISBN 0-691-00264·9.
  • Jewish Education from Antiquity to the Middle Ages : Studies in Honour of Philip S. Alexander / Edited by George J. Brooke and Renate Smithuis. — Leiden : Brill, 2017. — 461 p. — (Ancient Judaism and Early Christianity; 100). — ISBN 978-90-04-34775-5.
  • La Bua G. Cicero and Roman education: the reception of the speeches and ancient scholarship. — Cambridge : Cambridge University Press, 2019. — 394 p. — ISBN 978-1-107-06858-2.
  • Rollston C. A. Scribal Education in Ancient Israel: The Old Hebrew Epigraphic Evidence. — Bulletin of the American Schools of Oriental Research. — 2006. — № 344. — P. 47—74.
  • Sennett R[en]. Flesh and stone: the body and the city in Western civilization. — N. Y., L. : W. W. Norton & Company, 1994. — 431 p. — ISBN 0-393-03684-7.