Віктюк Роман Григорович

український, радянський, російський театральний актор і режисер, Народний артист України, Народний артист Росії

Рома́н Григо́рович Віктю́к (28 жовтня 1936, Львів — 17 листопада 2020, Москва[2]) — радянський, український, російський театральний актор і режисер, народний артист України (2006), народний артист Росії (2009).

Роман Григорович Віктюк
Роман Григорович Віктюк (арт-фото, 2008 рік)
Роман Григорович Віктюк (арт-фото, 2008 рік)
Народився 28 жовтня 1936(1936-10-28)
Львів
Помер 17 листопада 2020(2020-11-17) (84 роки)
Москва
  • коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19)[1]
  • Поховання Личаківський цвинтар
    Національність українець
    Громадянство СРСР СРСР
    Росія Росія
    Україна Україна
    Діяльність театральний актор, режисер
    Alma mater Російський університет театрального мистецтва (1956)
    Заклад Вищі курси сценаристів і режисерівd
    Роки діяльності 19642020
    IMDb nm1182713
    Нагороди та премії

    CMNS: Роман Григорович Віктюк у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Роман Віктюк, постановник і виконавець ролей у величезній кількості вистав, переважно в театрах Москви, зокрема, і в театрі свого імені, був популярним і шанованим в Україні та Росії, був відомий оригінальністю, незаангажованістю в судженнях. Енциклопедія сучасної України у статті епатаж відмічає його серед режисерів, які «шокують сміливими й неординарними постановками». [3].

    ЖиттєписРедагувати

    Народився 28 жовтня 1936 року у Львові, що тоді перебував у складі Польської Республіки, в родині вчителів.

    ДитинствоРедагувати

    Найбільш відомою історію з дитинства Віктюка є оповідь про матусю, яка під час вагітності приходила до Львівської опери на «Травіату» Верді, під час виконання якої плід активно реагував і починав битися всередині, вириваючись якомога швидше народитися[4].

    Дитинство пройшо у Львові, де мешкав разом із батьками мешкав у дворику, який з'єднує площу Ринок із вулицею Староєврейською. З дитячих спогадів — малий хлопець Роман прив'язує віники до рук, виліз на дерево у дворі, стрибає і кричить «Мамо, я лечу». Першою сценою майбутнього режисера й актора став львівський дворик[5][6].

    Піонером став попри власне бажання. Зі шкільної сцени виконав весь патріотичний репертуар того часу. З причини поділу шкіл для хлопчиків і дівчат, однією з зіркових ролей стало втілення на шкільній сцені Зої Космодем'янської[4].

    Театральний шляхРедагувати

    Навчався у московському Інституті театрального мистецтва (ГІТІС) — майстерня Василя і Марії Орлових. Після закінчення в 1957 році акторського факультету[7] повернувся до Львова, де працював актором у місцевому Театрі юного глядача, з 1 березня 1962 року — актор Державного республіканського театру юного глядача у Києві (Ігорьок у виставі «На канікулах», Чудовисько-принц у «Червоній квіточці», Сєва у виставі «Один страшний день», Жора Арутюнянц у «Молодій гвардії», Юрко Ков'якін в «Долі барабанщика», Фабьо з «Полум’я Пуерто-Сорідо», Віслючок Сімон у «Бразільському скарбі» тощо)[8]. По поверненню до Львова у якості режисера втілює постановки на сцені Театру юного глядача, створює театральну студію при Львівському палаці піонерів.

    Проте, можливості працювати в рідному місті йому не дали[9][10]. Віктюк ставить у Калініні, з 1970 по 1974 роки працює у Російському драматичному театрі Литви у Вільнюсі. До вирішення конфліктної ситуації у підмосковному клубі, де адміністрація зривала репетицію його вистави на початку 1970-х, відгукнулися із допомогою Тарковський і Кончаловський[11]. Перекази про його вистави ширяться Москвою впритул до 1977 року, коли відбувається й перша столична постановка — «Царське полювання» на сцені Театру імені Моссовєта. Художнім керівником за програмкою значився художній керівник театру Юрій Завадський, який на той час важко хворів і не дожив до прем'єри, проте встиг отримати цензурний дозвіл на постановку п'єси Леоніда Зоріна про події часів Катерини Великої. Виконавцями головних ролей Віктюк обирає Маргариту Терехову (Княжна Тараканова) та Леоніда Маркова (Олексій Орлов). Віртуозно вибудований дует забезпечив успіх виставі, широке знання про «режисера з провінції» у театральних колах Москви та заробітки спекулянтів на перепродажах «зайвих» квитків на виставу (доходило до п'яти рублів з кожного квитка)[12].

    Віктюк працював у Твері, Одесі, Києві, Таллінні, Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві. У виставах Віктюка грали Ада Роговцева, Олена Образцова, Віра Васильєва, Аліса Фрейндліх, Марина Нейолова, Валентина Тализіна, Людмила Максакова, Алла Демидова[13] і багато інших[11]. За переказами Віктюк одночано міг репетирувати вистави у різних театрах — в одному давав завдання на прогін сцени, залишав свій піджак на спинці режисерського крісла, а сам тим часом був вже або в іншому московському театрі, або в іншому місті[14][15].

    Своїх акторів Віктюк називав дітьми, вкладаючи в цю фразу сподівання на дитячий порятунок сучасного театру. Феномен гри був для нього головним знаряддям проти засилля вульгарності й побутової сірості, примітивності і грубості форми[16]. Для визначення чоловічого та жіночого в акторах вдавався до використання вигаданих слів «чічірка» та «манюрка» — які згодом отримали поширення далеко за репетиційними залами Романа Віктюка[4].

      «Лише коли буваю у Львові чи в Києві, відчуваю себе нікому не потрібним. У Львові ж була еліта, була культура… І найгіршим є те, що «Полуботок» чи «Мотря» — це не є національне мистецтво, це — антинаціональне мистецтво. Це — страшна ілюзія, жахливий обман. Це ніяке не відродження…»[9]  

    Вишуканістю відрізнялися вже навіть ранні роботи режисера. Містика Гоголя проступає у телевиставі за класичною п'єсою «Гравці» (1978), коли Іхарєв (Олександр Калягін) у фіналі в істеричному припадку приклеюється до підлоги. У «Майстрі і Маргариті» не лишається місця карикатурних зображень та псевдоісторичності — все побудовано на прямому протистоянні зла і добра. Зло у виставах Віктюка розглядається під збільшувальним склом. І на думку постановника, єдиний порятунок можливий лише в самовідданій любові[16].

    Гучний успіх прийшов до Віктюка після прем'єри «Покоївок» на сцені «Сатирикону». Після смерті Аркадія Райкіна театр шукав свій шлях — продовжували грати репертуар, а ночами репетирували нову виставу — п'єса із виразним присмаком абсурду французького драматурга Жана Жене про двох покоївок, які планують отруєння своєї господині. Проста, здавалося, історія у Віктюка відходить від основ Системи Станіславського та поєднує в собі цирк, танець, театр, кабаре та модний показ. Візуальна легкість та краса досягалася вигадливістю під час абсолютної театральної бідності — костюми шили з підкладкової тканини, боа Мадам зробили з сітки (висмикнувши поздовжні нитки), шубу шили із залишків (клеїли шматочки хутра на тканину). Балетний верстат було зварено мало ні з водопровідних труб, а сцену вистелели випадково знайденим пластик, який не ламався під ногами[17]. Всі ролі виконували чоловіки: покоївки Костянтин Райкін та Микола Добринін, Мадам — ​​Олександр Зуєв. На перший план виходять не стільки слова, скільки пластика акторів — хижа, безкісткова, небезпечна (над нею працювали Валентин Гнеушев та Алла Сігалова); обличчя вибілені; траєкторії руху яскравих спідниць ретельно прораховані[12]. Перші дві вистави зіграли в серпні 1988 року, напередодні відпустки, майже без реклами. А вже у вересні був шалений наплив глядача, який мала стримувати кінна міліція, залишалися зламаними двері театру тощо[17]. Вистава стала сенсацією театрального світу, була показана більш ніж в 30 країнах, зібрала колекцію найвищих театральних нагород, кілька років прикрашала репертуар театру «Сатирикон», а у подальшому постановка стала першою в Театрі Романа Віктюка, утвореному в 1991 році і зазнала другої редакції. Восени 2006 року Роман Віктюк відновити «Покоївок», а 18 вересня 2018-го вистава відмітила своє 30-річчя[18]. Після «Покоївок» про Віктюка заговорили навіть ті, хто ніколи не бачив його вистав. Пародії на виставу вийшли в програмі Ігоря Угольникова «Оба-на!» (Серія «Відбір номерів для поїздки в Ізраїль», 1994)[19], СТЕМ «Колобок в постановці Віктюка» показала у Вищій лізі КВК «Збірна Санкт-Петербурга» (1999)[20].

    Театрознавець Павло Руднєв[ru] відмічає, що «у театрі він знімав табу, він один з тих, хто раскрепостил, звільнив радянський театр в «перебудову» від погано зрозумілої сором'язливості і втрати форми. В «Покоївках» він змусив полюбити форму й перестати вже бачити у формі формалізм. Він ввів нервову, перверсивну, зламану лінію модерну до прямолінійного та скромного, стриманого театру. З його саду проросли квіти будяків, заїдливі лози, примхливі стебла ар нуво. Лінія гриму на обличчі Костянтина Райкіна в «Покоївках» раз і назавжди переламала уявлення про красу в театрі. Віктюк розширював територію прекрасного»[21].

    З «Покоївок» та «М.Батерфляй», власне, й виростає Театр Романа Віктюка. Тривалий час «безхатченко» Віктюк у 1991 року отримує під театр споруду колишнього ПК Русакова на Строминці, яке потребувало капітального ремонту, що тривав майже 20 років[14]. На роль актора пекінської опери у виставі «М.Баттерфляй» Віктюк запросив унікального контртенора Еріка Курмангалієва[ru], який співав власним голосом, подібним до жіночого. Закоханого французького дипломата зіграв Сергій Маковецький. Всі дивацтва взаємин персонажів п'єси американського драматурга Девіда Хуана Віктюк пропрацював з артистами настільки точно, що майже нічого дивним не здавалося[12][22].

    Вистави Романа Віктюка — музичні. Він вчить чути музику, відчувати її, співвідносити емоції зі звучанням. В його виставах музика є основною складовою[4]. Роман Віктюк, який розбирався в музиці, завжди влучно використовував її у своїх виставах. Духовні піснеспіви звучали у виставі «Украдене щастя» за Іваном Франком у МХАТі, у «Дамі без камелій» природно звучить «Травіата», у виставу «Ромео і Джульєтті» органічно вписана музика Прокоф'єва[23][24]. Окрема музична партитура до вистави «Покоївки».

    У загальному доробку режисера — близько 200 вистав. З найвідоміших — «Покоївки», «Федра», «М.Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій». Створив танцювальну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі тощо.

    Віктюк вважав себе українцем, з Україною Віктюк був пов'язаний також участю в культурному й громадському житті. Був засновником (разом з Ігорем Подольчаком і Ігорем Дюричем) Фонду Мазоха (1991, Львів), брав участь в українських театральних, телевізійних проектах.

    На телебаченні як автор та ведучий робив передачу «Поетичний театр Романа Віктюка»[25], у якості члена журі брав участь у «Привід опери» (Перший канал)[26], «Танцюю для тебе» («1+1»).

    Був народним артистом України і Росії, членом Інституту драматичного театру Італії, лауреатом театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991), премії «Київська пектораль», премії спілки театральних діячів України «Тріумф», міжнародної премії Інституту італійської драми за найкраще втілення сучасної драматургії (1997).

    Педагогічна діяльністьРедагувати

    Професор Роман Віктюк викладав в естрадно-цирковому училищі (відомі учні — Геннадій Хазанов, Юхим Шифрін, Валентин Гнеушев[ru]), випустив три курси в Російському інституті театрального мистецтва (відомі учні — Ростислав Колпаков, Павло Карташев, Андрій Шакун, Євген Лавренчук). Читав лекції з режисури й акторської майстерності в Росії, Україні, Італії. Викладав в Інституті театрального мистецтва, давав майстер-класи на курсах акторської майстерності й режисури при Польському театрі в Москві.

    СмертьРедагувати

     
    Гробівець родини Віктюків

    27 жовтня 2020 року його госпіталізували з коронавірусом до московської клінічної лікарні імені братів Бахрушиних. Спочатку режисера помістили до відділення терапії, але його стан погіршився, і Віктюка перевели до реанімації[27].

    17 листопада Роман Віктюк помер[28] внаслідок перенесеного інсульту, спровокованого, ймовірно, саме коронавірусом[29].

    Першими днями після повідомлення вийшли спогади про режисера українських журналістів Олега Вергеліса на сторінках газети «Дзеркало тижня»[30], Ольги Стельмашевської[31] та Миколи Жулинського[6] в газеті «День», Дмитра Гордона на телеканалі «Україна 24»[32], Сергія Проскурні й Анни Липківської на «UA: Радіо Культура»[33], Віталій Портников на порталі «Історична правда»[34].

    Московська частина церемонії прощання з видатним режисером пройшла 20 листопада в театрі Романа Віктюка[35]. Вечірній випуск програми «Андрій Малахов. Прямий ефір» на каналі «Росія-1» вийшов під заголовком «Головна таємниця Романа Віктюка»[36].

    23 листопада 2020 року церемонія прощання відбулася в Першому театрі Львова[37]. Відспівування і молитовний чин проведені в церкві святого Андрія, на площі Соборній. Потім похоронна процесія вирушила до Личаківського цвинтаря, де Романа Віктюка поховали в родинному гробівці поруч із батьками на Личаківському цвинтарі, що розташований на полі № 70[38]. Церемонія прощання транслювалася у прямому етері Тvoemisto.tv[39].

    Визнання і нагородиРедагувати

    ПоглядиРедагувати

    2006 року Роман Віктюк заявив, що навіть у період тоталітаризму ніколи не ставив вистав, які б «обслуговували систему». Він також позитивно оцінив Помаранчеву революцію, назвавши її «духовним спалахом» і зазначив, що був вражений світлом і аурою людей, які вийшли на вулиці[44].

    2012 року підписав відкритий лист із закликом до звільнення учасниць групи «Pussy Riot»[45][46], висловив готовність поручитися за них[47].

    2014 року, коментуючи російсько-українську війну на Донбасі, закликав місцевих жителів вимкнути телевізори, щоб у тиші розібратися, що відбувається, та рекомендував тим, хто не вважає себе громадянином України, дати країні спокій[48]. Висловлювався за прийняття закону про захист тварин від жорстокого поводження[49][50].

    Театральні роботиРедагувати

    АкторРедагувати

    Львівський ТЮГ імені М. Горького
    Київський театр юного глядача[52][8]
    • «Бразільський скарб» М.К. Машаду — Віслючок Сімон
    • «Доля барабанщика» — Юрко Ков'якін
    • «Молода гвардія» Олександра Фадєєва — Жора Арутюнянц
    • «На канікулах» В. Любимова; реж. М. Єрецький — Ігорьок
    • «На світанку» М. Єдлінського — кухарчук Івась
    • «Один страшний день» за Ю. Сотником — Сєва
    • «Полум'я Пуерто-Сорідо»; реж. М. Вельямінов — Фабьо
    • «Червона квіточка» Андрія Ліперовського за казкою Сергієм Аксаковим; реж. М. Єрецький — Чудовисько-принц

    РежисерРедагувати

    УкраїнаРедагувати

    Львівський ТЮГ імені Горького (1965 — 1968)
    Одеський обласний академічний російський драматичний театр
    Київський академічний російський драматичний театр ім. Лесі Українки
    Різні театри

    МоскваРедагувати

    МХАТ імені М. Горького
    Театр імені Моссовєта
    Студентський театр МДУ
    Театр-студія БК «Москворечье»
    Державний академічний театр імені Є. Вахтангова)[69]
    Московський театр естради
    «Современник»
    Перший московський обласний державний камерний театр
    Театр «Сатирикон» імені Аркадія Райкіна
    Театральна компанія «Бал Аст»
    Різні театри

    РосіяРедагувати

    Калінінський ТЮГ (1968 — 1969)
    Театр комедії імені М. П. Акімова (Ленінград)
    Академічний театр імені М. Горького (Горький)
    Різні театри

    СвітРедагувати

    Литовський Російський драматичний театр (Вільнюс) (1971 — 1975)
    Таллінський експериментальний театр-студія «У віадука»
    Ризький театр російської драми
    Різні театри

    Театр Романа ВіктюкаРедагувати

    ФільмографіяРедагувати

    Рік Фільм Оригінальна назва Виступає як Жанр Примітки
    Режисер Актор
    ??? Машенька[51] Ні Так Телевистава
    1976 Вечірне світло рос. Вечерний свет Так Ні Телевистава За однойменною п'єсою Олексія Арбузова
    1978 Гравці рос. Игроки Так Ні Телевистава За однойменною п'єсою[ru] Миколи Гоголя.

    В ролях: Олександр Калягін (Іхарєв), Валентин Гафт (Втішний), Леонід Марков (Швохнєв), Олександр Лазарєв (Кругель), Володимир Кашпур (Олексій), Борис Іванов (Глов-старший), В'ячеслав Захаров (Глов-молодший), Борис Дьяченко (Гаврюшки), Микола Пастухов (Замухришкін), Маргарита Терехова (Аделаїда Іванівна)

    1980 Мені від любові спокою не знайти рос. Мне от любви покоя не найти Так Ні Телевистава Телевізійна композиція за мотивами творів «Приборкання норовливої», «Річард III», «Антоній та Клеопатра», «Отелло», «Гамлет» Вільям Шекспіра.

    В ролях: Маргарита Терехова та Еммануїл Віторган.

    1980 Історія кавалера де Гріє і Манон Леско рос. История кавалера де Гриё и Манон Леско Так Ні Телевистава Телевізійна фільм-вистава за мотивами роману абата Прево.

    В ролях: Ігор Костолевський, Терехова Маргарита Борисівна, Збруєв Олександр Вікторович, Гафт Валентин Йосипович, Еммануїл Віторган, Юрій Яковлєв, Клара Бєлова, Борис Іванов, Андрій Степанов, Петро Смідович, Олег Чайка, Юрій Горін, Юхим Шифрін.

    1982 Дівчинка, де ти живеш? рос. Девочка, где ты живёшь? Так Ні Телефільм За п'єсою «Райдуга взимку» Михайла Рощина.
    1985 Довга пам'ять[87][10] рос. Долгая память Так Ні Телефільм За мотивами повісті «Вулиця молодшого сина» Лева Кассіля та Макса Поляновського (фільм про піонера-героя Володю Дубініна.
    1989 Татуйована троянда рос. Татуированная роза Так Ні Телевистава Телеверсія вистави МХАТ імені М. Горького за однойменною п'єсою Теннессі Вільямса (Головна редакція літ.-драм. програм ЦТ).
    1990 Де мій театр? Роман Віктюк[56] рос. Где мой театр? Роман Виктюк Ні Так Телефільм Фільм-монографія присвячений творчості театрального режисера Романа Віктюка. Включені фрагменти репетиції вистав Горьковського академічного театру драми ім. М.Горького — за п'єсою Д.Поунелла «Уроки майстра», Московського театру ім. М.Н. Ермоловой — за п'єсою Е.Радзинського «Наш Декамерон», театру «Современник» — за п'єсою Л. Петрушевської «Квартира Коломбіни», Московського театру драми і комедії на Таганці — за п'єсою М. Цвєтаєвої «Федра», Київського драматичного театру ім. Лесі Українки — за п'єсою Ж. Кокто «Священні чудовиська».

    Виробництво «Союзтелефільм». Автор сценария — Н. Шехтер, режисер — Вадим Зобін.

    1993 Батерфляй рос. Баттерфляй Ні Так Документальне кіно Документальний фільм про Романа Віктюка — знімальна група протягом шести місяців їздила за режисером від Львова до Нью-Йорка; режисер Олексій Учитель[ru] за сценарієм Олексія Учителя та Дуні Смірнової.

    Нагороди: I приз за найкращий повнометражний фільм IV Відкритого фестивалю неігрового кіно «Росія»[88][89].

    2000 Ростов-тато рос. Ростов-папа Ні Так Телесеріал Нотаріус у телесеріалі Кирила Серебреннікова (новела «Синок»).
    2001 Кінець століття[en][90][91] рос. Конец века Ні Так Художній фільм Лікар-психотерапевт Хенрік Станковський у фільмі Костянтина Лопушанського[92].
    2006 Уроки майстра[4] рос. Уроки мастера Ні Так Телефільм До дня нарождения Романа Віктюка на каналі «ТВ Центр» (реж. Ігор Волосецький)
    2008 Роман Карцев. Бенефіс рос. Роман Карцев. Бенефис Так Ні Телевистава Телеверсія вистави Романа Карцева за творами Михайла Жванецького.
    2017 Фізрук рос. Физрук Ні Так Телесеріал Камео у серіалі каналу ТНТ (гість на похованні у 15 серії 4 сезону)[93].

    БібліографіяРедагувати

    СтаттіРедагувати

    • Виктюк Р. Проверка на призвание: Ирина Мирошниченко // Мой любимый актёр: Писатели, режиссёры, публицисты об актёрах кино: сб. / Сост. Л. И. Касьянова. — М.: Искусство, 1988. — С. 75—90. (рос.)

    КнигиРедагувати

    МузикаРедагувати

    • 1997 — «Музыка в спектаклях Романа Виктюка» (Студия «Аудиотеатр Асфара Фараджиева»)[94]

    ПриміткиРедагувати

    1. https://www.pravda.com.ua/news/2020/11/17/7273886/
    2. Охримчук М. (17 листопада 2020). Помер Роман Віктюк. zaxid.net. Zaxid.net. Процитовано 17 листопада 2020. 
    3. О.Є.Голуб. Епатаж. Енциклопедія сучасної України [1]
    4. а б в г д Роман Виктюк («Уроки мастера») (відео)
    5. Галина ТЕРЕЩУК (18 листопада 2020). «П’яний дітвак із сонцем у кишені» — Роман Віктюк і Львів у спогадах друзів та учнів (ua). «Радіо Свобода». Процитовано 2020-11-21. 
    6. а б в Микола ЖУЛИНСЬКИЙ (19 листопада 2020). Ми втратили гранда мистецтва Знаменитий Роман Віктюк пішов у Вічність… його поховають у Львові, так як заповідав небіжчик (ua). «День» № 219. Процитовано 2020-11-22. 
    7. Выпускники актерского факультета. www.gitis.net. Процитовано 2020-11-18. 
    8. а б Театр на Липках. Згадуємо видатного самобутнього колегу
    9. а б Володимир ПАВЛІВ (19 листопада 2020). Наш Віктюк і наша провінційність (ua). «MATRIX». Процитовано 2020-11-21. 
    10. а б Федір БАЛАНДІН (19 листопада 2020). «Мачуха» Україна для Романа Віктюка (ua). «Українська правда». Процитовано 2020-11-25. 
    11. а б Ніка ПАРХОМОВСЬКА (18 листопада 2020). Все ради красоты: каким российский театр запомнит режиссера Романа Виктюка (ru). «Forbes». Процитовано 2021-1-4. 
    12. а б в Анна ГОРДЕЄВА (19 листопада 2020). Пять главных спектаклей Романа Виктюка (ru). «Москвич». Процитовано 2020-11-26. 
    13. Александр СМОЛЬЯКОВ. Гамлет выходит к морю (ru). Сат Алли Демідової. Процитовано 2020-11-25. 
    14. а б Наталья ШАИНЯН (17 листопада 2020). Беззаконная комета. Прощание с Романом Виктюком (ru). «Российская газета» — Столичный выпуск №259(8313). Процитовано 2020-11-21. 
    15. Степанівна про Романа Віктюка
    16. а б в Елена ЖАТЬКО (22 листопада 2020). «Я — пессимист по знанию и оптимист по вере!». Памяти Романа Виктюка (ru). «Театр To Go». Процитовано 2020-11-23. 
    17. а б Татяна ПЕЧЕРНІНА (жовтень 2018). Интервью с заслуженным артистом России Сергеем Зарубиным (ru). «ContraltoPeople». Процитовано 2020-11-27. 
    18. 30-летие спектакля «Служанки» (18 сентября 2018) (рос.)
    19. Оба на!! «Набор номеров для поездки в Израиль»
    20. КВН Сборная Питера - Колобок в постановке Виктюка
    21. Павло РУДНЄВ (18 листопада 2020). Памяти Романа Виктюка (ru). «Петербургский театральный журнал». Процитовано 2020-11-22. 
    22. а б Театр + TV. Роман Виктюк (1991)
    23. Олександр СМОЛЬЯКОВ (17 травня 2012). Музыка в спектаклях Романа Виктюка (ru). «Ехо Москви». Процитовано 2020-11-23. 
    24. Музыка в спектаклях Романа Виктюка (аудіо)
    25. Алиса Фрейндлих в гостях у Романа Виктюка
    26. Сергій АРМОЯН (1 жовтня 2011). Билан сделал лужу, но сам в нее не угодил (ru). «Вокруг ТВ». Процитовано 2020-12-10. 
    27. Григорська Н. (17 листопада 2020). Режисера Романа Віктюка можуть поховати у Львові — ЗМІ. nv.ua. Процитовано 17 листопада 2020. 
    28. У Росії помер режисер Роман Віктюк. radiosvoboda.org. Радіо Свобода. 17 листопада 2020. Процитовано 17 листопада 2020. 
    29. Стала відома причина смерті Романа Віктюка. unian.ua. УНІАН. 17 листопада 2020. Процитовано 18 листопада 2020. 
    30. Олег ВЕРГЕЛІС (18 листопада 2020). Роман-епопея. Століття Віктюка (ua). «Дзеркало тижня». Процитовано 2020-11-22. 
    31. Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА (19 листопада 2020). Ми втратили гранда мистецтва Знаменитий Роман Віктюк пішов у Вічність… його поховають у Львові, так як заповідав небіжчик (ua). «День» № 219. Процитовано 2020-11-22. 
    32. Гордон о смерти Виктюка // «Україна 24», 17 листопада 2020
    33. Культура. Live (ведуча Катерина Толокольнікова). На 85-му році життя помер театральний режисер Роман Віктюк — Сергій Проскурня, Анна Липківська
    34. Віталій ПОРТНИКОВ (18 листопада 2020). Віктюк: ти говориш, що плакав? (ua). «Історична правда». Процитовано 2020-11-25. 
    35. Прощание с Романом Виктюком в Москве
    36. Андрей Малахов. Прямой эфир на Росія-1. Главная тайна Романа Виктюка! Прямой эфир 20.11.20 (рос.)
    37. Бувай, маестро. У Львові попрощалися з відомим режисером Романом Віктюком (відео)
    38. Стало відомо, де поховають Романа Віктюка. unian.ua. УНІАН. 17 листопада 2020. Процитовано 18 листопада 2020. 
      Відомого режисера Романа Віктюка поховають у понеділок на Личаківському кладовищі. tvoemisto.tv. «Твоє місто». 19 листопада 2020. Процитовано 20 листопада 2020. 
    39. Прощання з Романом Віктюком у Львові. Трансляція наживо (відео)
    40. Указ Президента Российской Федерации от 5 июня 2003 года № 621 «О награждении государственными наградами Российской Федерации»
    41. Указ Президента України від 27 жовтня 2006 року № 902 "Про присвоєння Р. Віктюку почесного звання «Народний артист України»
    42. Указ Президента Российской Федерации от 23 ноября 2009 года № 1333 «О награждении государственными наградами Российской Федерации»
    43. Премия «Звезда Театрала» объявила лауреатов самой почётной номинации «Легенда сцены» // Журнал «Театрал», 26 октября 2020
    44. Висенс А. (4 декабря 2006). Роман Виктюк: я пережил всех вождей тоталитаризма. news.bbc.co.uk. BBC. Процитовано 18 листопада 2020.  (рос.)
    45. Интеллигенция призывает освободить Pussy Riot. Эхо Москвы. 27 июня 2012.  (рос.)
    46. Сто с лишним деятелей культуры подписали письмо в защиту Pussy Riot: от Бондарчука до Хаматовой. NEWSru.com. 27 июня 2012.  (рос.)
    47. Иванова, Виктория (27 июня 2012). За Pussy Riot готовы заплатить Серебренников, Виктюк и Арабов. Известия.  (рос.)
    48. Виктюк — жителям Донбасса: Если вы не считаете себя гражданами Украины, то оставьте Украину в покое. Гордон. 17 июня 2014.  (рос.)
    49. Защита животных — это и защита людей. Новая газета. 29 января 2004.  (рос.)
    50. Защитники прав животных не намерены прощаться с законом по защите животных от жестокости. За права человека. 10 апреля 2008. Архів оригіналу за 2016-04-24.  (рос.)
    51. а б в Мирослава БЗІКАДЗЕ (23 листопада 2020). Народна артистка України Жанна Тугай про Романа Віктюка: «Він був дуже інтелігентний, вихований чоловік. Звідки потім ті мати взялися, про які пишуть і говорять його колеги?!» (ua). «УНІАН». Процитовано 2020-11-24. 
    52. Театр на Липках. Помер Роман Віктюк
    53. Все це не так просто. Рецензія
    54. Про Володимира Висоцького згадує Р. Г. Віктюк
    55. а б в г д е ж и к л м Спільні постановки Л. А. Казакової з Романом Віктюком. Архів оригіналу за 11 січень 2011. Процитовано 24 лютий 2011. 
    56. а б в г д е Где мой театр? Роман Виктюк (1990) (відео)
    57. Кокто Жан Морис Эжен Клеман — Священные чудовища (сп. театра им. Л.Украинки, реж. Р.Виктюк) 1990 (відео)
    58. Архівна вистава «Священні чудовиська» з Адою Роговцевою, режисер — Роман Віктюк
    59. Олена ЖАТЬКО (14 січня 2021). 34 года полета среди миров Романа Виктюка. Интервью с актрисой Людмилой Погореловой (ru). «Театр To Go». Процитовано 2021-2-02. 
    60. Український період творчості Романа Віктюка (ua). Портал «Theatre.love». 23 листопада 2020. Процитовано 2020-11-25. 
    61. Ірина БОКЛАН (27 лютого 1998). Солнце всходит и заходит (ru). «Дзеркало тижня» № 9. Процитовано 2020-11-24. 
    62. Тетяна ПОЛІЩУК (10 жовтня 1997). Ада Роговцева до ювілею готова (ua). «День» № 183. Процитовано 2020-11-22. 
    63. Официальный сайт Александра Калягина «Муж и жена снимут комнату»
    64. Официальный сайт Александра Калягина. Памяти Романа Виктюка
    65. Чуда не произошло. Умер Роман Виктюк (ru). Ж-л «Сноб». 17 листопада 2020. Процитовано 2021-2-02. 
    66. Роман Виктюк: я пережил всех вождей тоталитаризма
    67. Государственный ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени академический театр имени Моссовета / Школьников В. М., Петрусова В. С. — Москва : Искусство, 1985. — 294 с. (рос.)
    68. Людмила ПЕТРУШЕВСЬКА. Маленькая девочка из «Метрополя». — Санкт-Петербург : «Амфора», 2006. — 464 с. — 7000 прим. — ISBN 5-94278-995-9.
    69. Роман Віктюк на сайті Театра Вахтангова
    70. Сон Гафта, пересказанный Виктюком. Театр Современник. Пресса о спектакле
    71. Дороніна Т. Дневник актрисы Архівовано 5 січня 2011 у Wayback Machine.. — М.: Вагриус, 1998. — ISBN 5-7027-0744-3 (Мой XX век). — 2-е изд. — М.: Молодая гвардия, 2006. — ISBN 5-235-02948-8. (рос.)
    72. Елена ГОРФУНКЕЛЬ, Татьяна МОСКВИНА (2002). Кино и контекст. Т. IV. (ua). Новейшая история отечественного кино. 1986-2000. СПб, «Сеанс». Процитовано 2020-11-25. 
    73. Григорий ЗАСЛАВСЬКИЙ (15 грудня 2000). Триумф Татьяны Дорониной (ru). «Независимая газета». Процитовано 2020-11-21. 
    74. Марина ЗАБОЛОТНА (1995). Туманность андрогинов (ua). «Петербургский театральный журнал» № 8. Процитовано 2020-11-24. 
    75. Его даже не звали Фердинандо…
    76. «Фуршет после премьеры». Фото Archived квітень 9, 2015 на сайті Wayback Machine.
    77. Анжелика ЗАРЗЕРСКАЯ (28 травня 2018). Роман Виктюк: Артисты обречены на зависть (ru). «Вечерняя Москва». Процитовано 2020-11-21. 
    78. 20-летие спектакля «Саломея» (29 мая 2018) (відео)
    79. «Заводной апельсин». Пресса
    80. «Антропология»: Роман Виктюк и Елена Образцова
    81. «R&J» (програмка) — рецензія, фото
    82. «Фердінандо» (програмка)
    83. Олена ЖАТЬКО (29 грудня 2020). Если бы Арлекин, Пина Бауш и Роман Виктюк встретились в «Кафе Мюллер». Спектакль «Король-Арлекин» в Театре Романа Виктюка (ru). «Театр To Go». Процитовано 2021-01-09. 
    84. Сергій ВИННИЧЕНКО (22 червня 2019). Маркетингові трансформери театрального неймінгу (ua). Портал «Театральна риболовля». Процитовано 2020-11-21. 
    85. Оксана САВЧЕНКО (30 листопада 2014). Сияй, безумный бриллиант. Интервью с Романом Виктюком (ru). Ж-л «Фокус». Процитовано 2020-11-23. 
    86. Театр Романа Виктюка «Отравленная туника» (рос.)
    87. Долгая память
    88. Баттерфляй (1993) / Документальный фильм
    89. Закончились съемки фильма о Виктюке // Комерсант. — 1993. — 26 лютого. (рос.)
    90. McCarthy, Todd (2001-11-30). Review: 'The Turn of the Century'. Variety. Процитовано 2020-11-22. 
    91. Конец века (Константин Лопушанский) 2001 (відео)
    92. Трофименков М. Константин Лопушанский стряхнул с себя век-волкодав // Коммерсант-СПБ. — 2001. — 18 апреля. — № 69. — С. 4. (рос.)
    93. Физрук 4 сезон 15 серия смотреть онлайн. Физрук 4 смотреть онлайн бесплатно (ТНТ, 2017). Процитовано 2017-11-08. 
    94. «Музыка в спектаклях Романа Виктюка»

    ПосиланняРедагувати

    Вікіновини мають подію, пов'язану з цією статтею: