Поляновський Макс Леонідович

Поляновський Макс Леонідович
Псевдонім Голтянець, М. Поль
Народився 27 червня (10 липня) 1901(1901-07-10)
Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер 1977(1977)
Москва, РРФСР, СРСР
Поховання Передєлкінський цвинтарd
Громадянство Російська імперіяСРСР СРСР
Національність український єврей
Діяльність прозаїк
Мова творів російська
Жанр повість[d]
Magnum opus Вулиця молодшого сина (спільно з Л.Кассілем)
Членство СП СРСР
Партія КПРС
Автограф
Учасник німецько-радянська війна
Нагороди
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Червоної Зірки
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Премії Сталінська премія — 1951

Поляно́вський Ма́кс Леоні́дович (1901—1977) — радянський письменник і журналіст українського єврейського походження, лавреат Сталінської премії (1951).

Життєпис

ред.

Народився 27 червня (10 липня) 1901(19010710) року в місті Одеса в єврейській родині. Батько був фотографом, у різні роки мав фотоательє в Баку, Одесі, Голті.

Дитячі роки провів у селі Голта Ананьївського повіту Херсонської губернії. Навчався у підготовчому класі приватного комерційного училища А. П. Климової в Голті, звідки був виключений через несплату за навчання. У 1911 році разом з родиною переїхав до Одеси[1].

З 1920 року працював у Мелітополі, де спільно з художником-авангардистом О. Тишлером займався випуском агітаційних плакатів «Вікна РОСТА».

У 1922—1924 проходив військову службу У ВМФ СРСР.

З 1924 мешкає в Одесі, працює в редакції газети «Моряк», де одночасно з ним друкуються Ісак Бабель, Едуард Багрицький, Ілля Ільф, К. Паустовський, Є. Петров.

У 1926 виїздить на Далекий Схід, працює у хабаровській крайовій газеті «Тихоокеанская звезда», а з лютого 1927 року — штатний працівник благовіщенської газети «Амурская правда». У 1928 році здійснив подорож на Сахалін.

З 1928 живе і працює в Москві. Займається письменницькою діяльністю, друкується у центральних виданнях.

З початком німецько-радянської війни у жовтні 1941 року добровольцем йде на фронт. Технік-інтендант І рангу М. Поляновський працює в газеті Волховського фронту, потім — письменником газети «Гвардейский удар» 6-го гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії. Член ВКП(б) з 1944 року. Закінчив війну гвардії капітаном, спецкором редакції газети «В бой за Родину» 1-го гвардійського механізованого корпусу.

У повоєнні роки повертається до письменницької діяльності.

Жив у Москві. Помер у 1977. Похований на Передєлкінському цвинтарі[2].

Творчість

ред.

Літературну діяльність розпочав ще в гімназичні роки. Своє перше оповідання, надруковане в дитячій газеті в Одесі підписав псевдонімом «Голтянець». Складав сатиричні куплети і пісні. Основним виконавцем пісень і куплетів, створених М. Поляновським був Володимир Кораллі. Саме виконання куплетів Поляновського зробило Кораллі відомим далеко за межами Одеси й призвело до скандалу: в роки німецької окупації України куплети «Хай беруть, хай везуть!» були заборонені німецькою окупаційною владою, сам Кораллі та його мати були заарештовані і допитані, а одеський театр мініатюр «Зелений папуга», де вони виконувались, було закрито[3]:

  По дороге немцы шли,
Ну и в гости к нам зашли.
Хлеб и сахар берут
И с собою везут...
Як товарообмен начнут,
К нам с Берлина привезут
Папетри, духи и соду,
И слабительную воду...
 

У 1929 році ним написано і видано друком книгу «В край Удехе», яка оповідає про далекосхідну кіноекспедицію режисера О. Литвинова й зйомки ним документальних фільмів «Нетрями Уссурійського краю» та «Лісові люди». Через два роки М. Поляновський у співавторстві з О. Литвиновим написав книгу «Стрибок через століття» про подорож Камчаткою. Подорож Сахаліном у 1928 році надихнула Полянецького на написання книги «Сахалін після Чехова і Дорошевича».

В роки німецько-радянської війни М. Поляновський під псевдонімом «М. Поль» став автором гострих бойових фейлетонів, сатиричних віршів і частівок, що висміювали ворога.

М. Поляновський є автором низки книг для дітей та юнацтва: «Двічі Тетяна», «Доля запасного гвардійця», «З абеткою у гіляків», «Серед трьох морів», «На далекій окраїні», «Тропічний рейс», «Подорож у жаркі країни», «Слідами фронтового щоденника. Мої угорські знайомства», «Маяковський — кіноактор» та інших.

У співавторстві з письменником Львом Кассілем у 1949 році написав повість «Вулиця молодшого сина» (про піонера-героя Володю Дубініна), яка у 1951 році була удостоєна Сталінської премії. Після цього разом вони написали ще кілька книг для дітей та юнацтва: «Друзі-піонери», «Чесне піонерське», «Так було».

Нагороди і почесні звання

ред.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня (10.10.1945), Червоної Зірки (23.01.1943), медалями.

У 1951 році за повість «Вулиця молодшого сина», написану спільно з Л. Кассілем, удостоєний Сталінської премії 3-го ступеня.

Пам'ять

ред.

Максу Поляновському присвятив свій вірш поет Самуїл Маршак[4]:

  Я и не думал, что заране
В своих стихах предугадал
Вот эту сцену, что в Иране
Макс Поляновский наблюдал.
Одно я думаю в тревоге:
Иранский всадник так тяжел,
Что навсегда протянет ноги
К земле придавленный осел.
Внучок скорей с ослом поладит,
Пускай он будет седоком...
Но лучше, если ослик сядет
На шею дедушке верхом!
 

Примітки

ред.

Посилання

ред.