Відкрити головне меню

Цензура в СРСР — контроль радянських та партійних органів СРСР над змістом та розповсюдженням інформації, в тому числі друкованої продукції, музичних і сценічних творів, творів образотворчого мистецтва, кінематографічних та фотографічних творів, передач радіо та телебачення, з метою придушення всіх джерел інформації, альтернативних офіційним[1], обмеження або недопущення розповсюдження ідей та інформації, які вважалися шкідливими або небажаними.

Система загальної політичної цензури включала різні форми та методи ідеологічного та політичного контролю — поряд з прямими (заборона публікації, цензорським втручання, відхиленням рукописів) застосовувалися найрізноманітніші непрямі методи, що відносяться до кадрової, видавничої, гонорарної політики.

Функції цензурного контролю були покладені на спеціальні державні установи[2]. Цензура контролювала всі внутрішні офіційні канали поширення інформації: книги, періодичні видання, радіо, телебачення, кіно, театр, тощо[3], інформацію, що надходить ззовні (глушіння зарубіжних радіостанцій, які ведуть мовлення на мовах народів СРСР, скрупульозний контроль друкованої продукції зарубіжних ЗМІ на предмет «антирадянщини»). Також широко була поширена і самоцензура.

Цензура в СРСР носила в першу чергу ідеологічний характер. Дослідники відзначають, що радянська цензура, зокрема, не перешкоджала показу сцен насильства, якщо вони відповідали поточним ідеологічним установкам — наприклад, демонстрували знищення ворогів радянської влади або викривали звірство ворога[4][5].

Основним об'єктом цензури були так звана «антирадянська пропаганда» (до якої включалося все, що не відповідало поточним ідеологічним установкам), військові та економічні секрети (наприклад, інформація про місця ув'язнення і географічні карти), негативна інформація про стан справ у країні (катастрофи, економічні проблеми, міжнаціональні конфлікти, негативні соціальні явища, тощо), будь-яка інформація, яка могла викликати небажані алюзії.

Більшість дослідників відзначає тотальний характер радянської цензури і повне підпорядкування цензурних органів Комуністичный партії Радянського Союзу[6][7]. Правозахисники стверджували, що цензурна практика порушує міжнародні зобов'язання СРСР[8][9].

Існують різні думки щодо існування цензури науково-технічної інформації. Високопоставлений співробітник Главліту Володимир Солодін стверджував, що «цензура ніколи не контролювала технічну літературу і літературу наукову», проте ряд дослідників пише, що заборонам і цензурі піддавалися цілі напрямки в таких науках, як ядерна фізика, психологія, соціологія, кібернетика, біологія, генетика[10][11][12]. Крім того, заборонам були піддані твори окремих авторів незалежно від їх форми і змісту[13] .

На думку фахівця з інформаційної безпеки Н. В. Столярова, в СРСР мала місце «презумпція державної секретності» та «відчуження інституту секретності від суспільства». В результаті функціонування цього інституту «не піддавалося серйозному критичному аналізу»[14].

ІсторіяРедагувати

Історичні передумовиРедагувати

 
Приклад дореволюційної цензури. Книга Н. І. Греча «Записки мого життя», Санкт-Петербург, 1886, стор 349. Зацензуровані місця замінені крапками.
 
Перегляд листів військовою цензурою російської армії. 1915

Заборона на читання певних книг з'явилася ще на Київська Русь, починаючи з Хрещення Русі (перший «Список відречених книг», що зберігся, датується 1073 роком)[15].

Власне цензура, спочатку релігійна, а потім і світська, існувала в Росії з другої половини XVI століття, коли з'явилося книгодрукування.

До останньої чверті XVIII століття фактично існувала монополія держави на друк книг[16][17]. «Епохою цензурного терору», або «похмурим семиріччям», називають останні роки царювання Миколи I — 1848–1855. Арлен Блюм писав, що є багато спільного між методами цензури цього періоду і методами комуністичної цензури[18].

Одним з найбільш іменитих викривачів цензури того часу був М. Є. Салтиков-Щедрін. Незважаючи на всі перепони, в 1901–1916 роках в Росії друкувалося 14 тисяч періодичних видань, з них 6000 в Санкт-Петербурзі і в Москві. Як пише професор П. С. Рейфман, цензура в дореволюційній Росії була суворою, але «в Радянському Союзі вона придбала нову якість, стала всеосяжною, всесильною»[19].

Знищення друкованих матеріалівРедагувати

Радянський уряд массово знищував дореволюційні та іноземні книжки та журнали з бібліотек. Тільки «спеціальне зібрання» (Відділ спеціального зберігання (СРСР)), яке було доступне тільки за дозволу КДБ, містило старі та політично «неправильні» матеріали. Радянські книжки та журнали теж із часом прибирали з бібліотек.

Після арешту Лаврентія Берії всі підписники другого видання Великої радянської енциклопедії отримали листа з проханням вирізати сторінку зі статтею про Берію, та замінити її на статтю про Берингову протоку, що додавалася до листа.

Цензура в період «застою»Редагувати

Цензура проти мислячого класу - інтелігенціїРедагувати

Якщо брежнєвський період «застою» характеризувався стабільністю в політичній системі, то в житті суспільства в той же період відбувалися важливі зміни (зростання рівня освіти, інтенсивна урбанізація, виникнення нових професійних «ніш» [21][22] Ці процеси сприяли зародженню різних форм інакомислення - від більш явних (правозахисники) до більш прихованих (неформальні течії) [23].

Таким чином, державний апарат зіткнувся з новими формами інакомислення, а радянська цензура, використала всі ще досить застарілих методів роботи, виявлялася нездатною до боротьби проти нових культурних явищ: їх треба було нейтралізувати більш ефективно. Дійсно, специфіка історії російської держави полягає в тому, що вона від автократичної форми правління перейшла до тоталітаризму, що не зазнавши тих трансформацій, яких зазнали західні демократії протягом більше ста років і які в Європі і США супроводжували освіту сучасної модерної держави.

Тому за часів «застою», коли антагонізм, який виник між державним апаратом і освіченим суспільством (або, у всякому разі, найбільш незалежною його частиною), стало приховувати вже неможливо, цензура не мала накопиченого в США і Західній Європі досвіду застосування технік і практик, орієнтованих скоріше на нагляд (контроль), ніж на покарання.

У 1970-х роках радянська державна компартійна влада вирішилося на часткову реорганізацію цензурної системи. Якщо раніше цензура будувалася за принципом піраміди, де верхівкою був ідеологічний відділ ЦК КПРС, якому підпорядковувалися Головліт і КДБ, то тепер система стала дещо децентралізованої: деякі функції Головліту перейшли до інших контрольних інститутів, таких, як творчі Спілки — Спілка письменників СРСР (і відповідна її національні філії у республіках), Спілка журналістів, Спілка композиторів, Спілка художників, Спілка кінематографістів та інші. [24]. Тепер цензурний інститут поєднував традиційні інквізиторські заходи з «м'якої лінією» - діями превентивного характеру, які дозволяли контролювати нові суспільні тенденції шляхом їх «мирної» нейтралізації.[25]

Цензура і війна в АфганістаніРедагувати

Аж до другої половини 1980-х років в радянських засобах масової інформації публікувалися вкрай скупі повідомлення про участь Радянської Армії в бойових діях на території Афганістану. Наприклад, згідно з переліком дозволених для публікації свідчень, розробленим у 1985 році міністерствами оборони і закордонних справ СРСР, центральні ЗМІ могли повідомляти «окремі поодинокі факти (не більше одного в місяць) поранень або загибелі радянських військовослужбовців при виконанні військового обов'язку, відбитті нападу бунтівників, виконання завдань, пов'язаних з наданням інтернаціональної допомоги афганському народу». Цей же документ забороняв публікацію у відкритих виданнях інформації про участь у бойових діях радянських підрозділів від роти і вище, про досвід бойових дій, а також проведення прямих телерепортажів з поля бою[26].

Глушіння зарубіжних радіостанційРедагувати

Див. також: Ворожі голоси

У 1940-х роках, у зв'язку з початком роботи зарубіжних радіостанцій, які ведуть мовлення російською мовою та мовами народів СРСР (Радіо «Свобода», Голос Америки, Німецька хвиля, Російська служба Бі-бі-сі та інших), непідвладних обмеженням радянської цензури, а також появою у населення великої кількості короткохвильових радіоприймачів, в СРСР стало застосовуватися масове глушіння цих радіостанцій з допомогою потужного радіоелектронного обладнання («глушилок»). Радянська мережа радіоглушіння була найпотужнішою у світі[27].

«Відомості з питань радіозахисту від ворожої пропаганди і використання відповідних радіотехнічних засобів» відносилися до державної таємниці. Напередодні відкриття Олімпійських ігор в Москві у 1980 році в журналі «Олімпійська панорама» цензор виявив панорамний знімок з майже непомітною вишкою «глушилки» в районі Філей. І хоча фото було зроблено із загальнодоступного оглядового майданчика Ленінських гір, звідки іноземці фотографували цю панораму кожен день, цензор дозволив випуск тільки після видалення вишки з ілюстрації[28].

Ще одним зі способів обмеження доступу радянських громадян до інформації «ззовні» було обмеження виробництва радіоприймачів з діапазонами хвиль коротше 25 м. Радянські приймачі з цими діапазонами з середини 1950-х рр. йшли здебільшого на експорт і всередині країни продавалися дуже рідко. Тому в СРСР особливо цінувалися імпортні приймачі з КХ діапазонами, а також майстри, які могли перелаштувати приймач на високочастотний діапазон.

Використання радянського досвіду обмеження інформації в країнах народної демократіїРедагувати

В країнах Східної Європи також широко використовувався радянський досвід інформаційної блокади. З цією метою була реалізована система заборонних та обмежувальних заходів, від запровадження політичної цензури, ліквідації культурно-інформаційних центрів, бібліотек та інститутів західних країн до заборони вільного пересування іноземних громадян. Особливе значення надавалося глушінню радіостанцій капіталістичних держав, а з 1948 року — і Югославії.

Таким чином правлячі комуністичні партії «прагнули відтворити радянську модель контролю за інформацією й створення інформаційно закритого суспільства»[29].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Мєдушевський А. Н. Сталінізм як модель //Вісник Європи, 2011, т. XXX. С.147-168[недоступне посилання з травень 2019](рос.)
  2. Блюм А.В.  // «Зірка». — 2002.(рос.)
  3. Історія радянської політичної цензури. Документи і коментарі / Укладач Т. М. Горяєва. — «Російська політична енциклопедія» (РОССПЕН). — 1997. — 672 с. — ISBN 5-86004-121-7.(рос.)
  4. Федоров А.В. Права дитини і проблема насильства на російському екрані. — Монографія. — Таганрог : Видавництво Кучма, 2004. — С. 6. — ISBN 5-98517-003-9.(рос.)
  5. Лапін О. [1] // «Телецентр». — 2008.(рос.)
  6. Латиніна А.Н. [2] // Новий світ. — 2008.(рос.)
  7. Жирков Г. В. Партійний контроль над цензурою і її апаратом // Історія цензури в Росії XIX -XX ст. навчальний посібник. — Аспект прес, 2001. — 358 с. — ISBN 5-7567-0145-1.(рос.)
  8. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 19). ООН. 16 грудня 1966. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-01-16. (рос.)
  9. Хроніка поточних подій. Випуск 45. Меморіал. 1977. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 2010-01-16. (рос.)
  10. Лютова К.В. Відділ спецфондів в 60-80 рр. . // спецсхов бібліотеки Академії Наук. — Санкт-Петербург : Видавничий відділ БАН, 1999. — 200 прим.(рос.)
  11. Колчинський Е.І. [3] // Репресована наука. — 1991.(рос.)
  12. Бабков В.В. [4] // Вісник РАН. — 2001.(рос.)
  13. Мазуріцкій А.М. (червень 2000). Вплив Головліту на стан бібліотечних фондів в 30ті роки XX століття. «Бібліотеки та асоціації в мінливому світі: нові технології та нові форми співробітництва». Науково-технічна бібліотека Київського політехнічного інституту імені Денисенко. Архів оригіналу за 2003-08-27. Процитовано 26 березня 2009. (рос.)
  14. «Організація захисту державної таємниці в Росії»(рос.)
  15. Кобяк Н. А.Списки відречених книг (стаття в «Словнику книжників і книжності Київської Русі»)(рос.)
  16. Авторське право: Навчальний посібник(рос.)
  17. Праці. Історія книги. Робота відділу рідкісних книг. — Москва : «Книга», 1978. — Т. 14. — 221 с.(рос.)
  18. Блюм А.В. Глава I. Система тотального контролю. // Радянська цензура в епоху тотального терору. 1929-1953. — Монографія. — Санкт-Петербург : "Академічний проект", 2000. — 283 с. — ISBN 5-7331-0190-3.(рос.)
  19. Рейфман П.С. (2003). З історії російської , радянської та пострадянської цензури.. Курс лекцій з історії літератури. Бібліотека Гумер. Архів оригіналу за 2011-08-19. Процитовано 19 травня 2009. (рос.)
  20. Девід Кінг. Зниклі комісари. Фальсифікація фотографій и произведений искусствата витворів мистетства в сталінську добу. — "Контакт-культура", 2005. — 208 с. — ISBN 5938820235.(рос.)
  21. M. Lewin. Russia/USSR/Russia. The drive and drift of a superstate. — New York: The New Press, 1995. - pp. 73, 92-94.
  22. W Tompson. The Soviet Union under Brezhnev. — London: Pearson-Longman, 2003. — pp. 86-97.
  23. А. Шубин. От «застоя» к реформам. СССР в 1917—1985 гг. — М.: РОССПЭН, 2001.
  24. Т. Горяева. Политическая цензура в СССР 1917—1991. М.: изд. РОССПЭН, 2002. - с.325-326.
  25. Марія Заламбані (італійська літературознавець). Справа "МетрОполя"
  26. Ляховський А.А. Перелік свідчень, дозволених до відкритої публікації, відносно дій обмеженого контингенту радянських військ на території ДРА (згідно з постановою ЦК КПРС № П 206/2 7.6.85 р.) // Трагедія і доблесть Афганістану. — Москва : Искона, 1995.(рос.)
  27. Плейкіс Р. Радіоцензура. — Baltijos kopija. — 2002. — 71 с. — ISBN 9789955942740.(рос.)
  28. Ямской Н. «Плейбой» для академика Капицы (газета) // «Совершенно секретно». — 2007. — № 7/218.(рос.)
  29. Волокітіна Т., Мурашко Р., Носкова А. Москва і Східна Європа. Влада і церква в період суспільних трансформацій 40-50-х років XX століття. М., 2008

Джерела та літератураРедагувати