Історія життя на Землі почалася з моменту появи перших живих організмів — приблизно 3,7 мільярда років тому — і триває донині. Подібність між усіма організмами вказує на наявність спільного предка, з якого в процесі еволюції розійшлися всі відомі види.

Домінуючою формою життя на початку архейського еону були ціанобактеріальні мати і археї. Вони стали величезним еволюційним кроком того часу. Кисневий фотосинтез, що з'явився тоді, близько 3500 мільйонів років тому, в кінцевому результаті призвів до оксигенації атмосфери, починаючи приблизно з 2400 млн років тому. Найперші свідчення еукаріот датуються 1850 млн років тому, хоча, можливо, вони з'явилися раніше. Їхня диверсифікація прискорилася, коли вони почали використовувати в метаболізмі кисень. Пізніше, близько 1700 мільйонів років тому, стали з'являтися багатоклітинні організми з диференційованими клітинами, що спеціалізовані для виконання певних функцій.

Приблизно 1200 млн років тому з'являються перші водорості, а вже приблизно 450 млн років тому — перші вищі рослини. Безхребетні тварини з'явилися в едіакарскому періоді, а хребетні виникли близько 525 мільйонів років тому, невдовзі після кембрійського вибуху.

ПередісторіяРедагувати

Дослідження метеоритів, древніх гірських порід та інші дотичні дослідження вказують на те, що планета Земля сформувалась приблизно 4,6 млрд років тому (гадейський еон). До цього часу навколо Сонця був тільки розмитий протопланетний диск, що складався з газів і космічного пилу. Потім під дією сили тяжіння пил почав збиратися в невеликі тіла (планетоїди), які з часом перетворилися на планети. Протягом перших мільйонів років на Землі не могло існувати ніяких форм життя, бо на цей час припадає розплавлення верхньої мантії і її перетворення на магматичний океан в якому дуже швидко переплавилась первинна тверда поверхнева оболонка — літосфера. Атмосфера у той час не була щільною і складалася із суміші розпечених до температури 80 °C газів: аміак ( ), метан ( ), водень ( ), хлор ( ), пари сірки ( ). Природна радіоактивність була набагато вищою за сьогоднішній рівень. Тобто життя за таких умов було неможливим. Внаслідок дегазації земних надр та подальшого охолодження на поверхні планети утворюються перші водойми рідкої води ( ). Перші сліди появи рідкої водної оболонки у планети припадають на період 4,5 млрд років тому (циркон, подушкові базальтові лави)[1][2][3]. Гіпотеза про кометне та планетзимальне походження води на Землі внаслідок метеоритного бомбардування не знаходить підтверджень після порівняння протій/дейтерівєвого ізотопного співвідношення різних небесних тіл[4][5].

4 млрд років тому Земля зіткнулась з планетою Тейя (її розмір був близьким до розмірів Марса). Зіткнення було таким сильним, що утворені при зіткненні уламки були викинуті в космос і утворили Місяць. Утворення Місяця сприяло появі життя, бо його обертання навколо Землі виклика́є припливи, які в подальшому сприяли перемішуванню товщ Світового океану, очищенню та аерації, стабілізує вісь обертання Землі. Доба у ті часи була дуже короткою (6 годин), але через близкість Місяця (17 тис. км проти сучасних 384,4 тис. км) сильніша припливна взаємодія гальмувала обертання Землі і поступово збільшувала тривалість доби до сучасних 24 годин.

Поява життяРедагувати

Усі концепції появи життя можна розділити на дві групи[6]:

  Всесвіт не був запрограмований на життя, як і біосфера на людину. Нам просто випав щасливий шанс в рулетці, подібно тому, ніби ми щойно виграли мільйон у казино.  

— французький біохімік Жак Моно

Бельгійський біохімік і цитолог Крістіан де Дюв заперечує концепцію Моно двома доводами. По-перше, будівельні блоки живих організмів (амінокислоти, вуглеводні, азотисті сполуки, спирти, жирні кислоти, сполуки карбону) легко синтезуються в космічному просторі. З «першосупу» простих сполук ціанідів ( ), фосфатів ( ), сірководня ( ), ацетилену ( ), аміаку ( ), ціанамідів ( ) та глікольальдегідів ( ) легко утворюються попередники амінокислот, ліпідів та нуклеозидів[7]. По-друге, побудова живого організму є лише детерміністичні хімічні процеси різної складності. Наприклад, як тільки десяток нуклеотидів складається в найпростіший ланцюжок РНК, остання відразу починає свою каталітичну реакцію з прискорення біохімічних реакцій[8]. Інший приклад, самостійна збірка ліпідів у мембранні поверхні й замкнені сфери у водному середовищі[7].

Найдревніші сліди життя на Землі датуються віком 3,8-4,1 млрд років тому (еоархей) — гнейсова зеленокам'яна формація Ісуа на острові Гренландія, породи Пілбари в Австралії та ізотопний склад зерняток вуглецю (карбону) в мікрокристалах циркона[9][10][11]. Біогенні сліди встановлено за властивим для життя зміщенням пропорції ізотопів карбону   в гірській породі в бік більш легкого. Проте для зеленокам'яних порід існує заперечення біогенного механізму зміщення пропорції суто фізичними механізмами при більш пізньому метаморфізмі (переплавці) гірських порід[12].

На еволюційному шляху передачі генетичної інформації спочатку сформувались такі найпростіші елементи ланцюжка, як транскрипція (синтез РНК) і подальша трансляція (синтез білків). Це епоха так званого «РНК-світу»[6]. У відповідності до неї, першою молекулою, яка мала здатність до самовідтворення, була рибонуклеїнова кислота (РНК). Молекула РНК може працювати як фермент, з'єднуючи вільні нуклеотиди в комплементарну послідовність, таким чином відбувається її розмноження[13]. Формування ланцюжка реплікації (ДНК та її копіювання) стало першим еволюційним роздоріжжям на дереві життя, що розвело подальші шляхи еволюції бактерій в один бік, архей і евкаріот в інший[6][14].

Наступним етапом для еволюції життя стало здолання дарвінівського порогу (англ. Darvinian Threshold), коли інтенсивність передачі генетичної інформації від організмів їхнім нащадкам почала переважати над горизонтальним перенесенням генів — від цього моменту вже можна вести розмову про біологічний вид як такий[6].

Але хімічні сполуки ще не можна назвати живими істотами, оскільки вони не мають меж тіла, як і має будь-який живий організм. Тільки всередині ізольованого від зовнішнього хаотичного руху частинок тіла можуть відбуватися складні хімічні реакції, які дозволяють істоті живитися, розмножуватися, рухатися, тобто підтримувати гомеостаз. Першою гіпотезою у цьому напрямку була теорія коацерватних крапель Олександра Опаріна. Поява ізольованих порожнин в океані є доволі частим явищем. Їх утворюють жирні (аліфатичні) кислоти, які потрапляють у воду[15]. Уся справа в тому, що один кінець молекули гідрофільний, а інший — гідрофобний. Жирні кислоти, які потрапляють у воду, утворюють сфери таким чином, що гідрофобні кінці молекул знаходяться всередині сфери. Можливо, молекули РНК почали потрапляти в такі сфери[16]. Найдревнішими залишками сформованих живих клітин слугують відбитки сульфатредукуючих бактерій віком 3,4 млрд років[17].

Перший обмін речовинРедагувати

Здатність до самовідтворення і наявність границь тіла — це ще не всі ознаки, які відрізняють живу істоту від неживої природи. Для відтворення всередині сфери з жирних кислот молекулі РНК потрібно було налагодити процес обміну речовин. Відомо, що молекула РНК здатна притягувати потрібні нуклеотиди і відштовхувати непотрібні. Тому їй нічого не заважало зробити це через мембрану. Скоріш за все, процес відбувався так: потрібний нуклеотид притягувався до мембрани впритул, як тільки він наближувався на достатньо близьку відстань, то починав відштовхувати від себе молекули жирних кислот, через що утворювався отвір за розмірами нуклеотиду, після чого він вільно проходив через нього і приєднувався до створюваного ланцюжка.

Перший поділ клітиниРедагувати

Як почали ділитися перші клітини, що складалися з молекули РНК і мембрани з жирних кислот, в даний час невідомо. Можливо, побудована всередині мембрани нова молекула РНК починала відштовхуватися від першої. Зрештою, одна з них проривала мембрану. Разом з молекулою РНК виходила і частина молекул жирних кислот, які утворювали навколо неї нову сферу.

Киснева революціяРедагувати

Докладніше: Киснева революція

Життя на Землі по відношенню до вільного кисню ( ) ділиться на дві групи організмів[18]:

Кисень виступає як сильний окисник, який руйнує клітини, але за допомогою якого можна отримати багато енергії. Тому в аеробів присутні дві незалежні системи ферментів, налаштовані на взаємодію з такими протилежними властивостями для живих організмів речовини[18].

Перші аероби опанували реакцію фотосинтезу не пізніше 3 млрд років тому. Перші процеси утворення глюкози з вуглекислоти відбувались за участі таких відновників як сірководень ( ), водень ( ), сполуки заліза ( ), без участі води ( ), тому вільного кисню не утворювалось. Вміст такого сильного окисника в атмосфері Землі тогочасної епохи не перевищував 0,001 % від сучасного[19]. З появою перших цианобактерій (синьо-зелених водоростей), що використовували в якості відновника воду, а побічним продуктом реакції виступав вільний кисень, геохімічна історія планети, як і біологічна, переходить на новий етап розвитку[20]. У подальшому від цианобактерій еволюційно, ймовірно через симбіоз, утворились фотосинтезуючі органели еукаріотичних клітин — хлоропласти[19]. Цианобактерії, послуговуючись необмеженимим запасами води (в той час як сировина для безводного фотосинтезу була обмеженою) насичували середовище токсичним киснем, обмежуючи розвиток як конкурентів, так і власний. Вирішальним у цій боротьбі виступили ресурси саме відновлювача[19]. 2,4 млрд років тому, у ранньому протерозої, після Великої окиснювальної події (англ. Great Oxidation Event, GOE), коли за десятки млн років концентрація кисню в атмосфері підвищилась у тисячі разів, настала епоха панування цианобактерій у водах Світового океану — цианозой[21][22]. Під час епохи цианозою, що тривала приблизно 1 млрд років, біосфера Землі стала незворотньо кисневою. Більшість анаеробних прокаріотів вимерло — це перше масове вимирання в історії життя планети[19]. Ті організми що вижили захистили себе товстими клітинними стінками[22].

Докиснева атмосфера Землі була насичена парниковими газами, вуглекислим ( ) і метаном ( ), що створювали парниковий ефект й зберігали досить теплий клімат на планеті. Крім того, вважається що світимість Сонця в ту епоху становила лише до 80 % від сучасної[23][19]. Після початку цианозою весь метан, що має в 23 рази більший парниковий ефект ніж вуглекислий газ, було перероблено на останній, що спричинило катастрофічне гуронське заледеніння 2,3 млрд років тому[23]. Різноманітні льодовикові відкладення того заледеніння знаходять на тогочасних екваторіальних широтах. Заледеніння тривало 100 млн років й було подолане сильною вулканічною активністю, що достатньо наситила атмосферу парниковими газами[23].

Відповіддю біоти на нове кисневе середовище стало опанування у перші 100—200 млн років протеобактеріями реакції окиснення глюкози вільним киснем — дихання. Так був задіяний новий енергетичний ресурс, що виявився більш ефективним за безкисневе бродіння, початкові етапи якого слугують базисом біохімічного механізму кисневого дихання[19]. У подальшому від протеобактерій еволюційно, ймовірно через симбіоз, утворились дихальні органели еукаріотичних клітин — мітохондрії[24]. Найближчий сучасний генетичний родич мітохондрій, пурпурова альфа-протеобактерія Rhodospirillum rubrum володіє одночасно біохімічними механізмами дихання, бродіння й сірководневого фотосинтезу, може вільно перемикатись між ними в залежності від середовища[24].

  Усі згодні з тим, що еволюція синьозелених водоростей була найзначнішою біологічною подією на нашій планеті. Навіть більшим ніж розвиток евкаріотичних клітин і поява багатоклітинних організмів.  

— Пітер Ворд, Джо Кіршвінк[25]

Поява евкаріотівРедагувати

Докладніше: Евкаріоти

Поява сучасних евкаріотичних організмів з біохімічними механізмом дихання за допомогою мітохондрій пояснюється двома гіпотезами[19]:

  • Пзньомітохондріальна гіпотеза стверджує, що захоплення протеобактерій відбулось попередньо сформованими евкаріотичними організмами.
  • Ранньомітохондріальна гіпотеза наголошує на причинності симбіозу протеобактерій і древніх архей в самому процесі розподілу внутрішнього середовища клітини на цитоплазму й окреме ядро з генетичною інформацією[26].

Найдревніші знахідки відбитків еукаріотичних організмів датуються віком 2,2-2,1 млрд років тому. Це нитчаста водорість Grypania spiralis[27][28], подібний до сучасних примітивних грибів глоріміцетів проблемний Diskagma buttonii та інші (всі багатоклітинні)[29][30]. Найдревніший відомий одноклітинний еукаріотичний організм датується віком 1,6 млрд років тому, що пояснюється кращим зберіганням решток багатоклітинних організмів[31]. Етап переходу від одноклітинних евкаріотів до багатоклітинних організмів було пройдено досить швидко, не більше ніж за 200 млн років від дати кисневої революції[19].

Протерозойський еонРедагувати

Докладніше: Протерозой

Охоплює часовий проміжок 2,5 млрд – 543 млн років тому. Протерозой (грец. πρότερος — перший, старший, грец. ζωή — життя) ознаменувався виникненням складних рослин, грибів і тварин (наприклад, губок). Життя на початку протерозою, як і раніше, було зосереджене в морях, оскільки умови на суші були не зовсім сприятливими: атмосфера складалася переважно з сірководню, CO2, N2, CH4, і зовсім малої кількості O2.

 
Викопні залишки Spriggina floundersi

Однак бактерії, які жили в той час у морях, почали виробляти O2 як побічний продукт, і 2 млрд років тому кількість кисню вже досягла стійкого рівня. Але різке збільшення кількості кисню в атмосфері призвело до кисневої катастрофи, яка викликала зміни органів дихання у організмів, що населяли в той час океани (анаеробні змінились аеробними) і зміну складу атмосфери (утворення озонового шару). Внаслідок послаблення парникового ефекту на Землі настало тривале Гуронське зледеніння: температура опускалася до −40 °С.

Подальші викопні залишки перших багатоклітинних зустрічаються вже після зледеніння. В той час океани населяли своєрідні організми едіакарської фауни, наприклад сприггіна (праворуч). Можливо, вони були предками сучасних тварин, а можливо, зникли, не лишивши нащадків[32].

ПалеопротерозойРедагувати

Докладніше: Палеопротерозой

Палеопротерозой — геологічна ера, частина протерозою, яка почалася 2,5 мільярдів років тому і закінчилася 1,6 мільярдів років тому. В цей час відбулася перша стабілізація континентів. Еволюціонували ціанобактерії — тип бактерій, що використовував біохімічний процес фотосинтезу для виробництва енергії та кисню.

Найважливіша подія раннього палеопротерозою — киснева катастрофа. До значного підвищення вмісту кисню в атмосфері майже всі форми життя, які існували в той час, були анаеробами, тобто обмін речовин в живих формах залежав від форм клітинного дихання, які не потребували кисню. Кисень у великих кількостях є згубним для більшості анаеробних бактерій, тому в цей час більша частина живих організмів на Землі зникла. Форми життя, які залишилися, були або несприйнятливими до дії кисню, або жили в безкисневому середовищі.

МезопротерозойРедагувати

Докладніше: Мезопротерозой

Мезопротерозой — геологічна ера, частина протерозою, яка почалася 1,6 мільярдів років тому і закінчилася 1 мільярд років тому.

НеопротерозойРедагувати

Докладніше: Неопротерозой

Неопротерозой — геологічна ера (остання ера протерозою), яка почалася 1000 млн років тому і закінчилася 542 млн років тому.

Марудний мільярдРедагувати

Після бурний геологічних і еволюційних подій початку протерозою настав так званий «марудний мільярд років» (англ. Boring Billion) мезо- і неопротерозою, що не відзначився ні будь-якими значними еволюційними етапами розвитку життя, ні глобальними змінами в географічній оболонці[19]. Світовий океан окрім ціанобактерій населяли багатоклітинні червоні (Bangiomorpha) й жовто-зелені водорості (Tribophyceae)[31], гриби (Tappania)[33]. Достеменно підтверджені рештки багатоклітинних тварин відсутні[29]. Можливо, причиною цього була недостатня концентрація кисню в атмосфері (не більше 2 %), бо саме з підвищенням його концентрації пов'язаний сплеск еволюції[34][35][36].

Земля-сніжкаРедагувати

Докладніше: Земля-сніжка

Наприкінці протерозою, 800 млн років тому всі континенти планети були зібрані в єдиний суперконтинент Родинію, який під дією тектонічних рухів почав активно розпадатись на менші континенти (мінімум на 8 фрагментів), у зв'язку з чим припиняє своє існування давній суперокеан Міровія, відбуваються величезні виверження базальтових лав[37]. Хімічне вивітрювання базальтових лав забирало вуглекислий газ із атмосфери, а поповнення його через вулканічні виверження відставало від активних процесів вивітрювання в теплих екваторіальних широтах, де були сконцентровані основні масиви суходолу[37][38]. Далі цей процес почав самопідживлюватись як система з додатнім зворотним зв'язком: зростаюча площа льодовиків підвищувала сумарне альбедо планети, що призводило до пришвидшення похолодання, яке переводило воду гідросфери з рідкого в твердий стан (кріосфера)[19]. Хімічне вивітрювання в низьких широтах нічим не сповільнювалось, гірські породи не перекривались потужними льодовиковими масивами високих широт, як ми це можемо спостерігати в наш час в Антарктиді й Гренландії[19]. Коли самопідживлюване наростання шапок льоду на полюсах, підтримуване виведенням вуглекислоти з атмосфери через вивітрювання гірських порід на екваторі переходить певну математично обчислювану межу, ніщо вже не може зупинити глобального заморожування планети[39]. Що й відбулося в ту епоху. Спокійний розвиток життя на планеті було перервано всепланетним заледенінням, відомим під назвою «Землі-сніжки» (англ. Snowball Earth) — Стертське заледеніння[40].

Настала геологічна епоха кріогенію. Температура атмосфери впала на декілька десятків градусів[38]. Поверхня Світового океану була вкрита кілометровим шаром криги. Світло крізь неї потрапляло у водну товщу лише через щілини, розломи й тимчасові ополонки. Серед фотосинтезуючих організмів такі умови зуміли пережити, можливо, тільки червоні водорості, що зустрічаються зараз на глибинах 200 і більше метрів та одноклітинний планктон, що вільно себе почуває й на поверхні льодовиків у тонкій плівці талої вод[19]и. Оазами життя на цей час стали біоценози глибинних термальних джерел — білих і чорних курців. Насиченість вод киснем сильно впала, що дало змогу розвинутись анаеробній біоті[38].

Ті самі процеси, що призвели до миттєвого, з геологічного погляду, заморожування планети, так само миттєво її розтопили[19]. Вулканічна активність впродовж 60 млн років заледеніння продовжувала насичувати атмосферу вуглекислим газом, який вже не використовувався на вивітрювання гірських порід вкритих шаром криги. Згідно математичних моделей, після проходження критичної точки, температура атмосфери за декілька тисяч років змогла підвищитись до 50°С й льодовики розтали[41]. Материки, що довгий час були занурені під вагою багатокілометрового льоду, ще не встигли висхідними ізостатичними рухами компенсувати значення середніх висот до дольодовикових, тому значні площі вкрили мілководні окраїнні моря[19]. Після чого, так як тектонічний процес розповзання материків з екваторіальних широт не завершився, заледеніння поновилося, але вже на менш тривалий час (15 млн років) — Маріноанське заледеніння[40][37].


Кембрійський вибухРедагувати

Кріогеній з його заледеніннями закінчився 635 млн років тому, після чого розпочався останній геологічний період протерозою — едіакарій (венд)[42]. У цей період з'являються достеменні рештки багатоклітинних «сегментованих» тварин — вендобіонтів[43][44]. Термін уперше було уведено німецьким палеонтологом Адольфом Зейлахером, який вважав їх величезними багатоядерними протистами[45]. Едифікаторами едіакарської біоти були нитчасті водорості, що утворювали мати на дні водойм[46]. Перші вендобіонти харчувались такими водоростями з морського дна, або просто осмотрофно, тобто всотували поживні речовини з морської води[47][48]. Останнім способом харчуються сучасні багатоядерні ксенофіофори, схожі на великих (до 20 см) амеб[42]. Існує гіпотеза, що перші вендобіонти харчувались за допомогою симбіотичних бактерій, що окиснювали сірководень до сірки, подібно до сучасних глибоководних погонофор[49]. У цьому древньому світі, ще ніхто ні на кого не полював, панував так званий «Едіакарський сад» (алюзія на Едемський)[50]. Найдревнішою багатоклітинною твариною вважається кімберелла (Kimberella quadrata), бентосна тварина з двобічно-симетричним тілом розмірами до 15 см, мала тіло з ногою, яке вкривала мантія (що ріднить її з молюсками), що жила 555 млн років тому[51][52][53]. Вендобіонти з'явились «неочікувано», дали велику кількість неповторних форм і повністю вимерли наприкінці періоду. Проте деякі дослідники вважають, що вони могли бути предками таких еволюційних гілок, як пластинчасті та реброплави[54].

542 млн років тому розпочинається епоха «явного життя» — фанерозой[55]. Кембрійський період, перший період палеозою, ознаменував появу, швидке поширення й панування багатоклітинних тварин більшості сучасних еволюційних гілок. Швидкість диверсифікації еволюційних напрямків дає підстави називати цей період в історії життя Землі — Великим еволюційним вибухом (кембрійським). Тварини, що могли переміщуватись з одного місця на інше, спричинили здвиг у біоценозах, водоростеві мати почали зішкрибати як з поверхні, так і об'їдати знизу, організми, що занурювались в ґрунт[42]. Поява перших «хижаків» (консументів першого порядку) спричинила тиск на врівноважену систему — розпочався автокаталітичний (самопідживлючий) еволюційний процес урізноманітнення вибору тактик виживання «жертв», коли вони не тільки активно займають усі можливі екологічні ніші, але й створюють власні[56]. Поява активних фільтраторів субстрату, подібних до сучасних морських червів, що живуть в ньому, створюють ходи, аерують його, розбудовуючи тим самим новий простір, що може бути зайнятий іншими формами життя (тривимірний ґрунт фанерозойського типу), спричинило справжню «субстратну революцію»[57][58]. Інші фільтратори, жаберні ракоподібні, обрали для себе екологічну нішу водної товщі, утворивши перший зоопланктон[59]. Вони відфільтровували будь-які поживні речовини, що плавали у воді й, перетравлювали й упаковували в щільні фекальні пелети, що швидко осідали на дно. Таке пелетне транспортування взвішених частинок з товщі води на дно підвищило прозорість води, збагатило її киснем, який раніше витрачався на окиснення органічних решток, збагатило бентос поживними речовинами[42][60]. Перші наслідки дали змогу розширити зону фотосинтезу, який покращив життя для придонних організмів. І це ще більше урізноманітнило життя на планеті[42].

Наступним важливим етапом автокаталітичної еволюції стала поява 520 млн років тому справжніх хижаків (консументів другого порядку) — вільно плаваючих динокарід (Dinocarida)[61]. Найвідоміший представник яких, аномалокарис (Anomalocaris — «незвичайна креветка»), завдовжки до 1 м мав на озброєнні могутній щелепний апарат, фасеткові очі, сегментоване пласке тіло. Цей період також називають «кістяковою революцією», бо саме в цю епоху з'являється така еволюційна новина як біомінералізація (спікули в губок, мушлі в молюсок, хітинові покрови в членистоногих, але не в перших хордових)[62]. У цей період з невідомих причин концентрація йонів кальцію (Ca2+) в морській воді зростає втричі[63], що полегшило тваринам розбудовувати власний захист, як відповідь на появу хижаків[42]. Поява різноманітних хижаків загальмувала темпи еволюції, бо з цього моменту майже всі екологічні ніші були вже зайняті[42]. Нішу риючих хижаків уперше зайняли лопатоногі молюски вже після закінчення кембрійського періоду[64].

Деякі вчені заперечують «вибухоподібну» появу еволюційних гілок саме в кембрії, називаючи такий вибух лише «артефактом збережених решток», пояснюючи їхню «появу на арені» або недостатнім вивченням більш глибоких шарів геологічної історії планети, або набуттям тваринним світом рис «палеонтологічності», тобто можливостю решток організмів бути вдало похованими і збереженими в осадових товщах, що утворювались у природних умовах кембрію[42][65]. Такому стану речей можуть також сприяти невеликий розмір, відсутність твердих частин тіл, непридатні умови захоронення й зберігання решток докембрійських першопредків. Така гіпотеза частково підтверджується даними молекулярної систематики, що заводить реконструкцію спільних предків сучасних типів тварин глибоко в кріогеній[66][67]. І навпаки, існують математичні моделі, що спростовують побудову такого глибокого коріння першопредків[68]. У будь-якому разі лише автокаталітичні процеси екологічних взаємовідносин організмів пояснюють вибухоподібну кембрійську еволюцію, спричинену появою перших «травоїдних» в докембрійських біоценозах[42].

Вихід життя на суходілРедагувати

Світовий океан вважають колискою життя, бо безсумнівно те, що перші мільярди років його еволюції відбувались саме в ньому[69]. Проте співвідношення йонів калію ( ) та натрію ( ) в цитоплазмі усіх живих організмів зворотне співвідношенню в морській воді, в клітинах калію в 10-20 разів більше ніж натрію, тоді як в океані на 40 часток натрію припадає лише 1 калію[70]. Така концентрація калію критично важлива для роботи багатьох ферментних систем, генетична історія яких дуже древня й спільна для всіх сучасних живих організмів. Тобто такі системи формувались в середовищі відмінному від вод Світового океану[69]. Можливо це були мілкі водойми на первинній поверхні планети[70]. Проте такі водойми не могли захистити від згубного впливу ультрафіолетового випромінювання, яке не затримувала первинна безозонова атмосфера[69].

Найдревніші палеоґрунти датуються віком 2,7 млрд років[71], у той час як найдревніша кора вивітрювання — 3,5 млрд років[72][73]. Отже принаймні прокаріоти в архейську епоху вже населяли суходіл[69]. Залишки «марудного мільярда» несуть в собі пряме свідчення наземного життя у вигляді ниток синьо-зелених водоростей у викопній печері віком 1,2 млрд років[74]. Перші наземні еукаріотичні водорості, що утворювали пластинчасті колонії та цисти, датуються віком 1 млрд років[75]. Це організми подібні до сучасної водорості трентеполії, що вкриває стовбури дерев цеглянисто-жовтим нагаром[69]. До появи пеллетного транспорту, в едіакарії мертва органіка товщ морської води захоронювалась на дні глинистими частинками, що потрапляли до океанів з континентальним стоком[76]. Розрахунки обсягів глинистого матеріалу, що виносився з материків дозволяють допустити наявність у той період значного поширення суходолом біогенних кір вивітрювання, тобто палеоґрунтів, які утворювали водорості, гриби й лишайники[77][73].

Перші сучасні мохи, вищі спорові й перші судинні рослини з'являються на суходолі вже в ордовіці, 485—445 млн років тому[78][79]. У наступному геологічному періоді, силурійському, що тривав до 419 млн років тому, судинні рослини опановують суходіл[80]. Це дозволяє вийти з води спершу зябровим ракоскорпіонам, а потім павукоподібним[81], багатоніжкам[82], ракоподібним та первиннобезкрилим комахам[83], що вже вільно дихали киснем атмосферного повітря[84]. У ранньому девоні, 410 млн років тому, з'являються хижі отруйні губоногі багатоніжки[85]. Перші хребетні з'являються на суходолі лише наприкінці девонського періоду, 370 млн років тому, але швидко призвичаївшись у нових умовах вони вже в наступному геологічному періоді (кам'яновугільному) зайняли екологічну нішу «суперхижаків»[86]. Тоді ж перші крилаті комахи опановують простори повітряного океану[87]. У наш час ця група представляє ⅔ усіх комах й займає найрізноманітніші екологічні ніші на планеті, утворюючи найтонкіші харчові спеціалізації. У подальшому вони відіграють ключову роль в еволюції квіткових рослин[69].

Наприкінці девону в рослин з'являється нова життєва форма — дерево[88]. Вона додатково утворює різноманітні невідомі до того екологічні ніші для живих організмів, пришвидшує хід еволюції. Суходіл починають вкривати угруповання таких життєвих форм — першоліси. У девонському періоді вони були представлені виключно археоптерисами[89], але вже в наступному, карбоновому, найрізноманітнішими видами голонасінними. Суходіл планети на наступні 350 млн років підкорився лісам і літаючим комахам[90]. Слугуючи поживою й прихістком, вони дозволили еволюційно розвинутись також амфібіям і рептиліям[69]. Бурхливий розвиток рослинності та відсутність детрифікаторів, що переробляли б мертві рештки рослинності, що виймали з природного колообігу величезні маси вуглецю й утворювали гігантські поклади кам'яного вугілля (Донецький, Аппалачський і Міссісіпський басейни), призвело до найбільшої концентрації кисню в атмосфері Землі за всю її історію (більше 30 %) і закономірного гондванського заледеніння на материках Південної півкулі[69][91].

Палеозойська ераРедагувати

Докладніше: Палеозой

На початку палеозою (грец. πᾰλαιός — давній, грец. ζωή — життя) з'явилися тварини з твердим зовнішнім скелетом.

Кембрійський періодРедагувати

 
Реконструкція Haikouichthys ercaicunensis

Охоплює часовий проміжок 543–490 млн років тому. В кембрійський період раптово з'являється величезна різноманітність живих організмів — предків нинішніх представників багатьох підрозділів царства тварин (у відкладах, що передували кембрію, залишки таких організмів відсутні). Ця раптова в геологічному масштабі подія, яка в реальності тривала мільйони років, відома в науці як кембрійський вибух[92].

Викопні залишки тварин кембрійського періоду знаходять доволі часто і у всьому світі. На початку кембрійського періоду (близько 540 млн років тому) у деяких груп тварин з'являється складно побудоване око[93][94][95]. Поява цього органу була величезним еволюційним кроком — тепер тварини могли бачити навколишній світ. Так, жертви тепер могли бачити мисливців, а мисливці — своїх жертв[96].

В кембрійському періоді на суші життя не існувало. Але океани були густо населені безхребетними, наприклад, губками, трилобітами[97], аномалокарами[98]. Час від часу величезні підводні зсуви захоронювали групи морських істот під тонами намулу. Завдяки цим зсувам ми можемо наочно уявити собі, яким химерним був тваринний світ кембрійського періоду, адже в намулі прекрасно збереглися у вигляді скам'янілостей навіть ніжні м'якотілі тварини.

В морях пізнього кембрійського періоду основними групами тварин були членистоногі, голкошкірі і молюски. Але найважливішим мешканцем морів того часу була безщелепна істота хайкоуіхтіс — у неї крім очей розвинулася хорда[99][100][101].

Ордовицький періодРедагувати

Охоплює проміжок часу 490–443 млн років тому. Під час ордовику суша залишалася необжитою, за винятком лишайників. Але основне життя розвивалося, і досить активно, в морях.

Основними мешканцями ордовицьких морів були членистоногі, такі як мегалограпт. Вони могли ненадовго виходити на сушу, щоб відкласти ікру. Але були й інші мешканці, наприклад, представник класу головоногих ортокон[en] камероцерас.

Хребетні тварини в ордовику сформувалися ще не до кінця. В морях плавали потомки хайкоуіхтіса, у яких було утворення, яке нагадувало хребет.

Також в морях ордовицького періоду жили представники кишковопорожнинних, голкошкірих, коралів, губок та інших безхребетних.

Силурійський періодРедагувати

 
Реконструкція куксонії — судинної рослини, яка однією з перших вийшла на сушу.

Охоплює проміжок часу 443–417 млн років тому. В силурі на сушу виходять деякі рослини, наприклад, куксонії (Coocsonia), які сягали у висоту не більше 10 см, і деякі види лишайників. У деяких членистоногих розвинулись примітивні легені, які дозволяли їм дихати атмосферним повітрям, наприклад, скорпіон бронтоскорпіо міг знаходитися на суші протягом чотирьох годин.

В морях через мільйони років формуються величезні коралові рифи, де знаходили притулок дрібні ракоподібні та членистоногі. В цьому періоді членистоногі стають ще більшими, наприклад, ракоскорпіон птерігот міг досягати 2,5 метрів у довжину, однак, він був занадто великим, щоб виповзати на сушу.

В силурійських морях з'являються повністю сформовані хребетні тварини. На відміну від членистоногих, у хребетних був кістяний хребет, що дозволяв їм краще маневрувати під водою.

Девонський періодРедагувати

Докладніше: Девонський період

Охоплює проміжок часу 417–354 млн років тому.

 
Відбиток Аrchaeopteris hibernica.

В девоні життя продовжує активно розвиватися на суші і в морі. З'являються перші примітивні ліси, які складалися в основному з найдавніших примітивних деревоподібних папоротей археоптерисів (Archaeopteris), які росли в основному на берегах рік та озер[102].

Основне життя в ранньому девоні було представлене в основному павуками підряду Mesothelae[103] і багатоніжками, які дихали всією поверхнею тіла і жили в дуже вологих місцях. Однак до кінця девону у древніх артропод з'являється хітиновий панцир, скорочується кількість сегментів тіла, четверта пара лап перетворюється у вусики і щелепи, у деяких також розвинулись крила. Так з'явилася нова еволюційна гілка — комахи, яка змогла освоїти найрізноманітніші куточки планети.

В середині девону на сушу ступили перші амфібії (наприклад, гінерпетон, іхтіостега). Вони не могли жити далеко від води, оскільки їх шкіра була ще дуже тонкою і незахищеною від пересихання. До того ж, амфібії могли розмножуватися тільки при наявності води — ікринками. Поза водою потомство амфібії загинуло б: ікру висушило б сонце, адже вона не захищена ніякою оболонкою, крім тонкої плівки[104].

У риб розвинулися щелепи, які дозволяли їм ловити швидких жертв. Вони почали стрімко збільшуватися в розмірах. Уже до кінця девону в морях з'явилися перші кісткові риби, такі як гігантська хижа гінерія. Однак найбільш грізними мешканцями девонських морів були представники групи плакодерм, такі як дунклеостей та дініхтис, що досягали в довжину 8–10 метрів[105][106].

Кам'яновугільний періодРедагувати

 
Реконструкція протерогірінуса[en].
 
Реконструкція петролакозавра[en].

Охоплює проміжок часу від 354–290 млн років тому. В кам'яновугільному періоді майже по всій планеті клімат був жаркий та вологий. В болотистих лісах (Вугільний ліс) того часу росли переважно хвощі, деревоподібні папороті та гігантські лепідодендрони, які сягали у висоту від 10 до 35 метрів, і в діаметрі стовбура — до одного метра[107].

Фауна була представлена величезною кількістю істот. Велика кількість тепла, вологи та кисню сприяла збільшенню розміру членистоногих, так, наприклад, артроплевра могла досягати 2,5 метрів у довжину[108], а величезна бабка меганевра — 75 см в розмаху крил[109].

Такі умови сприяли і розквіту амфібій. Вони (наприклад, протерогірінус[en]) зайняли всі прибережні області, практично остаточно витіснивши дводишних[110] і кистеперих[111]. В кам'яновугільному періоді амфібії дали початок рептиліям[112]. Перші рептилії були дуже маленькими тваринами, які нагадували сучасних ящірок, наприклад, довжина петролакозавра не перевищувала 40 сантиметрів у довжину. Рептилії могли відкладати яйця на суші — це було великим еволюційним кроком, до того ж їхня шкіра була вкрита щільною лускою, яка захищала шкіру тварини від висихання, а отже, вони могли спокійно відходити далеко від води. Наявність таких пристосувальних особливостей і визначила їх подальший еволюційний успіх як наземних тварин[113].

В морях кам'яновугільного періоду також було багато форм життя. Акули та кісткові риби (предки більшості сучасних риб) домінували в товщі води, а морське дно покривали численні коралові рифи, що простягалися на багато кілометрів вздовж узбережжя давніх материків.

Кінець карбону, близько 290 млн років тому, відзначив тривалий льодовиковий період, який закінчився на початку пермського періоду. Льодовики повільно підбиралися до екватора з півночі і півдня. Численні тварини і рослини не змогли пристосуватися до таких кліматичних умов і незабаром вимерли.

Пермський періодРедагувати

Докладніше: Пермський період

Охоплює проміжок часу 290–248 млн років тому. Через льодовиковий період в кінці карбону в пермському періоді клімат став холоднішим і сухішим. Пишні тропічні ліси, болота змінилися безкрайніми пустелями і посушливими рівнинами[114]. В таких умовах росли тільки найстійкіші рослини — папороті та примітивні хвойні.

 
Реконструкція Edaphosaurus pogonias
 
Реконструкція Dimetrodon loomisi

Внаслідок зникнення боліт різко скоротилась кількість амфібій, оскільки вони могли жити тільки поряд з водою (наприклад, амфібія-рептиліоморф сеймурія[115]). Місце амфібій зайняли рептилії, оскільки вони були добре пристосовані до життя в сухому кліматі. Рептилії почали швидко збільшуватися в розмірі та чисельності, їм вдалося розселитися по всій суші, вони дали початок таким крупним наземним тваринам, як пелікозаври (наприклад, диметродони[116] та едафозаври[en][117]). Через холодний клімат у таких рептилій розвинувся парус, який допомагав їм регулювати температуру тіла[118].

 
Реконструкція російського Scutosaurus karpinskii
 
Реконструкція горгонопса іностранцевії[en]

В епоху пізньої пермі утворився єдиний суперконтинент — Пангея[119]. В місцях із особливо сухим та жарким кліматом почало утворюватися все більше пустель. В цей час пелікозаври дали початок терапсидам — звіроподібним ящерам[120][121][122]. Вони відрізнялися від своїх предків перш за все тим, що мали відмінну від них будову зубів; по-друге, ця група мала гладкі шкірні покриви (в процесі еволюції луска у них так і не розвинулася); по-третє, у деяких представників цієї групи розвинулися вібріси (а пізніше і шерстяний покрив). Ряд терапсид включав як кровожерних хижаків (наприклад, горгонопси), так і риючих рослиноїдних тварин (наприклад, дііктодона[en][123]). Крім терапсид на суші мешкали і представники сімейства пареязаврів[en], наприклад, покритий товстою бронею скутозавр[ru][124].

Пермське вимиранняРедагувати

У пермському геологічному періоді, що тривав 46 млн років, з 298 по 252 млн років тому, північну півкулю вкривають хвойні, а південну — листяні (подібні до гінкго білоба) голонасінні[69]. Клімат став набагато сухішим, що призвело до скорочення площі прибережних зон з густою рослинністю і збільшення площі пустель. Серед літаючих комах уперше з'являються представники найбільш успішного ряду — жорсткокрилі. Води Світового океану населяють найрізноманітніші форми риб, молюсок, голкошкірих, ракоподібних, брахіопод, колоніальних поліпів та інших безхребетних[69].

Пермський період і палеозойська ера загалом закінчується найбільшим масовим вимиранням видів в історії планети — пермсько-тріасовим[125]. Безповоротно вимерло приблизно 60 % видів, що населяли тоді планету[126]; за іншими підрахунками до 96 % видів морської фауни[127]. Найменше постраждали від цього вимирання комахи. Згідно оцінки знахідок в осадових товщах ця подія тривала не більше 1 млн років[128]; за іншими підрахунками не більше 60 тис. років[129]. Таке вимирання стало справжнім «пляшковим горлом» для біорізноманіття планети. Масові вимирання як криза розвитку для таких великих систем як земна біосфера є цілком закономірним етапом еволюції[130]. Хоч окрім суто внутрішніх системних факторів, причинами можуть слугувати також фактори планетарного і космічного масштабів, принаймні слугувати тригером такого механізму. На кінець пермського періоду припадає активізація вулканізму Сибірської трапової провінції[a], коли на площі 1,6 млн км² (це майже втричі більше за площу України) безперервно виливається базальтова лава[69]. Внаслідок чого в атмосфері Землі дуже швидко зростає концентрація парникових газів, починається глобальне потепління[131][132][133]. Середня температура морської води становила 38–40 °C (45°C — критична температура для денатурації більшості білків тварин і рослин), тобто морська біота могла вижити лише в полярних областях[134]. Води Світового океану насичуються вуглекислотою як напряму, так і внаслідок підвищення розчинності зі зростанням температури, що катастрофічно позначилось на карбонатних кістяках організмів. Токсичний сірководень з вулканічних випаровувань напряму вбивав живі організми. У морській воді він спершу вбивав зоопланктон, після чого фітопланктон неконтрольовано розмножувався допоки вистачало розчиненого кисню. Після масового відмирання фітопланктону залишки кисню витрачаються на окиснення його органічних решток[25]. Безкисневий Світовий океан простежується у відкладах цього періоду[135]. Розквітають біоценози анаеробних бактерій, особливо сульфатредукуючих, що через позитивний зворотній зв'язок підтримують такий розвиток подій, бо побічним продуктом їхньої життєдіяльності виступає сірководень[136]. Для розвитку такого катастрофічного автокаталітичного процесу достатньо було трохи змістити пропорційне співвідношення концентрації окремих речовин у навколишньому середовищі[69].

Існує також версія позаземної причини, через падіння одного або декількох метеоритів, або зіткнення Землі з астероїдом діаметром в декілька десятків кілометрів (одним з аргументів на користь цієї теорії є наявність 500-км кратера в районі Землі Вілкса[137][138][b].

Закінчення пермського періоду й велике вимирання ознаменовує закінчення палеозойської ери й тривалий, впродовж мільйонів років, період відновлення біосфери[139]. Для морської біоти, біорізноманіття якої впродовж палеозойської ери залишалось доволі стійким (навіть з огляду на ордовицьке й девонське масові вимирання), розпочинається новий етап еволюції, який характеризується сталим збільшенням кількості таксонів впродовж мезозою і кайнозою[140]. Вдалого пояснення цього емпіричного факту допоки не було запропоновано[69]. Атмосферний кисень витратився на окиснення вулканічних порід, газів й мертвої органіки, його концентрація в тріасовому періоді впала до 10-15 %[77]. З поверхні планети щезли лісові біоценози[141]. Найхарактернішим наземним хребетним раннього тріасу були звіроподібні рептилії розміром із собаку — лістрозаври[69]. До середини тріасу спустошені моря опановують водні рептилії, у повітрі з'являються — двокрилі комахи[142]. На кінець періоду припадає радіаційна еволюція наземних рептилій: черепахи, крокодили, птерозаври, динозаври[69]. Упродовж мезозойської ери біота планети набуває повністю сучасних рис: ссавці з'являються в тріасовому, птахи — в юрському, квіткові рослини — в крейдовому періоді[69].

Мезозойська ераРедагувати

 
Замальовка амфіцеліаса 1892 року
Докладніше: Мезозойська ера

Під час мезозою на Землі мешкали різноманітні химерні організми. Найвідоміші з них — динозаври. Вони домінували протягом 160 млн років на всіх континентах. Вони мали найрізноманітніші розміри: від зовсім крихітного мікрораптора, який досягав всього 70 см в довжину і ваги 0,5 кг[143], до гігантського амфіцеліаса, що досягав у довжину 50 метрів, а маси 150 тон[144]. В той час на Землі була велика різноманітність форм життя, які продовжували еволюціонувати і вдосконалюватися.

Тріасовий періодРедагувати

Докладніше: Тріасовий період

Охоплює часовий проміжок 248–206 млн років тому. На початку тріасового періоду життя на планеті продовжувало повільно відновлюватися після масового вимирання видів у кінці пермського періоду. Клімат більшої частини земної кулі був жарким і сухим, але достатня кількість опадів цілком могла забезпечити доволі велику різноманітність рослин. Найбільш поширеними в тріасі були примітивні хвойні, папороті та гінкгові, викопні залишки яких зустрічаються у всьому світі, навіть у полярних областях Землі.

Тварини, які пережили пермське масове вимирання видів, опинилися в дуже виграшній ситуації — адже на планеті майже не залишилось ні їхніх харчових конкурентів, ні великих хижаків. Чисельність рослиноїдних рептилій почала швидко зростати. Те ж саме відбулося і з деякими хижаками. Невдовзі більшість тварин дали початок численним новим і незвичайним видам рептилій. В ранньому тріасовому періоді деякі рептилії повернулися жити у воду; від них пішли нотозаври та інші напівводні істоти.

 
Реконструкція Euparkeria capensis.
 
Суперконтинент Пангея (зліва) у пізньому пермському періоді розколовся на два дрібніших — Лавразію та Гондвану (справа).

На початку тріасового періоду жив і можливий предок динозаврів — еупаркерія[en]. Характерною особливістю еупаркерії від інших ящірок було те, що вона могла вставати і бігати на задніх лапах.

В пізньому тріасовому періоді (227–206 млн років тому) на Землі відбулися події, які визначили розвиток життя протягом усієї наступної частини ери динозаврів. В результаті розколу гігантського суперконтинента Пангеї утворилось декілька материків. Аж до пізнього тріасу на суші панували звіроподібні (терапсиди) рептилії, представлені, наприклад, плацеріасом[en] і листрозавром[en], а також декілька інших груп химерних плазунів, до яких відносилися таністрофей та протерозух. Але за порівняно короткий час чисельність терапсид сильно скоротилася (за винятком групи цинодонтів, які дали початок ссавцям). Їх місце зайняли рептилії — архозаври, три основні групи яких незабаром стали панівними. Цими групами тварин були динозаври, птерозаври і крокодилоподібні рептилії. Швидко еволюціонували і морські рептилії, предки гігантських іхтіозаврів.

Кінець тріасового періоду відзначило нове масове вимирання видів, як і аналогічна подія в кінці пермі. Його причини залишаються загадкою. Свого часу вчені пов'язували його з падінням на Землю астероїда, який залишив після падіння величезний кратер Манікуаган (Канада) діаметром 100 км, але, як виявилося, ця подія відбулася набагато раніше.

Юрський періодРедагувати

Докладніше: Юрський період

Охоплює проміжок часу 206–144 млн років тому. В ранньому юрському періоді (206–180 млн років тому) клімат на Землі став теплішим і вологішим. В приполярних районах піднялися хвойні ліси, а тропіки покрилися заростями хвойних рослин, папоротей і саговників. В міру того, як континенти повільно розходилися, в деяких низинних куточках планети формувався мусонний клімат; утворилися великі річкові басейни, які регулярно затоплювалися водою. В ранньому юрському періоді динозаври і птерозаври швидко збільшуються у розмірах, стають численнішими і різноманітнішими та починають розселятися по всій земній кулі. Не відстають від них і морські рептилії (іхтіозаври та плезіозаври), а також молюски (наприклад, амоніти).

У середньому і пізньому юрському періоді (180–144 млн років тому) клімат в деяких тропічних частинах світу став сухішим. Можливо, зміна клімату і була причиною того, що численні динозаври почали швидко перетворюватися у справжніх гігантів. Серед рослиноїдних динозаврів — завропод — з'являються диплодоки, брахіозаври та інші, а серед хижаків — теропод — величезний алозавр. Але по суші бродили і представники інших груп динозаврів (наприклад, стегозаври та отніелія). Крилаті птерозаври були представлені як рибоїдними видами (наприклад, рамфоринхом), так і крихітними комахоїдними рептиліями (наприклад, анурогнатом).

Теплі юрські моря рясніли планктоном, який був кормом лідзихтісові та іншим великим рибам. Хижі плезіозаври були представлені довгошиїм криптоклідом[en] та гігантським ліоплевродоном; у мілководних морях полювали прадавні морські крокодилоподібні (наприклад, метріорінх[en]).

Крейдовий періодРедагувати

Докладніше: Крейдовий період

Охоплює часовий проміжок 144–65 млн років тому. В крейдовому періоді клімат на планеті, як і раніше, залишався теплим; завдяки великій кількості сезонних дощів майже вся земна куля — від екватора до приполярних областей — була покрита пишною рослинністю. В пізньому юрському періоді з'явилися звичні сьогодні квіткові (покритонасінні) рослини, а в крейдовому періоді вони стали вже однією з панівних груп рослин на планеті. В кінці крейдового періоду квіткові витіснили у багатьох регіонах хвойні, папороті та саговники, заявивши свої права на панівне положення у світі рослин, які вони остаточно затвердять в кайнозойську еру.

В результаті розходження континентів утворювались все нові протоки, моря і океани, які ускладнювали вільне переміщення тварин по планеті. Поволі на континентах почали з'являтися власні види рослин і тварин.

 
Одна з реконструкцій Tyrannosaurus rex.

Крейдовий період був епохою гігантів. В Південній Америці жили аргентинозаври — найбільші наземні тварини, які коли-небудь мешкали на Землі, а у Північній Америці — величезні хижі тиранозаври і рогаті торозаври. Серед динозаврів з'явилися і спеціалізовані види; велоцираптор і протоцератопс, наприклад, пристосувалися до життя серед піщаних дюн монгольських пустель, а лелінозавр — у південній полярній області. Ссавці (наприклад, дидельфодон), як і раніше, не відігравали в житті планети якоїсь суттєвої ролі; вони залишалися невеликими тваринами, але їх чисельність (особливо до кінця крейдового періоду) почала помітно збільшуватися.

Великі зміни відбулися і в морях. Їх колишні володарі (іхтіозаври і пліозаври) поступилися місцем швидким хижим рибам (наприклад, ксіфактинові) і мозазаврам — новій групі гігантських рептилій, яка включала, наприклад, тилозавра.

Збільшилися розміри крилатих ящерів птерозаврів. Орнітохейрус[ru], птеранодон і великі птерозаври долали по повітрю величезні відстані і, можливо, навіть перелітали з континенту на континент. У повітрі літали примітивні птахи (наприклад, іберомезорніс); деякі морські пернаті (як, наприклад, гесперорніс) літати не вміли, але мали величезні розміри. Кінець крейдового періоду (приблизно 65 млн років тому) був відмічений новим масовим вимиранням видів, яке стерло з лиця Землі близько 40 % від усіх існуючих в той час сімейств тварин. Зникли птерозаври, амоніти і мозазаври, але найбільш знаменитими жертвами цієї катастрофи були, звичайно ж, динозаври. Ледь оговталися після цього випробування і багато інших груп живих істот.

 
Падіння метеорита 65 млн років тому в уяві художника.

Питання про причини масового вимирання видів у кінці крейдового періоду і досі викликає серед вчених гарячі суперечки. Ось декілька версій, які мають найбільшу кількість прихильників:

  1. Найбільше прихильників (і підтверджень) має теорія зіткнення Землі з гігантським астероїдом. Зіткнення відбулося на території півострова Юкатан у Мексиканській затоці. Астероїд мав діаметр близько 10 км (його довжина була настільки великою, що коли одна його частина торкнулася води в затоці, то інша знаходилася ще у верхніх шарах атмосфери), і після його падіння утворився кратер діаметром 160 км. Однак, все ж не усі вчені вірять, що навіть таке сильне зіткнення могло знищити стільки видів тварин за такий короткий час.
  2. Деякі вчені підтримують теорію про міграцію хвороб: через падіння рівня океану 65 млн років тому утворилися деякі сухопутні переправи з материка на материк. Тварини почали перебиратися з материка на материк, а разом ними і їх паразити та хвороби. Оскільки імунітет тварин з одного материка не пристосований до хвороб та паразитів із іншого, то навіть не смертельна хвороба для тварин, наприклад, з Азії, може виявитися смертельною для тварини, наприклад, з Америки. Через це почалися масові епідемії. В Азію мігрували, наприклад, круглі черви, а в Америку — ехінококи. Але, знову ж таки, можливість вимирання стількох видів тварин через міграції паразитів вкрай мала — незабаром тварини пристосувалися б до хвороб.
  3. Можливо, крейдово-палеогенове вимирання пов'язане із підвищеною вулканічною активністю. В деяких місцях земної кулі 65 млн років тому відбулися масові виверження. Потужні потоки лави виривалися, наприклад, із величезних вулканів на Індостані. Потоки лави знищували на шляху всіх тварин та місця їх проживання. Ще небезпечнішими були отруйні гази, що виривалися із вулканів. Вони призводили до загибелі динозаврів.
  4. Наша планета рухається в космосі разом з галактикою Чумацький Шлях. Існує теорія, що Земля і Сонячна система час від часу потрапляють в області космосу, де дуже багато маленьких і великих метеоритів. Можливо, саме 65 млн років тому дещо подібне і трапилося, і тоді на Землю полилися величезні метеоритні потоки. Деякі метеорити були настільки великими, що не згоряли в атмосфері та вріза́лися у Землю. Однак, палеонтологи вважають цю теорію малоймовірною.
  5. Деякі вчені вважають, що 65 млн років тому на відстані приблизно 200–300 світлових років від Землі вибухнула наднова зірка. Такі зорі накопичують у собі величезну кількість енергії та, не витримуючи власного тиску, вибухають. Енергія від вибуху може поширюватися на сотні світлових років[145]. Можливо, в момент вибуху відбувся такий викид енергії, що «спалив» озоновий шар в атмосфері Землі. Після цього перешкод для сонячної радіації більше не було, і вона почала вражати клітини рослин та тварин.
  6. Багато хто з палеонтологів також вважає, що жодна з вищенаведених теорії не може пояснити загибель стількох видів живих істот. Вони вважають, що тільки разом всі ці катастрофи здатні набрати достатньої сили, щоб викликати масове вимирання видів: спочатку підвищилась вулканічна активність на планеті, що могло викликати падіння рівня океанів, яке призвело до масових епідемій, потім поряд із нашою галактикою вибухнула наднова, внаслідок чого згорів озоновий шар, і, нарешті, Земля потрапила в область із величезною кількістю метеоритів і зазнала великої кількості зіткнень з дрібними і, нарешті, з одним величезним, що призвело до кінця динозаврів та багатьох інших тварин.

Існують також інші теорії, що стосуються крейдово-палеогенового вимирання, але їх притримується лише невелика кількість вчених.

Але, зрештою, 65 млн років тому на зміну мезозойській ері — «віку рептилій» — прийшла кайнозойська ера — «вік ссавців».

Кайнозойська ераРедагувати

Докладніше: Кайнозойська ера

Масове вимирання видів 65 млн років тому відмітило початок нової — кайнозойської ери, яка триває і сьогодні. В результаті катастрофічних подій тих далеких часів з лиця нашої планети зникли всі тварини, за розміром більші, ніж крокодил. А вцілілі невеликі тварини опинилися з початком нової ери у зовсім іншому світі. В кайнозої продовжувався дрейф (розходження) континентів. На кожному з них формувалися унікальні спільноти рослин і тварин.

Палеогеновий періодРедагувати

Докладніше: Палеоген

Палеогеновий період — геологічний період, перший у кайнозої. Почався 65 млн років тому, закінчився — 24,6 млн років тому, тривав 40,4 млн років.

В палеогені клімат був рівномірним тропічним. Практично вся Європа була вкрита вічнозеленими тропічними лісами, і лише у північних областях росли листопадні рослини. У другій половині палеогену клімат стає більш континентальним, з'являються крижані шапки на полюсах.

У цьому періоді почався бурхливий розквіт ссавців. Після вимирання великої кількості рептилій виникли численні вільні екологічні ніші, які почали займати нові види ссавців. Були поширені яйцекладні, сумчасті та плацентарні. В лісах та лісостепах Азії виникла так звана «індрікотерієва фауна».

У повітрі панують віялохвості беззубі птахи. Широко поширені великі бігаючі хижі птахи (діатрими). Збільшується різноманітність квіткових рослин та комах.

У морях процвітають костисті риби. З'являються примітивні китоподібні, нові групи коралів, морських їжаків, форамініфери — нумулітіди сягають декількох сантиметрів у діаметрі, що дуже багато для одноклітинних. Вимирають останні белемніти, починається розквіт головоногих із редукованою раковиною, або зовсім без неї — восьминогів, каракатиць та кальмарів, які разом з белемнітами об'єднуються в групу колеоідей.

Палеоценова епохаРедагувати
Докладніше: Палеоцен

Охоплює проміжок часу 65–55 млн років тому.

 
Реконструкція Gastornis giganteus

З настанням палеоцену спорожніла планета починає повільно відновлюватися від наслідків катастрофи. Першими досягли успіху в цьому рослини. Всього через декілька сотень тисяч років значна частина земної суші покрилася непрохідними джунглями і болотами; густі ліси зашуміли навіть у приполярних областях Землі. Тварини, які пережили масове вимирання видів, залишалися невеликими; вони спритно лавірували між стовбурами дерев і лазили по гілках. Найбільшими тваринами планети в той час були птахи. В джунглях Європи та Північної Америки, наприклад, полював хижак гасторніс, який сягав висоти 2,2 метрів[146].

Вимирання динозаврів дозволило ссавцям широко розселитися по планеті і зайняти нові екологічні ніші. В кінці палеоцену (близько 55 млн років тому) їх різноманітність різко збільшилася. На Землі з'явилися предки багатьох сучасних груп тварин — копитних, слонів, гризунів, приматів, рукокрилих (наприклад, кажанів), китів, сирен. Потрохи ссавці починають підкорювати земну кулю.

Еоценова епохаРедагувати
Докладніше: Еоцен

Охоплює проміжок часу 55–34 млн років тому. На початку еоцену значна частина суші все ще була вкрита непрохідними джунглями. Клімат залишався теплим і вологим. По лісовій підстилці бігали примітивні ссавці (крихітний кінь пропалеотерій, лептиктидій та ін.). На деревах жила годіноція[en] (один з найдавніших приматів), а в Азії мешкав амбулоцет — примітивний кит, що вмів ходити по суші.

 
Рекострукція Andrewsarchus mongoliensis

Близько 43 млн років тому клімат на Землі став холоднішим та сухішим. На значній частині планети густі джунглі поступилися місцем рідколіссю та запиленим рівнинам. Життя на відкритій місцевості сприяло збільшенню розмірів ссавців.

Азія стала батьківщиною гігантських бронтотерій (наприклад, емболотерія) і масивних м'ясоїдних звірів (наприклад, ендрюзарха, який сягав у довжину 5,5 метрів[147]). В теплих морях плавали примітивні кити (наприклад, базилозавр і дорудон), а на узбережжі Африки жили меритерій та чудернацький арсінотерій.

Близько 36 млн років тому почала замерзати розташована біля південного полюса Антарктика; її поверхня повільно покривалася величезними льодовими щитами. Клімат на планеті став холоднішим, а рівень води в океанах впав. У різних частинах світу сильно змінився сезонних ритм дощів. Численні тварини не змогли пристосуватися до цих змін, і всього через декілька мільйонів років приблизно п'ята частина всіх видів живих істот, які мешкали на Землі, вимерла.

Олігоценова епохаРедагувати
Докладніше: Олігоцен

Охоплює проміжок часу 34–24 млн років тому. На початку олігоцену клімат на планеті був сухим та прохолодним, що сприяло утворенню відкритих рівнин, напівпустель та чагарникових заростей. В результаті зміни клімату в кінці еоцену багато давніх сімейств ссавців вимерли. Їх місце зайняли нові види звірів, включаючи і прямих предків деяких сучасних ссавців — носорогів, коней, свиней, верблюдів та кроликів.

 
Реконструкція Indricotherium bugtiense

Серед ссавців продовжують з'являтися гігантські вегетаріанці (індрикотерії, наприклад, не поступалися за розмірами динозаврам — вони могли сягати 8 метрів у висоту і важити до 15 тон[148]) і хижаки (такі як ентелодон та гієнодон).

В результаті розходження континентів Південна Америка та Австралія повністю відокремилися від іншого світу. З часом на цих «острівних» континентах сформувалася унікальна фауна, представлена сумчастими ссавцями та іншими тваринами.

Близько 25 млн років тому в Азії утворюються перші великі рівнини, порослі злаками — степи. З того часу злаки, які колись були несуттєвим елементом наземних ландшафтів, у багатьох частинах світу поступово перетворюються у панівний тип рослинності, що покрив зрештою п'яту частину поверхні суші.

Неогеновий періодРедагувати

Докладніше: Неогеновий період

Неогеновий період почався близько 25 мільйонів років тому, закінчився лише 2 мільйони років тому. Тривалість неогену — 23 мільйонів років. Ссавці освоюють моря та повітря — виникають кити та рукокрилі. Плацентарні витісняють на периферію решту ссавців. Фауна цього періоду стає все більше схожою на сучасну. Але є і відмінності — все ще існують мастодонт, гіпаріон, шаблезубий тигр. Великі нелетючі птахи відіграють велику роль, особливо в ізольованих, острівних екосистемах.

Міоценова епохаРедагувати
Докладніше: Міоцен
 
Одна з реконструкцій Deinotherium giganteum

Охоплює часовий проміжок 24–5 млн років тому. Чергування посушливих та дощових сезонів призвело до того, що в міоцені значна частина суші покрилася безкрайніми степами. Оскільки злаки та інші трави перетравлюються погано, у травоїдних ссавців сформувались нові типи зубів та змінився травний апарат, що дозволило їм вилучати з цього легкодоступного корму максимум поживних речовин.

Степи стали батьківщиною биків, оленів та коней. Чимало з цих тварин трималися стадами і кочували з місця на місце слідом за дощами. А за стадами травоїдних ішли слідом і хижаки.

Інші ссавці надавали перевагу общипуванню листя дерев та чагарників. Деякі з них (наприклад, дейнотерій та халікотерій) сягали дуже великих розмірів[149].

В міоцені утворилися численні гірські системи — Альпи, Гімалаї, Анди та Скелясті гори. Деякі з них стали настільки високими, що змінили характер циркуляції повітря в атмосфері і почали відігравати важливу роль у формуванні клімату.

Пліоценова епохаРедагувати
Докладніше: Пліоцен


Охоплює проміжок часу 5–2,6 млн років тому. В пліоцені клімат Землі став ще різноманітнішим. Планета поділилася на велику кількість кліматичних регіонів — від територій, покритих полярною кригою до жарких тропіків.

У порослих злаками степах кожного континенту з'являлися все нові види травоїдних тварин і хижаків, що полювали на них. В східній та південній частинах Африки густі ліси поступилися відкритим саванам, що змусило перших гомінід (наприклад, афарського австралопітека) спуститися з дерев і добувати корм на землі[150].

Близько 2,5 млн років тому південноамериканський континент, який приблизно протягом 30 млн років знаходився в ізоляції від іншого світу, зіткнувся з Північною Америкою. Із півночі на територію сучасної Аргентини проникли смілодони та інші хижаки, а гігантські дедікури[ru], фороракоси та інші представники південноамериканської фауни перебралися в Північну Америку. Це переселення тварин отримало назву «Великий обмін».

Антропогеновий (четвертинний) періодРедагувати

Це найкоротший геологічний період, але саме в четвертинному періоді сформувалося більшість сучасних форм рельєфу і відбулося багато суттєвих подій в історії Землі (з точки зору людини), найважливіші з яких — льодовикова епоха та поява людини. Тривалість четвертинного періоду настільки мала, що звичні палеонтологічні методи відносного і ізотопного визначення віку виявилися недостатньо точними та чутливими. На такому короткому інтервалі часу використовується, перш за все, радіовуглецевий аналіз та інші методи, більшість з яких базується на розпаді короткоживучих ізотопів. Специфіка четвертинного періоду у порівнянні з іншими геологічними періодами спричинила появу особливої гілки геології — четвертинну[151][152].

Четвертинний період поділяється на плейстоцен та голоцен.

Плейстоценова епохаРедагувати
Докладніше: Плейстоцен
 
Реконструкція шерстистого мамонта в повному розмірі.

Охоплює проміжок часу 2,6 млн – 11,7 тис. років тому. На початку плейстоцену на Землі настав тривалий льодовиковий період. Протягом двох мільйонів років на планеті багатократно чергувалися дуже холодні та відносно теплі відрізки часу. В холодні проміжки, які продовжувалися приблизно 40 тисяч років, континенти покривалися льодовиками. У проміжках з теплішим кліматом (міжльодовикових) крига відступала, і рівень води в морях підіймався.

У багатьох тварин холодних регіонів планети (наприклад, у мамонта і шерстистого носорога) з'явився густий шерстистий покрив і товстий шар підшкірного жиру[153][154]. На рівнинах паслися стада оленів та коней, на яких полювали печерні леви та інші хижаки. А близько 180 тисяч років тому на них почали полювати і люди — спочатку неандерталець, а потім і людина розумна[155].

Однак багато великих тварин не змогли пристосуватися до різких коливань клімату і вимерли. Близько 10 тисяч років тому льодовиковий період закінчився, і клімат на Землі став теплішим і вологішим. Це сприяло швидкому збільшенню чисельності людської популяції та розселенню людей по всій земній кулі. Вони навчилися обробляти землю і вирощувати культурні рослини. Спочатку маленькі сільськогосподарські общини розрослися, з'явилися міста, а всього через кілька тисячоліть людство перетворилося у світову спільноту, що використовує всі досягнення високих технологій. Проте багато видів тварин, з якими люди споконвіку ділили планету, опинилися на межі зникнення. Вчені все частіше говорять про те, що з вини людини на Землі розгорнулося нове масове вимирання видів.

Голоценова епохаРедагувати
Докладніше: Голоцен
 
Бронзове намисто часів голоцену, музей в місті Тулуза, Франція[156].

Охоплює проміжок часу від 11,7 тис. років тому і до наших днів. Життя тварин і рослин незначно змінювалось протягом голоцену, але є великі переміщення в їх розподілах. Багато великих тварин, включаючи мамонтів і мастодонтів, шаблезубих кішок (таких як смілодони та гомотерії) і гігантських лінивців почали вимирати з пізнього плейстоцену по ранній голоцен. В Північній Америці численні тварини, які процвітали в інших краях (включаючи коней та верблюдів), вимирали. Дехто пояснює скорочення американської мегафауни прибуттям предків американських індіанців, але все ж більшість вчених стверджують, що більший вплив мала зміна клімату[157].

Серед археологічних культур того часу можна назвати гамбургську культуру, культуру федермесер[158] і натуфійську культуру[159]. Виникають найдавніші міста світу, як наприклад, Єрихон на Близькому Сході.

Поява еусоціальностіРедагувати

Докладніше: Еусоціальність

При розгляді важливих сходинок системного удосконалення живих істот на Землі особливо виділяють утворення еукаріотичних клітин і появу багатоклітинних організмів. Перший етап був наслідком об'єднання генетично різнорідних організмів (мітохондрії в клітинах тварин мають власну успадковану ДНК, відмінну від ядерної)[160]. Другий етап поєднував два шляхи, як об'єднання генетично різнорідних організмів у єдиний симбіотичний (наприклад, лишайники), так і більш еволюційно прогресивний — поєднання генетично однакових клітин в єдиний організм. Інший шлях потребував для окремих клітин спеціалізації для виконання суто специфічних функцій заради досягнення спільної мети, та певної «альтруїстичної поведінки» в передачі власної генетичної інформації тотожніми одиницями єдиного організму[160]. Наступним етапом такого еволюційного розвитку після багатоклітинності стає поява соціальності. Коли шлях окремих клітин при утворенні багатоклітинних організмів торують вже окремі, але генетично подібні організми, що утворюють певні «соціальні організми». Головним елементом такої еволюції є система обміну сигналами. Найпростіша — хімічна, успадкована від організменної організації клітин. Так соціальні амеби обмінюються молекулами циклічного аденозинмонофосфату (цАМФ), на хімічному рівні залишається обмін інформацією і між рослинами[160].

Вищою формою соціальності виступає еусоціальність, коли представники одного виду, потомки одного організму, утворюють різновікову групу організмів, які діють альтруїстично по відношенню один до одного й практикують розподіл праці[161]. Як окремі клітини багатоклітинного організму, випадково відділені, не зможуть самостійно утворити новий життєздатний багатоклітинний організм, так і окремі організми такої еусоціальної групи вже не можуть існувати в якості представника біологічного виду самостійно, поза такою групою, яка виступає в ролі суперорганізму. Навзаєм такі соціальні організми отримують нові можливості, які вони не здатні досягти поза групою. Тобто таким суперорганізмам властиві емерджентні якості.

Терміти крейдового періоду є найдревнішими еусоціальними організмами, що присутні в сучасній біосфері[161]. Проте присутність решток у відкладах цього часу на різних континентах дозволяє віднести їхню появу до тріасового періоду (230 млн років тому)[162][163]. Тобто час, коли на спустошеній пермським масовим вимиранням Землі закладались нові екологічні ніші[23]. Еусоціальність, як еволюційна перевага, дала змогу їм повністю перетворювати довкілля на захищене повністю пристосоване для існування середовище з власним мікрокліматом, газовим складом атмосфери, здатне продокувати поживу для вида-консумента майже на автотрофному рівні (технологічно складні ферми з вирощування грибів на підготовленому субстраті)[161]. Після розквіту термітів у мезозої на «квіткову революцію» припадає поява інших соціальних комах з отряду перетинчастокрилих: оси, мурахи, бджоли, джмелі. Загалом випадки появи еусоціальності частіше зустрічаються для комах — 13, ракоподібних — 3, ссавців — 3 (голий (Heterocephalus glaber) і дамарський землекоп (Fukomys damarensis), людина (Homo))[164][160]. Деякі дослідники виявляють риси еусоціальності також в спільнотах строкатих вовків (Lycaon pictus) у Східній Африці і прерійних полівок у Північній Америці. Головною передумовою появи еусоціальності завжди виступає захищене житло, що дає можливість для розподілу життєвих функцій між окремими організмами в соціальній групі[161].

Цікавою спільною рисою для еусоціальних ссавців виступає локалізація їхньої появи у південно-східних регіонах Африки. Характерними принциповими відмінностями від соціальних комах — обмежена можливість розселення й великий розмір окремих організмів (типове співвідношення розмірів комах до ссавців 1:1000). Первісні люди досить швидко заселили всі придатні землі в теплому поясі планети вже за першого виходу з Африки, після чого вони вже не могли не взаємодіяти із представниками свого виду, а наступні вихідці з саван із своїми далекими й близькими родичами. Почасти видом такої взаємодії слугувала агресія, війна й гоміцид. Серед землекопів також поширена «ксенофобія», тобто агресивна поведінка по відношенню до особин з іншого гнізда[165]. Розміри людини теж досить нетипові для світу ссавців, ⅔ яких є представниками гризунів і лиликоподібні, що підштовхує до характерної організації окремих клітин в організмі, особливо нервової системи. Співвідношення сумарної кількості нервових клітин у мурах і бджіл до аналогічних в тілах сірого пацюка й людини має співвідношення 0,25-1 млн : 0,2-86 млрд[166][160]. Спостереження антропологів доводять гіпотезу «соціального мозку», тобто примати використовують цей орган заради побудови соціальних контактів, взаємодії із сородичами. Абсолютні розміри цього органу в приматів прямо впливають на складність взаємодії у видових групах. Одночасно, в складній соціальній групі переваги отримують індивіди з більшими розмірами цього органу. Тобто утворюється стійкий позитивний зворотній зв'язок природного відбору націленого на цефалізацію й розвиток розумових здібностей у соціальних організмів[160]. Рідкі випадки появи еусоціальності незворотно призводять до розвитку розумності, але потрібний поріг абсолютного розміру нейронних зв'язків в історії розвитку життя на Землі було подолано лише людиною. З чого випливає невідворотність утворення розвиненої цивілізації лише за досить рідкісного збігу обставин, що є можливим поясненням загадкового «мовчання Всесвіту» (Silentium Universi).

Унікальне поєднання людським видом як рис еусоціальності, так і універсальності/унікальності окремих її індивідиумів, можливо, є новим етапом біологічної еволюції на планеті.

  Людина — не статичний центр світу, як він довгий час про це розмірковував, проте вісь і вершина еволюції, що є набагато більш прекрасним.  

П'єр Теяр де Шарден, [167]

Поява розумної людиниРедагувати

Докладніше: Еволюція людини

Ідея про те, що людина еволюціонувала від спільного древнього предка так само як інші форми життя, уперше була запропонована Робертом Чемберсом 1844 року та розвинута Чарлзом Дарвіном 1871 року[168]. Сучасні люди еволюціонували від спільного з людиноподібними мавпами предка через сахельантропа (Sahelanthropus), що жив 6 млн років тому[169]. Перші відомі кам'яні знаряддя мають вік приблизно 2,5 млн років і були зроблені, вирогідно, австралопітеками гарі (Australopithecus garhi), і які були знайдені поряд з кістками тварин, на яких присутні подряпини, зроблені цими інструментами[170]. Найдавніші гомініни (Homininae) мали мізки розміром на рівні з мізками шимпанзе, але за останні 3 млн років вони збільшились у чотири рази; чітко простежується статистична відповідність зростання розмірів мізків усіх гомінінів хронології еволюційного розвитку[171]. Існує наукова дискусія щодо того, чи розвинулися сучасні люди по всьому світі одночасно і незалежно, або є нащадками однієї невеликої африканської популяції, яка потім мігрувала світом 200 тис. років тому і витіснила усі інші види гомінінів[172]. Також ведуться дискусії навколо «великого стрибка вперед» 100-50 тис. років тому, коли анатомічно сучасні люди здійснили низку інтелектуальних, культурних та технологічних досягнень, і чи були вони зумовлені нейрофізіологічними змінами, які не можливо відслідкувати через скам'янілості[173].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Яким передувало виверження відносно невеликих Емейшанських трапів близько 260 млн років тому.
  2. Подібна гіпотеза також застосовується для пояснення пізньокрейдової катастрофи, зокрема вимирання динозаврів.

ДжерелаРедагувати

  1. Wilde S.A., Valley J.W., Peck W.H. and Graham C.M. (2001). Evidence from detrital zircons for the existence of continental crust and oceans on the Earth 4.4 Gyr ago. Nature 409 (6817): 175–8. PMID 11196637. doi:10.1038/35051550. Архів оригіналу за 2 вересня 2020. Процитовано 18 серпня 2021. 
  2. ANU - Research School of Earth Sciences - ANU College of Science - Harrison. Ses.anu.edu.au. Архів оригіналу за 21 червня 2006. Процитовано 20 серпня 2009. 
  3. John W. Valley et al. A Cool Early Earth. Geology.wisc.edu. Архів оригіналу за 16 червня 2013. Процитовано 20 серпня 2009. 
  4. Altwegg, K.; Balsiger, H.; Bar-Nun, A.; Berthelier, J. J.; Bieler, A.; Bochsler, P.; Briois, C.; Calmonte, U. та ін. (23 січня 2015). 67P/Churyumov-Gerasimenko, a Jupiter family comet with a high D/H ratio. Science (англ.) 347 (6220): 1261952. ISSN 0036-8075. PMID 25501976. doi:10.1126/science.1261952. Архів оригіналу за 7 жовтня 2019. Процитовано 18 серпня 2021. 
  5. Sarafian, Adam R.; Nielsen, Sune G.; Marschall, Horst R.; McCubbin, Francis M.; Monteleone, Brian D. (31 жовтня 2014). Early accretion of water in the inner solar system from a carbonaceous chondrite–like source. Science (англ.) 346 (6209): 623–626. ISSN 0036-8075. PMID 25359971. doi:10.1126/science.1256717. Архів оригіналу за 2 жовтня 2019. Процитовано 18 серпня 2021. 
  6. а б в г Ястребов С. Семь порогов в истории жизни // Химия и Жизнь : журнал. — М., 2016. — № 8. Архівовано з джерела 9 серпня 2021. Архівовано з джерела 12 квітня 2019 року. Процитовано 9 серпня 2021.
  7. а б Christian de Duve. Constraints on the Origin and Evolution of Life // Proceedings of the American Philosophical Society : журнал. — 1998. — Iss. 4. — No. 142. — P. 525–532. Архівовано з джерела 8 серпня 2017. Процитовано 18 серпня 2021.
  8. Paul J. Bracher. Primordial soup that cooks itself // Nature Chemistry : журнал. — 2015. — Iss. 4. — No. 7. — P. 273–274. — DOI:10.1038/nchem.2219.
  9. Карин Перьер и др. (Март 2010). Самые первые живые существа. Юный эрудит: 12–14. Bibcode:& VIE. JUNIOR.402...42S 2010SCIENSCE & VIE. JUNIOR.402...42S. 
  10. Marie-Laure Pons et al. Early Archean serpentine mud volcanoes at Isua, Greenland, as a niche for early life // PNAS : журнал. — 2011. — Vol. 43, no. 108 (October 25). — P. 17639-17643. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1108061108.
  11. Elizabeth A. Bell et al. Potentially biogenic carbon preserved in a 4.1 billion-year-old zircon // PNAS : журнал. — 2015. — Iss. 47. — No. 112. — P. 14518–14521. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1517557112. Архівовано з джерела 16 липня 2021. Процитовано 9 серпня 2021.
  12. Christopher M. Fedo,, Martin J. Whitehouse. Metasomatic Origin of Quartz-Pyroxene Rock, Akilia, Greenland, and Implications for Earth's Earliest Life // Science : журнал. — AAAS, 2002. — Vol. 5572, no. 296 (24 May). — P. 1448–1452. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1070336.
  13. Жером Бланшар; Luo, H-L.; Василий Радлов, S.; Zhang, X-L.; Hu, S-X.; Chen, L.; Han, J.; Zhu, M. та ін. (Март 2010). Великий скачок от неживой материи к живой. Юный эрудит: 6–7. Bibcode:& VIE. JUNIOR.402...42S 2010SCIENSCE & VIE. JUNIOR.402...42S. 
  14. Carl R. Woese. On the evolution of cells // PNAS : журнал. — 2002. — Iss. 13. — No. 99 (June 25). — P. 8742–8747. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.132266999. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 9 серпня 2021.
  15. Trevors, J.T. and Psenner, R. (2001). From self-assembly of life to present-day bacteria: a possible role for nanocells. FEMS Microbiol. Rev. 25 (5): 573–82. PMID 11742692. doi:10.1111/j.1574-6976.2001.tb00592.x. 
  16. Segré, D., Ben-Eli, D., Deamer, D. and Lancet, D. (February–April 2001). The Lipid World (PDF). Origins of Life and Evolution of Biospheres 2001 31 (1-2): 119–45. PMID 11296516. doi:10.1023/A:1006746807104. Архів оригіналу за 11 вересня 2008. Процитовано 1 вересня 2008. 
  17. David Wacey et al. Microfossils of sulphur-metabolizing cells in 3.4-billion-year-old rocks of Western Australia // Nature Geoscience : журнал. — 2011. — Iss. 4. — No. 10. — P. 698–702. — DOI:10.1038/ngeo1238.
  18. а б Alex L. Sessions et al. The Continuing Puzzle of the Great Oxidation Event // Current Biology : журнал. — 2009. — Vol. 19, no. 14. — P. 567–574. — DOI:10.1016/j.cub.2009.05.054. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  19. а б в г д е ж и к л м н п р Ястребов С. Кислородная революция и Земля-снежок // Химия и Жизнь : журнал. — М., 2016. — № 9. Архівовано з джерела 10 березня 2021. Архівовано з джерела 10 березня 2021 року. Процитовано 9 серпня 2021.
  20. Ecology of Cyanobacteria, 2012, с. 15–36.
  21. Timothy W. Lyons et al. The rise of oxygen in Earth’s early ocean and atmosphere // Nature : журнал. — 2014. — Vol. 506, no. 7488 (20 February). — P. 307–315. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/nature13068. Архівовано з джерела 26 липня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  22. а б Barbieri M., 2015, с. 75–91.
  23. а б в г Robert E. Kopp et al. The Paleoproterozoic snowball Earth: A climate disaster triggered by the evolution of oxygenic photosynthesis // PNAS : журнал. — 2005. — Iss. 32. — No. 102. — P. 11131–11136. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.0504878102. Архівовано з джерела 29 березня 2017. Процитовано 9 серпня 2021.
  24. а б Christian Esser et al. A Genome Phylogeny for Mitochondria Among α-Proteobacteria and a Predominantly Eubacterial Ancestry of Yeast Nuclear Genes // Molecular Biology and Evolution : журнал. — 2004. — Vol. 21, no. 9 (September). — P. 1643–1660. — ISSN 0737-4038. — DOI:10.1093/molbev/msh160. Архівовано з джерела 3 березня 2022. Процитовано 18 серпня 2021.
  25. а б Уорд П., Киршвинк Д., 2016.
  26. Кунин Е., 2014.
  27. Ye Wang,Yue Wang & Wei Du. The long-ranging macroalga Grypania spiralis from the Ediacaran Doushantuo Formation, Guizhou, South China // Australasian Journal of Palaeontology : журнал. — 2016. — Vol. 40, iss. 3 (February). — P. 303-312. — DOI:10.1080/03115518.2016.1127725. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  28. Nicholas J. Butterfield. Early evolution of the Eukaryota // Palaeontology : журнал. — 2015. — Iss. 1. — No. 58 (26 November). — P. 5–17. — DOI:10.1111/pala.12139.
  29. а б Gregory J.Retallack et al. Problematic urn-shaped fossils from a Paleoproterozoic (2.2 Ga) paleosol in South Africa // Precambrian Research : журнал. — 2013. — No. 235. — P. 71–87. — DOI:10.1016/j.precamres.2013.05.015. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  30. Abderrazak El Albani et al. Large colonial organisms with coordinated growth in oxygenated environments 2.1 Gyr ago // Nature : журнал. — 2010. — Vol. 466, no. 7302 (1 July). — P. 100–104. — ISSN 0028-0836. Архівовано з джерела 31 липня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  31. а б A. H. Knoll et al. Eukaryotic organisms in Proterozoic oceans // Phil. Trans. B : журнал. — L. : Royal Society Publishing, 2006. — Vol. 361, iss. 1470. — P. 1023-1038. — DOI:10.1098/rstb.2006.1843. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  32. De, C (2005). Ediacara fossil assemblage in the upper Vindhyans of Central India and its significance. Journal of Asian Earth Sciences 27 (5): 660. doi:10.1016/j.jseaes.2005.06.006. 
  33. Nicholas J. Butterfield. Probable Proterozoic fungi // Paleobiology : журнал. — Cambridge University Press, 2005. — Vol. 31, no. 1. — P. 165–182. — DOI:10.1666/0094-8373(2005)031. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  34. Daniel B. Mills et al. Oxygen requirements of the earliest animals // PNAS : журнал. — 2014. — Vol. 111, no. 11 (March 18). — P. 4168–4172. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1400547111. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  35. Erik A. Sperling, Andrew H. Knoll, nd Peter R. Girguis. The Ecological Physiology of Earth's Second Oxygen Revolution // Annual Review of Ecology, Evolution, and Systematics : журнал. — 2015. — Vol. 46 (December). — P. 215–235. — DOI:10.1146/annurev-ecolsys-110512-135808. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  36. J. R. Nursall. Oxygen as a Prerequisite to the Origin of the Metazoa // Nature : журнал. — 1959. — Vol. 183, no. 4669 (25 April). — P. 1170–1172. — ISSN 0028-0836. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  37. а б в Хаин В. Е., Ломизе М. Г., 1995.
  38. а б в Yannick Donnadieu et al. A ‘snowball Earth’ climate triggered by continental break-up through changes in runoff // Nature : журнал. — 2004. — Vol. 428, no. 6980 (18 March). — P. 303–306. — ISSN 0028-0836. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  39. Budyko M. I. The effect of solar radiation variations on the climate of the Earth // Tellus : журнал. — 1969. — Vol. 21, iss. 5. — P. 611–619. — DOI:10.3402/tellusa.v21i5.10109.
  40. а б W. Brian Harland and Martin J. S. Rudwick. The Great Infra-Cambrian Ice Age // Scientific American : журнал. — 1964. — Vol. 211, iss. 2 (August). — P. 28–36. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  41. Brent E Sleep, Andrea J Brown, and Barbara Sherwood Lollar. No AccessLong-term tetrachlorethene degradation sustained by endogenous cell decay // Journal of Environmental Engineering and Science. — 2005. — Vol. 4, iss. 1. — P. 11-17. — ISSN 1496-2551. — DOI:10.1139/s04-038.
  42. а б в г д е ж и к Ястребов С. Кембрийский взрыв // Химия и Жизнь : журнал. — М., 2016. — № 10. Архівовано з джерела 9 серпня 2021. Архівовано з джерела 24 жовтня 2020 року. Процитовано 9 серпня 2021.
  43. Lei Chen et al. Cell differentiation and germ–soma separation in Ediacaran animal embryo-like fossils // Nature : журнал. — 2014. — Vol. 516, no. 7530 (11 December). — P. 238–241. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/nature13766. Архівовано з джерела 5 жовтня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  44. Марков А. Диверсификация животных началась задолго до кембрийского взрыва // Элементы : інтернет-видання. — 2011. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  45. Planetary Systems, 2007, с. 193–209.
  46. Seilacher, Adolf. Biomat-Related Lifestyles in the Precambrian // PALAIOS : журнал. — Tulsa, Oklahoma : The Society for Sedimentary Geology, 1999. — Vol. 14, no. 1. — P. 86–93. — DOI:10.2307/3515363. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  47. Graham E. Budd. The earliest fossil record of the animals and its significance // Phil. Trans. B : журнал. — L. : Royal Society Publishing, 2008. — Vol. 363, iss. 1496. — DOI:10.1098/rstb.2007.2232. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  48. Shuhai Xiao, Marc Laflamme. On the eve of animal radiation: phylogeny, ecology and evolution of the Ediacara biota // Trends in Ecology and Evolution : журнал. — 2009. — Vol. 24, iss. 1. — P. 31–40. — ISSN 1872-8383. — DOI:10.1016/j.tree.2008.07.015.
  49. Marc Laflamme, Shuhai Xiao, and Michał Kowalewski. Osmotrophy in modular Ediacara organisms // PNAS : журнал. — 2009. — Vol. 106, no. 34 (August 25). — P. 14438–14443. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.0904836106. Архівовано з джерела 17 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  50. McMenamin,Mark A. S. The Garden of Ediacara // PALAIOS : журнал. — Tulsa, Oklahoma : The Society for Sedimentary Geology, 1986. — Vol. 1, no. 2. — P. 178–182. — DOI:10.2307/3514512. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  51. M. W. Martin et al. Age of Neoproterozoic Bilatarian Body and Trace Fossils, White Sea, Russia: Implications for Metazoan Evolution // Science : журнал. — AAAS, 2000. — Vol. 5467, no. 288 (5 May). — P. 841–845. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.288.5467.841.
  52. A. Yu. Ivantsov. New reconstruction of Kimberella, problematic Vendian metazoan // Paleontological Journal : журнал. — Springer, 2009. — Vol. 601, no. 43. — DOI:10.1134/S003103010906001X. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  53. Seilacher, Adolf et al. Early molluscan evolution: Evidence from the trace fossil record // PALAIOS : журнал. — Tulsa, Oklahoma : The Society for Sedimentary Geology, 2010. — Vol. 25, no. 9. — P. 565–575. — DOI:10.2110/palo.2009.p09-079r. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  54. Feng Tang et al. Eoandromeda and the origin of Ctenophora // Evolution and Development : журнал. — 2011. — Vol. 13, no. 5. — P. 408–414. — DOI:10.1111/j.1525-142X.2011.00499.x. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  55. J. W. Gregory and B. H. Barrett. The Major Terms of the Pre-Paleozoic // The Journal of Geology : журнал. — 1927. — Vol. 35, iss. 8. — P. 734–742. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  56. Steven M. Stanley. An Ecological Theory for the Sudden Origin of Multicellular Life in the Late Precambrian // PNAS : журнал. — 1973. — Vol. 70, no. 5 (May 1). — P. 1486–1489. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.70.5.1486. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  57. Мирлин В. Г. Вихри и смерчи в твердых оболочках Земли: возможны ли они? // Природа : журнал. — 2006. — № 2. — С. 37–40. — ISSN 0032-874X. Архівовано з джерела 17 травня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  58. David J. Bottjer et al. The Cambrian Substrate Revolution // GSA Today : журнал. — 2000. — Vol. 10, no. 9. — P. 1–7.
  59. Nicholas J. Butterfield. Plankton ecology and the Proterozoic-Phanerozoic transition // Paleobiology : журнал. — Cambridge University Press, 1997. — Vol. 23, no. 2 (Spring). — P. 247–262. — DOI:10.1017/S009483730001681X. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  60. N. J. Butterfield. Oxygen, animals and oceanic ventilation: an alternative view // Geobiology : журнал. — 2009. — Vol. 7, no. 1. — P. 1–7. — DOI:10.1111/j.1472-4669.2009.00188.x. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  61. Xingliang Zhang. Triggers for the Cambrian explosion: Hypotheses and problems // Gondwana Research : журнал. — 2014. — Vol. 25, no. 3 (April). — P. 896–909. — DOI:10.1016/j.gr.2013.06.001.
  62. Yukio Isozaki et al. Beyond the Cambrian Explosion: From galaxy to genome // Gondwana Research : журнал. — 2014. — Vol. 25, no. 3 (April). — P. 881–883. — DOI:10.1016/j.gr.2014.01.001.
  63. Sean T. Brennan; Tim K. Lowenstein; Juske Horita. Seawater chemistry and the advent of biocalcification // Geology : журнал. — 2004. — Vol. 32, no. 6 (June). — P. 473–476. — ISSN 0091-7613. — DOI:10.1130/G20251.1 ​.
  64. Advances in Marine Biology: Volume 42: Molluscan Radiation — Lesser Known Branches / Edited By: Alan J Southward, Craig M Young, Paul Tyler and Lee A Fuiman. — Academic Press, 2002. — С. 137–236. — ISBN 9780120261420.
  65. Douglas H. Erwin et al. The Cambrian Conundrum: Early Divergence and Later Ecological Success in the Early History of Animals // Science : журнал. — AAAS, 2011. — Vol. 6059, no. 334 (25 Nov). — P. 1091–1097. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1206375.
  66. Christopher W. Wheat and Niklas Wahlberg. Phylogenomic Insights into the Cambrian Explosion, the Colonization of Land and the Evolution of Flight in Arthropoda // Systematic Biology : журнал. — Oxford University Press, 2013. — Vol. 62, iss. 1. — P. 93–109. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  67. Huyen T. Bui, Janet M. Shaw. Dynamin Assembly Strategies and Adaptor Proteins in Mitochondrial Fission // Current Biology : журнал. — 2013. — Vol. 23, no. 19. — P. 1889–1895. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  68. Graham E. Budd and Illiam S. C. Jackson. Ecological innovations in the Cambrian and the origins of the crown group phyla // Phil. Trans. B : журнал. — 2016. — Vol. 371, iss. 1685 (January 5). — DOI:10.1098/rstb.2015.0287. Архівовано з джерела 10 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  69. а б в г д е ж и к л м н п р с т Ястребов С. Жизнь на суше: расцвет, кризис, возрождение // Химия и Жизнь : журнал. — М., 2016. — № 11. Архівовано з джерела 10 березня 2021. Архівовано з джерела 10 березня 2021 року. Процитовано 9 серпня 2021.
  70. а б Armen Y. Mulkidjanian et al. Origin of first cells at terrestrial, anoxic geothermal fields // PNAS : журнал. — 2012. — Vol. 109, no. 14 (April 3). — P. E821–E830. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1117774109. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  71. Hugo Beraldi-CampesiEmail, Gregory J. Retallack. Terrestrial Ecosystems in the Precambrian // Biological Soil Crusts: An Organizing Principle in Drylands. — Dordrecht : Springer, 2016. — С. 37-54. — (ECOLSTUD, volume 226) — ISBN 978-3-319-30212-6.
  72. Hugo Beraldi-Campesi. Early life on land and the first terrestrial ecosystems // Ecological Processes : журнал. — 2013. — Vol. 2, no. 1. — DOI:10.1186/2192-1709-2-1. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  73. а б Gregory J. Retallack. Afforestation of the land // Soils of the Past. — Dordrecht : Springer. — С. 399–421. — ISBN 978-0-04-445757-2.
  74. Robert J. Horodyski, L. Paul Knauth. Life on Land in the Precambrian // Science : журнал. — AAAS, 1994. — Vol. 5146, no. 263 (28 Jan). — P. 494–498. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.263.5146.494.
  75. Paul K. Strother et al. Earth’s earliest non-marine eukaryotes // Nature : журнал. — 2011. — Vol. 473, no. 7348 (15 April). — P. 505–509. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/nature09943.
  76. M. Kennedy et al. Late Precambrian Oxygenation; Inception of the Clay Mineral Factory // Science : журнал. — AAAS, 2006. — Vol. 5766, no. 311 (10 Mar). — P. 1446–1449. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1118929.
  77. а б Xunlai Yuan, Shuhai Xiao, T. N. Taylor. Lichen-Like Symbiosis 600 Million Years Ago // Science : журнал. — AAAS, 2005. — Vol. 5724, no. 308 (13 May). — P. 1017–1020. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1111347.
  78. Philippe Steemans et al. Origin and Radiation of the Earliest Vascular Land Plants // Science : журнал. — AAAS, 2009. — Vol. 5925, no. 324 (17 Apr). — P. 353. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1169659.
  79. Linda Graham et al. Early Terrestrialization: Transition from Algal to Bryophyte Grade // Photosynthesis in Bryophytes and Early Land Plants / Hanson, David T., Rice, Steven K. (Eds.). — Dordrecht : Springer, 2014. — С. 9–28. — ISBN 978-94-007-6987-8.
  80. Charles H. Wellman. The nature and evolutionary relationships of the earliest land plants // New Phytologist : журнал. — 2014. — Vol. 202, iss. 1. — P. 1–3. — DOI:10.1111/nph.12670.
  81. Paul A. Selden, David Penney. Fossil spiders // Biological Reviews : журнал. — 2010. — No. 85 (February). — P. 171–206. — DOI:10.1111/j.1469-185X.2009.00099.x. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  82. Heather M. Wilson. Juliformian millipedes from the Lower Devonian of Euramerica: Implications for the timing of millipede cladogenesis in the Paleozoic // Journal of Paleontology : журнал. — 2006. — Vol. 80, iss. 4. — P. 638–649. — DOI:10.1666/0022-3360(2006)80[638:JMFTLD]2.0.CO;2.
  83. Romain Garrouste et al. A complete insect from the Late Devonian period // Nature : журнал. — 2012. — Vol. 488, no. 7409. — P. 82–85. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/nature11281.
  84. Paul Kenrick et al. A timeline for terrestrialization: consequences for the carbon cycle in the Palaeozoic // Phil. Trans. B : журнал. — L. : Royal Society Publishing, 2012. — Vol. 367, iss. 1588. — P. 519–536. — DOI:10.1098/rstb.2011.0271. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  85. Lyall I. Anderson, Nigel H. Trewin. An Early Devonian arthropod fauna from the Windyfield cherts, Aberdeenshire, Scotland // Palaeontology : журнал. — 2003. — Vol. 46, no. 3 (24 November). — P. 467–509. — DOI:10.1111/1475-4983.00308. Архівовано з джерела 23 серпня 2019. Процитовано 10 серпня 2021.
  86. Per Erik Ahlberg & Jennifer A. Clack. A firm step from water to land // Nature : журнал. — 2006. — Vol. 440, no. 7085 (5 April). — P. 747–749. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/440747a. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 15 серпня 2021.
  87. Jakub Prokopa, André Nelb, Ivan Hoch. Discovery of the oldest known Pterygota in the Lower Carboniferous of the Upper Silesian Basin in the Czech Republic (Insecta: Archaeorthoptera) // Geobios : журнал. — Elsevier, 2005. — Vol. 38, no. 3 (May–June). — P. 383–387. — DOI:10.1016/j.geobios.2003.11.006.
  88. Meyer-Berthaud B. et al. The land plant cover in the Devonian: a reassessment of the evolution of the tree habit // Geological Society, London. Special Publications. — L. : The Geological Society, 2010. — No. 339 (January). — P. 59–70. — DOI:10.1144/SP339.6.
  89. Brigitte Meyer-Berthaud, Stephen E. Scheckler & Jobst Wendt. Archaeopteris is the earliest known modern tree // Nature : журнал. — 1999. — Vol. 398, no. 6729 (22 April). — P. 700–701. — ISSN 0028-0836. — DOI:10.1038/19516.
  90. Soils of the Past, 1990.
  91. Christopher R Fielding ; Tracy D Frank ; John L Isbell. The late Paleozoic ice age—A review of current understanding and synthesis of global climate patterns // Resolving the Late Paleozoic Ice Age in Time and Space. — Geological Society of America, 2008. — С. 343–354. — ISBN 9780813724416.
  92. Jago J. B., Haines P. W. Recent radiometric dating of some Cambrian rocks in southern Australia: relevance to the Cambrian time scale // Revista Española de Paleontología : журнал. — 1998. — No. 1 (January). — P. 115–22. Архівовано з джерела 18 серпня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  93. Halder, G.; Callaerts, P.; Gehring, W.J. (1995). New perspectives on eye evolution. Curr. Opin. Genet. Dev. 5 (5): 602–609. PMID 8664548. doi:10.1016/0959-437X(95)80029-8. 
  94. Halder, G.; Callaerts, P.; Gehring, W.J. (1995). Induction of ectopic eyes by targeted expression of the eyeless gene in Drosophila".. Science 267 (5205): 1788–1792. PMID 7892602. doi:10.1126/science.7892602. 
  95. Tomarev, S.I.; Callaerts, P.; Kos, L.; Zinovieva, R.; Halder, G.; Gehring, W.; Piatigorsky, J. (1997). Squid Pax-6 and eye development. Proc. Natl. Acad. Sci. USA 94 (6): 2421–2426. PMC 20103. PMID 9122210. doi:10.1073/pnas.94.6.2421. 
  96. Conway-Morris, S. (1998). The Crucible of Creation. Oxford: Oxford University Press.
  97. Fortey, R. A.; Briggs, D. E. G.; Wills, M. A. (1996). The Cambrian evolutionary "explosion": decoupling cladogenesis from morphological disparity. Biological Journal of the Linnean Society 57: 13–33. doi:10.1111/j.1095-8312.1996.tb01693.x. 
  98. Whittington, H.B.; Briggs, D.E.G. (1985). The largest Cambrian animal, Anomalocaris, Burgess Shale, British Columbia. Philosophical Transactions of the Royal Society of London B. 309 (1141): 569–609. Bibcode:1985RSPTB.309..569W. doi:10.1098/rstb.1985.0096. 
  99. D.-G. Shu, S. Conway Morris, J. Han, Z.-F. Zhang, K. Yasui, P. Janvier, L. Chen, X.-L. Zhang, J.-N. Liu, Y. Li и H.-Q. Liu. Head and backbone of the Early Cambrian vertebrate Haikouichthys // Nature. — 2003. — Т. 421. — С. 526-529. — DOI:10.1038/nature01264.
  100. Zhang, X.G.; Hou, X.G. (2004). Evidence for a single median fin-fold and tail in the Lower Cambrian vertebrate, Haikouichthys ercaicunensis. Journal of Evolutionary Biology 17 (5): 1162–1166. PMID 15312089. doi:10.1111/j.1420-9101.2004.00741.x. 
  101. Shu, D-G; Luo, H-L; Conway Morris, S.; Zhang X-L; Hu, S-X; Chen, L. ; Han, J. ; Zhu, M.; Li, Y.; Chen, L-Z. Lower Cambrian Vertebrates from South China // Nature. — 1999. — Т. 402. — С. 42-46.
  102. Вокруг Света | Новости | У древних деревьев не было листьев. Архів оригіналу за 28 вересня 2015. Процитовано 27 вересня 2015. 
  103. Haupt, J. (2004). The Mesothelae — a monograph of an exceptional group of spiders (Araneae: Mesothelae). Zoologica 154:8 ISSN 0044-5088, ISBN 3-510-55041-2 (Abstract) [Архівовано 26 червня 2009 у Wayback Machine.]
  104. Shubin, Neil (2009). Your Inner Fish: A Journey Into the 3.5-Billion-Year History of the Human Body. New York: Vintage. с. 13. ISBN 9780307277459. 
  105. Ancient Fish With Killer Bite [Архівовано 29 вересня 2012 у Wayback Machine.]. Science News. May 19, 2009.
  106. Palmer, D., ред. (1999). The Marshall Illustrated Encyclopedia of Dinosaurs and Prehistoric Animals. London: Marshall Editions. с. 33, 64. ISBN 1-84028-152-9. 
  107. McElwain, Jenny C.; Willis, K. G.; Willis, Kathy; McElwain, J. C. (2002). The evolution of plants. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-850065-3. 
  108. Adrian P. Hunt, Spencer G. Lucas, Allan Lerner and Joseph T. Hannibal (2004). The giant Arthropleura trackway Diplichnites cuithensis from the Cutler Group (Upper Pennsylvanian) of New Mexico. Geological Society of America Abstracts with Programs 36 (5): 66. Архів оригіналу за 28 вересня 2015. Процитовано 27 вересня 2015. 
  109. Т. Хейнз, П. Чеймберз (2008). Меганевра — стрекоза размером с орла. Москва: Росмэн-пресс. с. 34–35. ISBN 978-5-353-02642-6. 
  110. Ernst Heinrich Philipp August Haeckel, Edwin Ray Lankester, L. Dora Schmitz (1892). The History of Creation, Or, The Development of the Earth and Its Inhabitants by the Action of Natural Causes: A Popular Exposition of the Doctrine of Evolution in General, and of that of Darwin, Goethe, and Lamarck in Particular : from the 8. German Ed. of Ernst Haeckel. D. Appleton. с. 422. Архів оригіналу за 5 січня 2014. Процитовано 27 вересня 2015.  page 289
  111. A fossil coelacanth jaw found in a stratum datable 410 mya that was collected near Buchan in Victoria, Australia's East Gippsland, currently holds the record for oldest coelacanth; it was given the name Eoactinistia foreyi when it was published in September 2006. [1]
  112. Haines, Tim; Paul Chambers (2006). The Complete Guide to Prehistoric Life. Canada: Firefly Books. с. 38. 
  113. Falcon-Lang, H.J., Benton, M.J. & Stimson, M. (2007): Ecology of early reptiles inferred from Lower Pennsylvanian trackways. Journal of the Geological Society, London, 164; no. 6; pp 1113—1118. article
  114. Климат в эпохи крупных биосферных перестроек, Москва Наука 2004, Геологический институт РАН, Глава 9.
  115. Сеймурия (рос.). Архів оригіналу за 22 липня 2012. Процитовано 27 вересня 2015. 
  116. Kenneth D. Angielczyk, Dimetrodon Is Not a Dinosaur: Using Tree Thinking to Understand the Ancient Relatives of Mammals and their Evolution[недоступне посилання] Evolution: Education and Outreach, Volume 2, Number 2, 257—271, DOI: 10.1007/s12052-009-0117-4
  117. Carroll, R. L. (1988), Vertebrate Paleontology and Evolution, WH Freeman & Co.
  118. Bramwell C. D. and Fellgett P. P. Thermal regulation in sail lizards // Nature, v. 242 (1973), p. 203—205.
  119. «Late Permian» [Архівовано 9 вересня 2014 у Wayback Machine.] GeoWhen Database, International Commission on Stratigraphy (ICS)
  120. Классификация терапсид. Архів оригіналу за 17 січня 2021. Процитовано 20 травня 2022. 
  121. «Therapsida: Mammals and extinct relatives [Архівовано 21 вересня 2011 у Wayback Machine.]» Tree of Life
  122. M.Laurin & R.R. Reisz. 1996. The osteology and relationships of Tetraceratops insignis, the oldest known therapsid. Journal of Vertebrate Paleontology 16(1): 95-102.
  123. Описание дииктодона (англ.)[недоступне посилання з травня 2019]
  124. Palmer, D., ред. (1999). The Marshall Illustrated Encyclopedia of Dinosaurs and Prehistoric Animals. London: Marshall Editions. с. 64. ISBN 1-84028-152-9. 
  125. David M. Raup, J. John Sepkoski Jr. Mass Extinctions in the Marine Fossil Record // Science : журнал. — AAAS, 1982. — Vol. 4539, no. 215 (19 Mar). — P. 1501–1503. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.215.4539.1501.
  126. M. J. Benton. Diversification and extinction in the history of life // Science : журнал. — AAAS, 1995. — Vol. 5207, no. 268 (7 Apr). — P. 52–58. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.7701342.
  127. David M. Raup. Size of the Permo-Triassic Bottleneck and Its Evolutionary Implications // Science : журнал. — AAAS, 1979. — Vol. 4415, no. 206 (12 Oct). — P. 217–218. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.206.4415.217.
  128. S. A. Bowring et al. U/Pb Zircon Geochronology and Tempo of the End-Permian Mass Extinction // Science : журнал. — AAAS, 1998. — Vol. 5366, no. 280 (15 May). — P. 1039–1045. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.280.5366.1039.
  129. Seth D. Burgess, Samuel Bowring, and Shu-zhong Shen. High-precision timeline for Earth’s most severe extinction // PNAS : журнал. — 2014. — Vol. 111, no. 9 (March 4). — P. 3316–3321. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1317692111. Архівовано з джерела 14 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  130. Красилов В. А., 1986.
  131. Lee R. Kump; Alexander Pavlov; Michael A. Arthur. Massive release of hydrogen sulfide to the surface ocean and atmosphere during intervals of oceanic anoxia // Geology : журнал. — 2005. — Vol. 33, no. 5 (May). — P. 397–400. — ISSN 0091-7613. — DOI:10.1130/G21295.1.
  132. Permian-Triassic Extinction. Causes: Volcanism : [англ.] : [арх. 15 серпня 2021 року] // Hooper museum : вебсайт. — Дата звернення: 15 серпня 2021 року.
  133. Jin YG, Wang Y, Wang W, Shang QH, Cao CQ, Erwin DH. Pattern of Marine Mass Extinction Near the Permian–Triassic Boundary in South China // Science : журнал. — AAAS, 2000. — Vol. 5478, no. 289. — P. 432–436. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.289.5478.432. — PMID:10903200.
  134. Yadong Sun et al. Lethally Hot Temperatures During the Early Triassic Greenhouse // Science : журнал. — AAAS, 2012. — Vol. 6105, no. 338 (19 Oct). — P. 366–370. — ISSN 1095-9203. — DOI:10.1126/science.1224126.
  135. Michael J. Benton, Richard J. Twitchett. How to kill (almost) all life: the end-Permian extinction event // Trends in Ecology and Evolution : журнал. — 2003. — Vol. 18, iss. 7. — P. 358–365. — DOI:10.1016/S0169-5347(03)00093-4.
  136. Andrew H.Knoll et al. Paleophysiology and end-Permian mass extinction // Earth and Planetary Science Letters : журнал. — 2007. — Vol. 256, no. 3-4 (30 April). — P. 295–313. — DOI:10.1016/j.epsl.2007.02.018. Архівовано з джерела 15 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  137. Гигантский метеорит вызвал распад сверхконтинента Гондвана // Компьюлента : журнал. — 2006. — Червень. Архівовано з джерела 30 грудня 2006. Архівовано з джерела 30 грудня 2006 року. Процитовано 27 вересня 2015.
  138. Largest Ever Killer Crater Found Under Ice in Antarctica // Physorg : журнал. — 2006. — Червень. Архівовано з джерела 6 червня 2011. Процитовано 27 вересня 2015.
  139. Sarda Sahney and Michael J Benton. Recovery from the most profound mass extinction of all time // Proceedings of the Royal Society B : журнал. — L. : Royal Society Publishing, 2008. — Vol. 275, iss. 1636. — P. 759–765. — DOI:10.1098/rspb.2007.1370. Архівовано з джерела 25 серпня 2012. Процитовано 10 серпня 2021.
  140. J. John Sepkoski, Jr. Biodiversity: Past, Present, and Future // Journal of Paleontology : журнал. — 1997. — Vol. 71, iss. 4 (July). — P. 533–539. — DOI:10.1017/S0022336000040026.
  141. Michael J. Bentona, Andrew J. Newell. Impacts of global warming on Permo-Triassic terrestrial ecosystems // Gondwana Research : журнал. — 2014. — Vol. 25, no. 4 (May). — P. 1308–1337. — DOI:10.1016/j.gr.2012.12.010.
  142. Расницын А. П. Когда жизнь и не думала умирать // Природа : журнал. — 2012. — № 9. — С. 39–48. — ISSN 0032-874X. Архівовано з джерела 17 травня 2021. Процитовано 18 серпня 2021.
  143. PBS Nova program about the Microraptor. Архів оригіналу за 13 січня 2019. Процитовано 27 вересня 2015. 
  144. Юрский период. Архів оригіналу за 28 травня 2016. Процитовано 27 вересня 2015. 
  145. Сверхновые звёзды // Физика космоса: Маленькая энциклопедия / Под ред. Р. А. Сюняева. — 2-е изд. — М. : Советская Энциклопедия, 1986. — С. 600.(Перевірено 4 жовтня 2011)(рос.)
  146. Sinclair, W. J. 1928. Omorhamphus, a New Flightless Bird from the Lower Eocene of Wyoming. Proc. Amer. Philosophical Society LXVII (1): 51-65.
  147. Benton, M.J. (2005). Vertebrate Palaeontology. Oxford, 333.
  148. Paleobiology Database: Paraceratherium, age range and collections. Архів оригіналу за 30 квітня 2008. Процитовано 30 вересня 2015. 
  149. Walking with Beasts, Episode 4 «Next of Kin», BBC Documentary, 2001
  150. Jones, S., Martin, R. & Pilbeam, D., ред. (1994). The Cambridge Encyclopedia of Human Evolution. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-32370-3.  Also ISBN 0-521-46786-1 (paperback)
  151. International Union for Quaternary Research. Архів оригіналу за 23 червня 2010. Процитовано 1 жовтня 2015. 
  152. Сайт группы исследователей четвертичной географии Каспийско-Черноморского бассейна. Архів оригіналу за 5 квітня 2011. Процитовано 1 жовтня 2015. 
  153. Мамонт // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.), (див. фіг. 1).
  154. Вымершие животные [Архівовано 16 травня 2010 у Wayback Machine.]//Зоологический музей Зоологического института РАН
  155. Зуб неандертальца помог сделать открытия о распространении этого вида. Архів оригіналу за 22 липня 2009. Процитовано 1 жовтня 2015. 
  156. Le Museum de Toulouse [Архівовано 2 квітня 2012 у Wayback Machine.] sur le site officiel de l'Office de tourisme de Toulouse [Архівовано 24 червня 2012 у Wayback Machine.]
  157. "Blast from the Past? A controversial new idea suggests that a big space rock exploded on or above North America at the end of the last ice age, " by Rex Dalton, Nature, vol. 447, no. 7142, pages 256—257 (17 May 2007). Available on-line at: http://www.geo.arizona.edu/~reiners/blackmat.pdf [Архівовано 1 грудня 2017 у Wayback Machine.].
  158. J.-G. Rozoy, «THE (RE-) POPULATION OF NORTHERN FRANCE BETWEEN 13,000 AND 8000 BP». Архів оригіналу за 4 серпня 2012. Процитовано 1 жовтня 2015. 
  159. Munro, Natalie D. (2003). «Small game, the Younger Dryas, and the transition to agriculture in the southern Levant», Mitteilungen der Gesellschaft für Urgeschichte 12: 47-71, p. 48.
  160. а б в г д е Ястребов С. Эусоциальность и феномен человека // Химия и Жизнь : журнал. — М., 2016. — № 12. Архівовано з джерела 9 серпня 2021. Архівовано з джерела 12 травня 2020 року. Процитовано 9 серпня 2021.
  161. а б в г Уилсон Э., 2014.
  162. Termites, 2000, с. 77–93.
  163. Michael Poulsen et al. Complementary symbiont contributions to plant decomposition in a fungus-farming termite // PNAS : журнал. — 2014. — Vol. 40, no. 111 (October 7). — P. 14500-14505. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1319718111. Архівовано з джерела 9 серпня 2021. Процитовано 9 серпня 2021.
  164. Edward O. Wilson and Bert Hölldobler. The rise of the ants: A phylogenetic and ecological explanation // PNAS : журнал. — 2005. — Vol. 102, no. 21. — P. 7411–7414. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.0502264102. Архівовано з джерела 7 липня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  165. Burda, H., Honeycutt, R., Begall, S. et al. Are naked and common mole-rats eusocial and if so, why? // Behavioral Ecology and Sociobiology : журнал. — 2000. — Vol. 47, no. 5 (April). — P. 293–303. — DOI:10.1007/s002650050669. Архівовано з джерела 9 серпня 2021. Процитовано 9 серпня 2021.
  166. Edward O. Wilson and Martin A. Nowak. Natural selection drives the evolution of ant life cycles // PNAS : журнал. — 2014. — Vol. 111, no. 35 (September 2). — P. 12585–12590. — ISSN 0027-8424. — DOI:10.1073/pnas.1405550111. Архівовано з джерела 17 серпня 2021. Процитовано 10 серпня 2021.
  167. (англ.) Pierre Teilhard de Chardin. The human phenomenon ; a new edition and translation / translation by Sarah Appleton-Weber ; with a foreword by Brian Swimme Brighton. — Portland, Or. : Sussex Academic Press, 1999. — ISBN 978-1902210308.
  168. Помилка Lua у Модуль:Citation/CS1 у рядку 1385: attempt to concatenate global 'arch_text' (a nil value).
  169. Brunet, Michel; Guy, Franck; Pilbeam, David (11 липня 2002). A new hominid from the Upper Miocene of Chad, Central Africa. Nature 418 (6894): 145–151. Bibcode:2002Natur.418..145B. ISSN 0028-0836. PMID 12110880. doi:10.1038/nature00879. 
  170. de Heinzelin, Jean; Clark, J. Desmond; White, Tim (23 квітня 1999). Environment and Behavior of 2.5-Million-Year-Old Bouri Hominids. Science 284 (5414): 625–629. Bibcode:1999Sci...284..625D. ISSN 0036-8075. PMID 10213682. doi:10.1126/science.284.5414.625. 
  171. De Miguel, Carmen; Henneberg, Maciej (2001). Variation in hominid brain size: How much is due to method?. HOMO: Journal of Comparative Human Biology 52 (1): 3–58. ISSN 0018-442X. PMID 11515396. doi:10.1078/0018-442X-00019. 
  172. Leakey, Richard. The Origin of Humankind. — N. Y. : Basic Books, 1994. — С. 87–89. — (Science Masters Series) — ISBN 978-0-465-03135-1.
  173. Mellars, Paul (20 червня 2006). Why did modern human populations disperse from Africa ca. 60,000 years ago? A new model. PNAS U.S.A. 103 (25): 9381–9386. Bibcode:2006PNAS..103.9381M. ISSN 0027-8424. PMC 1480416. PMID 16772383. doi:10.1073/pnas.0510792103. 

ЛітератураРедагувати

  • Избранные труды по палеоэкологии и филоценогенетике — В. В. Жерихин — Москва, Товарищество научных изданий КМК, 2003 — ISBN 5-87317-138-6 — Стр. 58-63.(рос.)
  • Динозавры: иллюстрированная энциклопедия — Тим Хейнз, Пол Чамберз — Москва, Росмэн, 2008 — ISBN 978-5-353-02642-6 — Стр. 10-15, стр. 52-57, стр. 146—151.(рос.)
  • Большой Атлас Динозавров — Сусанна Давидсон, Стефани Теренбулл, Рэйчел Ферт — Москва, Росмэн, 2004 — ISBN 5-353-01605-X — Стр. 30-31.(рос.)
  • Всемирная Энциклопедия Динозавров — Дугал Диксон — Москва, Эксмо, 2009 — ISBN 978-5-699-22144-8 — Стр. 10-11.(рос.)
  • Большая энциклопедия динозавров — Пол Баррет и Хосе Луис Санс, художник Рауль Мартин — Москва, ОНИКС 21 век, 2003 — ISBN 5-329-00819-0 — Стр. 180—185.(рос.)
  • Динозавры: иллюстрированная энциклопедия — Дугал Диксон — Москва, Московский клуб, 1994 — ISBN 5-7642-0019-9 — Стр. 8-13, стр. 128—129.(рос.)

ПосиланняРедагувати