Ганна Арендт (нім. Hannah Arendt) (14 жовтня 1906, Німеччина — 4 грудня 1975) — відома американська політологиня-теоретикиня. Її книги і статті про тоталітаризм та епістемологію мали значний вплив на політичну теорію. Арендт вважають однією з найважливіших мислительок двадцятого століття. Її роботи стосуються природи влади та суб'єктів політики, безпосередньої демократії, авторитету та тоталітаризму. Премія Ганни Арендт названа в її честь.

Ганна Арендт
англ. Hannah Arendt
Західна філософія
Hannah Arendt 1975 (cropped).jpg
Народження 14 жовтня 1906(1906-10-14)[1][2][…]
Ганновер, Королівство Пруссія, Німецька імперія[4][5]
Смерть 4 грудня 1975(1975-12-04)[1][2][…] (69 років)
Верхній Вестсайд, Нью-Йорк[1][6][…]
гострий інфаркт міокарда
Громадянство (підданство) Flag of Germany (1935–1945).svg Німеччина[8]
Flag of the United States.svg США[9][8]
Національність німці і євреї
Проживання
Знання мов
  • німецька і англійська[2]
  • Ім'я при народженні нім. Hanna Arendt
    Діяльність
  • історик, письменниця, політолог, есеїст, викладачка університету, соціолог, авторка
  • Викладала Принстонський університет, Північно-Західний університет, Весліанський університет, Університет Каліфорнії (Берклі), Університет Чикаго, Єльський університет, Колумбійський університет, The New Yorker[10] і Бруклінський коледжd
    Член Американська академія мистецтв та літератури, Німецька академія мови і поезії і Американська академія мистецтв і наук
    Науковий ступінь докторський ступінь[d][1] (1928)
    Школа / Традиція Феноменологія
    Основні інтереси Політика, Метафізика, Епістемологія, Давньогрецька філософія, Технологія, Онтологія, Філософія історії
    Вплинула Габермас, Беньямін, Мерло-Понті, Юлія Кристева
    Alma mater Гейдельберзький університет Рупрехта-Карла, Університет Фрайбурга і Марбурзький університет
    Зазнала впливу
  • Едмунд Гуссерль[11], Карл Ясперс[11], Мартін Гайдеггер, Едмунд Берк, Гілберт Кіт Честертон, Шарль Луї де Монтеск'є, Алексіс де Токвіль, Вальтер Беньямін, Ганс Йонас, Ісус Христос, Дунс Скот, Нікколо Мак'явеллі, Платон, Карл Маркс, Сократ, Франц Кафка, Аврелій Августин, Карл Шмітт, Павло, Іммануїл Кант, Арістотель і Серен К'єркегор
  • Вчителі Мартін Гайдеггер[12] і Карл Ясперс[12]
    Визначний твір
  • Витоки тоталітаризмуd[12], Становище людиниd[12], Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалиміd[12] і Про революціюd[12]
  • Історичний період Філософія 20 століття
    Конфесія юдаїзм
    У шлюбі з Ґюнтер Андерс і Heinrich Blücherd
    Нагороди
    hannaharendtcenter.org

    CMNS: Ганна Арендт на Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Молоді роки та освітаРедагувати

    Арендт народилась в секулярній сім'ї німецьких євреїв в Ліндені (зараз частина Ганноверу), що були політично прогресивними, як прихильники соціал-демократів. Росла в Кеніґсбергу і Берліні. Закінчивши школу в 1924 році, Ганна вступила до Університету Марбурґа, де провела рік вивчаючи філософію з Мартіном Гайдеґґером, з яким в неї був короткий роман. Після цього року Арендт навчалась семестр в Університеті Фрайбурга, де відвідувала лекції Едмунда Хазерла. 1929 року отримала ступінь доктора філософії в Гайдельберзькому університеті, де під керівництвом Карла Ясперса захистила докторську дисертацію «Поняття любові в Авґустина. Спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation).

    Кар'єраРедагувати

    Німеччина (1929—1933) Берлін-Потсдам (1929)

    1929 року в Берліні Ганна вийшла заміж за Ґюнтера Штерна, пізніше відомого як Ґюнтер Андерс, й вже незабаром почала стикатися з посиленням антисемітизму нацистської Німеччини 30-х років. Влітку Ганна Арендт успішно подалась на ґрант до Notgemeinschaft der Deutschen Wissenschaft для підтримки її габілітації, яку підтримали зокрема Гайдеґґер та Ясперс, а тим часом з допомогою Ґюнтера працювала над виправленнями, аби дисертацію опублікували.

    Вандерхаре (1929—1931)

    Після того, як у Гайдельбергу Гюнтер завершив перший варіант роботи для своєї габілітації, Штерни переїхали до Франкфурту, де Гюнтер сподівався закінчити її. Там Арендт брала участь в інтелектуальному житті університету, відвідуючи лекції Карла Мангейма та Пауля Тілліха, зокрема[13]. Штерни співпрацювали інтелектуально, написали статтю[14] про «Дуїнянські елегії» Рільке (1923)[15] і обидвоє писали рецензії на «Ідеологію і утопію» (1929) Мангейма[16]. Остання була єдиним внеском Арендт в соціологію[17][18][19]. У своєму ставленні і до Мангейма, і до Рільке Арендт вважала, що любов є трансцендентним принципом: «Тому що в цьому впорядкованому світі немає справжньої трансцендентності, людина також не може перевищити сам світ, а лише здобути вищий ранг»[a]. У Рільке вона побачила сучасного секулярного Августина, описуючи «Елегії» як найвищу форму релігійного документа (нім. letzten literarischen Form religiösen Dokumentes). Пізніше вона знайде обмеження трансцендентної любові в поясненні історичних подій, що підштовхнули її до політичної дії[20]. Ще одна тема про Рільке, яку вона розвине, — це відчай не бути почутим. Роздумуючи над початковими рядками Рільке, які вона розмістила як епіграму на початку їхнього есе:

    Wer, wenn ich schriee, hörte mich denn aus der Engel Ordnungen? (Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?)

    Арендт і Штерн починають зі ствердження: Парадоксальна, неоднозначна та відчайдушна ситуація, з якої можна зрозуміти окремо Дуїнські Елегії, має дві характеристики: відсутність відлуння та знання марності. Свідома відмова від вимоги бути почутим, відчай від неможливості бути почутим, і нарешті необхідність говорити навіть без відповіді — це справжні причини темряви, брутальності та напруження стилю, в якому поезія вказує на власні можливості та бажання формувати [b][21]. Арендт також опублікувала статтю про Августина (354—430) у Frankfurter Zeitung[22] щоб відсвяткувати 1500-ту річницю його смерті. Вона сприймала цю статтю як міст між її ставленням до Августина в своїй дисертації та подальшою роботою над Романтизмом[23][24]. Коли стало очевидно, що Штерн не отримає посаду[c], сім'я повернулася до Берліна 1931 року[25].

    Повернення до Берліна (1931—1933)

    У Берліні, де подружжя спочатку мешкало в переважно єврейському районі нім. Bayerisches Viertel (Баварський квартал або «Єврейська Швейцарія») у Шонеберзі[26], Штерн отримав посаду штатного письменника у культурному додатку Berliner Börsen-Courier під редакцією Герберта Ігерінга за допомогою Бертольда Брехта. Там він почав писати, використовуючи криптонім від імені Ґюнтер Андерс, тобто «Ґюнтер Other»[d][19]. Арендт допомагала Ґюнтеру в його роботі, але тінь Гайдеґґера зависла над їхніми стосунками. Поки Ґюнтер працював над своєю Habilitationsschrift, Арендт кинула початкову тему німецького романтизму дипломної роботи 1930 року, і натомість звернулася до Рахель Варнхаґен та питання асиміляції[28] [29]. Енн Мендельсон випадково придбала копії листування Вархаґен і схвильовано представила їх Арендт, надавши цю колекцію їй. Трохи пізніше робота Арендт про романтизм привела її до вивчення єврейських салонів, а згодом і до творів Варнхаґен. У Рахелі вона знайшла якості, що віддзеркалювали її власні, зокрема чутливісь та вразливість[30]. Рахель, як і Ганна, знайшла свою долю в своїй єврейськості. Ганна Арендт придумала назву для відкриття Рахель Варнхаґен про життя зі своєю долею — «свідома парія»[31]. Це була особиста риса, яку Арендт упізнала в собі, хоча вона ще довго не використовувала цей термін[32]. Повернувшись до Берліна, Арендт стала активніше займатися політикою і почала вивчати політичну теорію, читати Маркса та Троцького, зав'язуючи контакти в Deutsche Hochschule für Politik[33]. Незважаючи на політичні схильності матері та чоловіка, вона ніколи не бачила себе політичною лівачкою, виправдовуючи власну активність своїм єврейством[34]. Її зростаючий інтерес до єврейської політики та дослідження асиміляції у вивченні Варнхаґен призвели до того, що вона опублікувала свою першу статтю про юдаїзм «Просвітництво та єврейське питання» (нім. Aufklärung und Judenfrage, 1932)[35]. Блуменфельд познайомив її з «єврейським питанням», яке його хвилювало все життя[36]. Тим часом її погляди на німецький романтизм еволюціонували. Вона написала рецензію на «Походження німецького освітнього принципу» (нім. 'Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips, 1930)[37] Ганса Вайля, де йдеться про появу освітньої еліти (нім. Bildungselite) за часів Рахель Варнхаґен[38]. У той же час вона почала займатися описом Макса Вебера статусу єврейського народу в межах держави як людей з парією нім. pariavolk у його Wirtschaft und Gesellschaft (1922)[39][40], запозичивши термін Лазара Бернара «свідома парія» лат. paria conscient[41], з яким вона ідентифікувала себе[e] [43] [42] [44]. В обох цих статтях вона просувала погляди Йоганна Гердера[45]. Ще один її інтерес у той час, статус жінок, вилився в огляд 1932 року[46] книги Еліс Рюле-Ґерстель «Сучасні жіночі питання: Психологічний баланс» (нім. Das Frauenproblem in der Gegenwart. Eine psychologische Bilanz)[47]. Хоча й не на боці жіночого руху, все ж огляд був співчутливим. Принаймні щодо тогочасного статусу жінок, вона скептично ставилася до здатності руху досягти політичних змін[48]. Вона також критично ставилася до руху тому, що це був жіночий рух, замість сприяння чоловікам у політичному русі, абстрактний, замість прагнути до конкретних цілей. Таким чином вона вторувала Розі Люксембурґ. Як і Люксембурґ, вона пізніше критикуватиме єврейські рухи з тієї ж причини. Арендт послідовно надавала пріоритет політичним питанням над соціальними.[49] До 1932 року, зіткнувшись з погіршенням політичної ситуації, Арендт глибоко непокоїли повідомлення про те, що Гайдеґґер виступав на зборах націонал-соціалістів. Вона написала йому, попросивши заперечити, що його приваблює націонал-соціалізм. Гайдеґґер відповів, що не прагне заперечувати чутки (які були правдивими) і лише запевнив її, що його почуття до неї не змінилися[50]. У нацистській Німеччині Арендт заборонили, як єврейці, заробляти на життя і дискримінували, вона звірилась Енн Мендельсон, що, ймовірно, доведеться емігрувати. Ясперс спочатку намагався переконати її вважати себе німкенею, позиція, від якої вона дистанціювалася, підкреслюючи, що є єврейкою і що «для мене Німеччина — це рідна мова, філософія та поезія» (Шаблон:''lang-de), а не ідентичність. Ця позиція спантеличила Ясперса, і він відповів: «Мені дивно, що як єврейка ти хочеш відрізнятися від німців»[51]. До 1933 року, життя єврейського населення в Німеччині ставало все небезпечнішим. У січні Адольф Гітлер став рейхсканцлером(канцлером), а наступного місяця підпалили рейхстаг. Це призвело до призупинення громадянських свобод, з нападами на лівих, і, зокрема, членів Комуністичної партії Німеччини. Штерн, що мав комуністичні зв'язки, втік до Парижа, але Арендт залишилась, аби стати активісткою. Знаючи, що в неї мало часу, вона використовувала квартиру на Опіцштрассе, 6 у Берлін-Штеґліц, де вони із Штерном мешкали з 1932 року, як підпільний, проміжний дорогою на вокзал, притулок для втікачів. Тепер табличка на стіні будинку засвідчує її рятувальну операцію (див. зображення)[52]. Арендт вже позиціонувала себе як критикиня зростаючої нацистської партії, 1932 року опублікувавши «Відродження-Адама-Мюллера?»[53], критику привласнення життя Адама Мюллера для підтримки ідеології правого крила. Початок дії антиєврейських законів та бойкот припали на весну 1933 року. Наштовхнувшись на системний антисемітизм, Арендт прийняла наступний мотив: «Якщо на когось нападають як на єврея, треба захищатись як єврей. Не як німець, не як громадянин світу, не як захисник Прав людини» [54][55]. Тоді Арендт ввела концепцію єврея як парії, яку вона розглядатиме решту життя у своїх єврейських творах[56]. Вона зайняла публічну позицію, опублікувавши частину практично завершеної біографії Рахель Варнхаґен під назвою «Оригінальна асиміляція: епілог до столітньої річниці Рахель Варнхаген» (нім. Originale Assimilation: Ein Nachwort zu Rahel Varnhagen 100 Todestag) в Kölnische Zeitung 7 березня 1933 року і трохи пізніше також в Jüdische Rundschau[f][58]. У статті вона стверджує, що доба асиміляції, яка почалася з покоління Варнхаґен добігла кінця разом з офіційною державною політикою антисемітизму. Вона почала із заяви: «Сьогодні в Німеччині здається, що асиміляція євреїв повинна оголосити про банкрутство. Загальний соціальний антисемітизм та його офіційна легітимація впливають в першу чергу на асимільованих євреїв, які вже не можуть захистити себе хрещенням або підкреслюючи свої відмінності від східного юдаїзму»[g] [60]. Як єврейка, Арендт прагнула повідомити світові про те, що відбувалося з її народом у 1930—1933 роках[55]. Вона оточила себе активістами-сіоністами, зокрема Куртом Блуменфельдом, Мартіном Бубером та Салманом Шокеном, і почала досліджувати антисемітизм. Арендт отримала доступ до Прусської державної бібліотеки для своєї роботи над Варнхаґен. Сіоністська федерація Німеччини (нім. Zionistische Vereinigung für Deutschland) Блуменфельда переконала її використати цей доступ, щоб отримати докази масштабу антисемітизму для запланованого виступу на Конгресі сіоністів у Празі. Це дослідження на той час було незаконним[61]. Її дії призвели до того, що бібліотекар звинуватив її в антидержавній пропаганді, внаслідок чого Гестапо заарештував і Арендт, і її матір. Вони відсиділи вісім днів у в'язниці, але її записи були закодовані, і їх не змогли розшифрувати, й молодий співчутливий офіцер зі затримань звільнив її очікувати суду[25][62].

    Вигнання: Франція (1933—1941)Редагувати

    Париж (1933—1940)Редагувати

    Після звільнення, зрозумівши небезпеку, в якій вона зараз перебуває, Арендт та її мати втекли з Німеччини[25] по встановленому маршруту: вночі через Рудні гори до Чехословаччини і далі до Праги, а потім поїздом до Женеви. У Женеві Ганна прийняла свідоме рішення присвятити себе «єврейській справі». Разом з подругою своєї матері вона отримала роботу в Єврейському агентстві за Палестину Ліги Націй, де видавала візи та писала промови[63]. Восени з Женеви Арендт поїхала до Парижа, де вони возз'єдналися зі Штерном і приєднались до потоку біженців[64]. Тоді як Арендт виїхала з Німеччини без імміграційних документів, її мати мала проїздні документи та повернулася до Кенігсберґа і свого чоловіка[63]. У Парижі Ганна подружилася із двоюрідним братом Штерна, марксистським літературознавцем і філософом Вальтером Беньяміном (1892—1940), а також єврейським філософом Реймоном Ароном (1905—1983)[64]. Тепер Арендт була емігранткою, вигнанкою, без громадянства, без паперів, і залишила позаду Німеччину та німців-фашистів[55]. Її правовий статус був невизначеним, і вона освоювала іноземну мову та культуру, все це впливало на неї психічно та фізично[65]. 1934 року вона почала працювати у просвітницькій програмі Agriculture et Artisanat[66], яку фінансували сіоністсти: читала лекції і займалась організацією одягу, документів, ліків та освіти для єврейської молоді, яка прагнула емігрувати до Підмандатної Палестини, головно як сільськогосподарські робітники. Спочатку вона працювала секретаркою, а потім офіс-менеджеркою. Для вдосконалення майстерності вивчала французьку, іврит та ідиш. Таким чином вона змогла забезпечувати себе та свого чоловіка[67]. 1935 року, коли організація закрилася, завдяки своїй роботі на Блуменфельда та сіоністів у Німеччині, вона отримала контакт з заможною меценаткою баронесою Жермен Еліс де Ротшильд (уродженою Гальфен, 1884—1975)[68], дружиною Едуарда Альфонса Джеймса де Ротшильда, ставши її помічницею. На цій посаді вона наглядала за внесками баронеси в єврейські благодійні організації через Центральну конситсорію ізраїлітян Франції в Парижі, хоч у неї залишалось мало часу для сім'ї загалом[63]. Ротшильди впродовж століття очолювали центральну Консисторію, але підтримували все, чого не підтримувала Арендт, виступаючи проти імміграції та будь-якого зв'язку з німецьким єврейством[64] [69]. Пізніше 1935 року Арендт приєдналася до Молодіжної алії (Молодіжна імміграція)[h], організації, схожої до Agriculture et Artisanatа, що її заснували в Берліні в день захоплення Гітлером влади. Вона входила до Хадасси[70][71]. Ці організації врятували від Голокосту багато людей[72][73][25]. Там вона врешті стала генеральним секретарем (1935—1939)[74] [64]. Її робота у Молодій Алії також включала пошук їжі, одягу, соціальних працівників та юристів, але, перш за все, залучення коштів[62]. Вона вперше відвідала Палестину 1935 року, супроводжуючи одну з таких груп, і зустрілась зі своїм двоюрідним братом Ернстом Фюрстом[i][65]. Під час нацистської анексії Австрії та вторгнення у Чехословаччину 1938 року, Париж наповнили біженці, і Ганна стала спеціальною агенткою з порятунку дітей з цих країн[74]. 1938 року Арендт дописала біографію Рахель Варнхаґен[76][77][78], хоча її не публікували до 1957 року[79][25]. У квітні 1939 року, після руйнівного погрому, відомого як Кришталева ніч, що відбувся у листопаді 1938 року, Марта Бервальд зрозуміла, що її дочка не повернеться, і вирішила залишити чоловіка та приєднатися до неї у Парижі. Одна пасербиця померла, а інша переїхала до Англії, Мартін Бервальд не поїхав, і вона більше не мала тісних зв'язків з Кенігсберґом. [80]

    Гайнріх БлюхерРедагувати

    1936 року в Парижі Арендт зустріла берлінського поета та філософа-марксиста самоука Гайнріха Блюхера (1899—1970)[25][81]. Блюхер був спартакістом, а потім членом-засновником КПД, але його вислали через роботу у Фракції за примирення (нім. Versöhnler)[82][83][36]. Хоча Арендт возз'дналася зі Штерном у 1933 році, їхній шлюб існував лише формально, а вони самі розійшлися в Берліні. Вона виконувала свої соціальні зобов'язання і використовувала ім'я Ганна Штерн, але стосунки фактично закінчилися, коли Штерн, можливо усвідомлюючи небезпеку краще за неї, емігрував до Америки разом з батьками 1936 року[65]. 1937 року Арендт позбавили німецького громадянства і вони зі Штерном розлучилися. Вона почала частіше зустрічатись з Блюхером, і врешті вони стали жити разом. Саме тривалий політичний активізм Блюхера почав наштовхувати думки Арендт в бік політичних дій[36]. Арендт і Блюхер одружилися 16 січня 1940 року, незабаром після остаточного розлучення обох[84].

    Інтернування і втеча (1940—1941)Редагувати

    5 травня 1940 року військовий генерал Парижа, очікуючи вторгнення Німеччини до Франції та Нижніх країн того ж місяця, видав маніфест з наказом усім «ворожим прибульцям» віком між 17 і 55 років, що прибули з Німеччини (переважно євреї), окремо звітувати про інтернування. 15 травня жінок зібрали на Велодромі д'Івер, і матері Ганни Арендт, якій було більше ніж 55 років, дозволили залишитися в Парижі. Арендт описала процес присвоєння статусу біженців як «створення сучасною історією нового типу людей… їхні вороги поміщають їх в концтабори, а їх друзі — в інтернаційні табори».[84][85] Чоловіків, включаючи Блюхера, відправили до табору Верне на півдні Франції, недалеко від іспанського кордону. Через тиждень Арендт та інших жінок відправили до табору Гюрс, на захід від Гюрсу. Спочатку табір було створено для розміщення біженців з Іспанії. 22 червня Франція капітулювала і підписала Комп'єнське перемир'я, розділивши країну. Гюрс знаходився на південній, підконтрольній Віші ділянці. Арендт описує, як «у результаті хаосу нам вдалося дістати папери на звільнення, з якими вдалося залишити табір»[86] що вона й зробила, разом з приблизно 200 із 7000 жінок, утримуваних там, десь через чотири тижні.[87] Тоді там не було Руху опору, але їй вдалося пройти пішки і автостопом на північ до Монтобана,[j] поблизу Тулузи, де вона знала, що знайде допомогу.[85] [88]

    Монтобан став неофіційною столицею для колишніх затриманих,[k]і подруга Арендт Лотта Семпелл Клемборт перебувала там. Табір Блюхера евакуювали через німецький наступ, і йому вдалося втекти з колони та дістатись до Монтобана, де вони разом переховувались. Незабаром до них приєдналися Енн Мендельсон і мати Арендт. Втекти з Франції було надзвичайно важко без офіційних документів; їхній друг Волтер Бенджамін вбив себе після того, як його затримали, під час спроби втечі до Іспанії. Один з найвідоміших нелегальних маршрутів пролягав з Марселя, де американський журналіст Варіан Фрай працював над тим, щоб зібрати кошти, підробляти папери та давати хабарі чиновникам, зокрема Гайраму Бінгема, американському віце-консулу там.

    Фрай та Бінгем забезпечили документи на виїзд та американські візи тисячам біженців, і за допомогою Гюнтера Штерна, Арендт, її чоловікові та матері вдалося забезпечити необхідні дозволи на подорож поїздом у січні 1941 року через Іспанію до Лісабону, Португалія, де вони винайняли квартиру.[l] [92] Вони врешті забезпечили проїзд кораблем до Нью-Йорка в травні.[93] Через кілька місяців потому операції Фрая припинили, а кордони закрили.[94] [95]

    Нью-Йорк (1941—1975)Редагувати

    Друга світова війна (1941—1945)Редагувати

    Прибувши до Нью-Йорка 22 травня 1941 року, вони отримали допомогу від сіоністської організації Америки та місцевого німецького імміграційного населення, зокрема Пола Тілліха та сусідів з Кенігсберґа. Вони винайняли кімнату, і Марта Арендт приєдналася до них у червні. Виникла термінова потреба знання англійської мови, і було вирішено, що Ханна Арендт повинна провести два місяці з американською родиною у Вінчестері, штат Массачусетс, за програмою Самопомочі для біженців у липні.[96] Цей досвід був складним для неї, але дпоміг сформулювати її ранню оцінку американського життя, Основна суперечність країни — політична свобода в поєднанні з соціальним рабством (Der Grundwiderspruch des Landes ist politische Freiheit bei gesellschaftlicher Knechtschaft).[m] [97]

    Після повернення до Нью-Йорка, Арендт прагнула писати знову і стала активною учасницею німецько-єврейської громади, опублікувавши свою першу статтю «Від справи Дрейфуса до Франції сьогодні» (в перекладі з німецької) в липні 1942 року[n] [99]. Працюючи над цією статтею, вона шукала роботу, і в листопаді 1941 року її найняла нью-йоркська німецько-єврейська газета Ауфбау і з 1941 до 1945 року вона писала там політичну колонку, в якій висвітлювала антисемітизм, біженців та потребу в єврейській армії. Вона також дописувала у єврейсько-американський журнал Менора,[100] та інші німецькі еміграційні видання[25].

    Першу оплачувану штатну посаду Арендт отимала 1944 року, коли стала директоркою з науки та виконавчою директоркою новоствореної Комісії з питань європейської культурної реконструкції, проектом Конференції з питань єврейських відносин.[o] Там вона склала списки єврейських культурних цінностей у Німеччині та окупованій нацистами Європі, щоб допомогти їх відновити після війни.[103] Разом з чоловіком вони мешкали на 370 Ріверсайд-Драйв у Нью-Йорку та в Кінґстоні, Нью-Йорк, де Блюхер викладав у сусідньому Бард-коледжі довгі роки.[25][104]

    Повоєнний час (1945—1975)Редагувати

    У липні 1946 року Арендт залишила свою посаду в Комісії з питань європейської культурної реконструкції, щоб стати редакторкою видавництва Schocken Books [p], що згодом опублікувало низку її праць.[106] [25] 1948 року вона долучилась до кампанії Джуди Магнеса за створення в Палестині єврейської держави.[36] Вона повернулася до Комісії у серпні 1949 року. В якості виконавчого секретаря вона подорожувала Європою, і працювала в Німеччині, Британії та Франції (з грудня 1949 до березня 1950 року), щоб домовитись про повернення архівних матеріалів з німецьких установ, досвід, що засмучував її, і все ж вона писала регулярні звіти.[107] У січні 1952 року стала секретарем Ради, хоча робота організації згорталася[q] і вона одночасно займалась власною інтелектуальною діяльністю, втім зберігала цю посаду до своєї смерті.[r] [103] [108] [109] Робота Арендт щодо культурної реституції дала їй додатковий матеріал для вивчення тоталітаризму.[110] У 1950-х Арендт написала «Витоки тоталітаризму» (1951), [111] Стан людини (1958)[112] та «Про революцію» (1963).[113] [25] 1950 року Арендт почала листуватися з американською письменницею Мері Маккарті, молодшою за неї за шість років, і невдовзі вони стали подругами на все життя.[114][115] Того ж року Арендт стала натуралізованою громадянкою Сполучених Штатів[116] і знову почала зустрічатися з Мартіном Гайдеґґером, чоловіком, який раніше був її наставником, учителем та коханцем, і в них був «квазі-роман», як це назвав американський письменник Адам Кірш, що тривав два роки[50]. Тоді Арендт захищала його від критиків, що відзначали його захоплене членство в нацистській партії. Вона описала Гайдеґґера як наївну людину, підхоплену силами поза її контролем, і вказала, що філософія Гайдеґґера не має нічого спільного з націонал-соціалізмом.[50] 1961 року вона поїхала до Єрусалиму, щоб написати репортаж про судовий процес Ейхмана для журналу «Нью-Йоркер». Цей репортаж вплинув на формування її визнання та викликав багато суперечок (див. нижче). Її роботи отримали багато відзнак, зокрема данську Премію Соннінґа 1975 року за внесок у європейську цивілізацію.[117] [55]

    ВикладанняРедагувати

    Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах, та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхгеттені, де була викладачкою університету від 1967 року[118], Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63).[25] 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук[119] і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року[120]. 1974 року Арендт зіграла важливу роль у створенні Структурованої ліберальної освіти (СЛУ) в Стенфордському університеті. Вона написала листа до президента Стенфорда, щоб переконати університет прийняти бачення Марка Манкалла про місцеву гуманітарну програму.[104] На момент смерті вона була професоркою політичної філософії в університеті Нової школи[104].

    СтосункиРедагувати

    Окрім роману з Гайдеґґером та двох шлюбів, Арендт підтримувада низку близьких дружніх стосунків. Після її смерті опублікували листування з багатьма з них, що розкривало багато інформації про спосіб її мислення. Зі своїми друзями вона була одночасно вірною і щедрою, присвятивши їм низку своїх робіт.[121] Дружбу (нім. Freundschaft) вона описала як один із активних режимів існування (нім. tätigen Modi des Lebendigseins)[122] і для неї дружба була центральною як у житті, так і в концепті політики.[123][121] Ганс Йонас назвав її людиною, що має «геній дружби», а за її власними словами, «любов до дружби» (нім. der Eros der Freundschaft).[124] Її дружба, заснована на філософії, була з чоловіками та європейцями, тоді як пізніша американська дружба була різноманітнішою, літературною та політичною. Хоча 1950 року вона стала американською громадянкою, її культурні корені залишилися європейськими, а мовою — німецька «нім. Muttersprache».[125] Вона оточила себе німецькомовними емігрантами, яких іноді називають «Плем'я». Для неї, реальні люди (нім. wirkliche Menschen) були «паріями», не в тому сенсі, що знедолені, а в тому, що вони чужинці, неасимільовані, з чеснотою «соціального нонконформізму … неодмінними інтелектуальними досягненнями», цю думку вона розділяла з Ясперсом.[126] Арендт завжди мала beste Freundin. У підлітковому віці у неї почалася дружба на все життя з її Jugendfreundin, Анною Мендельсон Вайль («Аннхен»). Після еміграції до Америки, Хільде Франкель, секретарка і коханка Пауля Тілліха, зайняла цю роль до своєї смерті 1950 року. Після війни Арендт змогла повернутися до Німеччини та відновила стосунки з Вайль, яка кілька разів вдвідувала Нью-Йорк, особливо після смерті Блюхера в 1970 році. Остання їх зустріч відбулась в Тегна, Швейцарія 1975 року, незадовго до смерті Арендт.[127] Після смерті Франкель, Мері Маккарті стала найближчою подругою і довіреною особою Арендт.[128] [129] [130]

    Хвороба та смертьРедагувати

    1961 року Гайнріх Блюхер пережив аневризму судин головного мозку і продовжував хворіти після 1963 року, коли переніс низку інфарктів. 31 жовтня 1970 року він помер від обширного серцевого нападу. Спустошена Арендт раніше казала Мері Маккарті: «Життя без нього неможливо помислити».[131] Арендт також була затятим курцем і її часто зображували з сигаретою в руці. Під час лекції в Шотландії в травні 1974 року вона пережила майже смертельний серцевий напад, і, хоча одужала, далі мала слабке здоров'я і продовжувала курити.[132] Увечері 4 грудня 1975 року, незабаром після 69-го дня народження, коли вона вдома розважала друзів, у неї стався черговий серцевий напад, від якого вона померла.[133][134] Її прах був поховали поряд з Блюхеровим в Бард-коледжі, на Аннандейл-он-Гадсон, Нью-Йорк, у травні 1976 року.[135] [104] Після смерті Арендт титульний аркуш заключної частини «Життя розуму» («Судження»), який вона тільки-но почала, судячи із того, що там був заголовок та два епіграфи, знайшли у її друкарській машинці. Згодом його відтворили (див. Зображення).[136]

    РоботиРедагувати

    Арендт писала твори з інтелектуальної історії як філософиня, використовуючи події та дії, аби розвинути уявлення про сучасні тоталітарні рухи і загрозу свободі людини від наукового абстрагування та буржуазної моралі. В інтелектуальному плані вона була незалежною мислителькою, індивідуалісткою, а не "товаришкою", відокремлюючи себе від течій чи ідеологій.[137] Окрім основних праць, опублікувала низку антологій, зокрема "Між минулим та майбутнім" (1961), [138] "Люди за темних часів" (1968) [139] та "Кризи республіки" (1972).[140] Вона також писала для багатьох медій, зокрема "The New York Review of Books", "Commonweal" , "Dissent" та "The New Yorker".[25] Мабуть, найкраще її знали за розповідями про Адольфа Ейхмана та його судовий процес[141] через бурхливу суперечку, яку вони породили.[142]

    Політична теорія та філософська системаРедагувати

    Хоча Арендт ніколи не розробляла цілісної політичної теорії, і її роботу складно категоризувати, традиція думки, що найтісніше ототожнюється з нею, це традиція громадянського республіканізму - від Арістотеля до Токвіля. Її політична концепція зосереджена на активному громадянстві, яке наголошує на громадянській участі та колективній дискусії.[143] Вона вважала, що попри всі старання, уряду ніколи не вдасться знищити свободу людини, незважаючи на те, що сучасні суспільства часто відступають від демократичної свободи з притаманним їй безладом до відносного комфорту адміністративної бюрократії. Її політична спадщина - сильний захист свободи в умовах дедалі менш вільного світу.[25] Вона не дотримується єдиної систематизованої філософії, а навпаки, охоплює коло предметів, що висвітлюють тоталітаризм, революцію, природу свободи та властивості думки і здорового глузду.[144]

    Хоча Арендт найкраще знана за роботу про "темні часи",[s] природу тоталітаризму і зла, вона пронизала це іскрою надії та впевненості в природі людства: [137]

    Що навіть за найтемнішіих часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій та понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто в своєму житті і праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяває визначений йому на землі строк.[147]

    Любов і святий Августин (1929)

    Докторську дисертацію Арендт «Поняття любові в Авґустина»[148] опубліковано 1929 року і її розкритикували, хоча англійський переклад не з'являвся до 1996 року.[149] У цій роботі вона поєднує підходи як Гайдеґґера, так і Ясперса. Інтерпретація Арендт любови у праці Августина стосується трьох понять: любови як жаги чи бажання (лат. Amor qua appetitus), любови у стосунках між людиною (лат. creatura) та творцем (лат. Creatura) та любови до ближнього (лат. Dilectio proximi). Любов як жага передбачає майбутнє, тоді як любов до Творця стосується згадуваного минулого. З цих трьох лат. dilectio proximi або сaritas[t] сприймається як найфундаментальніша, на яку дві перші орієнтовані, до яких вона ставиться як до суспільного життя (лат. vita socialis). Друга з Заповідей любови (або Золоте правило) "Возлюби ближнього свого як самого себе" об'єднує і перевершує попередню.[u] Вплив Августина (і погляди Ясперса на його творчість) зберігся в працях Арендт до самої смерті[151]. Деякі з лейтмотивів її канону були очевидними: ввівши концепцію Натальності (Natalität) як ключової умови існування людини та її ролі у розвитку особистості,[149] вона розвивала її далі в «Становищі людини» (1958).[112] Вона пояснила, що застосувала конструкт натальності у своєму обговоренні нових починань і піднесення людини до Творця як nova creatura.[152] Центральність теми народження та оновлення очевидна в постійному відсиланні до Августинської думки, а саме до новаторської природи народження - від цієї, першої її роботи до останньої, «Життя розуму».[153] Любов - ще одна о'єднуюча тема. Окрім обміркованих у її дисертації Августинських видів любови, вислів amor mundi (любов світу) часто асоціюють з Арендт, і всі вони пронизали її роботу та були поглинаючою пристрастю.[154] Вона взяла фразу з проповіді Августина в першому посланні святого Іоанна : «Якщо любов світу живе в нас».[155] "Amor mundi" була першопочатковою назвою "Становища людини" (1958)[v], підзаголовком біографії Елізабет Янг-Брюль (1982),[157] назвою збірки творів про віру в її роботі [158], а також назвою інформаційного бюлетня Центру Ганни Арендт у Бард-коледжі.[159]

    «Витоки тоталітаризму» (1951)Редагувати

    Перша велика книга Ганни Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951),[111] досліджувала коріння комунізму та нацизму, містила три нариси: «Антисемітизм», «Імперіалізм» та «Тоталітаризм». Арендт стверджує, що тоталітаризм був "новою формою правління», яка "суттєво відрізняється від інших відомих нам форм політичного гноблення, таких як деспотія, тиранія та диктатура»[160] тим, що застосовувала терор для підкорення масового населення, а не просто політичних супротивників.[161] Критика включала інтерпретацію, що ці два рухи зображуються як однаково тиранічні.[162] Арендт також стверджувала, що єврейськість не була головним чинником Голокосту, а лише зручною заміною, оскільки нацизм застосовував терор та послідовність, а не просто викорінення євреїв.[163] Арендт пояснила тиранію, використовуючи вислів Канта «Радикальне зло»,[164] за яким їх жертви стали «Зайвими людьми".[165] У пізніших виданнях вона розширила текст[166] щоб включити свою роботу «Ідеологія та терор: нова форма правління»[161] та про Угорську революцію, але потім опублікувала останню працю окремо[167].

    «Рахель Варнхаґен: Життя єврейки» (1957)Редагувати

    Докторську дисертацію про Рахель Варнхаґен Арендт дописала, коли жила у вигнанні в Парижі 1938 року, але не публікувала її до 1957 року, коли вона вийшла друком в Сполученому Королівстві за сприяння Східно-Західної бібліотеки, що є частиною Leo Baeck Institute.[168] Ця біографія єврейської світської левиці ХІХ століття стала важливим кроком у її аналізі історії євреїв і питань асиміляції та емансипації, а також там вона ввела трактування єврейської діаспори як парії або парвеню. Крім того, вона є раннім варіантом її концепції історії.[169] Ця книга присвячена Енн Мендельсон, яка вперше звернула її увагу на Варнхаґен.[170] Ставлення Арендт до Варнхаґен пронизує її подальшу роботу. Її розповідь про життя Варнхаґен сприйняли в час руйнування німецько-єврейської культури. Вона частково відображає власне сприйняття Арендт себе як німецько-єврейської жінки, вигнаної із власної культури в існування без громадянства[169], що веде до опису «біографії як автобіографії».[171]

    «Становище людини» (1958)Редагувати

    У своїй, напевно найвпливовішій, роботі «Становище людини» (1958),[112] Арендт розмежовує політичні та соціальні концепції, роботу і працю, та різні форми дій, і далі досліджує наслідки цих відмінностей. У цій роботі вона широко розвинула свою теорію політичної дії, що відповідає існуванню суспільної сфери. Арендт стверджує, що, хоча життя людини завжди розвивається в межах суспільства, соціальна частина людської природи, політичне життя, була навмисно реалізована лише в декількох суспільствах, як простір для індивідів досягти свободи. Концептуальні категорії, які намагаються усунути розрив між онтологічними та соціологічними структурами, різко окреслені. У той час як Арендт відносить роботу і працю в сферу соціального, вона надає перевагу людському стану дії як такому, що є і екзистенційним, і естетичним.[143] З людських дій Арендт виділяє дві, які вона вважає важливими. Це прощення минулого неправильно (або виправлення фіксованого минулого) та обіцяння майбутньої користі (або виправлення нефіксованого майбутнього).[172] Арендт вперше ввела концепцію «натальності» у праці «Любов та святий Августин» (1929)[148], і в праці «Становище людини» продовжує її розвивати. Тут вона відходить від наголосу Гайдеґґера на смертності. Позитивне послання Арендт полягає у «дарі починанння», коли постійно з'являється нове для створення дії, тобто для зміни стану справ, спричиненого попередніми діями.[173] «Люди», писала вона, «хоча вони повинні померти, народжуються не для того, щоб померти, а для того, щоб почати». Вона визначила «натальность» як: Диво, яке рятує світ, царину людських справ від його звичного, "природного" руйнування, зрештою є фактом натальності, в якому дар дії вкорінений онтологічно. Іншими словами, це народження нових людей і новий початок, дія, на яку вони здатні через силу народження.[174] Наталітність продовжувала ставати центральною концепцією її політичної теорії, й Карін Фрай також вважає її найоптимістичнішою.[175]

    Між минулим і майбутнім (1961)Редагувати

    Між минулим і майбутнім - це антологія з восьми нарисів, написаних між 1954 і 1968 роками, що стосуються низки різних, але взаємопов'язаних філософських тем. Ці нариси поділяють центральну думку про те, що люди живуть між минулим та невизначеним майбутнім. Людина повинна постійно думати, щоб існувати, але повинна навчитися мислити. Люди вдалися до традиції, але відмовляються від поваги до цієї традиції та культури. Арендт намагається знайти рішення, щоб допомогти людям подумати ще раз, оскільки сучасній філософії не вдалось допомогти людям жити правильно.[138]

    Про революцію (1963)Редагувати

    У книзі Арендт Про революцію[176] йдеться про порівняння двох головних революцій XVIII століття — Американської та Французької. Вона не поділяє загального враження марксистів, і лівих, коли стверджує, що Франція, хоч і добре вивчена та часто наслідувана, була провалом, і, що, здебільшого ігнорована, Американська революція мала успіх. Поворотною точкою в Французькій революції був момент, коли її лідери полишили свої ідеї свободи та почали слухатись мас. У Сполучених Штатах Батьки-засновники ніколи не зраджують меті Constitutio Libertatis. Арендт вважає, що революційний дух тих людей було втрачено, і виступає за «систему рад» як відповідну інституцію для відновлення цього духу.[177]

    «Люди за темних часів» (1968)Редагувати

    Антологія нарисів "Люди за темних часів" презентує інтелектуальні біографії деяких творчих і моральних діячів ХХ століття, як от Вальтер Бенджамін, Карл Ясперс, Роза Люксембург, Герман Брох, Папа Іван ХХІІІ та Ісак Дінесен.[139]

    «Кризи республіки» (1972)Редагувати

    Кризи республіки[140] - третя антологія Арендт, що складалася з чотирьох нарисів: «Брехня в політиці», «Громадянська непокора», «Про насильство» та «Думки про політику та революцію». Ці споріднені нариси стосуються сучасної американської політики та криз, які вона відчула у 1960-70-их роках. "Брехня в політиці" шукає пояснення, що є обманом адміністрації щодо війни у В'єтнамі, як виявилось з документів Пентагону. "Громадянська непокора" розглядає опозиційні рухи, а заключне есе "Думки про політику та революцію" - це коментар у формі інтерв'ю на третій твір "Про насильство".[140] У нарисі «Про насильство» Арендт обґрунтовує, що насильство передбачає владу, яку вона розуміє як власність груп. Таким чином, вона відмежовується від переважаючої концепції влади, яка походить від насильства.

    «Про насильство»Редагувати

    Есе Арендт «На насилля» розділяє насилля та владу. Вона стверджує що, хоча Ліві і Праві вважають насилля крайнім проявом влади, ці поняття є несумісними. Влада виходить з колективного бажання і не потребує насилля для досягнення будь-якої мети, оскільки добровільне виконання заміняє його. Коли влада починає втрачати легітимність, насилля стає штучним засобом для досягнення цієї мети, тому насилля виявляється лише за відсутності влади. Бюрократія стає ідеальним місцем для виникнення насильства, оскільки визначається «правилом нікого», якого не визнають, тому використовує його для заміщення відсутніх зв'язків з людьми, якими вона керує.

    «Життя розуму»Редагувати

    Її посмертна книга «Життя розуму» (1978 рік, видана за редакції Марії МакКарті), залишилась незавершеною. Під час перебування Арендт в Новій Школі в 1974 році вона отримала рівень магістра з політичної філософії під назвою «Філософія розуму». Це було протягом класних лекцій, де Ганна і розділяла її погляди. Курс був заснований на її проекті «Філософія розуму», який пізніше був названий «Життя розуму». Її робочий проект був розповсюджений між аспірантами Нової школи під час її відвідин професорами в 1974 році. Також, виходячи з її лекцій Гіффорда в Абердінському університеті в Шотландії, її останні записи фокусувались на розумових здатностях та бажаннях.

    В певному сенсі «Життя розуму» вийшла за рамки її попередньої роботи про vita active. В своїй дискусії про  мислення вона багато опиралась на Сократа і його уявлення про мислення як діалог між Мною і Собою. Це привласнення Сократа приводить її до введення новітніх понять совісті (яке не дає певних позитивних рекомендацій, але, замість того, каже, що я не можу робити, якщо я хочу залишитись другом самому собі, коли я повторюю думку, в якій звітую сам перед собою) і мораллю (абсолютно ненегативна річ, пов'язана з неприйняттям участі в деяких діях, щоб бути другом самому собі).

    Критика Арендт прав людиниРедагувати

    В «Витоках тоталітаризму» Арендт присвячує об'ємну главу критичному аналізу прав людини. Арендт не критично ставиться до політичних прав, натомість відстоює національну або громадянську концепцію прав. «Людські права»  або «Права людини», як їх зазвичай називають, є універсальними, невідчужуваними та отримуються вже за буття людиною.

    Основні праціРедагувати

    Еволюція тоталітаризму за Г. АрендтРедагувати

    • Війна 1914—1918 рр, суперечності індустріалізації дали багато вигнанців суспільства, безробіття охопило практично всіх.
    • З'явилася юрба, що заперечувала механізми держави і бажала піддатися дезінтеграції, руйнації традиційного, знецінення всього, заперечувала і зневажала реальність.
    • Юрба розхитувала право, прагнула утвердити право сили в умовах беззаконня.
    • Крах лібералізму, який не захищає в умовах поширення насильства.
    • Поява інтелектуалів, які стверджували, що голос юрби — це голос Божий.
    • Юрбу очолюють демагоги, і спрямовують її проти організованого суспільства. Поява революційного фанатизму.
    • Дарвінівська теорія боротьби видів еволюціонує у расистську теорію боротьби класів, рас, націй.
    • Організоване насильство заступає право.
    • Вожді широко використовують маніпуляції. Сваволя еліт — нехтування прямими наслідками дій і призирливе ставлення до суспільного блага.
    • Абсолютна непередбачуваність політики. Зло не можна пояснити зрозумілими мотивами — абсолютне зло.
    • мета тоталітарної доктрини — не так революційне перетворення суспільства, як трансформація самої людської природи. Жахи концентраційних таборів — знеособлення людини. Тоталітаризм прагнув не так влади над людьми, як системи за якої люди — не потрібні.
    • Зіткнення двох тоталітаризмів (радянського і нацистського).
    • 50 млн жертв. Але це ще не остаточна ціна. Тоталітарні спокуси і відлуння переслідуватимуть людство довго. Жертви радянського ГУЛАГУ — 22 млн. Військові втрати СРСР під час Другої світової війни — 14 млн. Жертви колективізації і розкуркулення — 12 млн. Український голодомор — 6 млн. Єврейський геноцид — 6 млн.

    Окремі статтіРедагувати

    ЛітератураРедагувати

    ПосиланняРедагувати

    ПриміткиРедагувати

    1. а б в г Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #11850391X // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
    2. а б в г Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. а б SNAC — 2010.
    4. http://muse.jhu.edu/books/9780816688753
    5. http://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1111/j.1467-8675.2009.00545.x/full
    6. http://muse.jhu.edu/journals/public_culture/v015/15.1mbembe.html
    7. http://www.jstor.org/stable/2928276
    8. а б в LIBRIS — 2013.
    9. http://www.nytimes.com/1982/04/25/books/a-woman-of-this-century.html
    10. The New Yorker / за ред. (not translated to en-us)(untranslated): (untranslated), 1925. — ISSN 0028-792X
    11. а б Collinson D. Biographical Dictionary of Twentieth-Century Philosophers (1996 ed.) — 1996. — ISBN 978-0-415-06043-1
    12. а б в г д е Utter G. H. Arendt, Hannah // American Political Scientists: A Dictionary — 2 — Greenwood Publishing Group, 2002. — P. 10–11. — ISBN 978-0-313-31957-0
    13. Young-Bruehl, 2004, p. 82
    14. Arendt та Stern, 1930
    15. Rilke, 1912–1922
    16. Kettler, 2009
    17. Arendt, 1930a
    18. Ettinger, 1997, p. 31
    19. а б в Dries, 2018
    20. Young-Bruehl, 2004, pp. 84–85,500
    21. Hill, 2015
    22. Arendt, 1930
    23. Scott та Stark, 1996
    24. Young-Bruehl, 2004, p. 79,81
    25. а б в г д е ж и к л м н п Berkowitz, 2013
    26. Rosenberg, 2012
    27. Jonas, 2006
    28. Young-Bruehl, 2004, p. 85
    29. Zebadúa Yáñez, 2017
    30. Young-Bruehl, 2004, p. 56
    31. Young-Bruehl, 2004, p. 38
    32. Young-Bruehl, 2004, p. 39
    33. Young-Bruehl, 2004, p. 92
    34. Young-Bruehl, 2004, pp. 104–105
    35. Arendt-Stern, 1932
    36. а б в г Young-Bruehl, 2004, p. xxxix
    37. Weil, 1967
    38. Arendt, 1931
    39. Weber, 1978, p. 493ff
    40. Swedberg та Agevall, 2016, p. 245–246
    41. Lazare, 2016, p. 8
    42. а б Momigliano, 1980
    43. Arendt, 1944
    44. Ray та Diemling, 2016
    45. Young-Bruehl, 2004, p. 93
    46. Arendt, 1932a
    47. Rühle-Gerstel, 1932
    48. Bagchi, 2007
    49. Young-Bruehl, 2004, pp. 95–97
    50. а б в Kirsch, 2009
    51. Arendt та Jaspers, 1992, pp. 52ff
    52. Heller, 2015, pp. 62–64
    53. Arendt, 1932b
    54. Arendt, 1964
    55. а б в г Villa, 2009
    56. Grunenberg, 2017, p. 133
    57. Arendt, 2009a, pp. 22–28
    58. Saussy, 2013
    59. Goethe Institut, 2011
    60. Arendt, 2009a, p. 22
    61. Heller, 2015, p. 63
    62. а б Maier-Katkin, 2010
    63. а б в Heller, 2015, p. 64
    64. а б в г Villa, 2000, p. xiv
    65. а б в Grunenberg, 2017, p. 136
    66. Vowinckel, 2004, p. 33
    67. Heller, 2015, pp. 64–65
    68. Adelman, 2016
    69. Maier-Katkin, 2010a, pp. 90–91
    70. Grunenberg, 2017, p. 135
    71. Cullen-DuPont, 2014, pp 16–17
    72. Young-Bruehl, 2004, pp. 137–139
    73. Whitfield, 1998
    74. а б LoC, 2001
    75. Brocke, 2009a
    76. Arendt, 1997
    77. Young-Bruehl, 2004, p. 91
    78. Azria, 1987
    79. Zohn, 1960
    80. Young-Bruehl, 2004, p. 149
    81. Young-Bruehl, 2004, p. 139
    82. Kippenberger, 1936, p. 1185 n. 110
    83. Weber et al, 2014, p. 1392 n. 343
    84. а б Young-Bruehl, 2004, p. 152
    85. а б Bernstein, 2013, p. 71
    86. Young-Bruehl, 2004, p. 155
    87. Heller, 2015, pp. 72–73
    88. Vowinckel, 2004, p. 38
    89. Heller, 2015, p. 73
    90. Tavares, 2018
    91. Paula, 2018
    92. Moreira, 2017
    93. Teixeira, 2006
    94. Heller, 2015, pp. 73–74
    95. Bernstein, 2013, pp. 72–73
    96. Young-Bruehl, 2004, p. 164
    97. Young-Bruehl, 2004, p. 166
    98. Young-Bruehl, 2004, p. 168
    99. Arendt, 1942
    100. Young-Bruehl, 2004, p. 196
    101. Baron, 2007
    102. Young-Bruehl, 2004, pp. 186–187
    103. а б Herman, 2008
    104. а б в г Bird, 1975
    105. Howe, 2013
    106. Miller, 2017
    107. Arendt, 1950
    108. Swift, 2008, p. 12
    109. Sznaider, 2006
    110. Young-Bruehl, 2004, p. 188
    111. а б Arendt, 1976
    112. а б в Arendt, 2013
    113. Arendt, 2006
    114. Young-Bruehl, 2004, p. xii
    115. Arendt та McCarthy, 1995
    116. Pfeffer, 2008
    117. Arendt, 1975
    118. Courtine-Denamy, 2000, p. 36
    119. AAAS, 2018
    120. AAAL, 2018
    121. а б Young-Bruehl, 2004, p. xl
    122. Berkowitz та Storey, 2017, p. 107
    123. Nixon, 2015, p. viii
    124. Weyembergh, 1999, p. 94
    125. Arendt та Gaus, 1964
    126. Young-Bruehl, 2004, pp. xli–xliv
    127. Ludz, 2008
    128. Young-Bruehl, 2004, p. 29
    129. Jones, 2013
    130. Weigel, 2013
    131. Heller, 2015, p. 109
    132. Young-Bruehl, 2004, pp. 459
    133. Young-Bruehl, 2004, pp. 468
    134. Bird, David (5 December 1975). Hannah Arendt, Political Scientist Dead. The New York Times. Процитовано 15 November 2019. 
    135. Young-Bruehl, 2004, pp. xlviii,469
    136. Arendt, 1992, p. 4
    137. а б Young-Bruehl, 2004, p. xxxviii
    138. а б Arendt, 1961
    139. а б Arendt, 1968
    140. а б в Arendt, 1972
    141. Arendt, 2006a
    142. Heller, 2015, pp.1–32
    143. а б d'Entreves, 2014
    144. Yar, 2018
    145. Brecht, 2018
    146. Luban, 1994
    147. Arendt, 1968, p .ix
    148. а б Arendt, 1929
    149. а б Arendt, 1996
    150. Augustine, 1995, p. 115 n. 31
    151. Calcagno, 2013
    152. Young-Bruehl, 2004, pp. 49–500
    153. Durst, 2004
    154. Bernauer, 1987a, p. 1
    155. Augustine, 2008, II: 8 p. 45
    156. Vollrath, 1997
    157. Young-Bruehl, 2004
    158. Bernauer, 1987
    159. Amor Mundi, 2018
    160. Arendt, 1976, p. 460
    161. а б Arendt, 1953
    162. Nisbet, 1992
    163. Riesman, 1951
    164. Copjec, 1996
    165. Hattem та Hattem, 2005
    166. Arendt, 1976, p. xxiv
    167. Arendt, 1958
    168. Aschheim, 2011
    169. а б Grunenberg, 2003, p. 34
    170. Grunenberg, 2017, p. 107
    171. Young-Bruehl, 2004, pp .85–92
    172. Baier, 1997, p. 330
    173. Canovan, 2013
    174. Arendt, 2013, p. 247
    175. Fry, 2014
    176. Arendt, 2006b
    177. Wellmer, 1999
    178. Анотація книги «Становище людини». Архів оригіналу за 23 вересень 2009. Процитовано 5 лютий 2010. 




    Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «lower-alpha», але не знайдено відповідного тегу <references group="lower-alpha"/>, або ж бракує закриваючого </ref>