Відкрити головне меню

Політика

теорія і практика людських взаємовідносин, відносин влади і суспільства

Полі́тика (від грец. πολιτική — діяльність самоуправління у полісі (місті-державі), а подалі — «мистецтво управління» державою і суспільством) — діяльність з управління та керівництва суспільством на основі публічної влади. Цілеспрямована діяльність, пов'язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Політика є управлінською діяльністю стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх правостосунків і взаємодій. Це такі інструменти і методи, як дипломатія, торгівля, міграційна політика, співпраця в глобальних проектах та міжнародна співпраця, наукові та освітні проекти, силова (військова) конкуренція та політичні, економічні та військові союзи тощо.

В широкому розумінні політика — визначена частина, програма або напрям такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів для реалізації певних стратегічних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою позначають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях з основою демократичноі форми влади та певноі політекономічноі системи господарювання.

Вивченням політичної, управлінської поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія. Один з теоретиків Гарольд Лассвел дав таке визначення політики:

«хто чого досягає, коли і як»[1]
Оригінальний текст(англ.)
«who gets what, when, and how»

Зміст

Лексична неоднозначністьРедагувати

В українській мові слово «політика» вживається в двох різних значеннях: сфера суспільної діяльності й напрям діяльності або засади, на яких ця діяльність здійснюється. Наприклад, коли говорять «вона пішла в політику», мається на увазі сфера діяльності, в яку входять політичні партії, вибори, ідеологія, агітація тощо. А коли кажуть, «директор притримується політики омолодження кадрів», то це означає засаду. Філософський словник Шинкарука обговорює перше значення[2], а Тлумачний словник української мови про нього навіть не згадує[3].

В англійській мові ця неоднозначність розв'язана — у першому значенні вживається слово politics, а в другому — policy. Судячи з інтервікі на слово policy, багато інших мов теж мають цю неоднозначність. У цій статті в основному аналізується перше значення слова політика, тобто сфера суспільної діяльності.

Історія поняттяРедагувати

Термін «політика» поширився під впливом однойменного трактату Аристотеля — «Політика», змістом якого є узагальнення проблем розвитку давньогрецьких держав, правлінь і урядів[4][5]. В античну добу політику розглядали як одну з провідних сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі та традиції[5]. Політика визначалася як тотальний процес, жити в суспільстві означало жити обов'язково політично, оскільки політика виступала як всезагальна форма соціальних зв'язків[5].

У Середньовіччя політику трактували як вияв волі і дії Бога (Фома Аквінський[6], Августин[7]). З початком епохи Відродження політику починають трактувати як категорію, що пов'язана з діями людини, боротьбу між силою і законом[8]. Якщо недостатньо дії закону, його може замінити або доповнити сила[8]. Самі закони тільки тоді чогось варті, коли спираються на внутрішню силу підпорядкування їм і силу зовнішньої організації такого підпорядкування[джерело?]. У Новий час Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск'є визначають політику як стосунки з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму, моралі[9]. У 19 столітті політику визначають як мистецтво використання можливостей[9].

Класик політичної науки німецький соціолог Макс Вебер підкреслював, що політика «означає прагнення до участі у владі або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, будь то всередині держави, між групами людей, яких воно в себе укладає… Хто займається політикою, той прагне влади»[10]. Вебер визначав політику як прагнення кожної людини брати участь у владі або впливати на розподіл її між групами всередині держави, як надію завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій[джерело?]. Він визначав сутність політики як діяльність із керівництва, управління[джерело?]. Визначення політики через владу характерне для багатьох мислителів — Нікколо Макіавеллі, Вільфредо Парето, Карла Маркса та інших[9]. Такий підхід до розуміння політики характеризується як силовий, директивний[джерело?].

Володимир Ленін вважав найістотнішим у політиці устрій державної влади[11]. Політика постає в цьому випадку як участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави[джерело?]. Володіючи таким ресурсом як влада, політика має верховенство у системі суспільних відносин, визначає обов'язковість політичних рішень для всього суспільства[джерело?]. Основне призначення політики — управління соціальними процесами як систематичний і цілеспрямований політичний вплив на суспільство для збереження та оптимального функціонування даного соціально-економічного ладу[джерело?].

Звідси ще один підхід до визначення політики, пов'язаний з поясненням її функцій — управління, підтримання порядку, збереження стабільності соціуму, авторитарного розподілу цінностей тощо[джерело?]. Прихильниками функціонального підходу до розуміння політики були переважно американські науковці Толкотт Парсонс[12], Девід Істон[13], Габріель Алмонд[14] та інші представники системного аналізу[джерело?]. Толкотт Парсонс писав:

Політика являє собою сукупність способів організації визначених елементів тотальної системи відповідно до однієї з її фундаментальних функцій, а саме: ефективної дії для досягнення спільних цілей".[15]

У марксистсько-ленінському розумінні політика — боротьба класів за владу, а державна влада висловлює інтереси панівного у суспільстві класу[2]. Визначення політики як боротьби, прагнення до панування було стійким напрямком у політичній думці XX століття[джерело?]. Німецький політолог Карл Шмітт вивчав природу політики через дихотомію «друг — ворог», «наші — ваші»[16]. Прихильники політичного реалізму, наприклад Ганс Моргентау, визначають політику як реальність, яка існує і змінюється не на основі абстрактних ідеалів, а набору реальних сил[17]. Після розпаду світової системи соціалізму, розпаду СРСР, знищення біполярності у міжнародних відносинах послабшали підстави для трактування політики як боротьби, протистояння, бачення політики через «друг — ворог»[джерело?]. Проте з політики не зникла орієнтація на силу, перемогу у протистоянні, прагнення до панування, придушення одних іншими[джерело?].

Сутність політикиРедагувати

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо[джерело?]. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада є реальною здатністю соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах[джерело?]. Таким чином, політика — сфера владних відносин:

«Політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй. Метою політики як усвідомленої діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов'язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, — також подолання, подолання власних амбіцій однією з сил, подолання нетерпимості до їнших)."[18]

Водночас політика й її сутність розглядається не лише як всезагальна організаційна основа суспільства і регулятивна сфера життєдіяльності, відносин політичних суб'єктів, але і як сфера взаємодії раціонального та ірраціонального, політичної реальності і політичного міфу[19].

Структура політикиРедагувати

Наявність і взаємодія структурних елементів політичної організації надає політиці внутрішньої цілісності, завдяки чому вона має можливість виконувати певні функції[джерело?]. До структурних складових політики відносять[20]:

  • політичні відносини, що відображають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади; взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори, референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо[джерело?].
  • політичну свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх інтересів[20];
  • політичний інтерес, що є внутрішнім, усвідомленим джерелом політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і до дій, направлених на втілення цих цілей у життя[20];
  • політичний процес як сукупність видів діяльності суб'єктів політики, які охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей[20];

Функції політикиРедагувати

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів[джерело?]. Французький політолог Режіс Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства[21]; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей[22].

У вітчизняній політології[18] виділяють такі функції політики:

  • керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;
  • забезпечення захисту основних прав людини;
  • управлінська (політичне керівництво суспільством);
  • інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;
  • регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;
  • теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;
  • сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;
  • нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;
  • соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;
  • забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;
  • забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;
  • гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

Водночас політиці властиві й латентні функції[23]. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави[23].

Види політикиРедагувати

 
Британський парламент

У результаті політичної боротьби різних партій, угруповань, рухів у державі складається законодавчо затверджена державна політика. Це система пріоритетів на напрямків діяльності, що, принаймні теоретично, відповідають інтересам держави та народу. Державну (публічну) політику визначають як «систему дій, регулятивних заходів, законів, і фінансових пріоритетів з того чи іншого напрямку, проголошену органом державної влади або його представниками» [24]. Державна (публічна) політика зазвичай втілюється в «конституціях, законодавчих актах і судових рішеннях»[24].

У цій системі розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[25].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обґрунтовану і волюнтаристичну тощо.

Політичний курсРедагувати

Під політичним курсом звичайно розуміють напрям державної політики на досягнення глобальних політичних цілей[джерело?]. Політичний курс відображає мету окремого державного політика або суспільства в цілому, спільноти, які реалізують свою владу, досягнення політичних цілей, шляхом їх сприйняття і визнання міжнародною спільнотою[джерело?].

Елементами політичного курсу є державний устрій, політична тактика й економічна політика[джерело?].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Harold Lasswell. Politics: Who Gets What, When, How (1936)
  2. а б Філософський словник /За ред. В.І.Шинкарука. — 2. вид. І доп. — К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. — 800 с.
  3. </ref Політика в Тлумачному словнику української мови
  4. Арістотель. Політика. — К.: Основи, 2000. — 239 с.
  5. а б в Доватур А. І. «Політика» Арістотеля // Арістотель. Твори: В 4-х т. Т. 4 / Пер. с древньогрец.; Общ. ред. А. И. Доватура. — М.: Мысль, 1983. — С.38-57. — 830 с. — (Филос. наследие. Т, 90).
  6. Політичні погляди Томи Аквінського на Інтернет енциклопедії філософії
  7. Політична і соціальна філософія святого Августина
  8. а б Jenks, Edward (1900). A history of politics. J. M. Dent & Co. с. 1–164. Процитовано 2016-02-19. 
  9. а б в Blattberg, Charles (July 2001). Political Philosophies and Political Ideologies. Public Affairs Quarterly 15 (3): 193–217. ISSN 0887-0373. SSRN 1755117. 
  10. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990, с. 646
  11. Безродний Є. Ф., Уткін О. І. Історія політичних вчень: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал», 2006. — С. 189—193
  12. Talcott Parsons The Structure and Change of the Social System Edited by Washio Kurata (lectures from Parsons' second visit to Japan). 1983.
  13. David Easton A Systems Analysis of Political Life, New York: Wiley, 1965.
  14. Comparative Politics: A Developmental Approach. 1966. Little, Brown. (with G. Bingham Powell, Jr.).
  15. Цитата за: Пугачёв В. П., Соловьёв А. И. Введение в политологию. — М., 1995.
  16. Б. Дем'яненко. Шмітт Карл // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.786 ISBN 978-966-611-818-2
  17. Моргентау Г. Политические отношения между нациями. Борьба за власть и мир // Социально-политический журнал. -- 1997. -- No 2)
  18. а б Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Знання, 2004, с.15
  19. Шайгородський Ю. Ж. Політика: взаємодія реальності і міфу: [монографія] / Ю. Ж. Шайгородський / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. — К. : Знання України, 2009. — 400 с.
  20. а б в г д е ж Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф. Кременя В. Г., проф. Горлача М. І.— Харків: Друкарський центр «Єдіно-por», 2001.- 640 с.
  21. Régis Debray. Critique de la raison politique (1981)
  22. Isaak, Alan C. Scope and methods of political science, rev. ed. Homewood, IL: Dorsey Press, 1975, 19-20.
  23. а б Robert K. Merton, Social Theory and Social Structure, 1957, page 61
  24. а б Дем’янчук О. П. «Державна політика та публічна політика: варіант перехідного періоду. http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV18_2000_polityk/05_demyanchyk_op.pdf
  25. Етнонаціональні відносини та національна політика

ДжерелаРедагувати

  • Арістотель. Політика. — К.: Основи, 2000. — 239 с.
  • Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. — К. : Генеза, 1997. — С. 258—259.
  • Аристотель. Політика.(рос.)
  • Вебер М. Політика як покликання та професія. — М.,1990.
  • Панарин А. С. Философия политики. — М., 1996 (рос.)
  • Шайгородський Ю. Ж. Політика: взаємодія реальності і міфу : [монографія] / Ю. Ж. Шайгородський. — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. — К. : Знання України, 2009. — 400 с.
  • Все для політолога

ЛітератураРедагувати

  • С. Кисельов. Відносини політичні // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.104 ISBN 978-966-611-818-2.
  • А. Субботін. Політика // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • Ю. Левенець. Політика // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.567 ISBN 978-966-611-818-2
  • В. Лісовий. Політика // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 494. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

ПосиланняРедагувати