Відкрити головне меню

Нікколо Макіавеллі

державний секретар Флоренції, політичний мислитель

Нікко́ло Макіавеллі (також Мак'явеллі, італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli; 3 травня 1469, Флоренція — 21 червня 1527) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет і драматург епохи Відродження[2][3][4]. Його часто називають батьком сучасної політичної філософії[5][6] та політології[7].

Нікколо Макіавеллі
італ. Niccolò Machiavelli
Portrait of Niccolò Machiavelli by Santi di Tito.jpg
Ім'я при народженні італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli
Народився 3 травня 1469[1]
Флоренція
Помер 21 червня 1527(1527-06-21)
Флоренція
·перитоніт
Поховання Санта-Кроче
Громадянство
(підданство)
Flag of Florence.svg Флорентійська республіка
Національність італієць
Діяльність філософ, політик, письменник
Галузь філософія
Володіє мовами італійська і Тосканська
Напрямок Високе Відродження[d]
Magnum opus Державець і Роздуми про першу декаду Тіта Лівія[d]
Конфесія католицтво
Батько Bernardo di Niccolò Machiavelli[d]
Родичі Niccolò Machiavelli[d]
Брати, сестри  • Totto Machiavelli[d]
У шлюбі з Marietta Corsini[d]
Діти Piero Macchiavelli[d], Bartolomea Macciavelli[d], Bernardo Macciavelli[d], puton[d] і Guido Machiavelli[d]
Автограф Machiavelli Signature.svg
IMDb nm0532608
Нікколо Макіявеллі

Термін макіавеллізм часто вживають для засудження безпринципної політики на кшталт тої, що Макіавеллі рекомендував у своїй праці Державець[8]. Макіавеллі описав аморальну поведінку: нечесність й вбивство невинних, як нормальну й ефективну в політиці[9]. Він навіть закликав до таких дій у багатьох ситуаціях[10][11]. Cумнозвісна знаменитість книги витікає з твердження, що вона дає «злі поради тиранам, щоб допомогти їм утримати владу»[12][13].

Термін макіаллізм асоціюється з політичними махінаціями, підступом і реальною політикою. З іншого боку багато коментаторів, таких як Барух Спіноза, Жан-Жак Руссо, та Дені Дідро, стверджували, що Макіавеллі був радше республіканцем, навіть тоді, коли писав «Державця», і його твори дали натхнення демократичній політичній філософії епохи Просвітлення[14][15][16]. Менш відома праця «Роздуми про Лівія», як вважається, проклала дорогу сучасному республіканізму[17].

БіографіяРедагувати

Макіавеллі народився у Флоренції в сім'ї світського адвоката, після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:

 
Портрет Джуліо де Медичі, папи римського Климента VII
  • 14981512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; упродовж цього періоду Макіавеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (15001511) та Сієни (15011510), дві до Чезаре Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до німецького імператора (15071508);
  • 15121527 роки: втрата посади й нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «…оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503—1506 роках був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально в «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і в трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Макіавеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні[en] біля Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіявеллі помер 1527 в Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь перебуває в Церкві Санта-Кроче у Флоренції.

За допомогою трактату «Державець» Макіявеллі досяг прихильності Медічі. 1520-го року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.

Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медичі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.

 
Кенотаф (порожня почесна могила) Макіавеллі в церкві Санта Кроче, Флоренція

Ідейна спадщинаРедагувати

Макіавеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець» з посвятою Лоренцо де Медічі в 15151516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 15131517 роках з посвятою двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році.

До політичної спадщини Макіявеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521-го праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.

Усі твори Макіавеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік[джерело?].

Макіявеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»[джерело?]; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіавеллізувати», що означає «практикувати макіавеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»[джерело?]; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть[джерело?]

У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіявеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць[джерело?].

Хоча Макіавеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіявеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (14831540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіявеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави…

Потреба в гнучкості заважала Макіавеллі дати однозначний розв'язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіявеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіавеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)…

Моделлю для Макіявеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Макіавеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростання державної могутності; 1520 року Макіавеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіявеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розв'язати проблему республіканізму Макіявеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіавеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті.

Основні твориРедагувати

Переклади українськоюРедагувати

Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

«Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року у нью-йоркському видавництві G.A Press, з обкладинкою роботи Едварда Козака.

Вдруге твір Мак'явелі переклав з італійської Анатолій Перепадя який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[18]

Втретє твір Мак'явелі переклала з італійської Валентина Балог яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».

Список виданьРедагувати

  • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
    •   (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
  • Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. ISBN 966-500-101-9
    • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0
    • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. ISBN 978-966-03-3849-4
    • (передрук) Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. ISBN 978-966-97238-5-7
  • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) ISBN 978-966-498-396-6

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. http://www.treccani.it/enciclopedia/niccolo-machiavelli_%28Dizionario-Biografico%29/
  2. Niccolo Machiavelli - Italian statesman and writer. 
  3. Niccolò Machiavelli. 
  4. Niccolò Machiavelli. Internet Encyclopedia of Philosophy. Процитовано 1 November 2018. 
  5. Smith, Gregory B. (2008). Between Eternities: On the Tradition of Political Philosophy, Past, Present, and Future (en). Lexington Books. с. 65. ISBN 9780739120774. 
  6. Whelan, Frederick G. (2004). Hume and Machiavelli: Political Realism and Liberal Thought (en). Lexington Books. с. 29. ISBN 9780739106310. 
  7. Strauss is most notable for this description. (1988-10-15). What is Political Philosophy? And Other Studies (en). University of Chicago Press. с. 41. ISBN 9780226777139. 
  8. Niccolo Machiavelli | Biography, Books, Philosophy, & Facts. Encyclopedia Britannica (en). Процитовано 2019-08-08. 
  9. Cassirer, Ernst (1946). The Myth of the State (en). Yale University Press. с. 141–145. ISBN 9780300000368. 
  10. Strauss, Leo; Cropsey, Joseph (2012-06-15). History of Political Philosophy (en). University of Chicago Press. с. 297. ISBN 9780226924717. 
  11. Mansfield, Harvey C. (1998-02-25). Machiavelli's Virtue (en). University of Chicago Press. с. 178. ISBN 9780226503721. 
  12. Giovanni Giorgini, "Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince", Review of Politics (2013) 75#4 pp. 625–40.
  13. Giorgini, Giovanni (2013). Five Hundred Years of Italian Scholarship on Machiavelli's Prince. Review of Politics 75 (4): 625–40. doi:10.1017/S0034670513000624. 
  14. B. Spinoza, Tractatus theologico-politicus, V, 7
  15. Diderot, Denis. Machivellianism. Encyclopedie. 
  16. J.-J. Rousseau, Contrat sociale, III, 6
  17. Harvey Mansfield and Nathan Tarcov, "Introduction to the Discourses". In their translation of the Discourses on Livy
  18. Нікколо Макіавеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Архівовано 7 березень 2017 у Wayback Machine. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати