Історія фемінізму

хронологія рухів та ідеологій за виборювання жінками прав людини

Історія фемінізму (переважно західного) починається з суфражизму і традиційно поділяється на три (іноді чотири) «хвилі» — періоди з характерними темами та завданнями у виборюванні гендерної рівності, кожен з яких нашаровувався на здобутки попереднього, поєднуючись із ними. Історія західного жіночого руху поділяється на протофемінізм, три «хвилі» та постфемінізм.

Як кампанія за права жінок, включаючи соціальну, політичну й економічну рівність з чоловіками у правах людини, фемінізм виник у Європі в XVIIXIX ст., коли суфражистки домагалися права власності для жінок, прав одержувати вищу освіту і голосувати та обиратися. Право голосу практично повсюдно жінки здобули до ХХ ст., тому акценти змістилися в бік рівних економічних і соціальних можливостей, включаючи права при приймі на роботу. У промислових країнах формальна рівність здобута, хоча реальна нерівність, особливо в області зайнятості й оплаті праці, зберігається.

Хоча феміністичні рухи були і є зосереджені переважно на правах жінок, деякі феміністки виступають за включення чоловіків до свого руху, оскільки патріархатна організація суспільства і гендерні стереотипи та традиційні гендерні ролі, на їх думку, завдають шкоду також і чоловікам.

ПеріодизаціяРедагувати

Одним із перших текстів, що містять твердження про рівність чоловіків і жінок в контексті релігії, є Тхеригатха (частина палійського канону в буддизмі). Феміністичні ідеї висловлювали чи не всі відомі жінки протягом людської історії (як титуловані, так і відомі своєю роботою мисткині, науковиці, соціальні реформаторки, активістки). Проте масовості та згуртованості як рух зусилля жінок проти патріархатного утиску набули після XVII ст.

Протофемінізм (кінець XVII ст.)Редагувати

Початок європейського фемінізму датується кінцем XVII — початком XIX ст., коли думка про те, що жінка займає пригноблене положення в суспільстві, в центрі якого є чоловік (патріархат), отримала широке розповсюдження. Феміністський рух бере початок з реформаторського руху західного суспільства XIX ст. Серед активісток того часу — Софі де Кондорсе.

Вперше вимоги рівноправ'я висунуті жінками під час Війни за незалежність в США (1775—1783). Першою американською феміністкою вважають Ебігейль Адамс (1744—1818), авторку знаменитої фрази: «Ми не будемо підкорюватись законам, в прийнятті яких ми не брали участі, і владі, яка не представляє наші інтереси» (1776).

У Франції до початку Великої революції 1789 почав виходити перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли жіночі революційні клуби, членкині яких брали участь у політичній боротьбі. Але французька Конституція 1791 року відмовила жінкам у виборчому праві. В тому ж році Національним зборам була представлена «Декларація прав жінки і громадянки» (підготована Олімпією де Гуж по зразку «Декларації прав людини і громадянина» 1789), в якій містилась вимога повного соціального і політичного рівноправ'я жінок.

Перша жіноча політична організація «Угруповання жінок — революційних республіканок»" створена тоді ж, але в 1793 році її діяльність заборонена Національним Конвентом, а Олімпію де Гуж засуджено до страти. Їй належать слова: «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна ввійти в парламент». В 1795 жінкам Франції заборонили з'являтись в громадських місцях і на політичних зібраннях. В 1804 прийнятий громадянський кодекс Наполеона, згідно з яким жінка не могла без згоди чоловіка виступати в суді та розпоряджатись своєю власністю, за виключенням заповіту. Це позбавляло жінку всіх прав власності, крім права на формальне володіння і передачу у спадок. Кодекс підпорядковував жінку чоловіку майже у всьому.

У Британії вимогу рівноправ'я висунула Мері Волстонкрафт (1759—1797) в книзі «На захист прав жінок» (1792), одному з перших гучних феміністських творів.

«Перша хвиля» фемінізмуРедагувати

Початком організованого руху вважається 1848, коли у м. Сенека-Фоллз (штат Нью-Йорк) жінки провели з'їзд на захист своїх прав під гаслом «Всі жінки та чоловіки створені рівними», де прийняли «Декларацію переконань» авторства Елізабет Кеді Стентон та Лукреції Мотт з вимогами рівноправ'я у правах власності, шлюбу, вільного вибору професії, отримання повноцінної освіти тощо.

В 1869 році Джон Стюарт Мілль опублікував працю «Поневолення жінок[en]», в якій відзначив, що «підтримка законом підпорядкування одної статі іншій шкідлива… і є одною з перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення».

Питання про право власності для жінок займало велике місце в західному фемінізмі, оскільки принцип опіки англійського загального права і законодавство Франції позбавляли одружену жінку правоздатності, в тому числі всіх прав власності. В 1860, після звертання Елізабет Стентон, Законодавчі збори Нью-Йорка прийняли в якості закону «Акт про власність одружених жінок», що гарантував жінці право залишати за собою зароблене нею, рівне з чоловіком право на спільну опіку над дітьми і право власності вдови, відповідне до прав чоловіка у випадку смерті жінки.

Важливою фігурою фемінізму другої половини XIX ст. є Еммелін Панкгерст, одна з засновниць суфражизму, ціллю якої було викорінення сексизму, закріпленого на всіх рівнях британського суспільства. в 1903 році Панкгерст сформувала «Організацію з захисту суспільних і політичних прав жінок» (Women's Social and Political Union), яка впродовж року об'єднала 5 тис. членкинь.

Після того як учасниць організації почали арештовувати, багато з них зважились на протест голодуванням. Це привернуло увагу до жорстокості законодавчої системи того часу і до ідей фемінізму. В 1984 англійський парламент прийняв ряд законів, спрямованих на покращення становища жінок, і надав їм право голосу на місцевих виборах.

В США в 1869 році створено дві організації, в 1890 об'єднані в «Національну американську асоціацію за жіноче виборче право». Завдяки її активності в ряді американських штатів жінок допустили до голосування.

На початку 1920-х в Вашингтоні діяв «Антифлірт-клуб», метою якого був захист жінок від сексуальних домагань з боку чоловіків.

«Друга хвиля»Редагувати

«Третя хвиля»Редагувати

Характерними рисами фемінізму третьої хвилі є включення компонентів квір-теорії, антирасизму та інтернаціоналізму і дестигматизація жіночої сексуальності. Крім того, ставлення до порнографії як до одного зі способів експлуатації жінок, характерне для «другої хвилі», замінюється на роздрібнені, в тому числі протилежні точки зору. Персоналії: Еліс Вокер, Лілі Тейлор, Наомі Вульф («Міф про красу»).

ПостфемінізмРедагувати

Див. такожРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати