Давид Бен-Ґуріон

один з лідерів сіоністського і сіоністсько-соціалістичного руху, один з творців держави Ізраїль
(Перенаправлено з Давид Бен-Гуріон)

Звук Давид Бен-Ґуріон (івр. דָּוִד בֶּן־גּוּרְיוֹן‎, ім'я при народженні Давид Йосеф Грін (їд. דוד יוסף גרין‎; 16 жовтня 1886; Плонськ, Плоцька губернія, Російська імперія — 1 грудня 1973; Тель-Авів, Ізраїль) — ізраїльський політичний, державний та військовий діяч. Один з лідерів сіоністського руху та один з творців держави Ізраїль. У 1948—1953 і 1955—1963 роках — прем'єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю, міністр транспорту (1952). Зачитав Декларацію незалежності держави Ізраїль 14 травня 1948 року[2].

Давид Бен-Ґуріон
דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
їд. דוד יוסף גרין
івр. דָּוד בֶּן־גּוּרְיוֹן
Давид Бен-Ґуріон דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
Давид Бен-Ґуріон
דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
Прем'єр-міністр Ізраїлю
14 березня 1949 — 3 грудня 1953
Наступник Моше Шарет
2 листопада 1955 — 16 червня 1963
Попередник Моше Шарет
Наступник Леві Ешколь
Народився 16 жовтня 1886(1886-10-16)
Плонськ, Царство Польське, Російська імперія, нині Польща
Помер 1 грудня 1973(1973-12-01) (87 років)
Тель-Авів, Ізраїль
Похований Midreshet Ben-Guriond
Відомий як політик, сіоніст, громадський діяч.
Громадянство Російська імперія
Османська імперія Османська імперія
Велика Британія Велика БританіяІзраїль Ізраїль
Національність Єврей
Освіта Імператорський Варшавський Університет, Стамбульський університет
Alma mater юридичний факультет Стамбульського університетуd, Варшавський університет[1] і Стамбульський університет
Політична партія Мапай, РАФІ.
Батько Авігдор Грін
Мати Шейндл Грін
У шлюбі з Паула Бен-Гуріон
Діти Амос Бен-Ґуріон, Геула Бен-Елізер, Ренана Лешем.
Професія юрист
Релігія юдаїзм
Нагороди
Підпис

Лідер політичної партії МАПАЙ (1935—1963). Депутат Кнесету (1965—1970).

Життєпис ред.

Народився 16 жовтня 1886 у Плонську (нині Польща) в сім'ї Шейндали і Авіґдора Грін. Його батько був другом Теодора Герцля, основоположника політичного сіонізму. У п'ять років Давид вступив до хедера, традиційної єврейської початкової школи[3]. Під впливом батька і старшого брата Абрама Давид перейнявся ідеями сіонізму[4].

У 1906 як сільськогосподарський робітник вирушив до Османської Палестини в місто Яффу, де брав участь у створенні єврейської організації самооборони «Га-Шомер» (Вартовий). У 1910 призначений редактором єврейського щотижневого журналу «Га-Ахадут» («Єдність»). Свою першу статтю він підписав як Бен-Ґуріон.

Освіта ред.

В 1904 році Бен-Ґуріон поїхав до Варшави, де жив у родичів і викладав у єврейській школі[5]. Зміг вступити до Імператорського Варшавського університету[6] на відділ «сільського господарства»[7]. У 1905 році він вступив в рух «Поалей-Ціон»[7]. Як зазначалося вище, завершити навчання не зміг, в 1906 році Грін переїхав до Палестини.

 
Ісаак Бен-Цві та Давид Бен-Ґуріон в Стамбулі, 1912.

У 1911 році переїхав до Стамбулу, в Османську імперію, де вивчав турецьку мову та хотів вступити на право. Весною 1912 року успішно склав вступні іспити та вступив на юридичний факультет Стамбульського університету, як і його друг Іцхак Бен-Цві (майбутній президент Ізраїлю). В Стамбулі змінив імідж, оформив вуса та одяг на турецький манер. В 1914 році навчання Давида було перервано через початок Першої світової війни. В серпні 1914 року він з Іцхаком Бен-Цві прибув до Палестини[8].

Життя в США та участь в Першій світовій війні ред.

1915 року турки, що володіли Палестиною як частиною Османської імперії, за звинуваченням в сіоністській діяльності вислали звідти Бен-Ґуріона. Він поселився в Султанаті Єгипет, далі переїхав до США, де в Нью-Йорку він познайомився зі студенткою Полі Манвейс, еврейкою з Російської імперії. 1917 року вони одружились. В США заснував молодіжний рух «га-Халуц», а в 1918 висунув ідею створення добровільних єврейських бригад в британській армії.

Він брав участь у формуванні єврейського легіону (як частини канадської армії, оскільки США не були у стані війни з Османською імперією) для визволення Палестини. Він одним з перших вступив в таку бригаду і служив в ній рядовим. В серпні 1918 року висадився в Єгипті у складі 39-го полку королівських стрільців. Давид пішов добровольцем до 38-го батальйону королівських стрільців, одного з чотирьох, які становили Єврейський легіон. Його підрозділ воював проти османів у складі сил Чайтора під час Синайсько-Палестинської кампанії, хоча він залишався в каїрській лікарні з дизентерією. У 1918 році, після періоду охорони військовополонених в єгипетській пустелі, його батальйон був переведений в Сарафанд[en]. Демобілізований на початку 1919 року[9].

Активна сіоністська діяльність ред.

Після війни повернувся до Палестини і став одним з творців підпільної армії «га-Аґана» та Гістадруту (Загальній федерації єврейських трудящих)[10]. У 1921 обраний його генеральним секретарем і займав цей пост впродовж 14 років. Під його керівництвом Гістадруту перетворився на могутню організацію робітників, що була не тільки об'єднанням професійних спілок, але і концерном сільськогосподарських, промислових, будівельних і торгових підприємств.

У 1923 відвідав СРСР під час проведення міжнародної сільськогосподарської виставки в Москві, в якій брав участь і Гистадрут[11].

У 1930 створена робітнича партія МАПАЙ, і Бен-Ґуріон став одним з її очільників[12]. У 1935 обраний головою Єврейського агентства (Сохнут). На цій посаді він залишався до самого утворення держави Ізраїль.

Після початку арабського повстання в 1936 р. Бен-Гуріон став одним з ініціаторів політики стриманості. Головним принципом цієї політики було зміцнення сил і утримання від великих атак на арабський націоналізм, що нападали на єврейське населення, і уникнення заподіяння шкоди мирному населенню. У 1937 році, поряд з Хаїмом Вейцманом і Моше Шаретом, він підтримав рекомендації комісії Піля, згідно з якими територія Ерец-Ісраель на захід від річки Йордан мала бути поділена на дві частини[13].

Проголошення держави Ізраїль ред.

 
Давид Бен-Ґуріон 14 травня 1948 року зачитує декларацію про незалежність держави Ізраїль.

У 1940-і став одним з лідерів боротьби за створення єврейської держави. Услід за ухваленням ООН плану розділу Палестини 14 травня 1948, в день закінчення дії британського мандата, на таємних зборах в музеї Тель-Авіва зачитав декларацію, що проголошувала створення держави Ізраїль, і став головою Тимчасового уряду[14][15][16]. Наступного дня, 15 травня, п'ять арабських країн (Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван та Саудівська Аравія) напали на нову державу і Ізраїль почав війну за Незалежність, яку несподівано успішно виграв в 1949 році і розширив свої території в Палестині.

Вночі з 14 на 15 травня США де-факто стали першою державою, яка визнала незалежність Ізраїлю, 15 травня Бен-Ґуріон виступив з промовою, зверненою до американців[17]. Давид Бен-Ґуріон розглядав Ізраїль як продовження Царства Давида та Соломона[18].

Політична та державна діяльність ред.

Партія Бен-Ґуріона «Мапай» (Робітнича партія Ізраїлю) завоювала вплив, і після виборів в березні 1949 року він став прем'єр-міністром. З 1953 по 1955 роки займав посаду міністра оборони. У 1952 зіткнувся з внутрішньою кризою, яка виникла через його рішення прийняти репарації від ФРН.

Прем'єр-міністр ред.

Давид Бен-Ґуріон активно просував ідею інтеграції всіх євреїв на Землю Обітовану, що було передбачено Законом про повернення в Конституції Ізраїлю. За чотири роки до Ізраїлю прибуло понад півмільйона осіб (називаються цифри в 585 748 або 686 748 репатріантів[19].

 
Бен-Гуріон читає промову в Кнесеті, 1957.

У грудні 1953 року Бен-Ґуріон залишив пост прем'єр-міністра і переїхав до Сде-Бокер — новоствореного віддаленого сільськогосподарське поселення в пустелі Неґев, намагаючись «довести, що для держави немає незамінних людей» і надихнути інших громадян Ізраїлю, щоб вони покидали міста і ставали поселенцями. 7 грудня Бен-Ґуріон виступив по радіо з короткою прощальною промовою, процитувавши псалом Давида: «Господи, не надмивалося моє серце, і не підносилися очі мої, і я не входив у велике і для мене недосяжне» (Пс. 131:1). Посаду прем'єр-міністра Бен-Ґуріон передав соратнику по партії МАПАЙ Моше Шарету[20].

Після чотирнадцяти місяців Бен-Ґуріона переконали повернутися на пост міністра оборони, а після виборів у листопаді 1955 року він знов очолив уряд. Коли він повернувся до уряду, ізраїльські війська почали агресивніше відповідати на спонсоровані Єгиптом палестинські партизанські атаки з Гази, яка була під владою Єгипту. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер підписав єгипетсько-чеську угоду про закупівлю великої кількості сучасної зброї. Ізраїльтяни купили озброєння за допомогою Франції. Насер заблокував прохід ізраїльських кораблів через Тиранську протоку і Суецький канал. У липні 1956 року США та Велика Британія відкликали свою пропозицію про фінансування проекту Асуанської високої греблі на Нілі, а через тиждень Насер наказав націоналізувати Суецький канал, який контролювався Францією та Британією. Наприкінці 1956 року войовничість арабських заяв спонукала Ізраїль усунути загрозу зосереджених єгипетських сил на Синаї, і Ізраїль вторгся на єгипетський Синайський півострів. Іншими цілями Ізраїлю були ліквідація вторгнень федаїнів в Ізраїль, які робили життя його південного населення нестерпним, і відкриття заблокованої Тиранської протоки для ізраїльських кораблів[21][22][23].

У 1957 ізраїльський фанатик підірвав бомбу в будівлі парламенту, і Бен-Ґуріон був важко поранений[24]. У тому самому році він очолив урочистості з нагоди 10-х роковин створення Ізраїлю і доведення до цієї дати чисельності його громадян до одного мільйона.

У 1959 під час кризи, що виникла після рішення уряду продати зброю ізраїльського виробництва Західній Німеччині, Бен-Ґуріон знов пішов у відставку. Він погодився тимчасово виконувати обов'язки голови уряду до загальних виборів, а після упевненої перемоги МАПАЙ 3 листопада 1959 сформував новий уряд.

У 1961 подав у відставку у зв'язку зі «справою Лавона», після парламентських виборів (1961) знову очолив уряд.

16 червня 1963 несподівано пішов у відставку з посад прем'єра і міністра оборони, але залишився депутатом Кнесету[4].

Останні роки життя ред.

У 1965 вийшов з МАПАЙ і створив політичну партію РАФІ. 1971 року, у віці 85 років, Бен-Ґуріон пішов у відставку і з Кнесету. Бен-Ґуріон пішов з політики в 1970 році і провів свої останні роки, живучи в скромному будинку в кібуці, працюючи над 11-томною історією ранніх років Ізраїлю. У 1971 році він відвідав ізраїльські позиції вздовж Суецького каналу під час війни на виснаження. 1971 року по всій країні відзначався 85-й день народження Бен-Ґуріона[25].

18 листопада 1973 року, незабаром після війни Судного дня, у Бен-Ґуріона стався крововилив у мозок, і його доставили до медичного центру Шеба в Тель-ха-Шомері, Рамат-Ган. Його стан почав погіршуватися 23 листопада, і через тиждень він помер[26]. Його тіло лежало в будівлі Кнесету, перш ніж його доставили гелікоптером до Сде-Бокер. На честь його смерті по всій країні залунали сирени. Він був похований разом зі своєю дружиною Полою в Мідрешет Бен-Ґуріон.

Особисте життя ред.

Родина ред.

Батько — Віктор (Авігдор) Грін, був сіоністом та дотримувався єврейських традицій[3]. Матір — Шейндл Грін (уроджена Фрідман) — померла, коли хлопчику було 10 років, при чергових пологах[27]. Давид був наймолодшим із трьох хлопчиків і мав старшу й молодшу сестри.

Перебуваючи в Нью-Йорку в 1915 році, він познайомився з російською єврейкою Полою Мунвайс, і вони одружилися в 1917 році. У листопаді 1919 року, після 18-місячної розлуки, Паула та їхня донька Геула приєдналися до Бен-Гуріона в Яффі. Це був перший раз, коли він зустрів свою однорічну доньку[28]. У пари було троє дітей: син Амос і дві доньки, Геула Бен-Елізер і Ренана Лешем[29]. Син Амос став заступником генерального інспектора ізраїльської поліції, а також генеральним директором текстильної фабрики[30].

Політичні погляди ред.

Давид Бен-Ґуріон практично все свідоме доросле життя мав сіоністсько-соціалістичні погляди, де ізраїльський націоналізм (сіонізм) поєднувався з суттєвим впливом та регуляцією економіки державою та акцентом на захист і розвиток соціальної сфери. Він підозріло ставився до алії буржуазії, оскільки він вважав, що рушійною силою євреїв у Палестині мають бути робітники[31][відсутнє в джерелі].

Політик вважав, що Ізраїль у своїй зовнішній політиці має спиратися на світове єврейство[32]. На його думку, євреї Ізраїлю та решта євреїв нерозривно пов'язані, і Ізраїль несе відповідальність за все світове єврейство. Бен-Ґуріон насторожено ставився до СРСР, уникаючи прямої конфронтації з Москвою, а також відзначав доброзичливе ставлення скандинавських країн, США та Франції. Ставлення Бен-Гуріона до Великобританії було негативним аж до 1951 р., що було пов'язано з британською політикою в підмандатній Палестині. Коли 1956 року США відмовили Ізраїлю у постачанні зброї, Бен-Ґуріон вважав за необхідне встановити тісніші зв'язки з Францією. Саме тоді було закладено міцні зв'язки Ізраїлю та Франції у військовій сфері[33].

Саме Бен-Ґуріон просунув рішення проголосити Єрусалим столицею Ізраїлю[34].

Релігійні погляди ред.

Бен-Ґуріон описував себе як нерелігійну людину, що розвинула атеїзм у своїй молодості і не виявляла великої симпатії до традиційного юдаїзму, хоча він багато цитував Тору і Танах у своїх промовах і творах[35]. Відомо, що Бен-Ґуріон працював у Йом-Кіпур і вживав свинину[36]. В інтерв'ю 1968 р. його запитали, чи вірить він у Бога, і він відповів: «Питання у тому, хто такий Бог… Я не вірю, що Бог говорив із Мойсеєм. Мойсей почув людський голос у своєму серці, і ось, як він знав, що має це зробити[37]».

Пізніше, політик повірив в Бога[38]. За два роки до смерті, в інтерв'ю тижневику Hotam Давид Бен-Ґуріон сказав: «Я також глибоко вірю у Всемогутнього. Я вірю в єдиного Бога, Всемогутнього Творця. Моя свідомість усвідомлює існування матеріального та духу… я не можу зрозуміти, як порядок панує в природі, у світі та всесвіті — якщо не існує вищої сили. Цей верховний Творець перебуває поза мого розуміння… але й керує всім»[39].

Пам'ять ред.

Цікаві факти ред.

Нагороди ред.

 
Давид Бен-Ґуріон на обкладинці журналу Тайм, 1948.

У 1951 і 1971 роках був нагороджений премією імені Бялика за розвиток єврейської культурно-політичної думки[42].

Див. також ред.

Література ред.

Посилання ред.

Попередник: Прем'єр-міністр Ізраїлю
Наступник:
- Моше Шарет
Попередник: Прем'єр-міністр Ізраїлю
Наступник:
Моше Шарет Леві Ешкол

Примітки ред.

  1. https://sztetl.org.pl/pl/dziedzictwo/rewolucje-i-utopie/dawid-ben-gurion
  2. Кригель, Михайло (2 липня 2023). Помста, гроші та Вагнер. Про розлюднення ворога і криваві мільярди. Українська правда (укр.). Архів оригіналу за 14 серпня 2023. Процитовано 16 жовтня 2023. 14 травня 1948 року в будівлі музею на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві Давид Бен-Ґуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю.
  3. а б Internet Archive, Michael I. (2006). The bomb in the basement : how Israel went nuclear and what that means for the world. New York : Simon & Schuster. ISBN 978-0-7432-6594-2.
  4. а б Бен-Гурион Давид // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  5. Біографія Давида Бен-Гуріона на сайті Кнесету (англ).
  6. Dawid Ben Gurion | Wirtualny Sztetl. sztetl.org.pl. Процитовано 20 грудня 2022.
  7. а б Brown, Michael (1996). The Israeli-American Connection: Its Roots in the Yishuv, 1914-1945 (англ.). Wayne State University Press. ISBN 978-0-8143-2536-0.
  8. Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 69—75.
  9. Teveth (1987) pp. court martial 135,136, demob 144.
  10. Teveth, Shabtai (1985). Ben-Gurion and the Palestinian Arabs : from peace to war. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-503562-3. OCLC 11573410.
  11. Хелемский Ю. (сост.). Бананы, Лимоны и Кактусы // Источник. Документы русской истории. — 1993. — № 1. — С. 87—90.
  12. Kowalski [Kowalski-Wierusz], Alfred(-Wierusz). Grove Art Online (англ.). doi:10.1093/gao/9781884446054.article.t047801. Процитовано 20 грудня 2022.
  13. Morris, Benny (3 жовтня 2002). Benny Morris: Two years of the intifada. the Guardian (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  14. Sherzer, Adi (4 березня 2021). The Jewish past and the ‘birth’ of the Israeli nation state: the case of Ben-Gurion’s Independence Day speeches. Middle Eastern Studies (англ.). Т. 57, № 2. с. 310—326. doi:10.1080/00263206.2020.1862801. ISSN 0026-3206. Процитовано 19 грудня 2022.
  15. LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 19 грудня 2022.
  16. Middle Eastern studies (London) | WorldCat.org. www.worldcat.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  17. Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 392—396.
  18. Barry Scott Wimpfheimer (17 квітня 2018). The Talmud (англ.). Princeton University Press. ISBN 978-1-4008-9024-8.
  19. Peres, Shimʿon (2011). Ben-Gurion: A Political Life (англ.). Nextbook/Schocken. ISBN 978-0-8052-4282-9.
  20. Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 56—59.
  21. Moshe Shemesh; Selwyn Illan Troen (5 жовтня 2005). The Suez-Sinai Crisis: A Retrospective and Reappraisal. Цілі мали бути потрійними: усунути загрозу, повністю або частково, з боку єгипетської армії на Синаї, знищити рамки федайюну та забезпечити свободу судноплавства через Тиранську протоку
  22. Alteras, Isaac (1993). Eisenhower and Israel: U.S.-Israeli Relations, 1953-1960 (англ.). University Press of Florida. ISBN 978-0-8130-1205-6.
  23. Dowty, Alan (20 червня 2005). Israel/Palestine (англ.). Polity. ISBN 978-0-7456-3202-5.
  24. www.knesset.gov.il https://www.knesset.gov.il/review/ReviewPage2.aspx?kns=3&lng=4. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  25. Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 292—296.
  26. Thursday Evening—27 December Meetings. PMLA/Publications of the Modern Language Association of America. Т. 88, № 6. 1973-11. с. 1257—1258. doi:10.1632/s003081290016482x. ISSN 0030-8129. Процитовано 19 грудня 2022.
  27. Avotaynu: The International Review of Jewish Genealogy (англ.). G. Mokotoff. 2004.
  28. Teveth (1987). pp. 125, 146.
  29. Israel News | The Jerusalem Post. www.jpost.com. Процитовано 19 грудня 2022.
  30. Thakur, Pradeep. The Most Important People of the 20th Century (Part-I): Leaders & Revolutionaries (англ.). Lulu.com. ISBN 978-0-557-77886-7.
  31. Бар-Зогар I часть, 1985, с. 117—120.
  32. Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
  33. Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
  34. Помилка Lua у Модуль:Citation/CS1 у рядку 370: attempt to concatenate a boolean value.
  35. Biography: David Ben-Gurion: For the Love of Zion | Vision. www.vision.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
  36. Segev, Tom (24 вересня 2019). A State at Any Cost: The Life of David Ben-Gurion (англ.). Farrar, Straus and Giroux. ISBN 978-1-4299-5184-5.
  37. Campbell, John C. (1986). Review of 1949: The First Israelis. Foreign Affairs. Т. 64, № 5. с. 1125—1126. doi:10.2307/20042842. ISSN 0015-7120. Процитовано 19 грудня 2022.
  38. The Free Lance-Star - Google News Archive Search. news.google.com. Процитовано 19 грудня 2022.
  39. Tsameret, Tsevi; Tlamim, Moshe (1999). Judaism in Israel: Ben-Gurion's Private Beliefs and Public Policy. Israel Studies. Т. 4, № 2. с. 64—89. doi:10.1353/is.1999.0016. ISSN 1527-201x. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite news}}: Перевірте значення |issn= (довідка)
  40. David Ben-Gurion. IMDb (амер.). Процитовано 20 грудня 2022.
  41. Помилка Lua у Модуль:Citation/CS1 у рядку 370: attempt to concatenate a boolean value.
  42. "List of Bialik Prize recipients 1933–2004" (PDF). Tel Aviv Municipality website. 17 грудня 2007. Архів оригіналу (PDF) за 17 грудня 2007. Процитовано 19 грудня 2022.