Відкрити головне меню

Депортація кримських татар (крим. Qırımtatar halqınıñ sürgünligi) — насильницьке виселення кримськотатарського народу з його історичної батьківщини — з Криму, здійснене упродовж 18-21 травня 1944 року; один із злочинів радянського тоталітарного режиму. Етнічну чистку здійснено відомством держбезпеки СРСР та таємною поліцією за наказом Йосипа Сталіна і постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944[8][9]. Усього, згідно з офіційними даними, у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Середньої Азії — було депортовано 191 044 кримських татар. В ході виселення і в перші роки після нього загинуло приблизно 46, 2 % кримських татар, тобто майже кожен другий з народу[4].

Депортація кримських татар
крим. Qırımtatar halqınıñ sürgünligi
Частина Депортації народів у СРСР і Друга світова війна
Deportation of the Crimean Tatars montage.jpg
Зліва направо, зверху вниз: Меморіал депортації в Євпаторії; церемонія запалювання свічок в Києві; меморіальний мітинг в парку імені Тараса Шевченка в Києві; товарний вагон; карти, які порівнюють демографію Криму в 1939 і 2001 роках
Місце атаки Кримський півострів
Мета атаки Етнічна чистка
Дата 18 — 21 травня 1944
з 4:00 18 травня
Спосіб атаки Депортація
Загиблі Різні підрахунки
а) 34,000
б) 40,000–44,000[1]
в) 42,000[2]
г) 45,000[3]
д)110 000[4]
е) 195 471[5][прим. 1]
(від 18-27 % до 46,2 % від усього народу[6][7])
Організатори НКВС, СМЕРШ, радянська таємна поліція
Одна з низки статей
Кримські татари
Gerae-tamga.svg

Діаспора
Болгарія ·  Румунія ·  Туреччина
США ·  Узбекистан

Релігія
Іслам ·  Сунізм

Близькі етноси
Ногайці ·  Балкарці ·  Караїми

Мови та діалекти
Кримськотатарська, зокрема діалекти
степовий · узбережний · середній

Історія
Половці
Улу Улус
Кримське ханство (1441—1783)
Таврійська область (1783—1796)
Таврійська губернія (1802—1917)
Народна Республіка (1917—1918)
АРСР (1921—1945)
Заслання (1945—1989)
Автономна Республіка (з 1991)
Російська окупація (з 2014)

Найвидатніші постаті
Ісмаїл Гаспринський
Номан Челебіджіхан
Юрій Османов
Мустафа Джемілєв
Письменники
Амді Гірайбай

Символи
Прапор ·  Герб ·  Гімн

Інше
Сюрґюн ·  Хани Криму
Курултай ·  Меджліс
Національна партія (1917)
Кримськотатарська література
Радіо «Майдан» ·  Телеканал «АТР»
Наврез · Qardaşlıq

18 травня 1944 — день початку депортації, коли жінок, дітей, інвалідів війни, ветеранів та людей похилого віку зігнали до товарних вагонів, та ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки[8][10][11], — нині є днем трауру в історії кримськотатарського народу. Через нестачу харчів, антисанітарію й велику скупченість багато людей загинуло в дорозі, ще десятки тисяч померли внаслідок суворих умов вигнання упродовж наступних років. У результаті депортації у кримських татар було вилучено: понад 80 тисяч будинків, більше ніж 34 тисячі присадибних ділянок, 360 тисяч гектарів землі, всі запаси продовольства, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції та усе інше майно[12]. Масштаб депортації видався сталінському керівництву недостатнім, тому 21 травня 1944 ДКО СРСР прийняв постанову про додаткову депортацію кримських татар[12]. 8 червня 1944 року НКВС Узбецької РСР доповів радянському керівництву, що прийняття ешелонів зі спецпереселенцями з Криму закінчилося[12]. Сталін прагнув знищити всі сліди присутності кримських татар і в наступних переписах населення заборонив будь-які згадки про кримських татар[13].

Хоча офіційною причиною депортації стало огульне звинувачення всього кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни[9], однак дії сталінської влади щодо насильницького виселення кримських татар з Криму були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути відповідальним та підлягати покаранню за дії, скоєні окремими представниками цього народу[12]. Ряд істориків припускає, що злочин насправді був частиною радянського плану отримати доступ до проток Босфор і Дарданелли та захопити частину території Туреччини, де кримські татари мали етнічних родичів[14][15][16].

Новий радянський керівник Микита Хрущов, котрий прийшов до влади у 1956 році, засудив політику свого попередника та взяв курс на десталінізацію[17]. Однак вона не торкнулась кримських татар, оскільки директива, яка забороняла їхнє повернення, скасована не була. Кримські татари, на відміну від інших депортованих народів, були вимушені залишатися в Центральній Азії упродовж кількох десятиліть. Право на повернення до історичної батьківщини вони отримали лише в період Перебудови. У 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною; 14 листопада того ж року регіональний парламент Криму прийняв аналогічне рішення[18][19].

Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року № 1107-1 «Про реабілітацію репресованих народів» визнав депортації народів у СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, що перешкоджає реабілітації репресованих народів, що піддалися наклепницьким нападкам, не допускається, а особи, які вчиняють такі дії, повинні притягуватися до відповідальності[20].

З 1989 року почалось масове повернення кримських татар до батьківщини[21], при цьому радянська влада ніяк не допомагала їхньому поверненню, не давала компенсацій за землі, які вони втратили. Російська Федерація як держава-правонаступник СРСР також не відшкодувала депортованим збитки за втрачене майно і не провела судових процесів над особами, відповідальними за насильницьке переселення або причетними до нього[21]. Внаслідок депортації кримські татари на півсторіччя були позбавлені етносоціального та етнокультурного середовища проживання, яке створювалося віками, а також їхньої державності[8]. 12 листопада 2015 Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу[22]. 9 травня 2019 року Латвією[23] і 6 червня 2019 року Литвою[24] депортація кримських татар була визнана геноцидом.

Зміст

ПередумовиРедагувати

 
Крим виділений на мапі Чорного моря

Кримські татари є корінним народом Кримського півострова[25][26][27][28][29][30][31]. Упродовж 1441—1783 років на території останнього існувало Кримське ханство, що постало як держава-уламок багатої і могутньої Золотої орди. Мешканці ханства, що були переважно тюркомовними, в XIV столітті прийняли іслам. Упродовж століть кримські татари вели війни проти сусідніх Речі Посполитої та Московського царства[32], нерідко здійснюючи військові набіги на держави-данники Криму[33][34]. 1783 року кримські татари втратили власну державність, а ханство було анексоване[35] Російською імперією, на його місці була утворена Таврійська губернія. Для зміцнення свого панування царська влада розпочала систематичну колонізацію приєднаного краю російськими селянами та дворянами, що змушувало корінних мешканців продавати своє житло за безцінь та шукати кращого життя у різних регіонах Туреччини[36][37]. Така відверто колоніальна політика зумовила декілька хвиль еміграції кримських татар. За період між 1783 та 1804 роком Крим покинуло від 80 до 300 тисяч кримців, тоді як загальна чисельність всього кримськотатарського населення у той час складала не менш, ніж мільйон осіб[38][32].

Кримська війна спровокувала другу масову еміграцію кримських татар. За офіційними даними тільки за два роки (1860—1862), за паспортами і посвідченнями, переселилося 181 тисяча 177 душ обох статей, більшість селищ зовсім спорожніли[39]. Серед наступних еміграцій найбільшого розмаху мав масовий вихід 1889, коли Крим покинуло до 200 тисяч кримських татар. Таким чином, за найскромнішими підрахунками, до початку 20 століття, Крим втратив 800—900 тисяч корінного населення[36]. Російська імперія використовувала їх виселення, аби ще більше русифікувати так звану «Новоросію»[40]. Зрештою, кримські татари стали меншиною в Криму. Якщо станом на 1783 рік вони становили 98 % населення[41], то станом на 1897 рік їх кількість зменшилася до 34.1 %. У той час як кримські татари емігрували, російський уряд проводив русифікацію півострова, заселяючи його росіянами, українцями та іншими слов'янськими етнічними групами; русифікація продовжилась і в радянські часи[42].

Кількість кримських татар у Криму[43][41]
Рік Кількість Відсоток (%)
1783 500 000 98,0
1897 186 212 34,1
1939 218 879 19,4
1959
1979 5 422 0,3
1989 38 365 1,6

9 грудня 1917 року кримські татари скликали національний парламент — курултай — у Бахчисараї, на якому 13 грудня проголосили першу незалежну демократичну республіку в мусульманському світі — Кримську Народну Республіку[44][45]. Держава проіснувала до 1918 року, коли в результаті військового зіткнення з силами Севастопольської більшовицької ради та більшовицько-анархістського терору в Криму припинила своє існування, а її голова — Номан Челебіджихан — без суду і слідства був жорстоко вбитий і викинутий в Чорне море[46]. 18 жовтня 1921 року кримські татари відновили свою державність у складі створеного СРСР і були визнані корінним населенням півострова[25][47]. Втім, дані досягнення були затьмарені колективізацією 1920-х років, що призвела до сильного голоду і загибелі ще 120 000 кримських татар[36], оскільки їхній урожай вивозили в «більш важливі» регіони Радянського Союзу[48]. Становище кримців ще більше погіршилося після того, як до влади остаточно прийшов Йосип Сталін. Його політика супроводжувалася масовими репресіями, які призвели до загибелі не менше як 5,2 млн радянських громадян у період між 1927 і 1938 роками[49], а уся кримськотатарська інтелігенція була репресована у так званій справі «націоналістичної партії „Міллі Фірка“»[50].

Станом на 1940 рік Кримська АРСР мала приблизно 1 126 800 жителів, з яких 218 000 осіб, або близько 19,4 % населення, становили кримські татари[51]. У 1941 році нацистська Німеччина вторглася в Східну Європу, анексувавши більшу частину західної частини СРСР. Приводом для майбутнього колективного покарання кримських татар якраз стало те, що вони нібито співпрацювали з окупаційними німецькими військами під час Другої світової війни[52]. Радянські джерела кінця 1940-х років називають кримських татар «народом-зрадником». Ця думка була дуже поширена за радянських часів й побутує донині в Росії. Втім, сучасні історики категорично відкидають подібні твердження[53].

Відповідно до радянських джерел, понад 20 000 кримських татар було мобілізовано і відправлено на боротьбу з нацистами під час нападу Німеччини на Радянський Союз. Багато хто з захоплених кримських татар, що служили в Червоній армії, потрапили в табори для військовополонених після того, як румуни і нацисти зайняли основну частину Криму. З листопада 1941 року німецька влада дозволила кримським татарам створити мусульманські комітети в різних містах як символічне визнання деяких місцевих органів влади, хоча вони й не отримали якоїсь політичної ваги[54]. У 1942 році німці стали набирати до своїх військових підрозділів радянських військовополонених. Таким чином, у німецькій армії було створено кілька різних допоміжних угрупувань[55].

Деякі з кримських татар були також організовані в Шуцманшафт для захисту кримськотатарських сіл від «відвідувань» партизанами[56], які нерідко закінчувались мародерством[57]. За даними німецьких та кримськотатарських свідчень німці змусили від 3 500[58], згідно з радянськими свідченнями — 15 000[59], кримських татар сформувати батальйони самооборони.

Вермахт і румунська армія евакуювали більшість гіві (помічників), їх родин та всіх, хто був пов'язаний з мусульманськими комітетами, в Німеччину та Угорщину або Добруджу, де вони приєдналися до Східної тюркської дивізії. Крім того, наявність мусульманських комітетів, організованих з Берліна Едиге Кирималом та іншими членами турецької і добручанської діаспори, особливо компрометували місцеве населення в очах Радянського уряду. Зв'язок кримських татар з Туреччиною через пантюркських націоналістів також посилював бажання радянського керівництва депортувати увесь народ із Криму[60].

Однак більша частина кримських татар не прилучилися до співпраці; видатний політичний та державний діяч Криму Амет Озенбашли, наприклад, був категорично проти окупації й підтримував таємні контакти з Радянським рухом опору, даючи їм цінну стратегічну та політичну інформацію[54]. Майже половину радянського партизанського руху Криму складали етнічні кримські татари[61]. Відомий, наприклад, Тархановський рух кримських татар, який воював впродовж 1942 року, аж доки не був знищений окупантами[62]. 25 033 кримських татар служили в Червоній армії під час Другої світової війни[63]. Більш того, тисячі кримських татар продовжували служити в Червоній Армії, коли вона брала Берлін[64]. Депортацію також розглядають як насправді частину плану Сталіна встановити повний контроль над Кримом. Він прагнув отримати доступ до Дарданелл, що не вдавалося багатьом російським імператорам, і встановити контроль над територією Туреччини, де кримські татари мали етнічних родичів, тому радянське керівництво розглядало їх як потенційно нелояльних у світлі цих імперіалістичних мрій Сталіна[65].

До 130 000 осіб загинуло під час окупації країнами Осі Криму[66]. Нацисти здійснювали жорстокі репресії, знищивши за поміч партизанам 127 сіл, 105 з яких були кримськотатарськими[67]. Тисячі кримських татар були під наглядом гестапо насильно вивезені на роботу як остарбайтери на німецькі заводи, які були описані як «величезні рабські майстерні», і це знищило залишки лояльності кримських татар до німців[68][69]. У квітні 1944 року Червоній армії вдалося вибити війська Осі з півострова під час Кримської наступальної операції[70].

ПідставиРедагувати

Звинувачення в колабораціонізміРедагувати

Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і брали активну участь у партизанському русі[71], підставою для депортації стало звинувачення в співпраці з Третім Рейхом. У Постанові Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11 травня 1944 р. про виселення кримських татар було зазначено, що депортацію проводять тому, що:

«В період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної Армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей»[72][73].
Оригінальний текст (рос.)
«В период Отечественной войны многие крымские татары изменили Родине, дезертировали из частей Красной Армии, обороняющих Крым, и переходили на сторону противника, вступая в сформированные немцами добровольческие татарские воинские части, боровшиеся против Красной Армии; в период оккупации Крыма немецко-фашистскими войсками, участвуя в немецких карательных отрядах, крымские татары особенно отличились своими зверскими расправами по отношению к советским партизанам, а также помогали немецким оккупантам в деле организации насильственного угона советских граждан в германское рабство и массового истребления советских людей».

Кримських татар, що воювали в частинах Червоної Армії, після демобілізації також було піддано депортації[74][75]. Відомі винятки, коли окремих офіцерів з-поміж кримських татар не було вислано до місць депортації як спецпереселенців (наприклад, Амет-Хана Султана), проте їм було заборонено жити в Криму. Усього за 1945—1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар-ветеранів війни, зокрема 524 офіцерів і 1392 сержантів[76]. У 1952 році (після голоду 1945 року) тільки в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі урядові нагороди[77].

Попри те, що вони не жили в окупації і не могли брати участь в колабораціоністських формуваннях, депортації було піддано також кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року. Зокрема, було депортовано всіх евакуйованих кримських татар — керівників та працівників Кримського обкому ВКП (б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КАССР. Це було пояснено тим, що на новому місці потрібні керівні працівники (з партії їх не було виключено)[74].

Фальсифікації данихРедагувати

Більшість сучасних джерел ставлять під сумнів вірогідність офіційних цифр, поданих НКВД на ім'я Сталіна, пов'язаних з депортацією кримських татар і її обґрунтуванням, оскільки вони різняться в різних документах різних організацій. Крім того, в цих документах відзначається тенденція «підганяти» цифри під заздалегідь заплановані результати[78]. А НКВС у своїх документах навмисно спотворювало факти і вибивало визнання у злочинах з представників депортованих народів. Більш того, воно займалося підгонкою фактів вже напередодні і під час депортацій[79]. Керівництво НКВС нерідко змінювалося за «заниження» числа бандитських угруповань. Новоприбуле начальство зазвичай швидко виправило статистику відповідно до побажань керівництва. Нові показники і ставали однією з підстав для депортацій[80].

М. Ф. Бугай і його учні (А. М. Гонов, А. С. Хунагов та інші) намагаються виправдати депортацію народів у СРСР. Оскільки вони не можуть скористатися звинуваченнями, які були розвінчані самим КДБ СРСР у 1980-ті роки за часів перебудови, то вони використовують недомовки, туманні натяки, висновки, ніяк не пов'язані з посилками і просто фальсифікацію документів[81].

Улюбленим прийомом М. Ф. Бугая та його учнів є виклад зведень НКВС з цифрами про високий рівень бандитизму і дезертирства без зазначення національності бандитів і дезертирів, з метою підвести читача до думки, що ними були представники депортованого народу[80]. Праці М. Ф. Бугая і його учнів викликають багато питань. Проте, його учень Тварин успішно захистив докторську дисертацію, а сам Бугай став начальником Департаменту у справах депортованих та репресованих народів у Міністерстві Росії у справах національностей та національної політики. Більш того, версія подій цієї групи істориків знайшла своє відображення в ряді підручників з історії Росії для ВНЗ Росії[82].

Публіцист І. В. Пихалов відзначився низкою книг, присвячених виправданню депортацій (наприклад, «За що Сталін виселяв народи? Сталінські депортації — злочинне свавілля чи справедлива відплата?»[83]), і піддавався критиці з боку багатьох дослідників і вчених за упереджене ставлення до проблеми, сумнівні твердження та методи дослідження[84].

Політика ТуреччиниРедагувати

Протягом всієї Другої світової війни в радянсько-турецьких відносинах зберігалася напруженість. Це було пов'язано з непередбачуваністю політики Туреччини, яка характеризувалася як «ворожий нейтралітет». 18 червня 1941 Туреччиною був підписаний договір з Німеччиною «Про дружбу і ненапад», а в жовтні 1941 року — ще один тієї ж спрямованості. Ці договори по суті перекреслювали радянсько-турецький договір «Про дружбу і нейтралітет» від 17 грудня 1925 року і свідчили про вороже ставлення керівництва Туреччини до СРСР[85].

На думку російського вченого та історика А. М. Бугаєва, Сталіна насторожували не стільки можливості основної маси тюркських народів Криму та Південного Кавказу і мусульман північного Кавказу, скільки їх можлива консолідація проти агресивних планів і дій Кремля щодо Туреччини. Про це також свідчать депортації тюркських та мусульманських народів Кавказу — чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців, та турків-месхетинців[85].

НеблагонадійністьРедагувати

Серед можливих причин депортації називається, серед іншого, «недовіра національних меншин, що населяли прикордонні райони СРСР з Туреччиною (як Крим), Іраном тощо. Ті народи, яки жили у прикордонних районах Азербайджану, Вірменії і Грузії потрапили в розряд „неблагонадійних“, так як багато з них мали родичів за кордоном»[86].

Уявлення про «неблагонадійних» народів сходять до робіт фахівців з військової статистики кінця XIX століття В. А. Золотарьова, А. Макшеєва і Н. Обручева. Згідно з їх уявленнями, благонадійним вважалося слов'янське населення країни, а неблагонадійним — народи окраїн Росії. Іноземне громадянство, національна чи релігійна близькість до країни, з якою Росія перебувала в стані війни, також вважалися ознаками неблагонадійності. Ще одним критерієм вважалися ймовірні перешкоди на шляху колонізації Росією нових земель[87].

Перекладання вини за невдачі партизанівРедагувати

Сучасні історики та дослідники, зокрема історик С. М. Червона, доктор історичних наук і професор В. Є. Возгрін, кандидат політичних наук і російський та український історик Г. Т. Бекірова та інші вважають, що причиною фальсифікацій даних про кримськотатарських колабораціоністів і подальшої депортації з навмисним перекручуванням дійсної картини подій була спроба радянського керівництва перекласти відповідальність за невдачі і явні прорахунки керівництва партизанського руху на кримських татар[88][89][90][91].

Політика НКВСРедагувати

Дослідник Д. М. Едієв пропонує свою версію причин. По-перше, у військово-політичному керівництві зміцнилися уявлення про неблагонадійність за національною ознакою. По-друге, був накопичений досвід етнічних чисток в ході проведення превентивних заходів зі зміцнення прикордонних і прифронтових районів. В ході перших депортацій був створений і укріплений прецедент у свідомості людей і політичному інструментарії радянської влади. Була створена державна машина депортацій і обкатаний сценарій її роботи. Під час депортації німців в серпні 1941 року в структурі НКВС був створений відділ спецпоселень[92].

Перші проведення депортацій ініціювалося військовими, а НКВС виступав у ролі виконавця цих акцій. У депортаціях же 1943—1944 років НКВС виступав в ролі ініціатора, виконавця і обвинувача, фабрикуючи «докази» провини репресованих народів[92].

У другій половині війни за рахунок перемог на фронтах піднявся авторитет армії. Це не влаштовувало керівництво НКВС і самого Сталіна, що видно з послідовних переміщень Г. К. Жукова. В цих умовах було вирішено використовувати механізм депортацій для підняття рейтингу НКВС. За підсумками депортацій керівництво і співробітники НКВС були нагороджені бойовими, в тому числі полководницькими орденами. Л. П. Берія, Б. З. Кобулов, С. Н. Круглов, В. А. Сєров були нагороджені орденами Суворова I ступеня, якими, згідно зі статутом ордена, нагороджуються командувачі фронтами і арміями, їх заступники, начальники штабів, оперативних управлінь і оперативних відділів, начальники родів військ фронтів і армій «за чудово організовану і проведену фронтову або армійську операцію з розгромом противника меншими силами». А. Н. Аполлонов, В. Н. Меркулов і І. І. П'яшев були нагороджені орденами Кутузова I ступеня, яким повинні були нагороджуватися «командири Червоної Армії за добре розроблений і проведений план операції фронтового, армійського масштабу або окремого з'єднання в результаті чого противнику було завдано нищівної поразки, а наші війська зберегли свою боєздатність». Підпорядковані організатори депортацій отримали ордена нижчого рангу: орден Суворова II ступеня — 13 осіб, орден Кутузова II ступеня-17 осіб тощо[93].

Депортації починалися як акції зачистки від «чужих» інонаціональностей (західних і східних), а закінчилися переслідуванням «своїх» національних меншин в інтересах окремих людей і відомств[94].

ДепортаціяРедагувати

«Нам сказали, що нас виселяють і дають нам 15 хвилин на збори. Нас помістили у вагони — було по 60 осіб у кожному, ніхто не знав куди нас везуть. Розстріляти? Повісити? Сльози і паніка охоплювали нас.»[95]
— Саїд, якого депортували разом з сім'єю з Євпаторії коли йому було 10 років

Нібито через співпрацю з державами Осі під час Другої світової війни радянський уряд поклав колективну провину і покарання на десять національностей, серед яких кримські татари. Значна частина представників народів була депортована у віддалені райони Центральної Азії та Сибіру[96]. Ще, згідно тільки з офіційними радянськими даними, десятки тисяч кримських татар були розкидані у різних регіонах РРФСР: Марійська АРСР (нині Республіка Марій Ел, РФ) — 8,3 тисячі осіб, Молотовська область (нині Пермський край) — понад 10 тисяч, Горьковська область (нині Нижегородська область) — 5,5 тисяч, Свердловська область — 3,8 тисяч, Іванівська область — 2,7 тисяч, Ярославська область — понад 1 тисячу осіб.

10 травня 1944 року Лаврентій Берія рекомендував Сталіну депортувати кримських татар з прикордонних регіонів через їхні «зрадницькі дії»[97]. І це попри те, що 25 033 кримських татар воювали в складі Червоної армії під час Другої Світової Війни[63]. Вісім кримських татар були відзначені званням Героя Радянського Союзу, ще 12 були представлені до звання Героя СРСР за участь у партизанській війні, але, через депортацію, звання їм так і не присвоїли[98][65]. Також проігноровано те, що більшість співробітників були евакуйовані з Криму відступаючими військами Вермахту. Згідно з Радянськими джерелами, під час відступу німці евакуювали кримських татар з-поміж співробітників. Таким чином, кримські татари, які залишилися на півострові, були всіма тими, хто воював на стороні СРСР. Хоча значно більше волзьких татар, ніж кримських, насправді брало участь у співробітництві з нацистами, 35-40 тисяч, вони уникли будь-якого роду колективного покарання[59]. Багато інших народів теж були посібниками нацистів, навіть численні росіяни, а це вказує на те, що деяких людей на окупованих територіях мобілізували насильно[99].

 
Кримські татари по прибутті до міст вигнання

Сталін видав наказ ДКО № 5859ss, який передбачав насильницьке виселення кримських татар[100]. Депортацію провели за три дні[101], 18-20 травня 1944 року, в ході яких агенти НКВС ходили від хати до хати, збираючи кримських татар під дулами автоматів і змушуючи їх увійти в забиті[102] вагони для перевезення худоби, які перевезуть їх майже за 3200 км[103], до віддалених місць Узбецької РСР. Кримським татарам дозволялося перевозити до 500 кг свого майна на сім'ю[104]. До 8:00 першого дня НКВС вже завантажило 90 000 кримських татар, розподіливши їх у 25 поїздів[105]. Наступного дня ще 136 412 осіб посаджено у залізничні вагони[105]. Вони їхали в переповнених вагонах протягом декількох тижнів і страждали від нестачі продовольства і води[106]. За підрахунками принаймні 228 392 людей депортовано з Криму, з яких принаймні 191 044 були кримськими татарами[107], в складі 47 000 сімей[108]. Оскільки 7 889 людей загинули під час тривалого перевезення в закритих вагонах, НКВС зареєстрував 183 155 кримських татар, які приїхали до місця призначення в Центральній Азії[109]. Більшість осіб були зібрані з сільської місцевості. Тільки 18 983 засланців були вихідцями кримських міст[110].

Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було залучено війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці[111][112]. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху[74]. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або залишали, не ховаючи[113][75][74].

Зі спогадів тих, хто пережив депортацію[114]:

« Вранці замість привітання добірна лайка і запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно...

Медичного обслуговування не було. Померлих виносили з вагона і залишали на станції, не даючи ховати.

Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм і звідти ж брали про запас. Воду кип'ятити можливості не було. Люди почали хворіти дизентерією, черевним тифом, малярією, коростою, воші мучили всіх. Було спекотно, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз'їздах, ніхто їх не ховав.

Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих. ... Ховати не давали.
»

У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина[115]. Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було депортовано до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (8 597 осіб), на Південний Урал і в Костромську область.

4 липня 1944 року НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що переселення завершено[116]. Однак незабаром після цієї доповіді НКВС з'ясував, що один зі своїх підрозділів забув депортувати людей з Арабатської стрілки. Замість того, щоб готувати додатковий трансферт в поїздах, НКВС завантажив сотні кримських татар на старий човен, доправив його до середини Азовського моря, потопив корабель, втопивши всіх людей в ньому 20 липня. Тих, хто не тонув, добито кулеметами[117].

 
Узбекистан, основний пункт призначення депортованих

Офіційно жодного Кримського татарина не залишилося в Криму. Депортація охопила кожну людину кримськотатарського походження, включаючи дітей, жінок, людей похилого віку, і навіть тих, хто були членами комуністичної партії або служив у Червоній армії. У березні 1949 року загалом 8 995 колишніх військовослужбовців Червоної Армії кримськотатарського походження були зареєстровані в спеціальних поселеннях[en] Серед цих ветеранів було 534 офіцери, 1392 сержанти і 7079 солдатів. Там були також 742 члени КПРС і 1225 членів ВЛКСМ[118]. За словами одного з російських свідків депортації, деякі люди все ще воювали на Східному фронті, але їх чекала депортація наприкінці війни[119]. Це було особливо принизливо для героїв війни; Ільяс Аблаєв, наприклад, воював на різних фронтах під час війни і служив у Червоній Армії до травня 1947 року, тільки для того, щоб потім жити у вигнанні в регіоні Ташкента[120].

Під час цього масового виселення, радянська влада конфіскувала близько 80 000 будинків, 500 000 голів ВРХ, 360 000 соток землі і 40 000 тонн сільськогосподарської продукції, які залишились після кримських татар[121]. Крім того, всі кримські татари були звільнені з Червоної Армії. Крім 191 000 депортованих татар, радянська влада вигнала з півострова 9620 вірмен, 12420 болгар і 15040 греків. Усіх їх колективно затаврували зрадниками і вважали за громадян другого сорту протягом багатьох десятиліть в СРСР[121]. Серед депортованих були і 283 особи інших національностей: італійці, румуни, караїми, курди, чехи, угорці і хорвати, що також вказує на те, що у Криму була проведена етнічна чистка[122]. У 1947 і 1948 роках місцеве МВС депортувало з Криму ще 2 012 ветеранів-репатріантів з кримських татар[51].

151 136 кримських татар було депортовано в Узбецьку РСР; 8 597 в Марійську АРСР і 4286 до Казахської РСР; а ще 29 846 направлено в різні віддалені регіони РРФСР[123]. Коли кримські татари прибули на місце призначення в Узбецькій РСР, їх зустріли ворожі місцеві жителі, які кидали в них каміння, навіть в їхніх дітей, оскільки чули, що кримські татари були «зрадниками» і «фашистськими пособниками»[124]. Узбеки не хотіли стати «смітником зрадницьких націй». У найближчі роки зареєстровано кілька нападів на кримських татар, деякі з яких були смертельними[124].

 
Лаврентій Берія, голова Радянського НКВС

Масову депортацію кримських татар організував Лаврентій Берія, шеф Радянської таємної поліції, НКВС, і його підлеглі Богдан Кобулов, Іван Сєров, Борис Обручников, Михайло Свинелупов, Аркадій Аполлонов. Польові операції провели: заступник начальника ГУЛАГу Георгій Добринін, полковник держбезпеки Григорій Бежанов, генерал-майор Іван Піяшев, комісар державної безпеки Сергій Кльопов, генерал-лейтенант Іван Шередега, підполковник державної безпеки Борис Текаєв, і двоє місцевих лідерів глава НКДБ Криму Петро Фокін і генерал-лейтенант Василь Сергієнко[51]. Для виконання цієї депортації НКВС забезпечило 5000 озброєних агентів і НКДБ виділив ще 20 000 озброєних осіб, разом з кількома тисячами солдатів регулярних військ. Дві сталінські директиви від травня 1944 року показують, що кожен аспект Радянської влади, від фінансування до транзиту, був залучений у виконанні операції[51].

30 червня 1945 року Кримську АРСР скасовано і приєднано до Російської РФСР[125].

Радянська пропаганда намагалася приховати переміщення населення, стверджуючи, що кримські татари нібито «добровільно переселилися в Середню Азію»[126]. По суті, Крим піддався етнічним чисткам[106]. Після цього термін «кримські татари» був вилучений з російсько-радянського лексикону, і всі кримськотатарські топоніми (назви міст, сіл і гір) у Криму були змінені на російські назви на всіх мапах. Мусульманські кладовища та релігійні об'єкти в Криму були зруйновані або перетворені на світські місця[106]. Під час сталінського правління, нікому не дозволялося згадувати, що цей етнос колись існував в СРСР. Це зайшло так далеко, що багатьом людям навіть заборонили називати себе кримськими татарами під час радянських переписів 1959, 1970 і 1979 років. Вони могли тільки називати себе «татарами». Лише під час Всесоюзного перепису 1989 року цю заборону знято[127].

НаслідкиРедагувати

Смертність та кількість жертвРедагувати

Смертність депортованих кримських татар згідно з документами НКВС[128]
Рік Кількість померлих
Травень 1944 — 1 січня 1945 13592
1 січня 1945 — 1 січня 1946 13183

Загальна смертність внаслідок депортації кримських татар досі залишається предметом суперечок, почасти тому, що НКВС тримали неповні звіти про смертність серед переселених народів. Як і інші депортовані народи, кримських татар помістили під режим спецпоселення. Багато депортованих повинні були виконувати примусову працю: в їх завдання входила робота у вугільних шахтах і будівельних батальйонах, під наглядом НКВС. Дезертирство каралося стратою[129]. Спецпереселенцям часто доводилося працювати по одинадцять-дванадцять годин на добу, без вихідних[130]. Попри цю важку фізичну працю, кримським татарам видавали лише по 200[131] — 400 грамів хліба на день[132]. Житлових приміщень було недостатньо; деякі з них були змушені жити в землянках, де «не було ні дверей, ні вікон, нічого, тільки очерет» на підлозі, щоб спати[133].

Єдиний транспорт до цих віддалених районів і трудових колоній був так само завантажений. НКВС завантажували 50 осіб у кожен вагон разом з їхнім майном. Була тільки одна дірка в підлозі вагона, яку використовували як туалет[134]. Одна зі свідків стверджувала, що 133 людини були замкнені в її вагоні[135]. Умови в переповнених вагонах ускладнювалися відсутністю гігієни, а це вело до епідемії висипного тифу[134]. Оскільки поїзди тільки в рідкісних випадках зупинялися, щоб відчинити двері вагонів під час поїздки, хворі неминуче заражали інших, хто був у вагонах[134]. Лише після прибуття на місце призначення до Узбецької РСР кримські татари були звільнені з закритих вагонів[134]. Перші депортовані почали прибувати в Узбецьку РСР 29 травня 1944 року, і більшість з них прибули до 8 червня 1944 року[136]. Втім, деякі були перенаправлені на інші напрями в Центральній Азії і повинні були продовжити свою подорож. Деякі свідки стверджували, що вони подорожували в закритих вантажних вагонах протягом 24 днів поспіль[137]. Увесь цей час їм давали дуже мало їжі або води[106]. Там не було свіжого повітря, оскільки двері і вікна були зачинені. У Казахській РСР транспортні охоронці відчиняли двері тільки щоб викинути трупи вздовж залізниці. Тож кримські татари назвали ці автомотриси «крематоріями на колесах»[138]. Звіти показують, що принаймні 7889 кримських татар загинуло під час цієї довгої подорожі, що становить близько 4 % від загальної чисельності народу[139].

Нас змушували лагодити на власні особисті укриття. Ми працювали і голодували. Деякі були настільки знесилені від голоду, що не могли стояти на ногах…. Наші чоловіки були на фронті й не було кому ховати мерців. Часом тіла лежали серед нас упродовж кількох днів…. Деякі кримськотатарські діти викопували малі могили і хоронили нещасних малих[140].
— Кримськотатарська жінка описує умови в місцях депортації

Висока смертність тривала протягом кількох років у вигнанні через недоїдання, трудову експлуатацію, хвороби, відсутності медичної допомоги і впливу суворого пустельного клімату Узбекистану[141]. Засланців часто направляли на найважчі будівельні майданчики. Узбецькі медичні установи були переповнені кримськими татарами, які були схильні до місцевих азійських захворювань, яких не було на Кримському півострові, де вода була чистішою, зокрема жовтої лихоманки, дистрофії, малярії та кишкових хвороб[110]. Рівень смертності був найвищим упродовж перших п'яти років. У 1949 році радянська влада порахувала населення депортованих етнічних груп, які жили в спеціальних поселеннях. Згідно з їхніми даними, було 44 887 надлишкових смертей за ці п'ять років, 19,6 % від загальної чисельності[142]. Інші джерела дають цифру 44125 смертей за цей час[143]. Тоді як третє джерело, використовуючи альтернативні архіви НКВС, дає цифру 32107 смертей[3]. Ці звіти включили всіх людей, переселених з Криму (зокрема вірмен, болгар і греків), але кримські татари сформували більшість у цій групі. Знадобилося п'ять років, поки кількість народжень серед депортованих людей почала перевершувати число смертей[141]. Радянські архіви свідчать, що в період між травнем 1944 року і січнем 1945 року загалом 13592 кримських татар загинули у вигнанні, близько 7 % від усього населення[128]. Майже половину всіх смертей (6096) становили діти віком до 16 років; інші 4525 дорослі жінки і 2562 становили дорослі чоловіки. Упродовж 1945 року померло ще 13183 особи[128]. Таким чином, до кінця грудня 1945 року щонайменше 27 000 кримських татар уже померли у вигнанні[144]. Одна кримська татарка, що жила неподалік від Ташкента, згадувала так про події 1944 року[145]:

Мої батьки були депортовані з Криму в Узбекистан у травні 1944 року. У моїх батьків були сестри і брати, але до того часу, коли вони прибули до Узбекистану, тільки вони залишилися в живих. Сестри моїх батьків, а також брати і батьки, всі померли внаслідок грипу та інших хвороб … Моя мама залишилася зовсім одна, і її перша робота полягала в різанні дерев.

За оцінками кримських татар показники смертності були значно вищими і становили 46 % від населення, що жило у вигнанні[7]. У 1968 році, коли Леонід Брежнєв очолював СРСР, кримськотатарських активістів переслідували за апелювання до цих високих цифр під приводом, що це «наклеп на СРСР». Для того, щоб показати, що кримські татари перебільшують, КДБ опублікував цифри, які свідчать про те, що лише 22 % цього етносу померло[7]. За оцінками Ганнібала Тревіса загалом 40000-80000 кримських татар померли у вигнанні[146]. Дж. Отто Поль наводить дані Майкла Рівкіна щодо не менш як 42000 кримських татар, які загинули між 1944 і 1951 роком, а це означає, що близько 20 % населення загинуло як наслідок цієї політики. Поль описав це як «один з найгірших випадків етнічно мотивованих масових вбивств 20-го століття»[147]. Кримський Державний комітет підрахував, що 45000 кримських татар загинуло в період між 1944 і 1948 роками. Офіційний звіт НКВС підрахував, що 27 % народу померли[3].

Значна кількість переселенців, виснажених[113][75] трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944—1945 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15—25 %, за оцінками різних радянських офіційних органів, до 46 %, за оцінками активістів кримськотатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-ті роки[113][75]. Таким чином, за даними ОСП УзРСР, лише «за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року померло 16 052 осіб (10,6 %)»[148]. Протягом 12 років до 1956 року кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення[113][75][74].

Різні оцінки смертності кримських татар:

20 %[147]
80 %
Померли у перші роки вигнання
Вижили у перші роки вигнання
27 %[3]
73 %
Померли у перші роки вигнання
Вижили у перші роки вигнання
46 %[7]
54 %
Померли у перші роки вигнання
Вижили у перші роки вигнання

На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину наприкінці 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.

Наслідки для КримуРедагувати

Ліворуч відсоток кримських татар по регіонах Криму 1939 року; праворуч — 2001 року
 
Після вигнання кримських татар росіяни спокушалися переселитися у Крим такими оголошеннями

Якийсь час після депортації кримських татар серед решти населення Криму були поширені панічні настрої. Багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Особливо посилилися ці настрої після депортації в червні 1944 року кримських вірмен, болгар і греків. З протоколу пленуму Кримського обкому ВКП (б) 14 червня 1944

  Багато таких розмов: «Ось татар вивезли і нас будуть вивозити.» І навіть сухарі сушать...[149]  

Деякі райони (гори і Південний берег Криму, населені до того переважно кримськими татарами) залишилися практично без населення. За повідомленням відповідального організатора ЦК ВКП (б) у Кримській області до ЦК ВКП (б), «після виселення татар, в деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 чол., Алуштинському — 2637, Судацькому — 3380, Балаклавському — 2233. Аналогічне становище з населенням в Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах»[150].

Після депортації кримських татар в Криму трьома указами від 1944, 1945 і 1948 років було перейменовано всі (за винятком Бахчисарая, Джанкоя, Ішуні, Саків та Судака) поселення, назви яких мали кримськотатарське походження (понад 80 % від загальної чисельності поселень Криму)[151][152][153].

Заселення Криму колгоспникамиРедагувати

Рішенням від 18 серпня 1944 року з метою «якнайшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників» ДКО визнав за необхідне переселити в Крим з різних областей РРФСР і Української РСР «сумлінних і працьовитих колгоспників — всього 51 000 чоловік». Землі колишніх кримськотатарських колгоспів, звідки були «зроблені спецпереселения в 1944 році, з наявними посівами і насадженнями» передавалися знову організовуваним колгоспам переселенців з областей Росії та України і закріплювалися за цими колгоспами в «вічне користування». Вже до 1 грудня 1944 р. до Криму прибуло 64 тисяч переселенців. Переселення в Крим було добровільним і потенційно доступно для всіх громадян СРСР по заповненню спеціальної анкети, які потім затверджувалися Обкомами КПСС[154].

Наступний перепис 1959 року показав, що населення відновилося до 1,2 мільйона осіб, але в кардинально іншому етнічному складі, ніж до війни: 71 % росіян, 22 % українців, 2 % білорусів. Як порівняти з довоєнним часом найбільше збільшилася частка українців у Криму — майже в 2 рази з 13 % до 22 %, росіян майже в півтора — з 48 % до 72 %. Частка білорусів зросла більш ніж в 2 рази. З Криму повністю зникли кримські татари[155][156].

РеабілітаціяРедагувати

 
Маніфестація кримських татар за часів перебудови. «Демократія та гласність — і для кримських татар»
 
Хронологія етнічного складу Криму. Різке падіння кількості кримських татар видно вже після депортації.
   Кримські татари

Сталінська влада відмовляла кримським татарам у праві на освіту чи друкування творів рідною мовою. Хоча вони повинні були навчатися російською або узбецькою мовою, але все одно зберегли свою культурну ідентичність недоторканою[157]. У 1956 році новий Радянський лідер Микита Хрущов виступив з промовою, у якій він засудив політику Сталіна, зокрема масову депортацію різних національностей. Проте, хоча багатьом народам було дозволено повернутися до себе на батьківщину, три групи були змушені залишатися у вигнанні: російські німці, турки-месхетинці і кримські татари[158]. 1954 року Хрущов дозволив Криму увійти до складу Української РСР, оскільки Крим пов'язаний сушею з Україною, а не з Російської РФСР[159]. 28 квітня 1956 року вийшла директива «Про зняття обмежень на спеціальні поселення кримських татар… переміщених в роки Великої Вітчизняної війни», яка передбачала де-реєстрацію депортованих осіб та їх звільнення від адміністративного нагляду. Проте, залишилося багато інших обмежень і кримським татарам не дозволили повернутися в Крим. Крім того, того ж року Рада Міністрів України заборонила засланим татарам, грекам, німцям, вірменам, болгарам переїжджати навіть у Херсонську, Запорізьку, Миколаївську та Одеську області в складі УРСР[160]. Кримські татари не отримали жодної компенсації за втрачене майно[158].

У 1950-х роках кримські татари почали активно відстоювати своє право на повернення. У 1957 році вони зібрали 6000 підписів у петицію, яку відправили у Верховну Раду СРСР, у якій вимагали своєї політичної реабілітації та повернення в Крим[140]. У 1961 році 25 000 підписів зібрали в клопотанні, яке надіслали в Кремль[158].

 
Мустафа Джемілєв, кримськотатарський активіст, провів багато років у в'язниці за свою діяльність

Мустафа Джемілєв, якому було всього шість місяців, коли його сім'я була депортована з Криму, виріс в Узбекистані і став активістом боротьби за право кримських татар на повернення. У 1966 році він був арештований і провів у цілому 17 років у в'язниці за радянської влади. Це принесло йому прізвисько «кримськотатарського Мандели[161] У 1984 році його засудили вшосте за «антирадянську діяльність», але його морально підтримав радянський дисидент Андрій Сахаров, який слідкував за четвертим судом Джемілєва в 1976 році[162]. Коли літніх дисидентів заарештовували їм на зміну приходило молоде покоління[158].

21 липня 1967 року представники кримських татар, на чолі з дисиденткою Айше Сейтмуратовою, отримали дозвіл зустрітися з високопоставленими радянськими чиновниками в Москві, зокрема і Юрієм Андроповим. У ході зустрічі кримські татари вимагали виправлення всіх несправедливостей, що СРСР заподіяв для їхнього народу. У вересні 1967 року Верховна Рада СРСР видала указ, яким амністувала кримських татар щодо їх звинувачень у масовій зраді під час Другої світової війни, а також дала їм більше прав в СРСР. Проте, кримські татари не отримали того, чого хотіли найбільше: права на повернення в Крим. У ретельно зваженій постанові зазначено, що «громадяни татарської національності, які раніше жили в Криму […] прижилися в Узбецькій РСР»[163]. 1968 року об'єднані в групи особи поверталися в Крим самостійно, без державного дозволу — тільки для того, щоб радянська влада депортувала 6000 з них удруге[164]. Найбільш яскравим прикладом такого опору був кримський татарин Муса Мамут, якого депортували, коли йому було 12 років і який повернувся в Крим, бо знову хотів бачити домівку. Коли міліція повідомила йому, що його черговий раз депортують, він облився бензином і підпалив себе. Попри це, 577 сімей змогли отримати державний дозвіл на проживання в Криму[165].

 
Муса Мамут, кримськотатарський активіст, який спалив себе, намагаючись добитися повернення кримських татар до батьківщини

У 1968 році спалахнули заворушення серед кримськотатарського народу в узбецькому місті Чирчик[166]. У жовтні 1973 року єврейський поет і професор Ілля Габай наклав на себе руки, зістрибнувши з будівлі в Москві. Він був одним із найбільш значних єврейських дисидентів у СРСР, які боролися за права пригноблених народів, зокрема кримських татар. Габай був заарештований і відправлений у трудовий табір, але все ж наполягав на своєму, оскільки був переконаний, що ставлення до кримських татар у СРСР можна порівняти з геноцидом[167]. Того ж року його заарештували[168].

 
Юрій Османов, кримськотатарський активіст, разом з батьком провів самоперепис кримськотатарського народу

У 1973—1974 роках кримські татари на чолі з Юрієм Османовим та його батьком Бекіром організували і провели самоперепис кримськотатарського народу, який показав реальну кількість загиблих під час депортації — 46, 2 % від всього народу, на підставі цього перепису Юрій Османов зробив власний висновок про загальну чисельність кримських татар, депортованих з Криму, − 423 100 осіб, що більш ніж удвічі перевищує офіційні дані. Згідно з самопереписом він склав сім актів завданих народові депортацією збитків, склав позов кримськотатарського народу до Радянського Союзу, який направив до ООН та вищих органів влади СРСР[169].

Попри процес десталінізації, лише під час перебудови після приходу Михайла Горбачова до влади наприкінці 1980-х років ситуація почала змінюватися. 1987 року кримськотатарські активісти організували акцію протесту в центрі Москви, неподалік від Кремля[140]. Це змусило Горбачова створити комісію, щоб розібратися в цьому питанні. Перший висновок комісії, очолюваної безкомпромісним Андрієм Громиком, було те, що не було «жодних підстав оновлювати автономію та надавати кримським татарам право на повернення», але Горбачов замовив другу комісію, яка рекомендувала оновити автономію для кримських татар[170]. 14 листопада 1989 року заборони на повернення депортованих національностей, нарешті, офіційно визнано недійсними, а Верховна Рада Криму оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю[121]. Це проклало шлях для 260 000 кримських татар повернутися на батьківщину. Того самого року Джемілєв повернувся в Крим і 1 січня 1992 року принаймні 166,000 інших кримських татар зробили те ж саме[171]. Російський закон 1991 року «Про реабілітацію репресованих народів[en]» був спрямований на реабілітацію всіх національностей, репресованих у СРСР. Він прийняв заходи, які включали «скасування всіх колишніх законів РРФСР, пов'язаних з незаконною примусовою депортацією» і закликав до «відновлення та повернення культурних та духовних цінностей та архівів, які являють собою спадщину репресованих народів»[172].

До 2004 року кримські татари становили 12 % від населення Криму[173]. Попри це, повернення кримських татар не було простим процесом — у 1989 році, коли вони почали масово повертатись, різні російські націоналісти влаштували акції протесту в Криму під гаслом: «татарські зрадники — геть з Криму!» Кілька сутичок між місцевими жителями і кримськими татарами були зареєстровані 1990 року поблизу Ялти, що змусило армію втрутитися, щоб заспокоїти ситуацію. Місцева радянська влада неохоче йшла на допомогу кримськотатарським репатріантам знайти роботу або місце проживання[174]. Поверненці знайшли 517 покинутих кримськотатарських сіл, але бюрократія стояла на зваді їхнім прагненням їх повернути[140]. У 1991 році не менш як 117 кримськотатарських сімей жили в наметах на двох луках поблизу Сімферополя, чекаючи коли влада надасть їм постійне місце проживання[175]. Після розпаду СРСР Крим опинився в складі України, але Київ надав лише обмежену підтримку кримськотатарським поселенцям. Близько 150 000 поверненців отримали громадянство автоматично відповідно до українського закону Про громадянство 1991 року, але 100 000 тих, хто повернувся після того, як країна проголосила незалежність, зіткнулася з низкою перешкод, зокрема дорогим бюрократичним процесом[176]. Оскільки вигнання тривало впродовж майже 50 років, деякі кримські татари вирішили залишитися в Узбекистані, а це призвело до поділу сімей, які вирішили повернутися в Крим[177]. До 2000 року зареєстровано 46,603 звернення біженців, які вимагали шматок землі. Більшість з цих заявок були відхилені. Навколо великих міст, таких як Севастополь, кримським татарам у середньому давали тільки 0,04 гектара землі, яка була поганої якості або непридатна для землеробства[178].

У грудні 2015 року було відкрито кримінальне провадження проти Йосипа Сталіна і Лаврентії Берії в насильницькому переселенні в 1944 році кримськотатарського народу та представників інших національних груп з території Кримської АРСР. Були направлені запити в Росію на отримання копій відповідних архівних документів щодо депортації кримськотатарського народу та представників інших національностей, але Росія відповіла відмовою. Зокрема, у відповіді з Росії зазначено, що надання такої інформації суперечить інтересам національної безпеки Росії.[179]

Сучасні погляди і спадщинаРедагувати

Співробітники КДБ СРСР скаженіють, що ми збираємо статистичні свідчення про кримських татар, які згинули у вигнанні і збираємо матеріали проти садистських комендантів, як глумилися з людей за часів Сталіна і яких, згідно з приписами Нюрнберзького трибуналу, потрібно судити за злочини проти людства. Як наслідок злочину 1944 року я втратив тисячі і тисячі братів і сестер. І про це потрібно пам'ятати![180]
— Мустафа Джемілєв, 1966

Українсько-канадський історик Пітер Дж. Потічний приходить до висновку, що невдоволення кримських татар своїм життям у вигнанні віддзеркалює ширшу перспективу неросійських етносів СРСР, які почали публічно висловлювати свій гнів щодо несправедливості, яку чинили ідеологи Великої Росії[181]. 1985 року есе українського журналіста Василь Сокіл під назвою Ніщо не забуто, ніхто не забутий опубліковано в російському емігрантському журналі «Континент». Часто в саркастичній манері, він накреслив вибірково забутих радянських громадян і етноси, які постраждали під час Другої світової війни, але чий досвід підривав офіційну радянську версію про героїчну перемогу:

« Багато хто переніс тортури гітлерівських концтаборів тільки щоб їх запроторили до сибірського ГУЛАГу. […] Що ж, насправді, потрібно людині? Не багато. Просто щоб її визнали людиною. Не твариною. »

Сокіл навів кримських татар як приклад національностей, яким відмовили у такому визнанні[182].

Між 1989 і 1994 роками близько чверті мільйона кримських татар емігрували з Центральної Азії в Крим — це сприймалося як символічна перемога в їхніх зусиллях з повернення на рідну землю[183]. Вони повернулися після 45 років вигнання[184].

Жодна з десяти національностей, депортованих за часів Сталіна, не отримала будь-якої компенсації[96]. Деякі кримськотатарські групи й активісти закликали міжнародну спільноту чинити тиск на РФ, спадкоємицю СРСР, щоб та фінансувала реабілітацію цього етносу і забезпечила фінансову компенсацію[en] за примусове переселення[185].

Науковець Вальтер Коларц[en] стверджує, що депортація та ліквідація кримських татар як етносу в 1944 році була лише кінцевим актом багатовікового процесу російської колонізації Криму, який розпочався в 1783 році[181]. Григорій Дюфо розглядає радянські звинувачення проти кримських татар як зручний привід для їхнього примусового переміщення, завдяки якому Москва отримала унікальний доступ до геостратегічної південної частини Чорного моря з одного боку і усунула гіпотетично непокірні народи — з іншого[186]. Професор Браян Глін Вільямс[en] стверджує, що депортація турків-месхетинців, попри їхню віддаленість від місць бойових дій і відсутність звинувачень у злочинах, беззаперечно доводить, що депортація кримчан і кавказців була пов'язана з радянською зовнішньою політикою, а не справжніми «універсальними масовими злочинами»[187].

У березні 2014 року Росія анексувала Крим. Ці її дії визнано незаконними Генеральною Асамблеєю ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України). Анексія Криму призвела до подальшого погіршення прав кримських татар. Хоча Росія видала указ № 268 «Про заходи з реабілітації вірменського, болгарського, грецького, кримськотатарського та німецького народів та державної підтримки їхнього відродження і розвитку» 21 квітня 2014 року[188], на практиці щодо кримських татар це робилося з набагато меншою ретельністю. При цьому, на відміну від Указу Президії ВР СРСР від 1989 року, в указі Путіна депортація була названа лише «незаконною», але не «злочинною»[189]. Управління Верховного комісара ООН з прав людини опублікувало попередження проти Кремля в 2016 році, тому що той «залякував, гнобив і садив до в'язниці кримськотатарських представників, найчастіше за сумнівними звинуваченнями»[101], крім того заборонив Меджліс, їхній представницький орган[190].

 
Захід у пам'ять про жертви сталінської депортації кримських татар у Києві в 2016 році

ООН повідомила, що понад 10 000 осіб покинули Крим після анексії 2014 року, переважно кримські татари[191], що викликало подальше послаблення їхньої крихкої спільноти. Кримські татари назвали кілька причин свого відбуття, серед яких невпевненість, страх і залякування з боку нової російської влади[192]. У своєму звіті за 2015 рік Управління Верховного комісара ООН з прав людини попередило, що різні порушення прав людини зафіксовано в Криму, зокрема перешкоджання їм відзначити 71-у річницю депортації[193]. Джемілєву, який перебував у Туреччині під час анексії, російська влада заборонила в'їзд до Криму на п'ять років, тим самим позначивши його друге виселення з рідної землі[194].

Сучасні інтерпретації науковців та істориків іноді класифікують цю масову депортацію цивільних осіб як злочин проти людства[195], етнічну чистку[196][183][106], депопуляцію[197], акт сталінізму[198] або «етноциду», тобто навмисного стирання ідентичності і культури нації[199][186]. Кримські татари називають цю подію «вигнання» (крим. Sürgünlik)[200].

Деякі активісти, політики та історики йдуть ще далі і вважають цю депортацію злочином геноциду[201]. Радянські дисиденти Ілля Габай[167] і Петро Григоренко[202] обидва класифікували цю подію як геноцид. 12 грудня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову, якою визнала цю подію геноцидом і запровадила 18 травня «День пам'яті жертв кримськотатарського геноциду»[203]. Деякі науковці не згодні з класифікацією депортації як геноциду, професор Олександр Статієв стверджує, що сталінська адміністрація не мала свідомого наміру вчинити геноцид і винищити різні депортовані народи, але що радянська «політична культура, непродуманість, поспішність, і перебої постачання у воєнний час були відповідальними за геноцидальну смертність серед них.» Він швидше розглядає ці депортації як приклад радянської культурної асиміляції «небажаних народів»[204]. На думку професора Аміра Вайнера, «…режим прагнув викорінити їхню територіальну ідентичність, а фізичне існування чи навіть їхню окрему етнічну ідентичність»[205]. На думку професора Франсіни Гірш, «хоча радянська влада практикувала політику дискримінації і відторгнення, це не та практика, яку сучасники вважали расовою політикою.» За її словами, ці масові депортації ґрунтувались на концепції, що національності це «соціоісторичні групи зі спільною свідомістю, а не расово-біологічні групи»[206].

Мустафа Джемілєв у 2014 році казав:

« Існує думка: залишати чи не залишати кримських татар, домовлятися з ними чи не домовлятися, чи потрібно домовлятися на тих умовах, які вони вважають можливими. Як нам повідомили, прибічників депортації та створення умов, які забезпечать максимально вихід кримських татар з Криму, більшість. Є ті, хто вважає, що це зашкодить іміджу Росії[207] »

2018 року учасниця цих подій Нуріє Біязова видала автобіографічну книгу під назвою «Відображення» про депортацію кримськотатарського народу у 1944 році[208][209].

ВшануванняРедагувати

 
Символ 71-х роковин депортації кримських татар

УкраїнаРедагувати

Щороку 18 травня у світі відзначають пам'ять жертв депортації кримських татар. В Україні з 2014 року цього дня офіційно відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу, а з 2016 року — День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу[22].

КримРедагувати

У Криму, який наразі є територією, анексованою Росією, щорічно 18 травня відзначається День пам'яті жертв депортації народів Криму[210]. Цього дня проводяться різні акції присвячені вшануванню пам'яті депортації кримських татар. Наприклад, в центрі Сімферополя щороку проводиться акція «Запали вогонь у своєму серці», але інші траурні заходи, крім офіційних, заборонені, а спроби їх проведення присікаються[211][212].

ТуреччинаРедагувати

Кожного року 18 травня в Туреччині, де проживає величезна діаспора кримських татар, турецька кримськотатарська спільнота організовує пам'ятні мітинги в Стамбулі, Ескішехірі та інших турецьких містах; в заходах беруть участь губернатори та інші високопоставлені чиновники[213][214][215].

РосіяРедагувати

В Росії також щорічно вшановують пам'ять загиблих під час депортації. Наприклад, кожного року 18 травня у Казані татарськими активістами із організації «Азатлик» («Свобода») організовуються мітинги, на яких зокрема висуваються вимоги визнання депортації геноцидом кримськотатарського народу, відновлення державності тощо[216]. Мітинги 18 травня біля станції метро «Уліца 1905 ґода» проходять у Москві; організацією мітингів, присвячених депортації кримських татар, займається російська ліберальна партія «Яблуко», на них теж висовуються вимоги про кримських татар до російської влади, проте на останньому мітингу у столиці Росії заборонили приносити кримськотатарські прапори[217].

Інші країниРедагувати

У європейських та північноамериканських країнах, зокрема в Німеччині, Чехії, Польщі, США, Канаді та інших проводяться численні, різного рівня траурні заходи, участь в яких приймають представники тамтешніх кримськотатарських діаспор, а також інше населення[218][219]. В 2019 році до 75 річниці депортації кримських татар в Українському музеї в Нью-Йорку (США) відкрилася виставка «Депортація в особах кримських татар 75 років по тому» з фотографіями свідків трагічних подій 1944 року[220].

Визнання країнамиРедагувати

Країна Дата визнання геноцидом
  Україна 12 листопада 2015
  Латвія 9 травня 2019[221]
  Литва 6 червня 2019[24]

У популярній культуріРедагувати

 
Джамала присвятила свою пісню «1944» депортованим кримським татарам

У 2008 році британська журналістка Лілі Гайд, що живе в Україні, опублікувала роман під назвою «Дрімленд», який обертається навколо кримськотатарських сімей, які повертаються на батьківщину в 1990-х роках. Історія розповідається через погляд 12-річної дівчинки, яка переїжджає в зруйноване село з батьками, братом, і дідусем з Узбекистану. Дідусь розповідає їй історію про героїв і жертв серед кримських татар[222].

Кримськотатарський фільм 2013 року «Хайтарма», відзнятий телеканалом ATR кримськотатарською мовою, зображує кримськотатарського льотчика-випробувача[en] та двічі Героя Радянського Союзу Амета-Хана Султана на тлі депортації 1944 року[223].

У 2015 році Крістіна Пашин випустила документальний фільм «Боротьба за Батьківщину: кримські татари» в рамках українсько-катарського спільного виробництва. Вона зображує історію кримських татар з 1783 до 2014 року, з особливим акцентом на масовій депортації 1944 року[224][225].

Пісня «1944» кримськотатарської співачки Джамали здобула перше місце для України на конкурсі Євробачення 2016. Пісня присвячена трагічним подіям депортації кримськотатарського народу. Джамала, яка сама народилася в засланні в Киргизстані, присвятила пісню своїй депортованій прабабусі. Вона стала першою кримською татаркою, яка виступила на Євробаченні, і перемогла на ньому, представляючи Україну[226].

2017 року Ахтем Сеітаблаєв зняв фільм Чужа молитва про кримську татарку Саїде Аріфову, яка під час війни врятувала 88 єврейських вихованців дитячого будинку від нацистів, але 1944-ого після зайняття Криму радянськими війсками разом з усіма кримськими татарами була депортована до Середньої Азії[227].

У 2019 році режисери Фатіма Осман та Юнус Паша зняли документальний фільм «1944», присвячений депортації кримських татар із Криму. В фільмі історію депортації розповідають люди, які її пережили: вони діляться своїми спогадами про депортацію та перші роки заслання, коли люди гинули десятками тисяч від хвороб та жахливих умов[228].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Williams, 2001, с. 109
  2. Rywkin, 1994, с. 67
  3. а б в г Ukrainian Congress Committee of America, 2004, с. 43–44
  4. а б Кримські татари // Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2008. — ISBN 966-00-0632-2 Т. 5 : Кон.-Кю. — 2008. — 568 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4
  5. а б Allworth, 1998, с. 6
  6. а б Османов Ю. Б., 2013, с. 85
  7. а б в г Human Rights Watch, 1991, с. 34
  8. а б в Овчаренко, 2004
  9. а б Постановлення ДКО № 5859сс від 11.05.44. Архів оригіналу за 18 August 2018. Процитовано 9 May 2019. 
  10. Куртієв, 2004
  11. Куртієв, 2005
  12. а б в г Овчаренко, 2004, с. 688
  13. Османов Ю. Б., 2013
  14. Геноцид крымскотатарского народа: главное о трагедии. LIGA (ru). 2018-05-18. Архів оригіналу за 2019-05-09. Процитовано 2019-05-09. 
  15. Вступ Туреччини до Другої світової війни. ТАСС. Архів оригіналу за 2019-05-09. Процитовано 2019-05-09. 
  16. Edward E. Allworth. Mass Exile, Ethnocide, Group Derogation: ANomaly or Norm in Soviet Nationality Policies? // The Tatars of Crimea: Return to the Homeland. Edited by Edward A. Allworth. Second edition, revised and expanded. (Central Asia Book Series.) — Durham—London: Duke University Press, 1998. — P. 201—204.
  17. УКАЗ ПРО СКАСУВАННЯ УКАЗУ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР ВІД 26 листопада 1948 року "ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВТІК З МІСЦЬ ОБОВ'ЯЗКОВОГО І ПОСТІЙНОГО ПОСЕЛЕННЯ ОСІБ, ВИСЕЛЕННИХ В ВІДДАЛЕНІ РАЙОНИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ В ПЕРІОД ВІТЧИЗНЯННОЇ ВІЙНИ. 
  18. «... Не можна не відзначити, що значна частина татарського населення висловлює бажання повернутися в Крим». До 35-річчя Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму»(рос.). Архів оригіналу за 2014-11-04. Процитовано 2016-02-06. 
  19. Декларація Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» (рос.). Архів оригіналу за 24 February 2019. Процитовано 8 May 2019. 
  20. (рос.) Закон РСФСР от 26 апреля 1991 г. N 1107-I «О реабилитации репрессированных народов» (с изменениями и дополнениями)
  21. а б Кримські татари: Прорив на батьківщину (Часть II) (рос.). Архів оригіналу за 6 September 2018. Процитовано 9 May 2019. 
  22. а б Постановa про визнання геноциду кримськотатарського народу. Архів оригіналу за 16 March 2016. Процитовано 12 March 2016. 
  23. Латвия признала депортацию крымских татар геноцидом. korrespondent.net (ru). Архів оригіналу за 2019-05-10. Процитовано 2019-05-10. 
  24. а б Сейм Литви визнав депортацію кримських татар геноцидом. www.eurointegration.com.ua (українською). Європейска правда. 2019-06-06. Процитовано 2019-06-06. 
  25. а б Бикова, Т. Створення Кримської АСРР (1921 р.) (українською). Процитовано 13-05-2019. 
  26. Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар (рос.)
  27. Россия: коренные народы и зарубежные диаспоры (краткий этно-исторический справочник) Ю. А. Евстигнеев Литрес Санкт-Петербург, 2015 г.
  28. Густав Радде: «На небольшом пространстве 475,60 квадр. миль здесь встречаются, кроме русских, почти все европейские нации: Цыгане, Жиды, Армяне, Греки и проч. Но, как ни занимательна для исследователя эта разнообразность пришлых племен, из которых Русские, Немцы, колонисты и Евреи-Караимы составляют большинство, все-таки внимание его невольно устремляется на коренных жителей полуострова — Татар, которые далеко превышают числом все прочие народности<…>ныне садоводство у Татар идет вперед медленными шагами, несмотря на старания правительства и частных лиц обеспечить им на будущее время для коренных жителей полуострова богатый источник прибыли, однакож, мнoгиe крымские мусульмане занимаются разводом садов и откупом плодов в таких размерах, что об этом предмете можно здесь кое-что сообщить.»
  29. Коренное население — татары-крымчаки и караимы
  30. Представитель исламского комитета РФ Гейдар Джемаль: «Крымские татары просили закон о реабилитации. Такого закона принято не было, как и закона о коренном народе Крыма.»
  31. Историк, кандидат исторических наук Сергей Громенко: «Итог: крымские татары — это коренной народ, сложившийся на полуострове в XI—XIII вв. из местных половцев»
  32. а б Кессельбреннер, 1994
  33. Фаизов С. Поминки-<тыш> в контексте взаимоотношений Руси-России с Золотой Ордой и Крымским юртом (К вопросу о типологии связей) // Отечественные архивы. — 1994. — № 3. Архівовано з першоджерела 27 березня 2010.
  34. Гусейнов, 2016
  35. 1762–1796 // Большая российская энциклопедия / Осипов Ю.С. (гл. ред.). — М., 2004. — Т. Россия. — С. 319. — ISBN 5-85270-326-5. — «Аннек­сия Кры­ма ста­ла при­чи­ной но­вой вой­ны с Ос­ман­ской им­пе­ри­ей <…> В дек. 1791 Рос­сия и Тур­ция под­пи­са­ли Яс­ский мир, по ко­то­ро­му Тур­ция при­зна­ла ан­нек­сию Кры­ма, а но­вая гра­ни­ца ме­ж­ду дву­мя стра­на­ми бы­ла оп­ре­де­ле­на по Дне­ст­ру»
  36. а б в Александр Дубіна, 22 May 2014
  37. Бикова, Т. Б. Створення Кримської АСРР (1917–1921 рр.) / Т.Б. Бикова. — Київ, 2011. — С. 27-28.
  38. Османов Ю. Б., 2013, с. 72
  39. «Памятная книжка Таврической губернии», 1889 год, Вернер, том IХ (рос.)
  40. Fisher, 1987, с. 356–371
  41. а б Tanner, 2004, с. 22
  42. Vardy, Tooley та Vardy, 2003, с. 101
  43. Drohobycky, 1995, с. 73
  44. Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар
  45. Айвазов А. С. История национального движения в Крыму
  46. Зарубины, 2008
  47. Smele, 2015, с. 302
  48. Olson, Pappas та Pappas, 1994, с. 185
  49. Rosefielde, 1997, с. 321–331
  50. ДЕЛО ВЕЛИ ИБРАИМОВА И «МИЛЛИ ФИРКА» - Социум - zn.ua. webcache.googleusercontent.com. Процитовано 2019-05-10. 
  51. а б в г Parrish, 1996, с. 104
  52. Banerji, 23 October 2012
  53. Williams, 2001, с. 374-375
  54. а б Fisher, 2014, с. 157
  55. Williams, 2001, с. 376
  56. Williams, 2001, с. 379
  57. Партизанское движение в Крыму (1941-1944). Крым.Реалии (ru). Архів оригіналу за 2019-05-10. Процитовано 2019-05-10. 
  58. Сергій Громенко, 15 August 2016
  59. а б Fisher, 2014, с. 155
  60. Williams, 2001, с. 382
  61. Крымскотатарское движение за возвращение в Крым. old.memo.ru. Процитовано 2019-05-15. 
  62. Fisher, 2014, с. 160
  63. а б Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 209
  64. Williams, 2001, с. 384
  65. а б Skutsch, 2013, с. 1188
  66. Fisher, 2014, с. 156
  67. Подавляющее большинство сожженных немцами сел в Крыму были крымскотатарскими. avdet.org (ru-RU). Архів оригіналу за 2019-05-09. Процитовано 2019-05-09. 
  68. Williams, 2001, с. 381
  69. Fisher, 2014, с. 151–152
  70. Allworth, 1998, с. 177
  71. Рефик Музафаров. Крымскотатарская Энциклопедия. Симферополь, 1995
  72. Постанова про депортацію татар і перетворення Криму на область. Історична правда. 17.05.2012. Архів оригіналу за 27.04.2015. Процитовано 18.05.2015. 
  73. Постановление ГКО СССР № ГОКО-5859 от 11 мая 1944 г. за подписью И. В. Сталина. Центр інформації та документації кримських татар. Архів оригіналу за 02.12.2010. Процитовано 20.06.2011. 
  74. а б в г д Дагджи, 2008
  75. а б в г д Бекирова, 2008
  76. ГАРФ. Ф. Р.-9479 Оп. 1. Д. 436-33. л. 98-99. Опубликовано в кн. Бугай Н. Ф. Депортация народов Крыма. Москва, ИНСАН, 2002.
  77. ГАРФ. ф. 9479, оп. 1с, д. 579, л. 24. Опубликовано в кн. Гульнара Бекирова. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). Том 1. Симферополь 2008.
  78. Козлов, 2011, с. 685
  79. Едієв, 2003, с. 28
  80. а б Едієв, 2003, с. 27
  81. Едієв, 2003, с. 26-27
  82. Едієв, 2003, с. 29
  83. Пихалов, 2008
  84. Акаєв, 2003
  85. а б Бугаєв, 2009
  86. Калибєкова, 2010
  87. Едієв, 2003, с. 14-15
  88. Червона, 1999
  89. Возгрін, 2004
  90. Бекірова, 2005
  91. Музафаров, 1993
  92. а б Едієв, 2003, с. 23-24
  93. Едієв, 2003, с. 24-25
  94. Едієв, 2003, с. 25
  95. Colborne, 19 May 2016
  96. а б Human Rights Watch, 1991, с. 3
  97. Knight, 1995, с. 127
  98. Кримські татари у Другу світову (відео кримськотатарського каналу на YouTube)
  99. Williams, 2001, с. 382-384
  100. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 231
  101. а б Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2016
  102. Weiner, 2003, с. 224
  103. Tweddell та Kimball, 1985, с. 190
  104. Pohl, 1999, с. 114
  105. а б Pohl, 2000, с. 3
  106. а б в г д Magocsi, 2010, с. 690
  107. Garrard та Healicon, 1993, с. 167
  108. Merridale, 2007, с. 261
  109. Pohl, 1999, с. 5
  110. а б Williams, 2015, с. 106
  111. Депортація кримських татар – як це було? Частина I. Інформаційний центр кримських татар. Архів оригіналу за 5 March 2016. Процитовано 18 May 2015. 
  112. Депортація кримських татар – як це було? Частина II. Інформаційний центр кримських татар. Архів оригіналу за 5 March 2016. Процитовано 18 May 2015. 
  113. а б в г Бекирова, 2004
  114. Центр информации и документаци крымских татар. Архів оригіналу за 3 вересень 2010. Процитовано 20 June 2011. 
  115. Телеграмма № 1476 от 8 июня 1944 13 час.00 мин Л. Берия из Ташкента от Бабаджанова. ГАРФ, ф.9479, оп.1с, д.179, л.241
  116. Pohl, 1999, с. 115
  117. Levene, 2013, с. 317
  118. Pohl, 2000, с. 1
  119. Magocsi, 2010, с. 691
  120. Studies on the Soviet Union, 1970, с. 87
  121. а б в Sandole та ін., 2008, с. 94
  122. Bugay, 1996, с. 46
  123. Syed, Akhtar та Usmani, 2011, с. 298
  124. а б Stronski, 2010, с. 132–133
  125. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 року «Про перетворення Кримської АРСР в Кримську область у складі РРФСР»
  126. Williams, 2001, с. 401
  127. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 238
  128. а б в Amnesty International, 1973, с. 160–161
  129. Pohl, 2000, с. 3–4
  130. Viola, 2007, с. 99
  131. Kucherenko, 2016, с. 85
  132. Reid, 2015, с. 204
  133. Lillis, 2014
  134. а б в г Pohl, 2000, с. 4
  135. Reid, 2015
  136. Kamenetsky, 1977, с. 244
  137. Human Rights Watch, 1991, с. 33
  138. Allworth, 1998, с. 155
  139. Garrard та Healicon, 1993, с. 168
  140. а б в г Human Rights Watch, 1991, с. 37
  141. а б Pohl, 2000, с. 7
  142. Buckley, Ruble & Hofmann (2008), p. 207
  143. Human Rights Watch, 1991, с. 9
  144. Moss, 2008, с. 17
  145. Dadabaev, 2015, с. 56
  146. Travis, 2010, с. 334
  147. а б Pohl, 2000, с. 10
  148. ГАРФ ф. 9479, оп. 1с, д. 248, л. 12. Опубликовано в кн. Опубликовано в кн. Гульнара Бекирова. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). Том 1. Симферополь 2008.
  149. РГАСПИ, ф.17, оп.44, д.758, л.36об.
  150. РГАСПИ, ф.17, оп.88, д.309, л.18.
  151. Указ Президії Верховної Ради РРФСР N 621/6 «Про перейменування районів і районних центрів Кримської АРСР» від 14.12.1944 - Документи - Артикс. Архів оригіналу за 09.05.2019. Процитовано 09.05.2019. 
  152. Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 року № 619/3 «Про перейменування сільських Рад і населених пунктів Кримської області». Архів оригіналу за 29.04.2019. Процитовано 12.05.2019. 
  153. Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 18.05.1948 про перейменування населених пунктів Кримської області. Архів оригіналу за 19.08.2017. Процитовано 12.05.2019. 
  154. Добросовестных и трудолюбивых. БелПресса. www.belpressa.ru. Процитовано 2016-05-23. 
  155. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей.. www.demoscope.ru. Процитовано 2019-05-16. 
  156. Крымскотатарское национальное движение. Том I. РАЗДЕЛ I. КРЫМСКОТАТАРСКОЕ НАЦИОНАЛЬНОЕ ДВИЖЕНИЕ. ИНФОРМАЦИОННАЯ БАЗА И ИСТОРИОГРАФИЯ. ГЛАВА 1. ИСТОЧНИКОВАЯ БАЗА ИЗУЧЕНИЯ КРЫМСКОТАТАРСКОГО ДВИЖЕНИЯ / Ред. М. Н. Губогло, С. М. Червонная, Серия: «Национальные движения в СССР», ЦИМО — М. 1992
  157. Pohl, 2000, с. 5
  158. а б в г Tanner, 2004, с. 31
  159. Requejo та Nagel, 2016, с. 179
  160. Bazhan, 2015, с. 182
  161. Vardy, Tooley та Vardy, 2003, с. 554
  162. Shabad, 11 March 1984
  163. Williams, 2015, с. 165
  164. Williams, 2001, с. 425
  165. Tanner, 2004, с. 32
  166. Williams, 2015, с. 127
  167. а б Fisher, 2014, с. 150
  168. Williams, 2015, с. 129
  169. Ю. Б. Османов
  170. Human Rights Watch, 1991, с. 38
  171. Kamm, 8 February 1992
  172. Bugay, 1996, с. 213
  173. BBC News, 18 May 2004
  174. Garrard та Healicon, 1993, с. 173
  175. Human Rights Watch, 1991, с. 44
  176. Prokopchuk, 8 June 2005
  177. Uehling, 2002, с. 388–408
  178. Buckley, Ruble & Hoffman (2008), p. 237
  179. У Росії колишній слідчий вимагає завести справу проти Сталіна
  180. Allworth, 1998, с. 214
  181. а б Potichnyj, 1975, с. 302–319
  182. Finnin, 2011, с. 1091–1124
  183. а б Williams, 2002, с. 323–347
  184. Williams, 2001, с. 439
  185. Allworth, 1998, с. 356
  186. а б Dufaud, 2007, с. 151–162
  187. Williams, 2001, с. 386
  188. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2014, с. 15
  189. Указ Президента Російської Федерації від 21.04.2014 р. № 268 «О мерах по реабилитации армянского, болгарского, греческого, крымско-татарского и немецкого народов и государственной поддержке их возрождения и развития». Kremlin.ru. 21 апреля 2014. Процитовано 2016-01-20. 
  190. Nechepurenko, 26 April 2016
  191. UN News Centre, 20 May 2014
  192. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2014, с. 13
  193. Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights, 2015, с. 40–41
  194. Reuters, 22 April 2014
  195. Wezel, 2016, с. 225
  196. Requejo та Nagel, 2016, с. 180
  197. Polian, 2004, с. 318
  198. Lee, 2006, с. 27
  199. Williams, 2001, с. 357-373
  200. Zeghidour, 2014, с. 83–91
  201. Tatz та Higgins, 2016, с. 28
  202. Allworth, 1998, с. 216
  203. Radio Free Europe, 21 January 2016
  204. Statiev, 2010, с. 243–264
  205. Weiner, 2002, с. 44–53
  206. Hirsch, 2002, с. 30–43
  207. У колах ФСБ переважають прибічники депортації кримських татар – Джемілєв. Архів оригіналу за 19 April 2014. Процитовано 19 April 2014. 
  208. 90-річна Нуріє Біязова видала книгу про депортацію кримських татар. Архів оригіналу за 21 May 2018. Процитовано 21 May 2018. 
  209. Померла героїня кримскотарського народу: Україна сумує. Архів оригіналу за 21 May 2018. Процитовано 21 May 2018. 
  210. День памяти жертв депортации народов Крыма. Calend.ru. Архів оригіналу за 2019-01-18. Процитовано 2019-05-08. 
  211. В Симферополе прошла акция «Зажги огонь в своем сердце» памяти жертв депортации. Первый Крымский. ИА Русская версия (ru). Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  212. В Украине и мире чтят память жертв депортации крымскотатарского народа из Крыма. Крим.Реалії (ru). Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  213. На мітингу в Стамбулі засудили депортацію кримських татар і анексію Криму Росією (+ фото, відео). krymr.com (ru). Крим.Реалії. Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  214. Мітинг кримських татар в Стамбулі. 70 років після депортації. golosislama.com. ГолосИслама.RU. Процитовано 2019-05-08. 
  215. 74-ту річницю депортації кримських татар вшанували програмою «Мевлід-і шериф». ИноСМИ.Ru (ru). Сетевое издание — Интернет-проект ИноСМИ. 2018-05-11. Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  216. Online, БИЗНЕС. В Казани прошла акция, посвященная дню депортации крымских татар. БИЗНЕС Online (ru). Процитовано 2019-05-13. 
  217. Митинг в защиту крымских татар (ru). Процитовано 2019-05-13. 
  218. В Украине и мире чтят память жертв депортации крымскотатарского народа из Крыма. Крым.Реалии (ru). Процитовано 2019-05-13. 
  219. " Сегодня в Украине и мире чтят память жертв депортации крымскотатарского народа из Крыма. URA-inform ((рос.)). 18-05-2018. Процитовано 13-05-2019. [недоступне посилання з серпень 2019]
  220. У США відкрилася виставка в пам'ять про жертв депортації кримських татар. Крым.Реалии (ru). Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  221. Сейм Латвії визнав депортацію кримських татар - геноцидом. Архів оригіналу за 10 May 2019. Процитовано 10 May 2019. 
  222. O'Neil, 1 August 2014
  223. ukrvancouver (2013-05-17). «Хайтарма» - перша кримськотатарська кіноластівка високого польоту. Ukrainian Vancouver (en-US). Процитовано 2019-05-08. 
  224. International Documentary Film Festival Amsterdam, 2016
  225. Фільм «Боротьба за Батьківщину: кримські татари» представлять на міжнародних кінофестивалях. Іслам в Україні (uk). Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  226. Джамала виграла Євробачення 2016. BBC News Україна (uk). Архів оригіналу за 2019-05-08. Процитовано 2019-05-08. 
  227. Катерина Сліпченко (17 травня 2016). Розпочались зйомки фільму Ахтема Сеітаблаєва «Її серце». Zaxid.net. Архів оригіналу за 19 травня 2016. Процитовано 19 травня 2016. 
  228. В Киеве запланирована премьера фильма «1944» о депортации крымских татар. Крым.Реалии (ru). Архів оригіналу за 2019-05-09. Процитовано 2019-05-09. 

КоментаріРедагувати

  1. З огляду на те, що згідно Національному руху кримських татар, який займався збором інформації і проведенням самоперепису в 60-их і 70-их роках, всього з Криму було депортовано — 423 100 чоловік (89,2% жінки і діти)[5][6]

ДжерелаРедагувати

КнигиРедагувати

Інтернет-новиниРедагувати

Наукові статтіРедагувати

Міжнародні та неурядові джерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати