Вінстон Черчилль

Сер Ві́нстон Леонард Спенсер-Че́рчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill; 30 листопада 1874 — 24 січня 1965) — державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року «за неперевершеність історичного й біографічного опису, за блискуче ораторське мистецтво, з допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності».

Вінстон Черчилль Winston Churchill
61-й Прем'єр-міністр Великої Британії
10 травня 1940 — 26 липня 1945
Монарх:	Георг VI
Попередник:	Невілл Чемберлен
Наступник:	Клемент Еттлі
63-й Прем'єр-міністр Великої Британії
26 жовтня 1951 — 7 квітня 1955
Монарх:	Георг VI Єлизавета II
Попередник:	Клемент Еттлі
Наступник:	Ентоні Іден
Міністр оборони Великої Британії
23 травня 1940 — 26 липня 1945
Монарх:	Георг VI
Попередник:	Посаду започатковано
Наступник:	Клемент Еттлі
Партія:	Консервативна партія
Освіта:	Школа Герроу, Королівський військовий коледж у Сандгерсті, St George's School, Ascot і Stoke Brunswick School
Ім'я при народжені:	Winston Leonard Spencer-Churchill
Народження:	30 листопада 1874(1874-11-30) Бленгеймський палац, Вудсток
Смерть:	24 січня 1965(1965-01-24) (90 років) Hyde Park Gate, Лондон, Велика Британія
Похований:	Цвинтар церкви Святого Мартіна, Блейдон, графство Оксфордшир
Національність:	англійці
Громадянство:	Велика Британія
Віросповідання:	Англіканство
Батько:	Рендольф Генрі Черчилль
Мати:	Дженні Рендольф Черчилль
У шлюбі з:	Клементина Черчилль
Діти:	син: Рендольф доньки: Діана, Сара, Марігольд і Мері
Військова служба
Роки служби:	1895–1900 1900–1924
Приналежність:	Британська армія
Рід військ:	кіннота
Звання:	підполковник
Битви:	Битва під Омдурманом Друга англо-бурська війна Перша світова війна Друга світова війна Холодна війна
Автограф:
Нагороди:	Нобелівська премія з літератури (1953)
Медіафайли у Вікісховищі?
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Початок життєвого шляху

Дженні Джером (1854—1921), американського походження, мати Вінстона Черчилля

Черчилль, у віці семи років, в 1881 році

Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль народився 30 листопада 1874 року передчасно у палаці Бленгейм, Вудсток, Оксфордшир. Він походив з династії герцогів Мальборо, був сином британського лорда Рендолфа Черчилля й американки Дженні. Черчилль навчався у приватних школах і продовжив освіту у Королівській військовій академії у Сандгерсті.

Нащадок знаменитої сім'ї Спенсер, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль, як і його батько, використовував прізвище Черчилль у суспільному житті. Його пращур Джордж Спенсер змінив своє прізвище на Спенсер-Черчилль у 1817 році, коли він став герцогом Мальборо, щоб відокремлювати своє походження від Джона Черчилля, першого герцога Мальборо. Батько Вінстона, лорд Рендольф Черчилль, третій син Джона Спенсер-Черчилля, 7 герцога Мальборо, був політиком, а його мати, леді Рендольф Черчилль (уроджена Дженні Джером) була дочкою американського мільйонера Леонарда Джерома. Вінстон з'явився на світ лише за вісім місяців після поспішного шлюбу його батьків (такий конфуз в британському консервативному суспільстві вважався непристойним та породжував чимало недомовок та пліток). Деякі з цих неприємних моментів таки мали місце у родинних стосунках батьків Вінстона, що й призвело до розриву їхніх відносин (хоча офіційно вони це не фіксували, щоб не зіпсувати політичної та громадської кар'єри 7-го герцога Мальборо). У Вінстона був один брат — Джон Спенсер-Стрендж Черчилль.

Незалежний та задиркуватий характер Черчилля не сприяв успішності його шкільного навчання, доволі часто його карали за різні провини. Він здобув освіту в трьох незалежних школах: Георгіївська школа в Ескоті, Беркшир, після чого Брансвік школа у Гоуві, поблизу Брайтона. Потім у школі Гарров 17 квітня 1888 року, він почав свою військову кар'єру. Протягом тижня після приїзду він приєднався до Гарров Рафл корпусу. Він отримував там високі оцінки з англійської мови та історії, а також був переможцем-чемпіоном у місцевій школі фехтування. Саме в ці часи, батько Черчилля — стає лордом Рендольфом Черчиллем.

Його рідко відвідували батько й мати (у той час відома як леді Рендольф), він писав їй листи-прохання — або прийти до школи, або надати йому можливість повернутися додому. Стосунки з батьком не складалися, він якось зауважив, що вони майже не розмовляли одне з одним. Тому відсутність батьківської любові він почав компенсувати приязню та відданістю до своєї няньки, Елізабет Енн Еверест, яку він пестливо називав «Woomany». Його батько помер 24 січня 1895 року, у віці 45 років. Вражений цією подією, Черчилль усвідомив, що він також може померти молодим, тому слід залишити після себе якусь велику згадку.

Армія

У 1894 році Черчилль почав службу в Четвертому гусарському полку в Бангалорі, Індія.

В Індії головним заняттям полку Черчилля була гра в поло. Така ситуація не влаштовувала юнака, який бажав активнішої участі у військових діях. Він присвятив свій час самоосвіті. У 1895 він отримав відпустку для спостереження за іспанськими боями проти кубинських партизан. Черчилль домовився писати про конфлікт з газетою Дейлі Грефік (Daily Graphic). Черчилль побував під вогнем вперше у свій двадцять перший день народження. На шляху до Куби він також вперше відвідав Сполучені Штати Америки, де був представлений нью-йоркській громаді. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у підкоренні повсталих племен в Індії, потім був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у військовій експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він взяв участь у битві під Омдурманом. У жовтні 1898 Черчилль повернувся до Великої Британії, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна».

Вже як журналіст він брав участь у Другій англо-бурській війні 1899—1902 років. Водночас відзначився на війні як умілий та сміливий воїн. У результаті однієї з сутичок потрапив до рук бурів, але зумів втекти з полону й пробрався через нетрі Африки у Мозамбік, нейтральну португальську колонію. Звідти Черчилль дістався Дурбана, де приєднався до армії генерала Редверса Булера на її шляху до Ладісміта й Преторії. Черчилль був приписаний до легкої кавалерії і брав участь у битві під Спайон Коп. Він був одним з перших британців у Ладісміті та Преторії. Черчилль зі своїм кузеном, герцогом Мальборо, Чарлзом Спенсер-Черчиллем вимагали (і отримали) здачу 52 бурів у Преторії.

Черчилль написав і опублікував дві книги про Англо-бурську війну: «З Лондона у Ледісміт через Преторію» («London to Ladysmith via Pretoria») (травень 1900 року) і «Марш Яна Гамільтона» («Ian Hamilton's March») (жовтень 1900 року).

Дебют у політиці

До моменту відставки Черчилль набув популярності як журналіст, а його книга про Суданську кампанію «Річкова війна» стала бестселером.

У липні 1899 року він отримав пропозицію балотуватися в парламент від Консервативної партії від Олдгема. Перша спроба зайняти місце у Палаті громад успіху не мала, не з вини самого Черчилля: в окрузі мали перевагу нонконформісти, й виборці були невдоволені нещодавно прийнятим за ініціативою консерваторів «Законом про церковну десятину», що призначав Англіканській церкві фінансування з місцевих податків. Черчилль у ході передвиборчої кампанії заявив про свою незгоду з законом, але це не мало ефекту, й обидва мандати від Олдгема дістались лібералам.

Парламент

У віці 26 років Черчилль був обраний як член парламенту від партії консерваторів у Олдгемі. У стінах британського парламенту він провів з перервами 64 роки і залишив його у віці 90 років. Після виборів Черчилль здійснив тур з лекціями Британією та Сполученими Штатами, заробивши десять тисяч фунтів. (Парламентарі не отримували високої платні у ті часи, і Черчилль не був багатим за стандартами часу.)

По-перше, Черчилль зблизився з групою дисидентів «торі», яку очолював лорд Г'ю Сесіл, але розчарувався в їхніх поглядах у 1903 році. Черчилль перебував в опозиції до ліберально-юніоністського лідера Джозефа Чемберлена, партія якого була в коаліції з консерваторами. Чемберлен пропонував розширені протекціоністські реформи у торгівлі.

1904 року розчарування у консерваторський позиції привело Черчилля до ліберальної партії. Як ліберал, він продовжував кампанію вільної торгівлі. Він виграв місце у парламенті від Манчестерського Північно-західного округу на загальних виборах 1906 року.

Від 1903 до 1905 Черчилль писав книгу «Лорд Рандольф Черчилль», двотомну біографію його батька, яка вийшла 1906 року.

Вперше в уряді

Перший Лорд Адміралтейства, 1912 р.

Коли ліберали здобули владу з Генрі Кемпбелл-Баннерманом на посаді прем'єр-міністра, у грудні 1905 року Черчилль отримав посаду заступника міністра у справах колоній. У 1908 році прем'єр-міністром стає Герберт Генрі Асквіт і Черчилль отримує портфель президента Ради торгівлі. На цій посаді він проводив радикальні соціальні реформи спільно з Ллойдом Джорджем, новим канцлером Казначейства.

У 1911 році Черчилль став першим лордом Адміралтейства. Він підштовхнув військові реформи, зокрема підтримував розвиток морської авіації, танків й перехід флоту від вугілля до нафти.

Розвиток бойових танків фінансувався морськими фондами дослідження через Комітет наземних суден, і, хоча вже за десятиріччя розробка танків виглядала геніальною, у ті часи до неї ставились як до марної витрати бюджетних коштів. Черчилль був невдоволений, що танки до війська надходили в дуже незначній кількості, натомість він хотів мати танків достатньо для того, щоб раптово вирватись з-під димової завіси, перетнути німецькі траншеї, розчавити колючий дріт і створити сектор прориву.

У 1915 році Черчилль був одним з політичних та військових авторів згубної висадки на півострові Галліполі у Дарданеллах у рамках Першої світової війни. Черчилля серйозно критикували за фіаско, а, коли прем'єр-міністр Асквіт сформував уряд міжпартійної коаліції, консерватори вимагали пониження Черчилля як ціну їхньої участі. Протягом кількох місяців Черчилль служив на посаді канцлера герцогства Ланкастер, після чого вийшов у відставку. Він повернувся до армії, зберігаючи парламентське місце, і служив упродовж кількох місяців на Західному фронті, будучи командиром 6-го батальйону королівських шотландських стрільців. Протягом цього періоду його заступником був Арчібальд Сінклер, який згодом став лідером Ліберальної партії.

У квітні 1916 року, коли батальйон було розформовано, Черчилль повернувся до Великої Британії. Як член парламенту, він критикував уряд, чим викликав його роздратування. Він одним із перших усвідомив значення танків, сприяв створенню першого у Великій Британії батальйону бронеавтомобілів. У 1917 році Черчилль став секретарем озброєння. Він розгорнув широке виробництво танків й отримав прізвисько «батько танків», після того як ця техніка гарно зарекомендувала себе на полях боїв. Він часто виїжджав на фронт до Французької республіки, брав участь у плануванні операцій. Після Жовтневої революції 1917 року в Російській республіці Черчилль, будучи військовим міністром, усю свою енергію скеровував на знищення радянської влади. Він планує «похід 14 держав» проти більшовиків, активно сприяє постачанню білогвардійської армії, спрямовує до Росії британські війська.

Між війнами

Повернення до партії консерваторів

У 1921 році Черчилль був призначений міністром у справах колоній, як міністр підписав Англо-Ірландську угоду, відповідно до якої було створено Ірландську Вільну державу. У цьому ж році головував на Каїрській конференції британських діячів на Близькому Сході.

У вересні консерватори вийшли з урядової коаліції, й на виборах 1922 року Черчилль, балотуючись від Ліберальної партії, зазнав поразки в окрузі Данді. Також невдачею закінчилася спроба пройти до парламенту від Лестера в 1923 році, після чого він балотувався вже як незалежний кандидат, спочатку безуспішно на довиборах від Вестмінстерського округу, й лише на виборах 1924 року він зумів повернути собі місце в Палаті громад. Наступного року він офіційно приєднався до Консервативної партії. У 1924 році Черчилля обрали до парламенту від Консервативної партії. Тоді він отримав посаду міністра фінансів. Коли у 1929 році на виборах перемогли лейбористи, Черчилль втратив міністерську посаду, але пройшов у парламент від партії консерваторів. Він не підозрював тоді, що випав з урядової обойми на довгих 10 років.

Канцлер казначейства

У 1924 році Черчилль посів посаду канцлера Казначейства в уряді Стенлі Болдвіна. На цій посаді він керував невдалим поверненням британської економіки до золотого стандарту. Дії уряду призвели до дефляції, економічного спаду, масового безробіття та, як наслідок, до загального страйку 1926 року.

Політична ізоляція

Після поразки консерваторів на виборах 1929 Черчилль не став домагатися обрання до керівних органів партії у зв'язку з розбіжностями з лідерами консерваторів з питань торговельних тарифів та незалежності Індії. Коли Рамзі Макдональд сформував коаліційний уряд у 1931 році, Черчилль не отримав пропозиції увійти до складу кабінету.

Наступні кілька років він присвятив літературній праці, найбільш значимим твором того періоду вважається «Мальборо: його життя і час» (англ. Marlborough: His Life and Times) — біографія його пращура Джона Черчилля, 1-го герцога Мальборо.

У парламенті він організував так звану «групу Черчилля» — невелику фракцію у складі Консервативної партії. Фракція виступала проти надання незалежності і навіть статусу домініону Індії, підтримувала жорсткіший зовнішньополітичний курс, зокрема активнішу протидію переозброєнню Німеччини.

У 1936 році, репутація Черчилля сильно постраждала. Під час конституційної кризи, яка була пов'язана зі зреченням короля Едуарда VIII, Черчилль підтримував короля. На початку грудня почали циркулювати чутки, що прихильники короля об'єднаються в «королівську партію», яку очолить Черчилль. Однак узгоджених зусиль з організації руху зроблено не було, оскільки Черчилль не збирався очолювати рух. Проте, чутки завдали серйозного удару по Черчиллю, тому що члени парламенту були нажахані тільки від самої думки, що король втрутиться в політику.

Прем'єр-міністр

Щойно почалася Друга світова війна, Черчилль 3 вересня 1939 року увійшов до складу уряду і знову очолив військово-морське міністерство. І нарешті настала його зоряна година: 10 травня 1940 року, коли німецькі танкові армади вторглися у Францію та Бельгію, Черчилль замінив Чемберлена на посаді британського прем'єра. Вступаючи в цю посаду у найнебезпечніший момент британської історії, Черчилль попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози й піт». Але він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну.

Черчилль не бачив для Великої Британії іншого шансу на порятунок, окрім союзу зі Сполученими Штатами, доповненого союзом з СРСР. Черчилль перетворився з лідера консервативної партії на національного військового лідера. Франклін Делано Рузвельт і Вінстон Черчилль волею обставин стали найвизначнішими дипломатами свого часу. США із самого початку були на боці Великої Британії, а після поразки Франції, були готові підтримати британські, а з серпня 1941 року — і радянські війська, не беручи, однак, участі в бойових операціях. Відразу ж після вторгнення нацистів на територію Радянського Союзу, британський прем'єр заявив на радіо: «…ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо». Черчилль пояснив, що, допомагаючи СРСР, Британія рятує себе. Він сказав, що «вторгнення Гітлера в Росію — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови, тому небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам, точно так само як справа кожного росіянина, який бореться за свій будинок і сім'ю, — це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі».

Напад Німеччини на СРСР у червні 1941 року радикальним чином змінив світову обстановку. О 9-й вечора 22 червня Черчилль виступив на Бі-Бі-Сі зі спеціальною заявою з приводу цієї події. У серпні 1941 року Черчилль зустрівся з Рузвельтом, щоб намітити спільний план дій у нових умовах. За підрахунками Черчилля за роки війни він провів разом з Рузвельтом на різного роду зустрічах 120 днів — факт унікальний у сучасній історії.

Так звана «атлантична зустріч» Черчилля й Рузвельта у серпні 1941 року завершилась підписанням «Атлантичної хартії», що повинна була сприяти солідарності обох країн та підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів до війни. Черчилль і Рузвельт заявили, що Велика Британія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен настати після перемоги над Німеччиною та її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчилля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й у історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення «Великого альянсу» («великої трійки») — подібний союз знищив у свій час державу Людовика XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно сильніших партнерів за союзом — СРСР і США, і Черчилль повернувся до тієї самої формули, яку він уже використовував у травні 1940 року під час утворення коаліції: «Нашою метою є знищення Гітлера, — і нічого іншого». Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчилля; натомість Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, в якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, яку хотілося бачити Черчиллю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб знищувати імперію.

Його особисті стосунки з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) та Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Велика Британія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.

У ході війни на союзницьких конференціях Черчилль відстоював інтереси Великої Британії так, як він їх розумів, енергійно і гнучко. Він зумів нав'язати американцям вигідну Великій Британії стратегію «непрямих дій», відтягав, як міг, відкриття другого фронту у Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великої Британії. У той же час Черчилль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди у центрі подій. На заклики Сталіна, якого підтримував Рузвельт, відкрити другий фронт на заході, Черчилль не давав конкретної відповіді, змушуючи Червону Армію самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Британії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, натомість британці надавали союзникам матеріальну й фінансову допомогу.

Черчилль думав, що Німеччина, зв'язана війною в СРСР, не зможе розгортати повномасштабні дії проти інших країн та за новими напрямками, а британські війська зуміють, на думку прем'єра, заволодіти ініціативою у Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах та у Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення». Таким чином, Велика Британія уникала великих людських втрат і перебувала у відносній безпеці. Стратегія Черчилля щодо відкриття «другого фронту», безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такої міри, що британсько-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти Радянському Союзу, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.

Черчилль на конференції у Квебеці, 1943

У грудні 1944 року — за чотири місяці до краху — Гітлер ще був здатний поставити у скрутне становище британсько-американські війська, які висадились у Європі. Він розгорнув наступ військ в Арденнах. Тепер вже настала черга Черчилля звертатися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. «Бій за Європу», що тепер вели британці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити СРСР у його нестримному просуванні на захід.

Черчилль узяв участь у Потсдамській конференції. Ось як писав про нього радянський дипломат Андрій Громико:

«

Заяви він робить взагалі короткі. Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно навмисне. Протягом промови неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, кажуть, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять… У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, «алерт» — напоготові

»

.

Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна «своїм другом» і виголошував тости за його здоров'я. Черчилль вірив у силу «особистої дипломатії», у власну здатність встановлювати «дружні довірчі відносини», маючи на меті у майбутньому залучити Радянський Союз також до «конструктивної співпраці». Ще у січні 1945 року Черчилль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.

Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчилль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він жодного разу не сумнівався у щирості маршала Сталіна та у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчилль бачив у знищенні Гітлера та руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. «Це та мета, — казав він, — яка пояснює все інше».

Але його уявлення про повоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом пан'європейської ідеї якийсь час Черчилль схилявся до федеративних планів, для яких у Великої Британії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб свідомо дати обіцянки, які не міг виконати.

Після війни

У наступні десять років після Потсдама (1945—1955) Черчилль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. 1946 року йому вдалося, спираючись на страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус із керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.

5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де у присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої мало стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчилль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: «На Європу опустилася залізна завіса». У Фултоні вперше прозвучали слова «холодна війна». Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати у Великій Британії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.

Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Попри те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькими, і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Великої Британії, він виступав за ідею «європейського об'єднання» та «німецько-французького примирення». 19 вересня 1946 року Черчилль у Цюриху підтримав ідею створення «Ради Європи» і залучення «окремих німецьких держав» до співдружності західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.

Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, у Великій Британії його популярність пішла на спад; час, коли ним захоплювалися, минав. Його вкрай консервативні погляди суперечили настроям британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки у 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів і сформувати свій власний кабінет. Черчилль проводив прогресивну та помірковану внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Велика Британія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.

Всупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не «англосаксонській світовій поліцейській системі», а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчилля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних нападів.

У 1951—1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великої Британії та усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став власником атомної зброї і засобами його доставки у межах Європи), Черчилль уже не закликав до «хрестового» атомного походу проти Москви, а, навпаки — «до скликання наради у верхах» за участю США, Великої Британії, Франції та СРСР. «Ми не повинні забувати, — підкреслював Черчилль у 1951 році, — що, створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені».

Його ідея про «зустріч у верхах» здійснилась у 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія з літератури. Йому було вже 80 років, він дедалі сильніше страждав від депресії та явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США надав йому статус — що було унікальним явищем — почесного громадянина США.

Останні десять років життя Вінстон Черчилль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем, полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчилль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великої Британії.

Особисте життя

Шлюб та діти

У березні 1908 року, після чергової нетривалої зустрічі він освідчився Клементині Гозьєр, яка прийняла його пропозицію. Їхні батьки погодилися на цей шлюб, і 12 вересня 1908 року в церкві святої Маргарити у Вестмінстері молодята справили своє весілля. Вінстон і Клементина провели все своє життя разом і виховали одного сина та чотирьох дочок:

• (1-а дочка) Діана Черчилль (11 липня 1909 — 19 жовтня 1963 року). Спершу дружина Джона Мілнера Белья, потім Д. Сендіса, від якого мала двох дітей: Барронету й Дункана. Але через невдале життя у цих шлюбах мала часті нервові зриви й проводила лікування в клініках.
• (син) Фредрік Едвард Рандольф Черчилль (28 травня 1911 — 6 червня 1968) (Randolph Fredrick Edward Churchill). Пішов слідами батька, займався політичною кар'єрою. А його син (онук Черчилля) був доволі успішним політиком (помер у 2010 році)
• (2-а дочка) Сара Міллісент Герміона Спенсер Черчилль (7 жовтня 1914 — 24 вересня 2005), Sarah Millicent Hermione Spencer Churchill, тричі виходила заміж, але потомства не дочекалася. Спробувала себе у різних амплуа. Зіграла незначну роль придворної королеви Великої Британії Анни пані Сари Дженінґс у фільмі «Королівське весілля» з Фредом Астером. Її першим чоловіком був Олівер Вік, американський комік, якого Черчилль не дуже любив і не сприймав цей шлюб. Її другим чоловіком, був Ентоні Бічемп — фотограф, який помер за їх спільного життя. Третім чоловіком був барон Одлі.
• (3-дочка) Меріґолд Френсіс Черчилль (15 листопада 1918 — 23 серпня 1921), Marigold Frances Churchill. Померла дитиною у віці 3 років через серйозну інфекцію гортані.
• (4-дочка) Мері Спенсер Черчилль (народилася 15 вересня 1922 — 31 травня 2014), Mary Spencer Churchill, дружина Крістофера Сомеса, у вдалому та щасливому шлюбі має 5 дітей.

Вшанування

Сер Вінстон Черчилль — як військовий, державний діяч і письменник — отримав за своє життя величезну кількість нагород. У період 1885—1963 років він був нагороджений 37 орденами і медалями. Ці трофеї та нагороди Вінстон Черчилль отримував від різних країн, що символізувало його особливий вклад до світової політики й міжнародних відносин — 20 британських нагород, три французькі, по дві від Бельгії, Данії, Люксембургу та Іспанії; та по одній від Єгипту, Лівії, Непалу, Нідерландів, Норвегії та США. Ще десять разів сер Вінстон був нагороджений за активну роботу як армійський офіцер в Кубі, Індії, Єгипті, Південній Африці, Великій Британії, Франції та Бельгії. Величезна кількість нагород була визнанням його роботи як прем'єр-міністра британського уряду.

Вшанування Черчилля почалося з почесного похорону. Прощання з видатним діячем Великої Британії проходило у Вестмінстерській залі парламенту Сполученого Королівства. Упродовж трьох днів шану йому віддали сотні тисяч людей, в тому числі і всесвітньо відомі політичні й культурні діячі. Панахида відбувалася у Соборі святого Павла, одному з найвеличніших храмів Лондона.

Вінстона Черчилля зобразили на британській банкноті номіналом 5 фунтів, введеній в обіг з 13 вересня 2016 року.

Літературний доробок

• Розповідь про Мелекенд: Епізод з прикордонної війни, 1898. The Story of the Malakand Field Force: An Episode of Frontier War.
• Річкова війна: Історичний звіт про прагнення захоплення Судану, 1899. The River War: An Historical Account of the Reconquest of the Soudan.
• Саврола (Роман), 1900. Savrola (український переклад — видавництво Жупанського, 2017)
• Від Лондона до Преторії через Ладісміт, 1900. From London To Ladysmith via Pretoria.
• Похід Яна Гамільтона, Лондон 1900. Ian Hamiltons's March, London 1900.
• Лорд Рендольф Черчилль, 1906. Lord Randolph Churchill.
• Мої африканські подорожі, 1908. My African Journey.
• Світова Криза, 4 томи, 1923 до 1929. The World Crisis , 4 Bände, 1923 bis 1929.
• Мої молоді роки, 1930. My Early Life.
• Мальборо. Його життя і час, з 1933 по 1938 рік, 4 томи. Marlborough. His Life and Times.
• Історія англомовних народів. 4 томи. A History of the English-Speaking Peoples.
• Друга світова війна в 6 томах (1948) The Second World War. Нобелівська премія з літератури 1953 року. Крім того, ця об'ємна праця замикає Рейтинг 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік. Український переклад скороченого видання в двох томах — «Спогади про Другу світову війну». Т 1,2., видавництво Жупанського, 2018;
• Виступи (Вінстона Черчилля) під час війни, (вибрав, вніс та пояснив Клаус Кернер, презентовано у Гамбурзі та Відні у 2002 році.) Reden in Zeiten des Krieges, ausgewählt, eingeleitet und erläutert von Klaus Körner

Почесний громадянин Сполучених Штатів Америки

У 1963 році Президент США Джон Фіцджеральд Кеннеді, діючи на підставі дозволів, наданих законом, прийнятим Конгресом, проголосив Вінстона Черчилля першим почесним громадянином Сполучених Штатів. Черчилль був фізично нездатним взяти участь у церемонії у Білому домі, тому його син і онук прийняли нагороду за нього.

Звання почесного громадянина є найпрестижнішою нагородою США. За 50 років воно присвоєне тільки 7 людям. Звання надається особі, яка не є громадянином Сполучених Штатів, за виняткові заслуги за законом Конгресу або прокламацією президента Сполучених Штатів Америки за дозволом Конгресу.

Вчені ступені

• Ректор Університету Абердина у 1914—1918.
• Ректор Единбурзького університету у 1929—1932.
• Канцлер університету у Бристолі у 1930.
• Почесний ступінь доктора права Рочестерського університету у США.
• Почесний ступінь доктора права Гарвардського університету у США.
• Почесний ступінь доктора права Університету Макгілла в Канаді.
• Почесний ступінь доктора філософії у Копенгагенському університеті.
• Почесний ступінь доктора у Вестмінстерському коледжі Фултона штату Міссурі — 1946.
• Почесний ступінь доктора в Університеті Маямі штату Флорида — 1947.

Нагороди

Британські

• Орден Підв'язки (Knight Companion) — 1954 рік
• Орден Заслуг (Order of Merit) — 1946 рік
• Орден Кавалерів Пошани (Order of the Companions of Honour) — 1923 рік
• Індійська медаль (India Medal-clasp) за Пенджабський прикордонний конфлікт у 1897-98 роках
• Королівська медаль Судану (Sudan medal) у 1896-98 роках
• Королівська медаль Південної Африки з шістьома застібками у 1901 році (The Queen's South Africa medal)
• Зірка 1914-15 (Star 1914-15) за Першу світову війну.
• Британська воєнна медаль (British War Medal 1914—1918)
• Британська медаль Перемоги (Victory Medal (United Kingdom) 1914—1919)
• Зірка Африки (Africa Star) у 1945 році
• Зірка Італії (Italy Star) у 1945році
• Зірка Франції та Німеччини (France and Germany Star) у 1945 році
• Медаль війни 1939-1945 (War Medal 1939—1945)
• Коронаційна медаль Короля Георга V (King George V Coronation Medal) у 1911 році
• Ювілейна срібна медаль Короля Георга V (King George V Silver Jubilee Medal) у 1935 році
• Коронаційна медаль Короля Георга VI (King George VI Coronation Medal) у 1937 році
• Коронаційна медаль Королеви Єлизавета II (Queen Elizabeth II Coronation Medal) у 1953 році
• Відзнака Територій (Territorial Decoration) у 1924 році

Інших країн

• Хрест Ордену Військових заслуг, червона стрічка першого класу, (Іспанія, 1895)
• Орден Леопольда I (Бельгія, 1945), Grand Cordon of the Order of Leopold
• Орден Нідерландського лева, (Нідерланди, 1946), Knight Grand Cross, Order of the Netherlands Lion
• Орден Дубового вінця, (Люксембург, 1946), Grand Cross, Order of the Oak Crown
• Орден Святого Олафа, (Норвегія, 1948), Grand Cross with Chain, Royal Norwegian Order of St. Olav
• Орден Слона, (Данія, 1950), Knight of the Order of the Elephant
• Орден Звільнення (Франція), (1958), Ordre de la Libération
• Зірка Непалу перший клас, (Непал, 1961), Most Refulgent Order of the Star of Nepal
• Орден Саїда Мухаммеда бен Алі ель Сенносі, (Лівія, 1962), Grand Sash of the High Order of Sayyid Mohammed bin Ali el Senoussi
• Медаль «За видатні заслуги» армії США (США, 1919), Distinguished Service Medal (Army) {United States}
• Круа-де-Гуерре (Бельгія, 1945), Croix de Guerre with Palm Belgium
• Військова медаль, (Люксембург, 1946), Military Medal 1940–45
• Військова Медаль (Франція, 1947), Medaille Militaire
• Круа-де-Гуерре (Франція, 1947), Croix de Guerre
• Медаль Кубинської кампанії — 1895–98, (Іспанія, 1914), Cuban Campaign Medal, 1895–98
• Медаль Хедів Судану (застібка: Хартум) (Єгипет, 1899) Khedive's Sudan Medal
• Медаль Свободи Короля Крістіана Х, (Данія, 1947), King Christian X's Liberty Medal

Почесні відзнаки

• У 1901 році він вступив у Лондонську масонську ложу «Юнайтед Стадголм» («Unated Studholme Lodge No.1591») під номером 1591, а у 1902 році вступив до ложі «Розмарин» («Rosemary Lodge No.2851») під номером 2851. За словами Великого секретаря ради Гранд Англії, сера Сідні Вайта, він був радше пасивним членом, який упродовж багатьох років не завжди й був на засіданнях ложі.
• Член консервативних джентельменських клубів — Чарльтон клуб Carlton Club, Афінський клуб Athenaeum Club та ліберального Клубу Реформ Reform Club.
• Член Королівського товариства, Fellow of the Royal Society
• Таємний радник (1907), Privy Councillor
• Канцлер герцогства Ланкастерского 1914—1915, Chancellor of the Duchy of Lancaster
• Почесний комодор авіації 615-ї ескадрильї Королівських ВПС (1939), Air Commodore of No.615 Squadron RAF
• Полковник, командир 4-ї королівської особистої гусарської кавалерії, 1941 (пізніше особисті Королівські ірландські Гусари) (1957), Colonel in Chief of 4th Queen's Own Hussars (later Queen's Royal Irish Hussars)
• Радник королівської Таємної ради Канади (1941), Queen's Privy Council for Canada
• Нобелівська премія з літератури (1953), Nobel Prize in Literature
• Міжнародна премія імені Карла Великого (1956) Karlspreis
• Королівське товариство Святого Георгія (заступник Голови), Royal Society of St George
• Сини Американської революції, Sons of the American Revolution

Література

Українською:

• А. Галушка, Є. Брайлян. Змова диктаторів: Поділ Європи між Гітлером і Сталіним, 1939-1941. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2018. — 368 с.
• Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жуля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчілля / О. Ільченко. — Київ : Грані-Т, 2007. — 92 с. : іл. — (Життя видатних дітей). — ISBN 978-966-2923-79-7
• Р. Кривонос Черчілль Вінстон // Політична енциклопедія. Редкол. : Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 776—777.
• Р. Кривонос, С. Маковський У. Черчілль // Європейський Союз: економіка, політика, право: енциклопедичний словник / редкол.: В. В. Копійка (голова), О. І. Шнирков (заст. голови), В. І. Муравйов та ін. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. — С. 349.
• Себастіан Гаффнер, Черчілль. Біографія, Київ: Видавництво Жупанського, 2019.
•  Дж. Харт Як Черчілль врятував світ. — Харків: видавництво «Фабула», 2019. (виходить у квітні-травні 2019)

Іноземними мовами:

• Петр Вік: Вінстон Черчилль (1874 — 1965), Штутгарт 2006 ISBN 3-17-018786-4.
• Девід Каннадін: «Вінстон Черчилль. Шукач пригод, монархіст, державник». David Cannadine: Winston Churchill. Abenteurer, Monarchist, Staatsmann . Беренберг, Берлін, 2005, ISBN 3-937834-05-2
• Джон Чармлі: «Черчилль. Кінець легенди». John Charmley: Churchill. Das Ende einer Legende. Ульштейн, Берлін 1997 (критична біографія), ISBN 3-548-26502-2.
• Джон Колвілл: «Даунінг-стріт. Щоденники. 1939—1945». John Colville: Downing Street Tagebücher 1939—1945. Сідлер, Берлін 1988 (записи щоденника одного з найближчих помічників Черчилля у роки війни), ISBN 3-88680-241-8.
• Вірджинія Ковліс: «Вінстон Черчилль. Людина й епоха». Virginia Cowles : Winston Churchill. Der Mann und seine Zeit, Відень, 1954 рік.
• Вальтер Гребнер: «Мій шановний містер Черчилль». Walter Graebner: C Original My dear Mr. Churchill. Літературний Траст, 1965.
• Рассел Гренфіл: «Черчилль і політика стосовно Німеччини». Russell Grenfell: Churchill und die Deutschland-Politik. Лінкс, Ґаутінґ, 2002, ISBN 3-936169-04-7.
• Себастіан Гаффнер: «Вінстон Черчилль». Sebastian Haffner: Winston Churchill. Роволт, Рейнбек 1967, 1984 (коротка, зручна для читання біографія), ISBN 3-499-50129-5.
• Кнут Хегберґ: «Вінстон Черчилль». Knut Hagberg: Winston Churchill, Стокгольм 1945 (Біографія Черчилля — шведського автора).
• Рой Дженкінс: «Черчилль». Roy Jenkins: Churchill. Макміллан, Лондон, Оксфорд 2001 (англійська Біографія), ISBN 0-333-78290-9 або ISBN 978-0-333-78290-3
• Крістіан Граф фон Кроков: «Черчилль». Christian Graf von Krockow: Churchill. (У біографії 20-го століття). Гамбург, 1999, ISBN 3-455-11270-6.
• Джон Кіґан: «Черчилль». John Keegan: Churchill. (Англомовна біографія), ISBN 0-297-60776-6
• Франц Ленгофф: «Вінстон Черчилль». Franz Lehnhoff: Winston Churchill. (Британці — європейці, біографія швейцарського автора) Кельн, 1949.
• Елізабет Лонгфорд: «Вінстон Черчиль». Elizabeth Longford: Winston Churchill. Лондон, 1974.
• Пітер де Мендельсон: «Черчилль». Peter de Mendelssohn: Churchill. (Його шлях, і його світ. Спадщина та пригоди. Молодий Вінстон Черчилль 1874—1914). Лемм, Фрайбург, 1957.
• Алан Мургід: «Черчилль». Alan Moorehead: Churchill. (Фото-біографія), Мюнхен, 1961.
• Роберт Пейн: «Велика Людина: портрет Вінстона Черчилля». Robert Payne: The Great Man. A Portrait of Winston Churchill. Нью-Йорк, 1974.
• Джон Рамсден: «Людина століття». John Ramsden: Man of the Century. (Вінстон Черчилль і його легенда, починаючи з 1945), Лондон 2003.
• Ендрю Робертс: «Черчилль і його сучасники». Andrew Roberts: Churchill und seine Zeit. Мюнхен, 1998 DTV (критична біографія), ISBN 3-423-24132-2
• Трухановський Володимир Георгійович: «Черчилль». Vladimir G. Truchanovskij: Churchill. (Біографія з точки зору Радянського Союзу). Берлін 1973.
• Бен Такер: «Вінстон Черчилль». Ben Tucker: Winston Churchill. (його життя у фотографіях), Берн, 1946.
• Роберт Блейк: «Черчилль». Blake R. Winston Churchill.
• Ґілберт Мартін: «Черчилль». Gilbert Martin Churchill.
• Анджей Касторі: «Вінстон Спенсер-Черчилль». Kastory Andrzej Winston Spencer Churcill.
• Богуслав Воложанський: «Таємна війна Черчилля». Wołoszański Bogusław Tajna wojna Churchilla.

Фільми про Вінстона Черчилля

Художні:

• Темні часи (2017)
• Корона (телесеріал) (2016)
• Черчилль (2016)
• Секрет Черчилля (2016)
• Король говорить (2010)
• Назустріч шторму (2009)
• Наcувається буря (1974)
• Молодий Вінстон (1972)

Документальні:

• «Війна вождів (Warlords)» (2005): серія 2 «Черчилль проти Рузвельта (травень 1940 — квітень 1942)»; серія 3 «Черчилль проти Сталіна (червень 1941 — червень 1944)».
• Випробування Черчилля (Challenging Churchill) (2012)
• Черчилль — телесеріал (The Churchills) (2012)

Посилання

• 21 цікавий факт про Вінстона Черчилля
• Вінстон Черчилль на www.nndb.com
• Ордени, нагороди і медалі сера Вінстона Черчілля — «The Churchill Centre»
• Winston S. Churchill, 1874—1965: Вінстон Черчілль, 1874—1965: всеосяжна історіографія й анотована бібліографія. «Rasor, Eugene L p. 205. Greenwood Publishing Group, 2000. ISBN 978-0-313-30546-7»
• Черчілль // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.