Кладовище Кенсал-Грін (англ.Kensal Green Cemetery) — це цвинтар у районі Кенсал-Грін у Квінс-Парку в Королівському районі Кенсінгтон і Челсі в Лондоні, Англія. Натхненний ідеєю відомого кладовища Пер-Лашез у Парижі адвокат Джордж Фредерік Карден вирішив заснувати такий же в Лондоні. Цвинтар було відкрито в 1833 році. Він займає площу 29 гектарів, включаючи дві природоохоронні території, що прилягають до нього. На кладовищі мешкає принаймні 33 види птахів та інших диких тварин. На цьому унікальному кладовищі є меморіали, починаючи від великих мавзолеїв, де поховані багаті та знамениті, до багатьох характерних невеликих могил і включає спеціальні зони, залишені для нових поховань. Він має три каплиці, де ведуть службу усіх віросповідань.[3] Це одне з кладовищ Магічної сімки Лондона.
Типовий мавзолей сера Джона Діна Пола Могила Бальдомеро де Бертодано Могила Чарльза Спенсера Рікеттса Пам'ятник Ендрю Дюкроу
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кенсал-Грін.
Цвинтар був увічнений у рядках поеми Гілберта Кіта Честертона «The Rolling English Road» з його книги «Летючий шинок» :[4]
Незважаючи на будівлі в грецькому стилі, цвинтар має переважно готичний характер через велику кількість приватних готичних пам'яток. Завдяки цій атмосфері кладовище було обрано місцем для кількох сцен у фільмах, зокрема в Театрі крові (1973).
Кладовище внесено до І ступеня в Реєстрі історичних парків та садів. Використовується за призначенням й надалі.
Кладовище знаходиться в лондонському королівському районі Кенсінгтон і Челсі. Його головний вхід знаходиться на Гарроу-роуд (на захід від місця перетину Ladbroke Grove та Чемберлейн-роуд). Його інший вхід, Альма Плейс (Західні ворота, майже навпроти Greyhound Road) також знаходиться з північного боку. Альма Плейс веде до Крематорію Західного Лондона (власник і оператор якого той самий) і Римсько-католицького кладовища Св. Марії, які знаходяться в лондонському районі Гаммерсміт і Фулхем. Кладовище розташоване між Гарроу-роуд та рукавом Паддінгтона каналу Гранд-Юніон на півдні, який довгий час був відокремлений стіною.
На південній стіні, яка примикає до каналу, встановлено ряд воріт (зараз не використовуються), де баржі брали частину землі з викопаних могил, а іноді розвантажували труни, які перевозилися баржами.
Попередня спроба Джорджа Фредеріка Кардена створити британський аналог паризькогоцвинтаря Пер-Лашез у 1825 році зазнала невдачі, але в лютому 1830 року було створено новий комітет[5] до якого увійшли Ендрю Споттісвуд, член парламенту від Салташа, скульптор Роберт Вільям Сівір, банкір Сер Джон Дін Пол, Чарльз Бротон Боумен (секретар першого комітету) та архітектори Томас Вілсон (який раніше запропонував амбітний проєкт Митрополичої гробниц) і Огастес Чарльз Пугін[6]. Ініціатори отримали більше фінансових, політичних і громадських можливостей завдяки підтримці Генеральної цвинтарної компанії". У червні та липні 1830 року в таверні «Фрімасони» відбулися публічні збори, і Кардена було обрано скарбником проєкту.[5]
Пол, партнер лондонської банківської фірми Strahan, Paul, Paul and Bates, знайшов і умовно придбав земельну ділянку площею 22 гектари в Кенсал Грін за 9500 фунтів стерлінгів. Однак Пол і Карден вже були втягнуті в суперечку щодо дизайну цвинтаря, де Пол віддавав перевагу грецькому стилю, а Карден — готичному стилю. Перед тим, як у листопаді 1831 року було розпочато архітектурний конкурс, планувалося залучити низку інших архітекторів, у тому числі Бенджаміна Ваятта (який відмовився), Чарльза Фаулера (пропозиція не була прийнята), Френсіса Гудвіна, Вілсона та містера Ліделла, учня Джона Неша. На конкурс подали свої проєкти 46 учасників, і в березні 1832 року премія була присуджена, незважаючи на певний спротив, за дизайн у стилі неоготики Генрі Едварду Кендалу[6]. Утім це рішення, пізніше було скасовано.
11 липня 1832 року Акт парламенту про заснування «Загальної цвинтарної компанії для поховання померлих в околицях метрополії» був підписаний королем. Закон дозволяв їй зібрати до 45 000 фунтів стерлінгів в акції, купити до 80 акрів землі та побудувати цвинтар і каплицю Англіканської церкви. Директори компаній, призначені після того, як законопроєкт отримав королівську згоду, підтвердили підтримку будівництва кладовища, але віддали перевагу іншому стилю. Один із суддів конкурсу та акціонер компанії, Джон Гріффіт з Фінбері, який раніше підготував робочі креслення для обмежувальної стіни[7][8], зрештою спроєктував дві каплиці на цвинтарі та головні ворота[5], а також запланував висадити 15 000 дерев зі свого розплідника в Брентфорді.[9] Заснований як Загальне кладовище всіх душ, Кенсал Грін, цвинтар став першим із приватних кладовищ «Магічної сімки» в Лондоні. Цвинтар був освячений 24 січня 1833 року Чарльзом Джеймсом Бломфілдом, єпископом Лондона. До кінця січня того ж року було проведено перший похорон.
На початку 1850-х років, після серії епідемій холери в Лондоні, які спричинили обстеження лондонських поховань, комісар охорони здоров'я Едвін Чедвік запропонував закрити всі існуючі поховання в околицях Лондона, крім приватного кладовища Кенсал-Грін, на північному заході міста, яке було націоналізовано та значно розширено, щоб створити єдине місце поховання для західного Лондона. (Велика ділянка землі на Темзі довжиною близько 14 км на південний схід від Лондона в Еббі-Вуд мала стати єдиним цвинтарем для східного Лондона.[10]) Казначейство скептично поставилося до того, що схема Чедвіка коли-небудь буде фінансово життєздатною, і вона була загалом непопулярною.[11][12] Хоча Закон про столичні поховання 1850 року дозволив цю схему, однак у 1852 році від неї відмовилися[12][13].
Загальне планування розташоване по осі схід-захід, з центральною дорогою, що прямує від каплиці на захід. Вхід знаходиться на північному сході, а найбільш значні пам'ятники розташовані вздовж центральної доріжки до каплиці.
Англіканській церкві було виділено 39 акрів, а решта 15, чітко відокремлених акрів, були передані англійським дисидентам[14] через відмінність, яка на той час вважалася важливою. Спочатку існував поділ між частиною розкольників і англіканською частиною цвинтаря. Це мало форму «затопленої огорожі» від каналу до воріт на стежці. Були також декоративні чавунні ворота. Невелика територія, призначена для неангліканських поховань, має приблизно овальну форму і раніше виділялася ширшою центральною осьовою доріжкою, яка завершувалася неокласичною каплицею з вигнутими колонадами. Англіканська каплиця домінує над західною частиною кладовища, будучи піднятою на терасі, під якою розташована великі катакомби; є гідравлічний катафалк для опускання трун у катакомби.[15]
Цвинтар діє й сьогодні; поховання та кремація відбуваються щодня, хоча кремація тепер більш поширена, ніж поховання. Кладовищем досі керує Генеральна цвинтарна компанія згідно з її оригінальним парламентським актом 1832 року. Згідно з його основними принципами, тіла похованих не можуть бути ексгумовані та креміровані або земля продана під забудову. Після того, як кладовище вичерпає весь свій простір для поховань і більше не зможе функціонувати як кладовище, мандат вимагає, щоб воно залишалося меморіальним парком. Компанія General Cemetery побудувала та керує крематорієм Західного Лондона на території кладовища.
Запозичуючи ідеали, встановлені на кладовищі Пер-Лашез за кілька років до його відкриття,[16] кладовище Кенсал-Грін стало прикладом проєктування та організації поховань на більшості кладовищ по всій Британській імперії того часу. В Австралії, наприклад, Некрополь у Руквуді (1868) і кладовище Веверлі (1877), обидва в Сіднеї, відомі використанням «садових» можливостей ландшафту та, що важливо, самодостатніми структурами управління, які запозичені з досвіду організації функціонування General Cemetery Company.
Кладовище є місцем поховання приблизно 250 000 осіб у понад 65 000 могил[17], включаючи понад 500 представників британської знаті та 970 осіб, зазначених у Національному біографічному словнику. Багато пам'ятників, особливо більші, похилилися і можуть впасти, оскільки з часом вони осіли на м'якій лондонській глині.
Перелічено багато будівель і споруд у межах кладовища Кенсал-Грін.
Англіканська каплиця віднесена до категорії I, тоді як каплиця дисидентів, Кенсал Грін віднесена до категорії II*, а колонада / катакомба та стіни по периметру та перила віднесені до категорії II. З багатьох гробниць, меморіалів і мавзолеїв вісім відносяться до категорії II*, тоді як Меморіал реформаторів відноситься до категорії II. Могила Чарльза Спенсера Рікеттса внесена до категорії II* і була спроєктована Вільямом Берджесом.
Англіканська каплиця знаходиться в центрі кладовища і має кілька гробниць. Каплиця була пошкоджена під час Другої світової війни, але її відновили в 1954 році[18]. Під каплицею розташовані катакомби, одні з небагатьох у Лондоні. Зараз катакомби не обслуговуються, але їх можна відвідати під час екскурсії. Тут досі є діючий підйомник для труни або катафалк, відреставрований Патронами кладовища Кенсал-Грін у 1997 році.
Розташована у східній частині кладовища, ця споруда в стилі новогрецького стилю була призначена для відспівування померлих вірян всіх неангліканських конфесій та невіруючих. Лише частина цвинтаря була освячена, і дисентерів (розкольників) можна було ховати на неосвячених місцях після служби в цій каплиці. Цвинтар став улюбленим місцем для нонконформістів, вільнодумців, нехристиян та атеїстів, і тому ця каплиця стала досить популярною. Каплиця дисидентів стала занедбаною та частково в ній провалився дах, тому в 1995 році її передали в оренду Фонду історичних каплиць, який витратив на реставрацію 447 000 фунтів стерлінгів. Зараз каплиця слугує офісом Патронів кладовища Кенсал-Грін, але також доступна для відспівування померлих.
Фрагмент Меморіалу Реформаторам Пам'ятник валлійському філософу та педагогу Роберту Оуену (з Меморіалом Реформаторів праворуч)
Меморіал реформаторам був встановлений у 1885 році. Його збудували за ініціативи Джозефа Корфілда «на згадку про чоловіків і жінок, які щедро жертвували собою та власним часом для покращення життя і добробуту всіх верств суспільства». На північній і східній сторонах пам'ятника є списки імен реформаторів і радикалів (разом із подальшими іменами, доданими в 1907 році Еммою Корфілд). Він розташований поряд з меморіалом Роберта Оуена та є ще одним (другим) прикладом непоховального меморіалу в нонконформістській частині кладовища.
Меморіал було розширено, щоб додати Ллойда Джонса, на відзначення його значного внеску в розвиток науки та суспільства.
«ЦЕЙ МЕМОРІАЛ ВІДКРИТО НА ЗНАК ПОВАГИ ДО ВІДВАЖНИХ ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК, ЧИЇ ІМЕНА ВІН НОСИТЬ. ДЖОЗЕФ В. КОРФІЛД, СЕРПЕНЬ 1895 РОКУ».
«МЕМОРІАЛ РЕФОРМАТОРІВ
ЗВЕДЕНО НА ЧЕСТЬ ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК, ЯКІ ЩЕДРО ЖЕРТВУВАЛИ СОБОЮ ТА ВЛАСНИМ ЧАСОМ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ ЖИТТЯ І ДОБРОБУТУ ВСІХ ВЕРТСТВ СУСПІЛЬСТВА. ВОНИ ВІДЧУВАЛИ, ЩО ВСІ ЛЮДИ МАТИМУТЬ НАБАГАТО ЩАСЛИВІШЕ ТА БЛАГОДАТНІШЕ ЖИТТЯ, І ЩИРО ПРАГНУЛИ ЦЬОГО ДОСЯГТИ. СТАРІ БРУТАЛЬНІ ЗАКОНИ БУЛО ЗМЕТЕНО, І ПРАВО ВИБИРАТИ НАШИХ ВЛАСНИХ ЗАКОНОДАВЦІВ БУЛО ЗДОБУТО ПЕРЕВАЖНО ЇХНЯМИ ЗУСИЛЛЯМИ. ДОСЯГНЕННЯ ЦИХ ПРАВ ДАЄ ЛЮДЯМ МОЖЛИВІСТЬ ПОКРАЩИТИ ЦІ ЗАКОНИ ДЛЯ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВОЮ, ЩО РОБИТЬ ЇХ КРАЩИМИ ЛЮДЬМИ ТА ВІДПОВІДАЛЬНИМИ ГРОМАДЯНАМИ»[19]
На монументі викарбувано імена понад сімдесяти людей. На пам'ятнику вони зображені в такому порядку:
ПЕРЕДНЯ СТОРОНА (СХІД): Роберт Оуен (Нью Ланарк), Джон Беллерс, Роберт Дейл Оуен, Абрахам Комб, Джозеф Ланкастер, Вільям Томпсон, Джон Мінтер Морган, Вільям Паре, Вільям Гелпін, Генрі Тревіс — доктор медичних наук, Алекс Кемпбелл, Джеймс Рігбі, Вільям Саул, Джуліан Гібберт, преподобний Чарльз Кінгслі, Леді Ноель Байрон, Френсіс Райт, Томас Спенс, Аллан Девенпорт, Мері Геннелл, Френсіс Плейс, Гаррієт Мартіно, Джордж Оджер, Ллойд Джонс.
ПІВНІЧНИЙ БІК: Джозеф Прістлі, Томас Пейн, Вільям Гоун, Джон Стюарт Мілль, Майор Картрайт, Річард Карлайл, Вільям Ловетт, Вільям Карпентер, Генрі Хетерінгтон, Джон Фрост, Вільям Коббетт, В. Дж. Фокс, Річард Мур, Вільям Говітт, Семюел Бемфорд, Генрі Хант, Джордж Томпсон, Девід Вільямс, Томас Вуллер, Ебенезер Елліотт, Ернест Джонс, Алекс Макдональд, Річард Кобден, Роберт Купер.[19]
Запис на честь Роберта Оуена:
Кенотаф Роберту Оуену, який був похований у Ньютауні, Монтгомеришир, Уельс, розташований збоку від Меморіалу реформаторів.
«РОБЕРТ ОУЕН, ФІЛАНТРОП, НАРОДИВСЯ 14 ТРАВНЯ 1771 РОКУ. ПОМЕР 17 ЛИСТОПАДУ 1858 РОКУ».
«1879 РОКУ ЗАКЛАДЕНО ШЛЯХОМ ЗБИРАННЯ КОШТІВ НА ЧЕСТЬ РОБЕРТА ОУЕНА З НЬЮ-ЛАНАРКА, УРОДЖЕНЦЯ НЬЮТАУНА, ПІВНІЧНИЙ УЕЛЬС 1771 РОКУ. ПОМЕР І ПОХОВАНИЙ 1858 РОКУ У ВІЦІ 87 РОКІВ. ––––––––––––– ВІН ЗІНІЦІЮВАВ ТА ОРГАНІЗУВАВ ШКОЛИ ДЛЯ ДІТЕЙ, ПРАЦЮВАВ НАД ЗМЕНШЕННЯМ ТРИВАЛОСТІ РОБОЧОГО ДНЯ ЖІНОК ТА ДІТЕЙ НА ФАБРИКАХ. ВІН БУВ ОДНИМ ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ЛІБЕРАЛІЗМУ, СПРИЯВ РОЗВИТКОВІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ ТА ПРАЦЮВАВ НАД ПРОСУВАННЯМ МІЖНАРОДНОГО АРБІТРАЖУ. ВІН БУВ ОДНИМ ІЗ НАЙВИДАВШИХ АНГЛІЙЦІВ [ sic[20] ], ЯКІ ПРИЩЕПЛЮВАЛИ ЛЮДЯМ ІДЕЇ ЗРОСТАННЯ ЇХ ДОБРОБУТУ ШЛЯХОМ ПРИМИРЕННЯ ІНТЕРЕСІВ КАПІТАЛУ ТА ПРАЦІ. НАД ЦИМ ВІН ПРАЦЮВАВ ПРОТЯГОМ УСЬОГО ЖИТТЯ, ВИТРАТИВШИ ВСІ ВЛАСНІ КОШТИ, ЩОБ ПРИЩЕПИТИ СВОЇМ РІДНИМ НОВІ ЦІННОСТІ ЧЕРЕЗ УПЕВНЕНІСТЬ В СОБІ ТА НАВЧАННЯ.
ЙОГО ЖИТТЯ БУЛО ОСВЯЧЕНЕ ЛЮДСЬКОЮ ЛЮБОВ'Ю І ВЕЛИКИМИ ЗУСИЛЛЯМИ.
На цвинтарі є три катакомби для зберігання закритих трун та похоронних урн з прахом померлих. Катакомба А під колонадою Північної тераси зараз закрита. Катакомба Z, розташована під каплицею дисидентів у східній частині цвинтаря. Вона зазнала значних пошкоджень від авіаобстрілу під час Другої світової війни, і також закрита для подальших поховань. Катакомба B, під англіканською каплицею в центрі кладовища, має місце для приблизно 4000 поховань, і все ще пропонує як приватні локулі (поховання у стінних нішах), так і полиці або склепіння для сімейних поховань. Є шість проходів, усередині яких кожне склепіння пронумеровано, починаючи послідовно до номера 216 у південно-західному кінці шостого проходу.
Поховання в катакомбах Кенсал-Грін завжди було дорожчим і престижнішим, ніж поховання на простій ділянці на території кладовища, хоча й дешевше, ніж викладена цеглою могила або мавзолей. Без подальших витрат і відповідальності за встановлення пам'ятника над могилою катакомби стали безпечним, гідним і ексклюзивним місцем для поховання заможних, особливо неодружених, бездітних і маленьких дітей тих, хто не має сімейних ділянок або мавзолею в іншому місці.[21]
На кладовищі знаходяться могили 473 військовослужбовців Співдружності націй — учасників Першої світової війни — половина з яких утворює ділянку військових могил у південно-західному куті, решта — невеликими групами або окремі могили, розкидані по всіх території, — і 51 військовослужбовець Другої світової війни, які також розсіяні по всьому кладовищу. На меморіалі Screen Wall, розташованому на ділянці, де поховані учасники першої світової війни, у 213-му секторі, перераховані жертви обох світових воєн, чиї могили не можна було позначити надгробками, окрім п'яти військовослужбовців Другої світової війни прах яких було спалено в крематорії Кенсал-Грін (також відомому як Західний Лондон).[22] Особа найвищого рангу, похована тут, відзначена Комісією з військових могил Співдружності націй, це генерал сер Чарльз Дуглас (1850—1914), начальник імперського Генерального штабу в перші місяці Першої світової війни.[23]
Гаррісон Ейнсворт (1805—1882), британський письменник;
Томас Аллом (1804—1872), британський художник та архітектор;
Фредерік Скотт Арчер (1813—1857), британський скульптор, фотограф, винахідник колодієвого процесу[24];
Чарльз Філіп Браун (1798—1884), англієць, відомий тим, що започаткував перший словник дравідійської мови телугу та здійснив значний науковий внесок у розвиток мови телугу та народу Андхра;
Джордж Персі Баджер (1815—1888), англійський англіканський місіонер і вчений-сходознавець;
Бетсі Балкомб (1802—1871), у дитинстві близька подруга та довірена особа Наполеона Бонапарта під час його ув'язнення на острові Святої Єлени;
Децимус Бертон (1800—1881), британський архітектор;
Сер Август Волл Коллкотт (1779—1844), британський художник;
Леді Марія Калкотт (1785—1842), британська письменниця-мандрівниця;
Джордж Фредерік Карден (1798—1874);
Джон Едвард Керью (1785—1868), британський скульптор;
Ентоні Карлайл (1768—1840), британський хірург та вчений;
Сер Ернест Кассель (1852—1921), британський торговий банкір;
Джон Гобарт Каунтер (1792—1851), британський письменник і священнослужитель;
Вільям Кавендіш-Скотт-Бентінк, 5-й герцог Портлендський (1800—1879), британський землевласник і ексцентрик;
Фредерік Чепмен (1823—1895), британський видавець;
Маріголд Френсіс Черчилль, донька сера Вінстона та леді Клементини Черчиллів, яка померла від лихоманки в 1921 році у 3-річному віці. У 2019 році сім'я Черчиллів виконала давнє бажання возз'єднати останки Мерігольд з рештою її сім'ї на церковному цвинтарі Бладон. Порожня могила та пам'ятник залишилися на кладовищі Кенсал-Грін.[25];
Генрі Севіл Кларк (1841—1893), британський драматург і критик;
Томас Джон Кокрейн (сер) (1789—1872), 1-й губернатор Ньюфаундленду в 1825—1834 роках, член парламенту Іпсвіча (1839—1841), адмірал флоту в 1865—1872 роках;
Тімоті Августин Коглан (1856—1926), австралійський статистик, інженер і дипломат;
Вілкі Коллінз (1824—1889), англійський письменник і драматург, популярний у Вікторіанську епоху;
Джеймс Комб (нар. 1867), інженер Temple Works у Лідсі;
Джошуа Компстон (1970—1996);
Монтегю Коррі, 1-й барон Роутон (1838—1903), секретар Бенджаміна Дізраелі та філантропічний засновник Rowton Houses;
Сер Майкл Коста (1808—1884), британський диригент і композитор;
Преподобний Джон Каммінг (1807—1881), британський письменник;
Британський генерал-майор сер Олександр Каннінгем KCIE CSI, британський археолог, ад'ютант генерал-губернатора лорда Окленда Індії, виконавчий інженер короля Оуда (Індія), головний інженер Бірми, полковник королівських інженерів;
Ендрю Дукроу (1793—1842), британський артист цирку та вершник;
Віллі Едуен (1841—1908), британський комік, письменник і керівник театру;
Сер Джордж Елліот (1784—1863), офіцер британського морського флоту;
Доктор Джон Еппс (1805—1869), британський френолог;
Джон Едвард Еррінгтон (1806—1862), британський інженер-будівельник;
Едвард Френсіс Фіцвільям (1824—1857), британський композитор;
Фанні Фіцвільям (1801—1854), британська актриса, співачка і театральна менеджерка;
Енн Фостер (1827—1882), вдова Джона Фостера з Гобарта, член законодавчих зборів Тасманії. Раніше Енн Дінхем була перевезена до Тасманії в 1852 році і була однією з небагатьох австралійських каторжників, які повернулися на батьківщину (Могила № 28305);
Махарані Джинд Каур, з імперії сикхів, мати останнього пенджабського махараджи Дуліпа Сінгха — тимчасово поміщена в катакомбі під каплицею дисидентів після її смерті у вигнанні в 1863 році, перш ніж її тіло було дозволено повернути до Пенджабу для кремації. Після відкриття плити на честь Джінда Каура (тепер у музеї Ancient House, Тетфорд), у 2009 році тут було встановлено меморіал[28]
Інгрід Бергман (1915—1982), шведськаакторкакіно, театру, радіо й телебачення, автобіографістка (більшість її праху було розвіяно навколо острівця Даннгольмен біля рибальського села Ф'єлбака на західному узбережжі Швеції, де вона провела більшість життя, з 1958 року до своєї смерті в 1982 році, а решту її прах похований на Північному цвинтарі у Стокгольмі, Швеція, поруч із її батьками).
Хоча кладовище належить і управляється General Cemetery Company, Друзі цвинтаря Кенсал-Грін (The Friends of Kensal Green Cemetery) є благодійною організацією[29], створеної з метою збереження, консервація та реставрація для суспільного блага Kensal Green Cemetery. Благодійна організація організовує екскурсії та інші заходи на цвинтарі та видала книги про цвинтар. Офіс Друзів знаходиться в каплиці дисидентів. Група «Друзі» є членом Національної федерації друзів цвинтаря.
.svg){kind=small}
Велика Британія[1]
.JPG)
