Відкрити головне меню

Громадя́нська війна́ в Іспа́нії 1936—1939 — війна від липня 1936 до березня 1939 між ліво-республіканським урядом Іспанської Республіки та правими силами країни.

Громадянська війна в Іспанії
Міжвоєнний період
Испанская 11 интербригада в бою под Бельчите. 1937-edit.jpg
Республіканська інтербригада у битві за Бельчите[en] на танку Т-26
Дата: 17 липня 1936 — 1 квітня 1939
Місце: Іспанія
Іспанське Марокко
Середземне море
Іспанська Гвінея
Результат: Перемога націоналістів
Сторони
ESP1931-39 Республіканці[en] Flag of Spain (1938–1945).svg Націоналісти[en]
Командувачі
ESP1931-39 Flag of the Popular Front (Spain).svg Мануель Асанья
ESP1931-39 Flag of the Popular Front (Spain).svg Хуліан Бестейро[ru]
ESP1931-39 Socialist red flag.svg Франсиско Ларго Кабальєро
ESP1931-39 Flag of the Popular Front (Spain).svg Хуан Негрін
ESP1931-39 Flag of the Popular Front (Spain).svg Індалесіо Пріето[ru]
ESP1931-39 Вісенте Рохо[ru]
ESP1931-39 Хосе Міаха[ru]
ESP1931-39 Flag of the Popular Front (Spain).svg Хуан Модесто[en]
ESP1931-39 Хуан Ернандес Сарабія[ru]
ESP1931-39 Карлос Ромеро Хіменес[en]
ESP1931-39 Bandera CNT-FAI.svg Буенавентура Дурруті 
ESP1931-39 Estelada blava.svg Люїс Кумпаньш і Ховер
ESP1931-39 Flag of the Basque Country.svg Хосе Антоніо Агірре
Flag of Spain (1938–1945).svg Flag of Spain (1785–1873, 1875–1931).svg Хосе Санхурхо[ru] 
Flag of Spain (1938–1945).svg Flag of Traditionalist Requetes.svg Еміліо Мола[ru] 
Flag of Spain (1938–1945).svg Франсіско Франко
Flag of Spain (1938–1945).svg Гонсало Кейпо де Льяно і Сьєрра[ru]
Flag of Spain (1938–1945).svg Bandera FE JONS.svg Хуан Ягуе
Flag of Spain (1938–1945).svg Мігель Кабанельяс 
Flag of Spain (1938–1945).svg Мануель Годед[ru] 
Flag of Spain (1938–1945).svg Bandera FE JONS.svg Мануель Геділла[en]
Flag of Spain (1938–1945).svg Flag of Traditionalist Requetes.svg Мануель Фаль Конде[en]
Flag of Spain (1938–1945).svg Merchant flag of Spanish Morocco.svg Мохамед Мезіан[en]
Військові сили
1938:
450 тис. чол.
350 літаків
200 дивізіонів
1938:
600 тис. чол.
600 літаків
290 дивізіонів
Втрати
~ 500 тис. вбитих
450 тис. біженців
Guerra Civil Española.svg

Довготривалому та кривавому характеру громадянської війни сприяла інтервенція СРСР (на боці республіканського уряду) та Німеччини і Італії (на боці заколотників).

Зміст

Передумови війниРедагувати

На початку XX століття Іспанське королівство знаходилося в стані глибокого занепаду і кризи. Національні меншини (баски, каталонці, галісійці), які становили понад чверть населення Іспанії, виступали проти централізованої внутрішньої політики Мадрида і вимагали автономії.

На особливому положенні в державі перебувала армія, яка представляла собою фактично держава в державі. Однак крайній консерватизм її керівництва заважав її розвитку: іспанські війська навчалися за застарілими стандартами і воювали застарілою зброєю, що особливо негативно сказалося в Рифській війні з Марокко. Ця війна призвела і до того, що фронтові офіцери («африканісти») почали відчувати себе особливою кастою і мріяти про прихід до влади в країні. Великими пільгами і привілеями в країні користувалася і Римо-католицька Церква.

Король Альфонс XIII і його уряд не збиралися проводити необхідні для країни реформи. Будь-які спроби протесту проти режиму жорстоко придушувалися військами і Громадянською гвардією (воєнізованою поліцією).

У 1923 році стабілізувати ситуацію в Іспанії спробував генерал Мігель Прімо де Рівера. 13 вересня він справив військовий переворот, розпустив уряд, парламент і діяли політичні партії, ввів цензуру, встановивши в країні режим військової диктатури. Прімо де Рівера спробував провести модернізацію в Іспанії, спираючись на досвід італійських фашистів. Заохочуючи вітчизняних підприємців, він домігся ряду соціально-економічних успіхів, проте їх звів нанівець почався світова економічна криза. Під тиском і короля, і значної частини суспільства, Прімо де Рівера подав у відставку, поїхав до Франції і незабаром помер.

12 квітня 1931 року в державі проходили вільні муніципальні вибори, в великих містах тріумф опозиційних партій не викликав сумніву, хоча в сільській місцевості лідирували як і раніше монархісти. Під впливом численних демонстрацій прихильників республіканської форми правління 14 квітня Альфонс XIII емігрував, але від трону формально не відрікся. Іспанія була проголошена республікою.

Наприкінці 1935 активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це, й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої уряди про плани заколотників.

ПочатокРедагувати

Використовуючи, як привід, вбивство поліцією депутата-монархіста Сотело, заколотники, після спеціального кодового сигналу, переданого однією з радіостанцій міста Сеута, — «Над усією Іспанією безхмарне небо»[1], — почали 17 липня 1936 діяти в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня — вже в Іспанії.

Республіканський уряд розраховував придушити повстання заколотників за декілька тижнів. Майже така сама думка панувала у політичних колах європейських країн: вважалося, що це чисто внутрішня боротьба, що мусить завершитися за кілька тижнів і не матиме значного впливу на міжнародне становище[2].

Дійсно, спочатку заколот було придушено, проте уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу націоналістам та надіслали своїх вояків та інструкторів до Іспанії.

Зовнішні чинникиРедагувати

Політика невтручанняРедагувати

Громадянська війна й воєнна інтервенція третіх країн до Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати націоналістам.

25 липня 1936 року французький уряд (прем'єр-міністр Леон Блюм) ухвалив рішення про політику суворого нейтралітету та заборону вивезення зброї до Іспанії. Він запропонував іншим державам взяти на себе такі ж зобов'язання. Відразу згодою відповів уряд Великої Британії. Уряд Радянського Союзу також прийняв пропозицію, але з вимогою обов'язкової участі Португалії, територією якої йшло постачання зброї заколотникам, і негайного припинення допомоги заколотникам з боку Італії та Німеччини.

Врешті-решт на пропозицію французького уряду 27 європейських країн вирішили обрати політику «невтручання».

9 вересня 1936 року відповідно до міжнародної угоди у Міністерстві закордонних справ Великої Британії розпочав роботу «Міжнародний комітет з питань невтручання у справи Іспанії» (англ. The International Commitee for the application of the agreement regarding nonintervention in Spain)[3], до якого увійшли представники 27 європейських країн. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала заколотників, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акту про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.

Російські добровольціРедагувати

Російські емігранти — колишні білогвардійці, які брали участь у війні на боці Франко, розглядали війну як «хрестовий похід проти комунізму». Серед них були генерали Микола Шинкаренко і Анатолій Фок (загинув у бою)[4][5].

Усього з 72 російських добровольців (за іншими джерелами, до 180 добровольців, включаючи російськомовного грузинського князя з 6-ма супровідниками)[6], було вбито 34, дев'ять поранено, причому з них легіонер П. Н. Зотов — п'ять разів, лейтенант К. А. Костянтино — три рази (з втратою зору на одне око), К. К. Гурський — три рази, В. А. Двойченко — два рази.

На параді в Мадриді російські емігранти машерували як окремий підрозділ, під прапором царської Росії.

У книзі А. П. Яремчука другого вказано, що 66 російських емігрантів брали участь у громадянській війні в Іспанії на боці Франко.

Інтервенція Радянського СоюзуРедагувати

Діяльність СРСР до початку заколотуРедагувати

З початку заколоту: військова інтервенція та дипломатична діяльністьРедагувати

Радянський Союз приєднався до угоди про «невтручання у іспанські справи» і увійшов до «міжнароднго комітету з невтручання».

СРСР вимагав від західних держав встановити контроль над португальськими портами, протестував проти фактичного таємного втручання Італії та Німеччини у громадянську війну в Іспанії на боці заколотників.

Тим часом об'єднані війська націоналістів підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за ці кошти направити до Іспанії зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

4 жовтня 1936 року до Картахени із Феодосії прибуло іспанське вантажне судно «Комнечин» з першою партією зброї. Потім 14 жовтня 50 танків були доставлені вже радянським пароплавом[7].

7 жовтня 1936 року СРСР висловив протест проти того, що комітет фактично сприяв заколотникам. Представником СРСР у комітеті був, за посадою, посол СРСР у Великій Британії І. Майський. Він вказував, що комітет фактично перестав функціонувати після засідання 5 липня 1938 року[8].

13 жовтня 1936 року з транспортного судна «Більшовик» у порту Картахени були вивантажені 18 винищувачів «И-15». Через кілька днів до аеропорту поблизу Аліканте прибуло 150 війсковиків-авіаторів збройних сил СРСР, серед яких було 50 пілотів на чолі з полковником Яковом Смушкевичем.
Пілоти цієї групи вперше брали участь у повітряному бою з італійськими винищувачами «Фіат-32» на Мадридському фронті 4 листопада 1936 року[9].
На засіданні Комітету з невтручання 4 листопада представник Італії Діно Гранді повідомив про захоплення «іспанськими національними силами» чотирьох танків виробництва СРСР, а також про те, що 3-го листопада був збитий російський бомбардувальник, а 4-го було захоплено ще двоє російських військових літаків, під керуванням «радянських пілотів»[10] Цього ж дня, представник СРСР у Комітеті з невтручання посол СРСР у Великій Британії І. Майський, заперечував звинувачення з боку представників Італії та Німеччини, як у транспортуванні до Іспанії військового спорядження та зброї, так і участь військовослужбовців Червоної армії у бойових діях[11].

За свідченням І. Майського перші танки і літаки з Радянського Союзу були випробувані у боях під столицею Іспанії у дні атаки заколотників на Мадрид (близько 7—10 листопада)[12].

Порівняно великий потік зброї,— і серед іншого, танків і літаків,— йшов із Радянського Союзу. Від жовтня 1936 до вересня 1937 року усього з СРСР до Іспанії прибуло морським шляхом 23 транспорти зі зброєю[13].

Радянський Союз надав республіканцям 1 555 артилерійських систем, 806 літаків та 362 танки, в більшості своїй сучасні І-16 та БТ-5. Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб. Населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народові. До березня 1937 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т. зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Багато дітей іспанських республіканців були вивезені до Радянського союзу. Загалом на боці республіканців виступали 5 000 радянських військовослужбовців та радників.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональних бригад» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули).

Керівництво ВКП(б), діючи через Комінтерн, вимагало від компартій інших країн набирати добровольців для війни у Іспанії. Так, компартія Югославії повинна була 1937 року забезпечити 3 тис. добровольців. Зафрахтований у Марселі за 500 000 франків пароплав «Корсіка» прибув до міста Котор на узбережжі Адріатичного моря, де його зустріла поліція, що заарештувала кілька сотень добровольців та члена керівництва партії Адольфа Мука[14].

Використовуючи залежність іспанського республіканського уряду від радянської допомоги, СРСР тиснув на нього з метою збільшити вплив Комуністичної партії Іспанії в уряді та країні, змусити уряд не втручатися в дії комуністів з переслідування своїх політичних супротивників, зокрема троцькістів, перебрати контроль над іспанською поліцією[15].

Комінтерн уповноважив свого представника Мілана Горкіча займатися «чисткою» «неслухняних» іспанських анархістів.

За участь у громадянській війні на боці урядових збройних сил звання Героя Радянського Союзу отримали військовослужбовці РСЧА: П. М. Арман, В. М. Бочаров, С. М. Бистров, В. С. Горанов, П. П. Десницький, П. А. Джібеллі, К. І. Ковтун, П. Є. Купріянов, В. М. Новіков, С. К. Осадчий, Д. Г. Павлов, Д. Д. Погодін, І. І. Проскуров, П. І. Пумпур, П. В. Ричагов, Н. А. Селицький, Я. В. Смушкевич, С. Ф. Тархов, Б. А. Туржанський, С. А. Черних, Е. Г. Шахт, Н. І. Шмельков та інші.
За весь час війни в Іспанії звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 60 військовослужбовцям.

Багатьох громадян Радянського Союзу, що воювали в Іспанії, було репресовано.

Інтервенція Італії і НімеччиниРедагувати

Діяльність держав до початку заколотуРедагувати

З початку заколоту: військова інтервенція та дипломатична діяльністьРедагувати

Під приводом захисту життя та власності громадян Німеччини уряд А. Гітлера негайно з початком заколоту відрядив до берегів Іспанії дві військові ескадри.

А. Гітлер дав вказівку постачати заколотникам військове спорядження та направити до них «добровольців».

30 липня до Тетуану, у Іспанське Марокко, прибуло 20 німецьких літаків «Юнкерс» та 20 італійських «Капроні», для перевезення з Марокко до Іспанії військових частин, що виступали на боці заколотників[16].

31 липня на транспорті «Усарамо» із Гамбурга до Кадіса відбуло 85 військовиків та 6 винищувачів «Хейнкель-51». Разом з ними до Іспанії надсилали запасні частини до бомбардувальників «Юнкерс-52», що прибули раніше через Італію.

Через місяць після виступу заколотників у липні 1936 року генерал Франко направив своїх посланців до Німеччини, яка обіцяла підтримку іспанським націоналістам.

Італія дещо раніше направила до Франко «Італійський легіон», а також допомагала транспортувати з іспанського Марокко вояків.

Спільні дії Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизили обидві держави й сприяли оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

25 листопада 1936 р. — у Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо агентів Комінтерну. А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Антикомінтернівський пакт викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до Антикомінтернівського пакту приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу.

Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 90 000 своїх солдатів та офіцерів.

Політика і дипломатична діяльність інших державРедагувати

Громадянська війна в Іспанії викликала колосальний відклик у всьому світі. За подіями війни пильно спостерігали як і високопоставлені політики, так і прості люди. Ліва громадськість розглядала іспанську війну як «протиборство іспанського народу з фашизмом», прихильники правих ідей трактували конфлікт в Іспанії як «боротьбу національно орієнтованих сил країни з руйнівниками-комуністами», які направляються сталінським СРСР і Комінтерном.

Багато іноземців співчували республіканцям чи націоналістам, збирали для них кошти, іншу допомогу.

Перебіг війниРедагувати

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави негласно підтримували режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали режим Франко в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

У війні брали участь деякі українці, при чому, з обох боків фронту. Республіканців підтримали близько 1 тисячі осіб із Західної України; ймовірно, це було пов'язано з тим, що Західна України в той час перебувала у складі Польщі, де при владі були націоналісти.[17] Натомість іспанських націоналістів підтримували колишні військові УНР, які раніше зазнали поразки у боротьбі з комуністами в Україні.[18]

Закінчення війниРедагувати

В березні 1939 р. в Мадриді перемогли франкісти. Заколотники захопили Мадрид, республіку було повалено. 2 квітня 1939 р. США офіційно визнали франкістський уряд. В Іспанії встановилася диктатура Франко, що проіснувала до листопада 1975.

Франциском Франко було створено Долину загиблих для поховання загиблих під час громадянської війни.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Історична достовірність цього факту зараз ставиться під сумнів
  2. Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 15.
  3. История дипломатии: Том третий: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.)/ Под ред. акад. В. П. Потёмкина.— М.-Л.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1945.— 884 с.— С. 581.
  4. [Сражаясь за Франко: русские белоэмигранты на стороне националистов // журнал «Неприкосновенный запас», № 1 (81), 2012
  5. Испания. По разные стороны баррикад
  6. Сражаясь за Франко: русские белоэмигранты на стороне националистов. 
  7. Коминтерн и гражданская война в Испании. Документы.- М: Наука, 2001.- C. 11.
  8. Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 192
  9. Джексон, Роберт. «Красные соколы».— В кн.: От «Барбароссы» до «Терминала». Взгляд с Запада. — М.: Изд-во политич. лит-ры, 1988.— 464 с.— С. 135—136.
  10. Stenographic Notes of the meetings of the International Commitee for the application of the agreement regarding nonintervention in Spain, v. 1, p. 2.— Посилання в кн.: Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 63.
  11. Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 58—64.
  12. Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 67.
  13. Майский И. М. Испанские тетради.— М.: Воениздат, 1962.— 200 с.— С. 109
  14. Григорий Полегаев. Югослави и Коминтерн.— В. кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М: Политиздат, 1991.— С. 356.
  15. Орвелл, Джордж. Памяти Каталонии (російська). 
  16. История дипломатии: Том третий: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.)/ Под ред. акад. В. П. Потёмкина.— М.-Л.: Гос. изд-во политич. лит-ры, 1945.— 884 с.— С. 578.
  17. Галичани в Іспанії. Як рота імені Шевченка з фашистами воювала
  18. Наші земляки у боях із комунізмом в Іспанії

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати