Мігель де Унамуно

Мігель де Унамуно
ісп. Miguel de Unamuno y Jugo
ісп. Miguel de Unamuno
Західна філософія
Miguel de Unamuno Meurisse 1925.jpg
Мігель де Унамуно
Народження 29 вересня 1864(1864-09-29)
Більбао
Смерть 31 грудня 1936(1936-12-31) (72 роки)
Саламанка
Поховання Саламанка
Громадянство (підданство) Flag of the Second Spanish Republic.svg Іспанія[1]
Знання мов
  • іспанська[2] і баскська мова
  • Ім'я при народженні Мігель де Унамуно-і-Хуго
    Псевдонім Exóristo[3] і Miguel de Unamuno
    Діяльність
  • поет, письменник, есеїст, прозаїк-романіст, літературний критик, викладач університету, драматург, політик
  • Викладав Саламанкський університет
    Член Королівська академія іспанської мови і Sociedad de Amigos de Portugald[4]
    Значні ідеї концепція «Кіхотізму»
    Alma mater Мадридський центральний університетd, Мадридський університет Комплутенсе і Саламанкський університет
    Літературний напрям Покоління 98 року
    Зазнав впливу
  • Бакунін , Лассаль , Карл Маркс, Сервантес, Святий Августин, іспанські середньовічні містики , Блез Паскаль, Сьорен К'єркегор.
  • Відомі студенти Nicolás Achúcarro y Lundd
    Визначний твір
  • Del sentimiento trágico de la vidad і Mistd
  • Історичний період Філософія XX століття
    Посада член республіканських Кортесівd[5], Rector of the University of Salamancad і Rector of the University of Salamancad
    Конфесія католицька церква
    У шлюбі з Concepción Lizárraga Ecenarrod[6]
    Діти (9[7])
  • Salomé de Unamunod[6]
  • Автограф 1911-02-01, A Águia, Portugal, Miguel de Unamuno, firma.svg
    Нагороди

    CMNS: Мігель де Унамуно у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Міґель де Унамуно-і-Хуго (ісп. Miguel de Unamuno, 29 вересня 1864 , Більбао — 31 грудня 1936 , Саламанка) — іспанський філософ, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року». Професор і ректор Університету Саламанки.

    ЖиттєписРедагувати

    Ранні рокиРедагувати

    Народився в сім'ї комерсанта, баск за національністю; рідною мовою Унамуно була баскська, але писав він іспанською. У сім'ї отримав традиційне католицьке виховання, певний час навіть хотів стати священиком.

    ОсвітаРедагувати

    У 1880 Унамуно вступив на факультет філософії та гуманітарних наук Мадридського університету, який закінчив у 1884 році, отримавши ступінь доктора. Унамуно повернувся до рідного Більбао, де викладав латину в середніх навчальних закладах. У 1891 році він одружився з Кармен Лісаррага, з якою прожив довге щасливе життя і виховав вісьмох дітей. У тому ж році він переїхав до Саламанки, де отримав місце професора грецької мови, античної літератури й філософії Саламанкського університету, а в 1901 році став його ректором.

    ВигнанняРедагувати

    У 1924 році за виступи проти диктатури Прімо де Рівери Унамуно був засланий на Канарські острови (о. Фуертевентура), звідки вирушив у добровільне вигнання до Франції. На батьківщину він повернувся в 1930 році, був депутатом Кортесів (1931 — 1932 роках). Унамуно виступив проти республіки, оскільки вважав, що вона не може забезпечити цивільний мир і національну єдність. Підтримавши в перші тижні франкістський заколот, в жовтні 1936 р. він виступив з його рішучим засудженням, за що втратив посаду ректора університету і фактично опинився під домашнім арештом. Напередодні смерті він писав: «Я не знаю нічого огиднішого за ту спілку казарменого духу з церковним, яка цементує нову владу».

    Філософські поглядиРедагувати

    У 1880-1890-х роках Унамуно захоплювався соціалістичними ідеями Бакуніна , Лассаля , Маркса, активно працював в соціалістичному тижневику «Луча де класе» («Класова боротьба»). Після релігійної кризи 1897 р., викликаної смертю від менінгіту трирічного сина, він відійшов від соціалізму і почав розробляти філософську концепцію, що передбачила ряд положень персоналізму і екзистенціалізму . Величезний вплив на Унамуно мали ідеї і творчість Святого Августина, іспанських середньовічних містиків, Блеза Паскаля і Сьорена К'єркегора (для читання творів якого в оригіналі він навіть вивчив данську мову).

    Дон Мігель відчув смерть сина як прояв вселенської трагедії, яка полягає в тому, що людина хоче, але не може жити вічно. Починаючи з 1897 року і аж до останніх творів все його творчість пройнята роздумами про віру та її відсутність, смерть і безсмертя, у всіх його творах звучить трагічна нота.

    Різноманітна в жанровому відношенні творчість Унамуно - романи, оповідання, есе, лірика, драма - концентрується навколо проблеми особистого безсмертя. Мова йде про єдине, що має людська свідомість : перед обличчям трагічного питання про безсмертя скептицизм розуму з'єднується з відчаєм почуттів і народжується «трагічне почуття життя» — вітальна основа людського існування. Поняття «трагічного почуття життя» конкретизується як специфічне переживання кінця людського буття (досвід «ніщо», який є в той же час" «жагою безсмертя» і «голодом за буттям»).

    Унамуно розвиває ідею Бога як проєкцію фундаментального бажання буття на нескінченність універсуму і гаранта особистого безсмертя.

    Бажання зберегти віру в безсмертя одночасно з сумнівом в істинах релігії визначило його прагнення до так званого «Кіхотізму», тобто боротьби в ім'я нездійсненного ідеалу, що розумом вважається божевіллям .

    Центральна проблема філософії Унамуно — духовне життя особистості, зосереджене, на його думку, на прагненні вирішити суперечність кінцевого і нескінченного : жадобі особистого безсмертя суперечить раціоналістична впевненість в кінці сущого, потребі у вірі — неможливість віри для сучасного розуму. Унамуно запроваджує поняття «агонії» — особливого трагічного сприйняття життя, викликаного непримиренним дуалізмом розуму і віри («Про трагічне почутті життя у людей і народів», 1913 р.; «Агонія християнства», 1924 р.).

    Творчість, любов, дружба, материнство тощо постають для людини специфічними способами подолати кінець існування, відобразити «я» у світі («Життя Дон Кіхота і Санчо», 1905 , «Абель Санчес», 1917 ; «Тітка Тула», 1921 , і ін.)

    Унамуно стверджував особистий, «екзистенціальний» характер філософської істини, констатував протиріччя наукового і духовного прогресу, вважав відродження особистості («героїчне безумство», «кіхотізм») єдиною можливістю виходу з тупика сучасного світу.

    Українські перекладиРедагувати

    Українською мовою окремі твори Унамуно переклали Ольга Маєвська, Віктор Шовкун, Микола Іванов, Юрій Косач, Михайло Литвинець, Маргарита Жердинівська, Григорій Латник, А. Штейн тощо.

    Окремі твори Унамуно в українському перекладі друкував журнал Всесвіт.

    ПриміткиРедагувати

    ЛітератураРедагувати

    • Унамуно, Мігель де // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 655. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
    • J. A. G. Ardila, Etnografía y politología del 98: Unamuno, Ganivet y Maeztu. Madrid: Biblioteca Nueva, 2007.
    • Emilio Salcedo. Vida de don Miguel, Editorial Anaya, Salamanca, 1964 (con importantes aportaciones de testigos presenciales de los hechos).
    • Julián Marías. Miguel de Unamuno, Espasa Calpe, Madrid 1943, 220 págs. Recogido, posteriormente, en Obras, Editorial Revista de Occidente, Madrid, 1960. Vol. V.
    • Jesús Blázquez. Miguel de Unamuno y Bernardo G. de Candamo: amistad y epistolario (1899—1936). Madrid: Ediciones 98, 2007.
    • Laín Entralgo, Pedro (1988). Cajal, Unamuno, Marañón. Tres españoles. Círculo de Lectores. ISBN 978-84-226-2474-5.
    • Laureano Robles. Miguel de Unamuno: los Arribes del Duero. Salamanca, 1998. Dep. legal: S. 806 1998.
    • Luciano G. Egido. Agonizar en Salamanca. Unamuno, julio-diciembre de 1936, Tusquets Editores, Barcelona, 2006.

    ПосиланняРедагувати