Латифу́ндія — велике приватне земельне володіння, помістя. Панування латифундизму породжувало безземелля основної маси селянства, сприяло орієнтації національної економіки не на внутрішній, а на зовнішній ринок.

У Стародавньому Римі — велике господарство, засноване на рабській праці. Пліній Старший пише про те, що «латифундії погубили Італію та провінції»[1].

В Україні латифундіями називали великі магнатські маєтки з тисячами десятин землі[2]. У сучасній Україні термін застосовується для позначення тих великих масивів земель сільськогосподарського призначення, які сконцентрували у своїх руках аграрні фірми[3][4][5]. П. Гай-Нижник пише, що в Україні починаючи з 1990-х років «тривало зрощення олігархії землевласників–ладифундистів, промислових концернів, мафії та банківських магнатів у нововідроджену систему сучасної васальної залежності (новітня форма майорату), що породило неофеодальну систему влади в країні з продажно–залежними бюрократією, судами, прокуратурою та каральними службами»[6].

Слід зазначити, у сучасному світі латифундизм характерний передусім для країн третього світу. Сільське господарство переважної більшості розвинених країн базується на фермах.

ІсторіяРедагувати

Вперше латифундії виникли в Стародавньому Римі в II ст до нашої ери, коли римська знать почала займати громадські землі підкорених племен, що населяли Італію, і набули повсюдного поширення в І ст нашої ери. Велика частина земель латифундій складалася з великих плантацій оливкових дерев, винограду і зернових, які оброблялися переважно працею рабів.

В період панування феодалізму латифундії стали головною формою ведення сільського господарства і ґрунтувалися на використанні праці кріпосних селян. Рішучий удар феодальному латифундизму у країнах Західної Європи був нанесений буржуазними революціями 16—18 століть. Різновидом латифундій були рабовласницькі плантації в Америці 17—18 століть. Пережитком феодальних стосунків були крупні поміщицькі латифундії в Пруссії і Росії.

Збереження латифундій спричиняє за собою і збереження середньовічних земельних стосунків, які ліквідовуються не відразу, а повільно пристосовуються до капіталізму. Тому латифундизм є причиною повільнішого розвитку капіталізму в сільському господарстві по так званому прусському шляху. В 20 столітті розвиток капіталізму в сільському господарстві із збереженням підприємницьких поміщицьких латифундій відбувається в таких країнах, як Португалія, Іспанія, Туреччина, Україна, Індія, ПАР (Південно-Африканська Республіка), Родезія, а також в більшості держав Латинської Америки. Так, в середині 60-х років в Португалії найбільші латифундисти (0,5% всіх землевласників) володіли 40% оброблюваних земель; у Еквадорі в 1% землевласників знаходилося 50% всіх земель. Поміщики-латифундисти широко застосовують найману працю, частину земель здають в кабальну, головним чином дольову, оренду селянам. До системи латифундизму примикають і господарства промислових плантацій низки країн, що розвиваються, причому незрідка такі господарства належать не окремим поміщикам-плантаторам, а монополістичним трестам розвинених капіталістичних країн, що підпорядковують собі аграрну економіку країн, що розвиваються.

Безземелля і малоземелля селян за панування латифундизму, поширення напівфеодальних форм оренди, жорстока експлуатація батраків поміщиками сприяють консервації низького рівня технічного розвитку сільського господарства, мізерних доходів селян і сільсткогосподарчих робітників, жебрацького життєвого рівня сільських трудящих. Техніко-економічна відсталість латифундистського господарства обумовлена незацікавленістю більшості поміщиків в технічному прогресі сільського господарства в умовах надлишку дешевої робочої сили. У деяких, головним чином латиноамериканських, країнах латифундизм і латифундисти служать опорою реакційних політичних режимів, що незрідка насаджуються у формі військових диктатур.

Під час громадянської війни в Гватемалі землевласники-латифундисти підтримували уряди та воєнізовані формування, які є винуватцями Гватемальського геноциду першої половини 1980-х рр. У результаті актів геноциду загинули десятки тисяч людей, переважно селян, які походили з народів майя. У період з 1981 по 1983 рр. урядові сили зруйнували більше 400 селищ майя, загалом близько 1,5 мільйона селян втратили своє житло. Чимало селян були вимушені жити в концентраційних таборах і працювати на полях латифундистів.

МасштабРедагувати

Латифундії розрізняють:[7]

  • обмежена латифундія — 200/300—800 га;
  • власне латифундія — 1000—1500 га;
  • розширена латифундія — 2000—8000 (і більше) га.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Gaius Plinius Secundus. Naturalis Historia. XVIII, 7.
  2. Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  3. Гай-Нижник П. П. Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації // "Гілея: науковий вісник": збірник наукових праць. — К., 2015. — Вип. 93 (2). — С. 68.
  4. Крупнейшие латифундисты. Кто владеет украинскими черноземами // UBR
  5. Україна–Латифундія – це країна з 10-15 млн населення. Решта – зайві… // “33-й НОВИНИ”
  6. Гай-Нижник П. П. Україна довоєнна: алогізм плутократії та становлення нової нації // "Гілея: науковий вісник": збірник наукових праць. — К., 2015. — Вип. 93 (2). — С. 68.
  7. History, Ancient. Журнал оф анциент хисторий. — Наука, 1985. Вип. 172—175. — С. 170.

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати