Відкрити головне меню
Українська мова
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширена в Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон Східна Європа
Носії мова спілкування від 41 млн.[1] до ~ 45 млн.
рідна ~ 37 млн.[2]
друга мова ~15 млн.[3]
Місце 26 або 27[4]
Класифікація

Індоєвропейська

Слов'янська
Східнослов'янська
Офіційний статус
Державна Україна Україна
Офіційна

Flag of Transnistria (state).svg ПМР(невизнано)
Flag of Moldova.svg Молдова

Flag of Serbia.svg Сербія

Регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов»
Flag of Poland.svg Польща[5]
Flag of Romania.svg Румунія[5]
Flag of Croatia.svg Хорватія [6]
Flag of Slovakia.svg Словаччина[5]
Flag of Bosnia and Herzegovina.svg Боснія і Герцоговина[5]

Flag of the Czech Republic.svg Чехія[7]
Регулює Національна академія наук України
Коди мови
ISO 639-1 uk
ISO 639-2 ukr
ISO 639-3 ukr
SIL UKR

Украї́нська мо́ва (МФА[ukrɑ'jɪnʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова корінного населення України. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також в Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Виникла на основі південних діалектів розмовної мови Київської Русі[8].

Правила української мови регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАНУ (зіставна лінгвістика).

З точки зору фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики). З точки зору лексики близькими до української є також польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та меншою мірою російська мова (62% спільної лексики).[9]

КласифікаціяРедагувати

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:

  • починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі (зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови),
  • обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.

Відмінності щодо інших слов'янських мовРедагувати

 
Схема родинних взаємин слов'янських мов.

На фонетичному рівні:

  • найбільша кількість фонем — 48.
  • найбільша вокалічність — «прозорість», милозвучність.
  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.
  • чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні:

  • послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)
  • паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)
  • збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

Вплив на інші мовиРедагувати

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (польською було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російською «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунською «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруською «ўлік» — облік, «сякера» — сокира тощо). У свою чергу до української було запозичено багато слів з церковносло'янської мови («приязнь», «злочин»[10]), латини («раптом», «мета»), давньогрецької мови («огірок», «троянда»), різних тюркських мов («кавун», «тютюн»), німецької («фарба», «дах») та російської («копійка», «вертоліт») мов, менше з польської («ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов[11]. Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор дінських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[12], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[13]).

НазваРедагувати

 
Історичні назви української мови

Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, була назва «руська мова»[14]. Ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.

Крім того в різний час вживали такі назви:

  • про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
  • малоросійська / малоруська мова чи південноросійська / південноруська мова в Російській імперії
  • русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
  • угроруська або карпаторуська мова в Угорщині
  • козача / кубанська мова або просто балачка на Кубані

ІсторіяРедагувати

Українська мова виділилася безпосередньо з праслов'янської мови у період від VI — VII ст. до XI ст.[15] (різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови). Літературна мова на основі народної розмовної мови існує від XVIII ст.

ПоширеністьРедагувати

 
Українська мова як рідна в Україні по областях за переписом 2001 р.
 
Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) у 1998 та 2001 р.р.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

 
Поширеність української мови на території України

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдишXV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[16].

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[17]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[18]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[19][20], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[21]), США (129 тис. мовців[22]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[23], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[24][25]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[26][27]), Румунії (57 тис. мовців[28]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[29] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[30][31]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[32]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[33] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[34]) та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[35] або 22 місце[36] у світі. Вона є також третьою[35] або другою[36] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[37] до 45 млн. осіб[38], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

  • українську мову вважали рідною лише 64,3% населення,
  • російську 34,4%,
  • іншу — 1,5%.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

  • переважно українська — 41,8%,
  • переважно російська — 36,4%,
  • обидві мови (залежно від обставин) — 21,6%.

ФонетикаРедагувати

Українська мова має 48 фонем: 6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и, 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Голосні звуки

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

 
Діаграма основних проявів українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені основні прояви (коли вони під наголосом та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних з проявами після м'яких приголосних.
На письмі Опис МФА
основний ненаг. після м'яких ненаг. п. м'яких
і ї Неогублений передній високий /i/ (і)
[ı̽] (іи)*
[ɪ] (и)*
[i] (і) [i] (і)
[ı̽] (іи)*
[i] (і)
[ı̽] (іи)*
и Неогублений ненапружений передній високо-середній /ɪ/ (и) [ɪ̞] (ие)
[ɛ̝] (еи)
 —
е є Неогублений передній низько-середній /ɛ/ (е) [ɛ̝] (еи)
[ɪ̞] (ие)
[ɛ] [e]
а я Неогублений задній низький /ɑ/ (а) [ɑ̽] (а) [ɑ̈] (а̇, ӓ) [ɐ] (а̇, ӓ)
о Огублений задній низько-середній /ɔ/ (о) [ɔ̝] (о)
[o] (оу)
[ɔ̈] (о̇, ӧ) [ɔ̽] (о̇, ӧ)
[ö] (о̇у, ӧу)
у ю Огублений задній високий /u/ (у) [u] (у) [ʊ] (у̇, ӱ) [ʊ] (у̇, ӱ)

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки
Губні Передньоязикові Середньоязикові Гортанний
Губно-
губні
Губно-
зубні
Зубні апіко-ламінальні Зубні ламінальні Піднебінно-ясенні Твердо-
піднебінні
М'яко-
піднебінні
тверді тверді пом'якшені м'які
Носові Сонорні /m/ (м) /n/ (н) /nʲ/ (н')
Зімкнені Дзвінкі /b/ (б) /d/ (д) /d͡z/ (д͡з) /d͡zʲ/ (д͡з') /d͡ʒ/ (д͡ж) /dʲ/ (д') /ɡ/ (ґ)
Глухі /p/ (п) /t/ (т) /t͡s/ (ц) /t͡sʲ/ (ц') /t͡ʃ/ (ч) /tʲ/ (т') /k/ (к)
Щілинні Сонорні /w/ (в) /j/ (й) /ɦ/ (г)
Дзвінкі /z/ (з) /zʲ/ (з') /ʒ/ (ж)
Глухі /f/ (ф) /s/ (с) /sʲ/ (с') /ʃ/ (ш) /x/ (х)
Бокові Сонорні /l/ (л) /lʲ/ (л')
Дрижачі Сонорні /rʲ/ (р') /r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звуки [d͡z] (дз) та [d͡ʒ] (дж) не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.

В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.

/nʲ/ знання [znɑˈɲːɑ] [знан':а́]
/dʲ/ суддя [suˈɟːɑ] [суд':а́]
/tʲ/ життя [ʒɪ̞ˈcːɑ] [жиет':а́]
/lʲ/ зілля [ˈzʲiʎːɑ] [з'і́л':а]
/t͡sʲ/ міццю [ˈmʲit͡sʲːu] [м'і́ц':у]
/zʲ/ мотуззя [moˈtuzʲːɑ] [моуту́з':а]
/sʲ/ колосся [kɔˈlɔsʲːɑ] [коло́с':а]
/t͡ʃ/ обличчя [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] [обли́ч’:а]
/ʒ/ збіжжя [ˈzbʲiʒʲːɑ] [зб'і́ж’:а]
/ʃ/ затишшя [zɑˈtɪʃʲːɑ] [зати́ш’:а]

У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

ГраматикаРедагувати

СинтаксисРедагувати

Порядок розташування слів у реченні

Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:

  • найчастіше слова розташовуються у порядку SVO (підмет — присудок — додаток), що є прямим порядком розташування слів для української мови (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні:
    • узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;
    • додаток - після керуючого слова;
    • обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок).
  • порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).

Заперечення

На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощаєангл. no-one ever forgives anyone anything).

Зв'язки слів у підрідних словосполученнях

На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв’язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного - білий пес - білого пса - білому псу), зв’язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова - читаю книжку - читала книжку - читатимемо книжку), зв’язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом - сніданок нашвидку, співати йдучи

МорфологіяРедагувати

В українській мові виділяються десять частин мови:

Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.

Відмінювання відбувається за сімома відмінками (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) та двома числами (однина та множина). Двоїна, що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: очима, плечима (на противагу речами, печами). Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий та середній.

Часів дієслова є чотири: теперішній, минулий, давноминулий та майбутній.

СловотвірРедагувати

В українській мові виділяють морфологічні і неморфологічні способи словотворення.

  • До морфологічних способів належать такі типи творення:
    • суфіксальний (спосіб творення слів за допомогою суфікса: гарячий → гаряченький, слухати → слухач, вітер → вітерець);
    • префіксальний (спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: давати → надавати, хто → ніхто, в'язати → вив'язати);
    • префіксально-суфіксальний (дозволяє створювати слова одночасним додаванням до твірної основи словотворчого префікса і суфікса: межа → безмежний, при дорозі → придорожній);
    • безафіксний (спосіб творення слів шляхом укорочення твірного слова: переходити → перехід, нічний → ніч).
    • складання основ і слів (спосіб творення слів, при якому дві і більше основ поєднуються в одне слово: хмари чесати → хмарочос, синій + жовтий → синьо-жовтий).
  • При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:
    • через злиття цілого словосполучення (цього дня → сьогодні, добра ніч → добраніч);
    • через набуття ним нового значення: корінь (у рослин) → корінь (у математиці); супутник (людина) → супутник (літальний апарат);
    • шляхом переходу однієї частини мови в іншу: операційна, швидка.

Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної (хмарочос ← хмари чесати, життєпис ← життя писати, хвилеріз ← хвилі різати, лісостеп ← ліс і степ, синьо-жовтий ← синій і жовтий, кисло-солодкий ← кислий і солодкий). Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією (правосторонній ← права сторона, однобічний ← один бік, сільськогосподарський ← сільське господарство). Прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід ← всюди ходити). Окремо виділяють складання слів (батько-мати ← батько і мати, хліб-сіль ← хліб і сіль, мед-пиво ← мед і пиво, срібло-золото ← срібло і золото, туди-сюди ← туди і сюди). Слова, утворені способом складання, називаються складними.

Одним з різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:

  • складанням частин кожного з твірних слів, що входять до базового словосполучення (завмаг ← завідувач магазином),
  • складанням частини твірного слова і цілого твірного слова (держадміністрація ← державна адміністрація, медсестра ← медична сестра),
  • складанням назв початкових літер твірних слів (УТН ← Українські телевізійні новини, ЛПУ ← Ліберальна партія України),
  • складанням початкових звуків твірних слів (загс ← запис актів громадянського стану, ДЕК ← державна екзаменаційна комісія),
  • складанням початкових частин і звуків, літер, цифр тощо (облвно ← обласний відділ народної освіти, СУ-15 ← від Сухий, прізвища конструктора).

ГрафікаРедагувати

 
Перша сторiнка «Букваря» Івана Федоровича, надрукованого у Львовi в 1574 році.

Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, в XVI-XVII ст. паралельно використовували також «козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»).[39] В XVII ст. Петро Могила[40] розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії ввів Петро I під назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.

Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями української абетки порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).

А а Б б В в Г г Ґ ґ Д д Е е Є є Ж ж
З з И и І і Ї ї Й й К к Л л М м Н н
О о П п Р р С с Т т У у Ф ф Х х Ц ц
Ч ч Ш ш Щ щ ь Ю ю Я я

В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу. Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки).[41] Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися в 1920-ті роки, після 1991 року вони відновилися.

ПравописРедагувати

Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словника» Бориса Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.

В 1929 Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)[42]

1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто і узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано у 1930 році). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року і у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була повязана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано у 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.

ЛексикаРедагувати

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[43].

В українській мові є численні запозичення з інших мов[44]:

Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов[45]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.

ДіалектиРедагувати

Сучасна українська мова має три наріччя[46]:

Діалекти української мови відрізняються лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

  • У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
  • У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
  • У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

СуржикРедагувати

Докладніше: Суржик
 
Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р.

Суржиком називають ненормативне мовлення українців в Україні та поза її межами, яке увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).

В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).

Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.

Рисами суржика, що існує в Україні, є[47]:

  • вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже – «навіть», да – «так», нєт / нє – «ні», када – «коли», нє нада – «не потрібно», єлє – «ледь», щас / січас – «зараз», всєгда / всіда – «завжди», нікогда – «ніколи», чуть-чуть – «трохи», конєшно / канєшно – «звісно», навєрно – «мабуть», напримєр – «наприклад», допустім – «припустімо», мєжду – «між», вмєсто – «замість», вродє – «ніби то», імєнно – «саме так», будто – «ніби», вроді – «на кшталт, типу», рядом – «поряд», язик – «мова», больниця / болниця – «лікарня», циплята – «курчата», предохранітєль – «запобіжник», предсідатель – «голова», почтальйон – «поштар» тощо,
  • «українізовані» форми російських дієслів: здєлав – «зробив», длівся – «тривав», унаслідував – «успадкував», получав – «отримував», щитав – «рахував / вважав», отдав – «віддав», отключив – «відключив»,
  • «українізовані» форми російських числівників: первий/перва – «перший», вторий/втора – «другий»;
  • змішування українських і російських форм невизначених займенників: хто-то – «хтось», шо-то – «щось», як-то – «як-от», які-то – «якісь», який-то - «якийсь / певний», чого-то – «чогось», кой-шо – «дещо», кой-які – «якісь»,
  • порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком: по вулицям замість «по вулицях / вулицями», на англійській мові замість «англійською мовою»,
  • утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний – «найголовніший», саме важне – «найважливіше»,
  • утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший – «той, що відробив / відпрацював», прийшовший – «той, що прийшов», зробивший – «той, який зробив»;
  • слова і вирази, кальковані з російської: міроприємство – «захід», прийняти участь – «взяти участь», до цих пір – «досі», так як – «оскільки», бувший у користуванні – «що був у вжитку»,
  • у вимові редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна дж і дз на ж і з, також відсутність чергування к/ц, зсув наголосу за російським зразком (када – «коли», розгаварювать – «говорити», росписуваться – «розписуватися», звонять – «дзвонять», нахожуся – «знаходжуся», жінкє – «жінці», в восьмирічкі – «у восьмирічці», гово’рять – «го’ворять»), відсутність чергування о/і або е/і (корова/коров – «корова/корів», голова/голов – «голова/голів»).

Суржик, що існує в Україні, дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси, що їх зазначено вище, на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.

Іноді базова лексика заміщується запозиченями з російської мови, які при цьому спотворюються: рибйонок – «дитина», супруга – «дружина», дєвочка – «дівчинка», мальчик – «хлопчик», женщина – «жінка», тьоща – «теща». Іноді запозичується лише професійна термінологія та назви місяців: январ – «січень», хвевраль – «лютий», март – «березень», апрель – «квітень».

Взагалі велика індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. Від здобуття незалежності України ступінь проникнення української літературної норми став значним у Північній та Центральній Україні, на Слобожанщині, Херсонщині та Одещині — зараз спостерігається поступова українізація суржику.

Найосвіченіші суржикомовці володіють принаймні трьома засобами мовної комунікації:

  • літературною українською мовою,
  • українським варіаном російської мови,
  • та українсько-російським суржиком для побутового спілкування з родичами та знайомими.

Майбутнє суржику в Україні залежатиме від рівня освіченості українців – що освіченіша людина, то менше засміченою буде її мова.

Поза Україною суржик залишатиметься засобом спілкування між українцями в російській діаспорі та буде поступово згасати з асіміляцією українців росіянами.

СтатусРедагувати

До 1990-х років українська мова бл. 376 років перебувала під забороню чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі[48].

Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 3 січня 1919. У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року[49], коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.

В УкраїніРедагувати

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[50] українська мова є єдиною державною мовою України.

« Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

»

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[51] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року[52], що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова).

Придністров'яРедагувати

Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[53].

« Стаття 12.

Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

»

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання[54].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.

Інші країниРедагувати

Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема в Польщі, Румунії, Хорватії[55] та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.

ПриміткиРедагувати

  1. «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  2. Статистика мов з сайту «ethnologue.org». (англ.)
  3. Опитування Центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова. (рос.)
  4. «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  5. а б в г д http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/ListeDeclarations.asp?NT=148&CM=8&DF=23/01/05&CL=ENG&VL=1
  6. Українська мова в Хорватії. (англ.)
  7. National Minorities Policy of the Government of the Czech Republic
  8. Сучасні північ та захід України, схід Польщі, схід Словаччини, південний захід Білорусі, схід Румунії, Республіка Молдова.
  9. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  10. Старослов'янізми. (укр.)
  11. Історія запозичення слів до українського словника. (укр.)
  12. Короткий словник мови донських козаків. (рос.)
  13. Про гутор дінських козаків у статті «Мовний фактор балачки». (рос.)
  14. Іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині.
  15. Острів знань. (укр.)
  16. Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. (укр.)
  17. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. (укр.)
  18. Всеросійський перепис населення 2002 р. (рос.)
  19. Перепис населення Молдови 2004 р. (рум.), (рос.), (англ.)
  20. Національності Молдови за регіоном. (рум.)
  21. Перепис населення Канади 2006 р. (англ.)
  22. Перепис населення США 2000 р. (англ.)
  23. Кількість українців, що володіють українською мовою у Казахстані. (англ.)
  24. За результатами соціологічного опитування 1997 р. українською мо­вою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36% — вільно, 24% — досить вільно, 16% — із певними труднощами, 15% — можуть порозумітися і лише 8% не володіють зовсім.
  25. Кількість українців у Казахстані. (укр.)
  26. Чисельність населення Білорусі у 2009 р. (рос.)
  27. Кількість мешканців Білорусі, що вважає українську мову рідною. (рос.)
  28. Національний перепис населення 2002 р. (англ.)
  29. Мова, що вживається вдома, за польським національним переписом населення 2002 р. (пол.)
  30. Мови меншин Польщі. (англ.)
  31. Трудова міграція українців закордон. (укр.)
  32. 5% з принаймні 340 тис. осіб українського походження, що мешкає у штаті Парана Українська громада Бразилії. (укр.)
  33. Мови меншин у Словаччині. (англ.)
  34. Сайт посольства України в Словаччині. (англ.)
  35. а б 30 найбільших мов світу. (англ.)
  36. а б Мови світу за демографічною потужністю. (укр.)
  37. «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  38. Про українську мову на сайті МЗС України. (укр.)
  39. Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського бароко
  40. Всероссийский «словарь-толкователь» / Под ред. В. В. Жукова. — 1-е изд. — СПб.: А. А. Каспари, 1893—1895. — Т. 1. — С. 445.
  41. Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva
  42. Голоскевич Григорій. Правописний словник (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  43. Українська мова. (укр.)
  44. Запозичення до української мови. (укр.)
  45. Мови Європи: відстані між мовами за словниковим складом. (укр.)
  46. На сайті «Інституту україніки». (укр.)
  47. «Койне. Пiджин. Суржик». Валентин Лученко. (укр.)
  48. У Речі Посполитій від 1614 р., коли польською мовою замість книжної українсько-білоруської вперше було укладено Литовський статут, до 1990 р., коли російській мові було присвоєно статус офіційною на території усього СРСР, включаючи Україну та інші україномовні території.
  49. Рішення Конституційного Суду України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
  50. Конституція України. (укр.)
  51. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування української мови
  52. Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР». (укр.)
  53. Конституція ПМР. (рос.)
  54. Про розвиток освіти українською мовою в муніципальній системі м. Рибниці та у районі. (укр.)
  55. Українська мова в Хорватії. (англ.)

ПосиланняРедагувати

Повернутися на сторінку користувача «Q13/mova».