Український правопис

правопис для української мови, система загальноприйнятих правил

Український правопис — правопис для української мови, система загальноприйнятих правил, які визначають способи передавання мовлення на письмі.

До останньої чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис[1]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких приголосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін: занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер уживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають утрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється відповідно до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив): у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Зизаній Лаврентій у 1596 р.

Від XVII ст. зміни в українському правописі відбуваються від «Ґрамма́тіки Славе́нския пра́вилное Cv́нтаґма» Мелетія Смотрицького в 1619 р., коли до абетки було офіційно введено літеру ґ, диграфи дж та дз, а також й, правопису «Граматики малоросійського наріччя» Олексія Павловського 1818 р., коли на позначення звуку [i] стала вживатися винятково літера і, правопису часопису «Русалка Днѣстровая» 1837 р., коли вперше було використано літеру є в її сучасному значенні, а також уперше введено диграфи йо, ьо, кулішівки 1856 р., коли вперше подовжені приголосні почали позначатися двома літерами (весіллє — зараз «весілля»), змін до кулішівки П. Житецького та К. Михальчука в «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства» в 18741875 р.р., коли літера ї почала вживатися в її сьогоднішньому значенні, желехівки 1886 р. з остаточним усталенням уживання літер е, є, и та апострофа в їхньому сьогоднішньому значенні, до правопису Б. Грінченка (грінченківки) у «Словарі української мови» за 19071909 р.р., що є основою сучасної орфографії.

Від початку XVIII ст. в більшості українських орфографічних систем використовується «гражданський шрифт» (спрощене написання літер кирилиці), лише М. Гатцук у 1860 р. пропонував використовувати «допетрівську» кирилицю.

Як зазначено у передмові до українського правопису третього видання, воно «є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р)». «Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР підготувала і 14 листопада 1989 р. затвердила третє видання (надруковане 1990 р.)»[2]. 8 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв пропозицію Академії наук, Міністерства освіти і Міністерства культури України про запровадження в мовну практику починаючи з 1992 року правописних норм третього видання[3]. В подальшому Видавництво «Наукова думка» НАН України перевидавало правопис. При цьому «спершу продовжували нумерувати стереотипні перевидання правопису (1993 — 4-е вид, виправлене й доповнене, 1994-го видрукувано додатковий наклад з тими ж вихідними даними, 1996 — 5-е, стереотип., 1997 — 6-е, стереотип., 1998 — 7-е, стереотип.), потім просто зазначали без нумерації, що перевидання стереотипне (1999, 2000, 2002, 2003, 2004, 2005), а в останніх (2007, 2008, 2010, 2012) бібліографічний опис взагалі відсутній»[2]. Відсутній бібліографічний опис й у чинної редакції правопису 2019 року[4].

ІсторіяРедагувати

Періоди розвиткуРедагувати

Виділяють від 3 до 5 головних етапів становлення правопису української мови:

  • Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)
    • давній українсько-руський період: X — третя чверть XIV ст.
    • староукраїнський період: ост. чверть XIV — поч. XVII ст.
  • Норми «Граматики» Мелетія Смотрицького 1619 року (XVIIXVIII ст.)
  • Новоукраїнський період (XIX ст. — сьогодення)
    • пошуки найкращого варіанту правопису сучасної мови: XIX сторіччя
    • унормування правопису із залученням державних чинників: з поч. XX сторіччя

Українсько-руський період (X — поч. XVII ст.)Редагувати

Витоки українського правопису йдуть від слов'янського правопису, започаткованого творцями слов'янської азбуки. Більшість української графіки майже не змінилося від тих часів. Зокрема, у нинішньому алфавіті є тільки дві літери, яких, на думку проф. Івана Огієнка, не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. й набула поширення у XVII ст., та ї, яку спершу писали замість колишньої літери ѣ та на місці е в новозакритому складі, а потім перебрала на себе функції звукосполуки й+і. Також у руських кириличних рукописах не розрізнялися в написанні літери е і є. Правопис, що відштовхувався від слов'янської абетки, в Україні значною мірою підтримували вихідці з Болгарії, які працювали тут і переписували тексти (переважно церковного змісту). У період від XIV до XVI ст. в богослужбових (та частково у світських) рукописах панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. На теренах України вплив цього правопису був відчутним з кінця XIV ст. і тривав до 20-х рр. XVII ст. Цей період відомий у мовознавстві під назвою «Другий південнослов'янський вплив».

«Граматика» Смотрицького 1619 року (XVII—XVIII ст.)Редагувати

У 1619 р. вийшла праця М. Смотрицького «Грамматіка славенскія правилноє синтагма», де слов'янсько-українську писемність частково пристосовано до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і ґ, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних укр. звуків, узаконено вживання букви й.

У 1708 році змінилося накреслення літер — традиційну кирилицю замінили спрощеним різновидом, т. зв. «гражданкою». Участь у розробленні нового алфавіту й графіки взяли також українські вчені. Перші зображення 32 літер нового шрифту, які досі без значних змін служать основою для української, білоруської та російської орфографіки, видрукували в місті Жовква поблизу Львова. З алфавіту вилучено застарілі букви: омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, натомість закріплено букви ю та я, які до того вживалися лише в окремих текстах.

Новоукраїнський період (з XIX ст.)Редагувати

Правописні пошуки XIX століттяРедагувати

У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського — твір, який став піонером нової української літератури й поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови в писемному вигляді. Виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 — є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р. — ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка й постійна зміна елементів алфавіту та їхнє різноманітне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи взагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб:

Унормування правопису (XX—XXI століття)Редагувати

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису в 1918 р.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проєкту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р., Харків), правопис ухвалили згідно з постановою РНК із 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.

1929 року Григорій Голоскевич видав «Правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений із повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія й затвердив Народній Комісар Освіти (6.IX.1928 р.)[5]

У 1933 р. правописна комісія на чолі зі заступником народного комісара освіти УРСР А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення в дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано в 1930 році. Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято в редакції правопису 1946 року й у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проєкт обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано в 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (27.VIII — 3.IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, який мав би опиратися на весь історичний досвід української мови.

15 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів.[6] Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2 з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота з підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови в середині січня 1999 року. Цей проєкт відомий під назвою «Проєкт правопису 1999 року» (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.).

Деякі сучасні українські видавництва дещо відхилялися від тодішніх правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах вони використовують способи транслітерації (з мов, що використовують латинський алфавіт), без огляду на правопис: «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» (Київ) — у серії книг про Гаррі Поттера; «Астролябія» (Львів) — у серії творів Толкіна («Володар перстенів», «Гобіт», «Діти Гуріна» і «Сильмариліон»); «Літопис» (Львів); «Мапа» (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва «Ірина» (Київ), а також видавництво «Критика». Ці видання передають германські H і G у власних назвах як Г й Ґ. За правописом 1993 року «G і h звичайно передаються літерою г» (§ 87 [Архівовано 4 квітня 2016 у Wayback Machine.]).

22 травня 2019 року Кабінет Міністрів на своєму засіданні схвалив Український правопис у новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.[7]

27 січня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва скасував постанову Кабміну № 437 «Питання українського правопису», якою було схвалено нову редакцію «Українського правопису»[8] нібито з причини того, що Кабінет Міністрів України не мав відповідної компетенції. Шостий апеляційний адміністративний суд визнав протиправним та анулював рішення Окружного адміністративного суду міста Києва щодо скасування нового правопису.[9]

Структура чинного правописуРедагувати

Наведено згідно з редакцією правопису від 2019 року[10].

I. Правопис частин основи слова (§ 1–65)

II. Правопис закінчень відмінюваних слів (§ 66–120)

III. Правопис слів іншомовного походження (§ 121–140)

IV. Правопис власних назв (§ 141–154)

V. Уживання розділових знаків (§ 155–168)

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Сучасна українська мова. О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. 2006 р. Стор. 171
  2. а б Максим Бистрицький. Неофіційні зміни в чинній українській орфографії / Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2012. Архів оригіналу за 24 травня 2015. Процитовано 24 травня 2015. 
  3. Постанова Кабінету Міністрів України «Питання українського правопису» від 8 червня 1992 р. №309. Архів оригіналу за 15 вересня 2015. Процитовано 24 травня 2015. 
  4. Український правопис (PDF) (українською). Українська національна комісія з питань правопису. 2019. Архів оригіналу за 17 вересня 2019. 
  5. .Голоскевич Григорій. Правописний словник [Архівовано 22 грудня 2010 у Wayback Machine.] (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929 р.)
  6. Постанова № 402 від 15 червня 1994 року «Про підготовку і видання „Українського правопису“» в новій редакції [Архівовано 24 серпня 2021 у Wayback Machine.] — Кабінет Міністрів України.
  7. Уряд схвалив Український правопис у новій редакції. Архів оригіналу за 22 травня 2019. Процитовано 22 травня 2019. 
  8. ОАСК скасував постанову Кабміну щодо нового українського правопису. ЮРЛІГА. Архів оригіналу за 19 квітня 2021. Процитовано 19 квітня 2021. 
  9. Новий правопис залишається: суд скасував рішення ОАСК. www.ukrinform.ua (укр.). Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 24 травня 2021. 
  10. Український правопис (2019). Архів оригіналу за 17 вересня 2019. Процитовано 27.02.2020. 

ПосиланняРедагувати