Куліші́вка, або Система Куліша — український фонетичний правопис, застосований Пантелеймоном Кулішем наприкінці 1850-х років.

Загальний описРедагувати

Цей правопис був застосований Кулішем у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали у 18611862 роках у Петербурзі Василь Білозерський, Микола Костомаров і П. Куліш.

ОсобливостіРедагувати

 
«Граматка»  (СПб., 1857)

Згідно з цією орфографічною системою:

  • Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣіто, сіно, осінь), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).
  • Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця)
  • У ролі апострофа в середині слів, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітеръ, сміхъ).
  • Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних — літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах уже була.
  • Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.
  • Вибуховий ґ передавала латинська літера g (дзиga, gуля)

У правописі приголосних на стиках морфем П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -шся — через -шся і -сся (одібьешся, вітаєсся). Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

На думку українсько-американського дослідника Кулішової мови Андрія Даниленка, вплив «кулішівки» на сучасний український правопис був мінімальний[1].

ЗміниРедагувати

Деякі особливості кулішівки значною мірою усунено в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були Павло Житецький та Костянтин Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки внесено такі зміни:

  • йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, а йотований [е] — літерою є
  • в кінці слова перестав вживатися ъ
  • вибуховий ґ передавала не латинська літера g, а буквосполучення кг.

В Російській імперії кулішівку вживали до Емського акту 1876 року. Натомість запроваджено правопис, що «не одступав би од російської вимови букв» [8, 293]. Цей правопис дістав назву «єрижка» (від запровадженої в ньому букви ы — єри), згодом його назвали «ярижкою». Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово „ярижка“ мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене».

У 1890-х желехівку, котру розроблено за схожим принципом (але вона спиралася на місцеві особливості мовлення), заведено в школах Галичини. Натомість у Великій Україні після втрати чинності Емського указу в 19051914 роках стали послуговуватися грінчевичівкою, що була трохи зміненою желехівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Даниленко Андрій. «Пиши як мовиш…», або чому Пантелеймон Куліш не став творцем сучасного українського правопису // Мовознавство. — 2012. — № 4. — С. 37–54.

ПосиланняРедагувати