Відкрити головне меню

Фонетичний правопис — різновид правопису, за яким написання слова відповідає його літературній вимові. Один з двох різновидів правопису, на які спирається сучасний український.

Фонетичний правопис в українській мовіРедагувати

На першому етапі розвитку українського правопису, що тривав від XI до XVI ст. використовували слов'янський правопис, який започаткували творці слов'янської азбуки. Другий етап історії українського правопису започаткував у 1619 році Мелетій Смотрицький своєю працею «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Він старослов'янську мову (староукраїнську писемність) почав пристосовувати до української фонетики. На цьому етапі відбулося розмежування значень букв Г і Ґ, запроваджено буквосполучення ДЖ і ДЗ, що позначали відповідні українські звуки, узаконено вживання букви Й.

Фонетичним правописом азбукою «гражданка» була надрукована збірка «Руської трійці» «Русалка Дністровая».[1]

На третьому етапі у XIX ст. відбувалися спроби удосконалення правопису сучасної української мови. Найвідомішими варіантами фонетичного правопису цього етапу були «кулішівка», «драгоманівка» та «желехівка». Б. Грінченко у виданому ним чотиритомному «Словарі української мови» (1907—1909) з певними корективами вжив желехівку. Більшість правописних правил словника діють і дотепер. Найсучаснішим нефонетичним правопісом була «азарівка»[2].

У сучасному українському правописі застосовуються чотири принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний. У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів : Світ, 1996. — 448 с. — С. 158. — ISBN 5-7773-0359-5.
  2. Вийшла друком перша книга азарівкою

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати