Дорогичин

місто Польщі

Дороги́чин (пол. Drohiczyn) — місто в Польщі, Підляське воєводство, Сім'ятицький повіт, гміна Дорогичин. Центр цієї гміни. Розташований на річці Західний Буг[1]. Історичне осердя Ятвягії, Дорогичинської землі, Підляшшя. Заснований у ХІ ст. як ятвязький або руський форт. У XI—XIII ст. входив до складу Київської Русі, в XIII ст. — Руського королівства, в XIII—XVI ст. — Великого князівства Литовського, в XVI—XVIII ст. — Корони Польської, XIX ст. — Російської імперії. Місце коронування руського короля Данила Романовича (бл. 1253). Сильно постраждав внаслідок шведського потопу (1657), московської різанини (1660) та московської окупації (1939—1941).

Дорогичин
пол. Drohiczyn

Герб
Герб
Замкова гора над Бугом
Замкова гора над Бугом
Розташування міста Дорогичин
Основні дані
52°24′ пн. ш. 22°39′ сх. д. / 52.400° пн. ш. 22.650° сх. д. / 52.400; 22.650
Країна Польща Польща
Регіон Підляське воєводство
Столиця для Підляське воєводство (воєводство Королівства Польського, воєводство Великого князівства Литовського)
Засновано VII століття[1]
Перша згадка 1142[1]
Магдебурзьке право 1498
Площа 15,69 км²
Населення 2075
· густота 132 (2008[2]) осіб/км²
Водойма Західний Буг
Телефонний код (48) 85
Часовий пояс UTC+1 і UTC+2
Номери автомобілів BSI
GeoNames 7533298
Поштові індекси 17-312
Міська влада
Вебсторінка drohiczyn.pl
Мапа


CMNS: Дорогичин у Вікісховищі

НазваРедагувати

  • Дорогичин (ст.укр. Дорогычинъ, Дорогичинъ[3], біл. Дарагічын, нім. Dorogicin, Dorogitschin), або Дорогичин[4] (ст.укр. Дорогичин[5]) — руська, українська традиційна назва.
  • Дрогичин (пол. Drohiczyn, лит. Drohičinas, нім. Drogitschin, їд. Drohitchin‎, лат. Drohicin) — польська назва.
  • Дорогичин Надбузький[6], або Дорогичин-Підляський (пол. Drohiczyn-Podlaski) — назва на противагу Дорогичину-Лядському.

ІсторіяРедагувати

СередньовіччяРедагувати

Заснування. ХІ ст.Редагувати

Згідно з археологічними даними Дорогичин було засновано як східно-слов'янське поселення у VII столітті[1]. Місто виникло на основі торговельного поселення VI—VIII ст. при шляху, що йшов уздовж Бугу з Русі до Ятвязької землі. Про це свідчать знайдені у місті арабські монети.

Точна дата заснування Дорогичина невідома. За однією версією його заклав близько 1038 року київський князь Ярослав Мудрий як форт проти ятвягів на правому високому березі Бугу, що був осідком княжої митниці. За іншою версією місто збудували самі ятвяги близько 1061 року й воно було столицею Ятвязької землі, яке захопили руси[7]. На думку Ісаєвича, проведені польськими археологами в 1954—1957 роках розкопки підтвердили східно-слов'янський характер давнього Дорогичина й спростували твердження Яна Длугоша про те, що Дорогичин був столицею ятвягів[1].

Руська доба. ХІІ — XIІІ ст.Редагувати

Київський літопис згадує Дорогичин під 1142 роком як місто Київської Русі, у складі Волинської землі. Київський князь Всеволод Ольгович віддав його разом із Берестям і Чорторийськом чернігівським князям Давидовичам[8][9]. У місті знайдено близько 16 тисяч свинцевих пломб XI—XIII століть з різними, переважно емблемними зображеннями (тризубів (зокрема, київських князів Олега Святославича, Всеволода Ярославича і Всеволода Олеговича), постатей святих, літер кириличної абетки, птахів та інших)[1][10]. Дослідники висунули кілька гіпотез про використання їх як товарних або митних знаків, привісних печаток, знаків вартості хутряних грошей[1]. Про поширення писемності в Дорогичині свідчить кириличний напис на кістяній ручці ножа XII століття, виявленого 1954 року[1]. У XI—XIII століттях місто було одним із найбільших ремісничо-торгових і політичних центрів на західних окраїнах Київської Русі й Галицько-Волинського князівства[1].

У другій половині XII століття Дорогичин був княжою столицею Волинської династії — Василька Ярополчича (онука Ізяслава Мстиславича) та його сина. У XIII—XIV століттях місто перебувало в складі Галицько-Волинського князівства.

У польській історіографії закріпилася думка, що в ХІІ ст. Дорогичин належав Мазовецькому князівству[7]. Грамотою від 3 березня 1237 мазовецький князь Конрад передав місто з околицею між Західним Бугом і річкою Нурою Добринському ордену хрестоносців. Більшість істориків уважає, що Конрад перед цим справді володів Дорогичином; інші ж зазначають, що князь подарував лицарям те, чим не володів[11].

1238 року руські князі Данило й Василько Романовичі розбили Орден, взяли в полон їхнього магістра Бруно і відвоювали Дорогичин, який вважали своєю отчиною. Князі приєднали місто до Руської держави[12][1]. 1241 р. Данило заснував тут Церкву Борогодиці[13], а 1253 року був коронований у ній папськими легатами як король руський[14][15][1]. Після смерті Данила Дорогичин належав до володінь Шварна Даниловича, Лева Даниловича, Юрія Львовича[1].

Новий часРедагувати

Литовсько-польська доба. XIV—XVIII ст.Редагувати

 
Дорогичнська вища духовна семінарія (колишній єзуїтський колегіум 1747 р.)

1273 року литовський князь Тройден захопив Дорогичин і згідно до Галицько-Волинського літопису, нібито перебив всіх жителів. Після поділу Руського королівства між Польщею і Литвою, місто закріпилося за останньою. Воно входило до складу Троцького воєводства, а згодом — до Підляського.

1498 року великий князь литовський Олександр І надав Дорогичину права міського самоврядування. У місті постала ратуша, міськи суд, ринки. Від 1520 року Дорогичин став центром Підляського воєводства, а 1569 року, внаслідок укладання Люблінської унії, перейшов від Литви до складу Польської Корони. Загалом, XVI ст. було епохою найбільшого розквіту міста.

У 1-й половині XVII ст. в Дорогичині було 8 церков — 3 римо-католицькі, 5 греко-католицьких і православних, а також 4 монастирі, з яких два були католицькими: францисканський і бенедиктинський. У місті працювали шпиталь, аптека і школа.

Розвиток Дорогичина перевав шведський потоп: 1657 р. союзні шведам війська трансільванського воєводи Юрія ІІ Ракоці захопили і сплюндрували місто. 1660 року його добили москалі під командуванням Івана Хованського, які винищили понад половину (68 %) мешканців Дорогичина, лишивши 80 будинків із 380[16].

У XVIII ст. Дорогичин поступово відновився. Тут збудували барокові церкви, францисканська і єзуїтська школи. Остання була перетворена на Дорогичинський єзуїтський колегіум в 1747 році.

Новітній часРедагувати

У березні 1918 року Михайло Грушевський, виступаючи перед Українською Центральною Радою з нагоди підписання Берестейського миру, нагадав: «Дорогичин, один з наших історичних городів, у якому коронувався король Данило», — після чого визнав, що, за умовами цього миру, Дорогичин не ввійшов до складу УНР[17].

НаселенняРедагувати

Станом на 10 вересня 1921 року в містечку налічувалося 289 будинків та 1972 мешканці, з них: 971 чоловік та 1001 жінка; 950 римо-католиків, 814 юдеїв, 207 православних та 1 євангельський християнин; 1165 поляків, 687 євреїв, 114 білорусів, 3 «інтернаціоналіста», 1 українець (русин), 1 фін та 1 росіянин[18].

Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року[19][20]:

Загалом Допрацездатний
вік
Працездатний
вік
Постпрацездатний
вік
Чоловіки 1047 196 720 131
Жінки 1106 171 656 279
Разом 2153 367 1376 410

ОсвітаРедагувати

  • Дорогичинська вища духовна семінарія — католицький заклад з 1951 р. розташований у будівлі колишнього єзуїтського колегіуму.

РелігіяРедагувати

Дорогичин — центр Дорогичинської діоцезії Білостоцької митрополії Католицької церкви в Польщі від 1991 року.

ЦерквиРедагувати

  • Дорогичинський собор, або Церква Пресвятої Трійці — римо-католицький катедральний собор, колишня єзуїтська церква 1696—1709 рр.
  • Церква всіх святих — римо-католицька, парафіяльна.
  • Церква Внебовзяття — римо-католицька, ордену францисканців.
  • Церква святого Миколая — православна, колишня греко-католицька (XVIII ст.); належить Польській православній церкві.

ПерсоналіїРедагувати

НародилисяРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к л м н Ісаєвич, 2004, с. 452
  2. Населення, площа та густота за даними Центрального статистичного офісу Польщі. Powierzchnia i ludność w przekroju terytorialnym w 2007. [1].
  3. ПСРЛ, Т. 2, Стб. 312, 799, 871.
  4. Яворський М. Нарис історії України. 1924. С. 19; Археологія. Київ: Наукова думка, 1986, Т. 53-56, С. 93—94; Толочко, П. П. Давня історія України: Слов'яно-руська доба. Київ, 1997. С. 416.
  5. Литовскому роду починок // Полное собрание русских летописей. Москва, 2008, Т. 17 (Западнорусские летописи), C. 210; ПСРЛ, Т.2, Стб. 788 (різночитання за Єрмолаївським списком).
  6. Авенариус Н. П. Дрогичин Надбужский и его древности // Материалы по археологии России. СПб., 1890. Вып. 4. С. 3—42.
  7. а б Drohiczyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego… 1881, Т. 2, S. 149.
  8. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 301—327
  9. Літопис руський… С. 194.
  10. Katalog Zabytków Sztuki w Polsce, t. XIII, z. 1 «Siemiatycze, Drohiczyn i okolice», Warszawa, 1996 (видання Польської Академії Наук)
  11. Котляр, М. Ф. Війна Волинського князівства з Добжинським орденом // Данило Галицький. — Київ, 2002.
  12. Літопис руський… С. 392.
  13. Літопис руський… С. 398.
  14. Літопис руський… С. 413.
  15. Гаврилюк, Ю. Місто короля Данила: вікно Русі на Захід // День, № 143, 16.08.2003
  16. Katalog Zabytków Sztuki w Polsce «Siemiatycze, Drohiczyn i okolice», Warszawa 1996, s. 6.
  17. Гаврилюк Ю. Місто короля Данила: вікно Русі на Захід // День, № 143, 16.08.2003
  18. Skorowidz miejscowości Rzeczypospolitej Polskiej : opracowany na podstawie wyników pierwszego powszechnego spisu ludności z dn. 30 września 1921 r. i innych źródeł urzędowych. Tom 5, Województwo białostockie. Warszawa: Główny Urząd Statystyczny. 1924. 19.  (пол.)
  19. GUS. Ludność w miejscowościach statystycznych według ekonomicznych grup wieku. Stan w dniu 31.03.2011 r. [Населення статистичних місцевостей за економічними групами віку. Стан на 31.03.2011]. Процитовано 12 серпня 2018. 
  20. Згідно з методологією GUS працездатний вік для чоловіків становить 18-64 років, для жінок — 18-59 років GUS. Pojęcia stosowane w statystyce publicznej [Терміни, які використовуються в публічній статистиці]. Процитовано 14 серпня 2018. 

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати