Відкрити головне меню

Неолі́т, новокам'яний вік (від грец. νέος — новий і λίθος — камінь) — період історії людства, який тривав від X до поч. III тис. до н.е.) та прийшов на зміну мезоліту, заключний період кам'яної доби. Саме з неолітом пов'язаний початок переходу від привласнювальних форм господарства до відтворювальних, створення культурно-історичних областей, в межах яких розповсюджувалися такі інновації, як відтворювальне господарство, кераміка, відтискальна техніка розщеплення, шліфування, свердління, різноманітні елементи духовної культури.

Розвиток неоліту почався на Близькому Сході, в Малій Азії та в Загросі. До початку-середини VII тис. до н. е. неоліт проходить так звану докерамічну фазу розвитку. Окремі регіони земної кулі були втягнуті в процес неолітизації неодночасно. Так само й перехід до наступної епохи, енеоліту, для якого властива поява перших виробів із міді, відбувався в різних регіонах у різний час. Розвиток неоліту України охоплює проміжок часу з середини VIII до початку IV тис. до н. е. При цьому, період із середини VI до початку IV тис. до н.е. характеризується співіснуванням неолітичних і енеолітичних культур.

Культура неолітуРедагувати

Археологічна періодизація
Голоцен   Латенська культура   Протоісторія
  Гальштатська культура
Залізна доба
  Пізня  
  Середня
  Рання
Бронзова доба
    Енеоліт    
  Неоліт Доісторичні часи
Мезоліт,
Епіпалеоліт
Плейстоцен     Верхній  
    Середній
    Нижній
  Палеоліт
Кам'яна доба

ВиникненняРедагувати

Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який починається в Україні приблизно 7 тисяч років тому, оскільки сприятливі екологія, клімат і родючі землі створювали ідеальні умови для розвитку господарства. Утвердження родоплемінного ладу сприяло розвиткові не лише матеріальної культури, а й духовного життя первісної людини, яка усе впевненіше освоювала природу і сама ставала для довкілля джерелом як найкращих сподівань, так і побоювань. Значних успіхів було досягнуто в розвитку мислення, мови, мистецтва, основ прикладних знань та елементів ідеологічних уявлень. Питання про виникнення мистецтва дуже складне. Існують теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійнної практики, художнього інстинкту, потреби в розвагах тощо. На думку багатьох дослідників переважеє теорія згідно з якою мистецтво, так само як мислення й мова, прикладні знання, з'явилося у зв'язку з трудовою діяльністю людини. Відображаючи досвід людського колективу, мистецтво в естетично опосередкованій формі сприяло його емоційному узагальненню, процесу передавання нащадкам. Цим пояснюється і реалістичність первісної графіки, фольклору, скульптури, музики танцю.

 
Розташування деяких культур у Європі в добу Неоліту

Образотворче мистецтвоРедагувати

Образотворче мистецтво родоплемінної общини, як свідчить археологічні пам'ятки, — це кругла скульптура і рельєф. З'являються графічні зображення тварин, рідше рослин і людей. Наскельні малюнки з великою експресією та реалістичністю зображують тварин і людей, мисливські та воєнні сцени, релігійні сюжети, танці.

Музичне мистецтвоРедагувати

Зароджується пісенне та інструментальне мистецтво. Зазначимо, що музичні інструменти виникли рано. Це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, була тятива лука, різні сурми, сопілки, гудочки тощо.

ТанціРедагувати

Первісні люди танцювали колективно, дуже образно відтворюючи сцени полювання, рибальства, воєнних дій, статевих стосунків, поклоніння силам природи.

КерамікаРедагувати

Докерамічна культураРедагувати

Найдавнішою неолітичною пам'яткою на території України є Кам'яна Могила, де вперше відзначені сліди відтворюючого господарства на території України (7500 до н. е.). Протягом першої половини VII тис. до н. е. неоліт починає розвиватися на всій території степової і лісостепової України, а також у Криму. Період розвитку неоліту України з середини VIII до середини VII тис. до н. е. називається докерамічним. Основні археологічні культури: кукрецька в Запорізькій обл. (Кам'яна могила І), в'язівоцька на Полтавщині (В'язівок IV), буго-дністровська в басейнах Південного Бугу та Дністра (Заньківці), Таш-Аїр в Гірському і степовому Криму (Таш-Аїр, Фронтове IV) та платовоставська на Луганщині (Зимівники-1-3, Должик, Мурзіна балка). Загальною рисою всіх без винятку докерамічних неолітичних культур України є використання відтискної техніки розщеплення кременю, виробництво складних знарядь. Незважаючи на початок розвитку хліборобства і скотарства, мисливство та рибальство залишаються провідними формами господарства. В Кам'яній могилі знайдені так звані «чуринги», взірці наскельного мистецтва.

Культура керамікиРедагувати

В середині VII тис. до н. е. починається розвиток керамічної фази неоліту. Кераміка протягом 200–300 років розповсюджується на території всієї степової і лісостепової України, а також у гірському Криму. Перші керамічні вироби були гостродонними і містили, як правило, значний домішок трави або інших органічних речовин у фактурі глиняного тіста. Керамічний неоліт можна розділити на три етапи:

  • ранній (6500–6000 до н. е.),
  • середній (6000–5500 до н. е.) та
  • пізній (5500–3900 до н. е.).

В ранньому керамічному неоліті продовжує існувати кукрецька культура. Керамічну стадію кукрецької культури в Північно-Західному Приазов'ї і Дніпровському Надпоріжжі прийнято називати сурською культурою (за епонімними пам'ятками Остров Сурський 1 і 2). Кераміка сурського типу характеризується гостродонністю, S-подібною формою та ін. З розселенням кукрецького населення пов'язано також виникнення донецької культури у басейні Сіверського Дінця.

Протягом 1-ої половини VI тисячоліття до н. е. новими явищами на території України стали азово-дніпровська і нижньодонська культури в степовому Лівобережжі, тубинська культура на Сіверському Дінці. В середині VI тис. до н. е. починається пізній етап неоліту України. В цей час перестали існувати кукрецька, буго-дністровська, донецька культури, платовоставська. Натомість триває розвиток культур, які тільки виникли на попередньому етапі. На цьому ж етапі на територію України з території Центральної Європи потрапляють традиції культури лінійно-стрічкової кераміки, які були пов'язані з прогресивними методами ведення хліборобського господарства, і з території лісової смуги Російського Подесення — культури ямково-гребінцевої кераміки, які навпаки — продовжували традиції мисливсько-рибальського господарства.

Неолітичні культури пізнього керамічного етапу співіснували на території України з енеолітичними трипільською і середньостогівською культурами, носії яких навчилися обробляти мідь.

Яскравим явищем у розвитку неолітичної культури є могильники маріупольського типу, знахідки яких пов'язані з басейнами Дніпра, Сіверського Дінця, а також з територією Північного Приазов'я. Аналіз поховань дає матеріали для реконструкції духовної культури неолітичного населення (наявність довготривалих родових могильників, культ черепа), а також дають багаті матеріали для реконструкції одягу і його прикрас. Небіжчиків ховали у випростаному стані, часто в колективних усипальницях. Поховання спочатку були безінвентарними, потім пов'язані з покладенням у поховання кістяних прикрас, керамічних і крем'яних виробів. Дуже часто в процесі поховань використовувалась вохра.

Більшість питань, пов'язаних із походженням, розвитком, хронологією українського неоліту, залишаються дискусійними.

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Даниленко В. Н. Неолит Украины: Главы древней истории Юго-Восточной Европы. — К.: Наукова думка, 1969. — 259 с.
  • Залізняк Л. Л. Передісторія України. X—V тис. до н. е.- Київ: Бібліотека українця, 1998.- 306с.
  • Котова Н. С. Неолитизация Украины. — Луганск: Шлях, 2002. — 268 с.
  • Манько В. О. Неоліт Південно-Східної України. — Київ: Шлях, 2006. — 280 с.
  • Телегін Д. Я. Дніпро-донецька культура: До історії населення епохи неоліту — раннього металу півдня Східної Европи. — К.: Наукова думка, 1968. — 258 с.
  • Товкайло М. Т. Неоліт Степового Побужжя. — Київ: Шлях, 2004. — 160 с.
  • Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.