Відкрити головне меню

Ю́рій Льво́вич (1252/1257 — 21 квітня 1308/1315) — король Руський (1301—1308/1315), князь Белзький (12641301), Галицький і Волинський (1301-1308/1315). Представник руського дому Романовичів династії Рюриковичів. Старший син галицько-волинського князя Лева I і угорської принцеси Констанції[1] . Онук руського короля Данила Галицького і угорського короля Бели IV. За життя батька володів Белзом і Холмом. Одружувався двічі: з Ксенією, з донькою тверського князя Ярослава Ярославича (12821286), і Євфимією, донькою куявського князя Казимира I, сестрою краківського князя Владислава I Локетка[1]. Спробував відібрати частину Волині у володимирського князя Володимира Васильковича (1288)[1]. Очолив державу після смерті батька (1300)[1]. Переніс столицю до Володимира, титулувався «королем Русі і князем Володимирії»[1]. Підтримував свого швагера краківського князя Владислава I у війнах проти чеського короля Вацлава II[1]. Втратив Люблінську землю[1]. Уклав союз із Тевтонським орденом проти Литви[1]. Ініціював утворення окремої Малоруської (Галицької) митрополії (1303)[1]. Відносно мирний період правління вважається останньою добробуту Галицько-Волинської держави[2][3][4]. У західній традиції — Ю́рій І.

Юрій Львович
Юрій Львович
портрет Юрія на печатці
Юрій Львович
Король Русі
Попередник: Лев Данилович
Наступник: Андрій Юрійович
Лев Юрійович
 
Народження: 24.4.1252 (1258)
Смерть: 21.4.1308 (1315)
Династія: Рюриковичі
Батько: Лев Данилович
Мати: Констанція Угорська
У шлюбі з: Ксенія (1282—1286)
Євфимія Куявська
Діти: Михайло, Андрій, Лев, Марія, Анастасія

Медіафайли у Вікісховищі?

Зміст

БіографіяРедагувати

Ранні рокиРедагувати

Перша згадка про Юрія Львовича у Галицько-Волинському літописі належить до 1262 року, коли описується його хрещення у Галичі. Церемонія відбулася, ймовірно, в Успенському соборі міста, який після розорення Софійського собору у Києві, залишався найбільшим храмом Русі. Хрещеним батьком Юрія став литовський князь Войшелк[5]. Під 1277 роком вміщено повідомлення про участь Юрія у поході князів Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича на Литву, якого замість себе відправив його батько князь Лев[6]. В 1280 році Юрій бере участь у кампанії Лева в Польщі, котра велась за допомогою татар[7]. В наступному 1281 році Юрій відправляється до Суздаля на весілля із донькою тверського князя Ярослава Ярославича.[8]

Князь Холмський і БелзькийРедагувати

 
Володіння Юрія Львовича в межах держави Лева на кінець XIII століття[a]

Точних відомостей про те, коли саме Юрій отримав від свого батька Холмську та Белзьку волості, немає. Як правило, початок самостійного княжіння пов'язують із періодом близьким до його одруження. Вперше про власні території Юрій говорить через сім років після нього, як про вже доконаний стан. Крім того, із княжінням Юрія у Холмі можна пов'язувати і ту обставину, що саме там через три роки після весілля, був похований його перший син, котрий помер у дитячому віці.[джерело?]

Відповідно до даних Галицько-Волинського літопису, до володінь Юрія належали також найвіддаленіші північні території Волинського князівства Дорогочин та Мельник. 1282 року Юрій, разом із Левом та Мстиславом бере участь у татарському поході на Угорщину[9]. Наступного 1283 року Юрій разом зі своїм батьком Левом, а також із Володимиром і Мстиславом беруть участь у татарському нападі під командуванням Телебуги на Польщу[10].

Взимку 1284 року помирає перший малолітній син Юрія Михайло, котрого поховали у церкві Богородиці в Холмі. Через три роки, Юрій разом з іншими галицько-волинськими князями бере участь у черговому поході Телебуги на Польщу, під час якого Юрій здійснив невдалу спробу захопити Люблін. У 1288 він із батьком Левом здійснили першу спробу захопити Берестя від Володимира Васильковича, у котрого прогресувала важка хвороба. Попри те, що дане місто разом з усією Волинню були заповідані луцькому князю Мстиславу Даниловичу, Юрій займає Берестя та водночас посилає залоги у Кам'янець та Більськ. У відповідь Мстислав пригрозив Юрію втручанням татар, тому невдовзі останній був змушений покинути зайняті раніше землі[11][12].

Близько 1293 року татаро-руські війська, скориставшись політичною кризою в Польщі, захоплюють Люблін[13] і долучають місто до земель Львової Русі, очевидно, з огляду на територіальну близькість, як частина уділів Юрія. В цей час помирає Мстислав Данилович, і практично вся Волинська земля переходить до володінь Лева. Ймовірно, в той самий час Берестейська земля також потрапляє до уділів Юрія.[джерело?]

Король РусіРедагувати

Після смерті батька, князя Лева Даниловича, близько 1301 року, під владою Юрія опинилися всі землі Королівства Русі (Галицько-Волинської держави). Виходячи зі збережених автентичних грамот Юрія, столицею держави стало місто Володимир. В цей час, однак, у 1302 році Люблінська земля була відвойована Польщею під керівництвом нового чеського короля Вацлава, давнього супротивника союзного із Юрієм Владислава Локетка[14][15], а Закарпаття знову стало частиною Угорщини, в період від 1307 до 1310[16]. Проте, судячи із невеликої кількості документів, які збереглись із часу одноосібного правління Юрія, не дивлячись на ці втрати, Галицько-Волинська держава перебувала у стані миру, переживала розквіт і економічний добробут. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Фрагмент літопису, що дійшов до нас у складі більш пізньої хроніки зазначає, що Юрій «муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом»[17].

Значним досягненням Юрія Львовича стало заснування в 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська і Турівська. Митрополичий статус Галича був затверджений грамотою імператора Андроника II та константинопольського патріарха Атанасія I. У структурі православної церкви новоутворена церковно-адміністративна одиниця отримала 81 місце.[18] Першим галицьким митрополитом став Ніфонт.[19] Однак, Галицька митрополія, створена у часи Юрія, проіснувала не довго. Через два роки, відісланий у Константинополь на поставлення у нові митрополити Петро Ратенський, отримав там титул митрополита Київського, тим самим, стара еклезіальна структура, була знову відновлена, а галицький предстоятель повернувся до статусу єпископа.[джерело?]

Від початку XX століття, в історіографії існують суперечки про останній період життя Юрія та дату його смерті.[20] Ці суперечки були спричинені записом у одній із редакцій хроніки Длугоша, в якій вказана дата 1308 рік, як час смерті Юрія.[21] Історики, зокрема М. Грушевський, відзначали походження цього запису із руського першоджерела та, як наслідок, непевність його коректності, оскільки Длугош відомий своїми грубими помилками у перекладі візантійсько-руської хронології «від створення світу» на датування «від Різдва Христового».[22] Разом із тим, литовсько-руські літописи, що також ґрунтуються на давньоруських джерелах, подають більш повну картину останнього періоду життя Юрія[b]. Стан миру тривав перше десятиліття правління Юрія — до 13111312 років. Саме від того часу між Литвою та Тевтонським орденом розпочинається чергова війна. Тевтонські війська стали здійснювати напади в глибину Литовської території доходячи до Гродна та Новгородка. Держава Юрія, як союзник Ордену, і очевидно у координації із ним, почала здійснювати свої власні атаки на Новгородок та його землі.[23][24] Вступ Юрія у війну на боці Ордену, очевидно, був пов'язаний із посиленням литовської присутності на північних кордонах володінь Юрія. На цей час, не лише Гродненська земля знаходилась під литовською владою, вона стала поширюватись і на Мінську землю, таким чином пряма загроза нависла над Підляшшям[25] та загалом всією Волинню, Київщиною та Галичиною.[26] У цей час, із 1314 по 1315 роки, через тривалі зими та слабкий урожай, настав брак продуктів та різкий ріст цін на всі товари.[27] В Польщі та Галицько-Волинській Русі настав голод, за яким наступила епідемія. Військові дії Юрія проти Литви отримали інший оборот. Поки великий литовський князь Вітень воював з Орденом, його брат (або син) Гедимін здійснив похід на ослаблені голодом та мором руські землі, здобувши Дорогочин та Берестя. В цей час Вітень, провівши успішну кампанію проти Ордену та уклавши із ним перемир'я[25], помирає, а Гедимін стає, таким чином, його наступником на велико-князівському престолі. Не дивлячись на це, Гедимін продовжує наступ на південь, досягає столиці — Володимира та бере його в облогу. В цей час Юрій, привівши на допомогу татар, намагається врятувати місто під стінами якого відбувається вирішальний бій. Руська кавалерія не витримує удару литовської піхоти і починає відступати. Не дивлячись на всі спроби князя відновити стрій та повернути війська, бій закінчується повною поразкою русько-татарської армії та загибеллю Юрія.[28] Після бою, Гедимін відправився у Литву на церемонію вступу на велико-княжий стіл. Хоча, Галицько-Волинська держава продовжила існувати, вона втратила Берестейську землю, яка тепер відійшла до Литовської держави.[28]

Королівський титулРедагувати

В українській історичній літературі пострадянського періоду, набула популярності тенденція підкреслювати королівську титулатуру останніх галицько-волинських князів і, отже, їхню тісну інтеграцію у західноєвропейське політичне поле. Про королівський титул Юрія свідчить відразу кілька джерел. Крім відомої печаті із написом «короля Руси і князя Володимирії», так його називає хроніст Іоанн із Віктрінґа («Ruthenorum regis filiam»)[29], хроніст монастиря Хейлінґеркройц («rege Ruscie»)[30], Томас Ебендорфер у «Хроніці Австрії» («regi Ruscie»).[31] У «Кельнській всесвітній хроніці» країна Юрія називається «королівством» («regna Ruthenorum»)[32], так само вона називається у записах монаха Альберта (~Штутена).[33] Водночас, немає жодних даних про будь-яких акт коронування Юрія, відповідно до традицій латинської Європи, що передбачала участь папи та його представників. Варто зазначити, що у цей час, королівський титул, а точніше грецька калька з латини у вигляді слова ρήξ (рекс), став використовуватись і у рамках політичної культури Візантії. Зокрема, королем «рексом» названо князя Семена Гордого в одній із грамот імператора Іоанна VI Кантакузена середини XIV століття[34] В такому випадку, королівський титул не потребував спеціального обряду коронації, а був лише іншим словом, яке передавало значення традиційного титулу — «князь». Водночас, розділення на печатці Юрія понять «королівства Русі» і «князівства Володимира», може також вказувати на акцептацію тих маєстатично-топонімічних зворотів, котрі склались у латино-європейському світі у зв'язку з короткотривалим правлінням Арпадів у Галичі в домонгольську добу[c], або, також, на особливе підкреслення ролі міста Володимира, як найбільш давнього центру влади Руської держави Рюриковичів у регіоні.[джерело?]

Характеристика правлінняРедагувати

Зовнішня політикаРедагувати

Мирний характер правління, яким, як заведено вважати, відзначалась епоха Юрія, може бути пов'язаний як із його особистими якостями, так із винятково сприятливою зовнішньополітичною кон'юнктурою, котра склалася на той час навколо Галицько-Володимирської Русі. Основний чинник міжнародного та внутрішнього життя — Золота Орда тоді переживала правління хана Тохти, перебування якого на ханському престолі майже повністю збіглось із періодом княжіння Юрія. У 1300 році Тохта перемагає беклярбека Ногая, який з 1270 року правив у Північному Причорномор'ї.[35][36] В цей самий час (найпізніше на наступний рік) Юрій наслідує своєму батьку Леву[d]. Смерть Тохти датується 1312 роком, за два роки до загибелі Юрія (відповідно до пізньої дати його смерті). Від часу перемоги над Ногаєм і до кінця свого правління Тохта був зосереджений, в основному, справами пов'язаними з Азербайджаном і боротьбою з італійцями у Криму. Наступний ключовий сусід Галицько-Волинської держави — Угорське королівство, якраз у перший рік правління Юрія увійшло у, майже, двадцятирічний період боротьби за спадщину династії Арпадів, останній представник якої Андрій III помер у 1301 році. З початком правління Юрія також збіглась активна фаза внутрішньої боротьби у Польщі, пов'язаної із коронацією на польський престол чеського короля Вацлава II та втечі за кордон Владислава Локєтка — обидві події відбулись у 1300 році. Після цього в Польщі почався період тривалої боротьби за владу між різними претендентами, котра завершилася лише в 1314 році утвердженням влади Локєтка[37], що теж збіглось у часі зі смертю Юрія. Міцніюча Литовська держава на чолі із Вітенем була зайнята війною із Тевтонським орденом; фактично, на кожен рік правління Юрія припадав, принаймні, один литовський похід на Захід.[38] Зовнішньополітична діяльність Юрія характерна переглядом тих зв'язків, котрі склалися в епоху Лева.[39][40] Якщо раніше Лев виступав у ролі союзника чеського короля Вацлава II, що у 1300 році став одночасно і королем Польщі, то Юрій, навпаки, підтримував суперника Вацлава — князя Владислава Локєтка. Союз Лева із Вацлавом, давав можливість, по-суті, поділити між ними Сандомирське князівство, внаслідок чого до Русі відійшла Люблінська земля. Переорієнтація політики Юрія могла мати пояснення як у родинних зв'язках (його жінка була сестрою Локетка), так і побоюваннями отримати надто сильного сусіда на Заході в особі Вацлава II, який володів двома королівствами, а його син Вацлав III, на той час, успішно боровся за владу в Угорщині. Подальші успіхи чехів могли б у майбутньому створити серйозні загрози, передовсім для Галичини, яка була давнім об'єктом претензій угорських королів.[41] Крім того, варто зазначити, що Вацлав II був внуком Ростислава Чернігівського — колишнього суперника Романовичів за владу в Галичині. Розрив союзу із Чехією, відбився й у політиці Юрія щодо боротьби за владу в Угорщині, після смерті останнього Арпадовича. Серед трьох претендентів — Вацлава III, Карла Роберта Сицилійського та Отто III Баварського, Юрій підтримав останнього.[42] Відповідно до тогочасних джерел, Отто перебуває на Русі у 1308 році, після свого повернення з полону в Угорщині[43][44] де отримує прихильний прийом Юрія[45] який і сприяв його визволенню.[46]

Внутрішня політикаРедагувати

Головною внутрішньополітичною подією пов'язаною із правлінням Юрія Львовича можна вважати утворення окремої Галицької митрополії. Після монгольського завоювання більша частина Русі: як Київщина так і Залісся (Суздальщина), опинились у прямій залежності від ординських ханів та були включені у їхню систему регулювання релігійних відносин. До складу цієї системи були включені також і предстоятелі Руської церкви — Київські митрополити, які стали селитись у Володимирі Заліському — князям якого в Орді видавали ярлик на велике княжіння і які, у рамках монгольського правління, займали провідний статус. У результаті, ті руські землі, які не входили у сферу безпосереднього монгольського правління — Галицько-Волинське князівство та коло-литовські землі (Гродненське, Мінське князівства), опинились у становищі еклезіального вакууму. Вже 1291 та 1300 роками датується початок існування Литовської митрополії із центром у Новгородку.[47][48] В цих обставинах, Юрій робить кроки до утвердження власної митрополії, центром якої стає Галич. Хоча в післямонгольський період головними княжими резиденціями були Холм, Львів та Володимир, Галич, очевидно, зберігав важливе сакрально-символічне значення, про що свідчить, наприклад, обряд хрещення самого Юрія, проведений у Галичі вже у післямонгольський період, коли він втратив значення політичного центру. Крім того, чинниками вибору саме його як центру нової митрополії могли бути наявність тут одного із найбільших храмів Русі — Успенського собору, а також традиційно тісні зв'язки Галича із Константинополем. У 1302(3)[прояснити] році з'являються відомості про висвячення константинопольським патріархом Атанасієм І, першого галицького митрополита Ніфонта[49] період предстоятельства якого тривав, однак, досить коротко. Такий крок Константинополя був досить не типовий для Візантійської політики того часу, яка була спрямована на союз із Ордою та використання Київської митрополії як засобу для його функціонування та зміцнення. Тому висвячення Ніфонта свідчить про значний успіх Юрія у галицько-волинській дипломатії, шляхи досягнення якого досі залишаються невідомими.[50] Після смерті Ніфонта Юрій зробив ще один крок для зміцнення внутрішньої безпеки своєї держави відправивши на поставлення у Константинополь місцевого руського монаха Петра. Отже, вдруге (після кандидата Данила Галицького — Кирила III) в історії Руської церкви митрополичу кафедру повинен був, канонічним чином, посісти не грек, а русин. Хоча подальші події розійшлись із початковими намірами Юрія, монополія греків в управлінні Руською митрополією, що тривала з часів Хрещення Русі, була ослаблена. В історичній літературі, поставлення Петра на митрополита Київського із резиденцією у Володимирі Заліському, часто сприймається як невдача Юрія, однак, таке тлумачення цього історичного епізоду, пов'язане із пізнішою літературою про Петра, створеною у Москві та позначеною московським патріотизмом.[50] Немає ніяких даних про те що Петро, бувши предстоятелем, діяв всупереч інтересам Юрія, чи церковним справам Галицько-Волинської Русі, хоча, був у повній згоді із монгольським правлінням та політикою ханів Тохти та Узбека[джерело?].

Будівельна діяльністьРедагувати

Дані про будівельну діяльність Юрія Львовича базуються на непевному історичному матеріалі, та мають приблизний характер. Найбільш давньою є традиція пов'язувати із його ініціативою спорудження львівського храму святого Юрія[51] котрий, згодом, став головним катедральним собором Галичини. Є два варіанти причетності Юрія до будівництва цієї споруди: як результат його одноосібної діяльності, або як храм споруджений на його честь батьком Левом — будівничим Львова.[52] З діяльністю Юрія пов'язують також будівництво церкви апостолів Петра і Павла у Львові[53][54], котра згодом, у часи угорського управління Галичиною, була передана католицькому ордену домініканців, та стала основою розвитку їхнього монастирського комплексу.[55] Відповідно до аналізу окремих джерел, львівський історик І. Мицько висунув гіпотезу про те, що побудована Юрієм церква Петра і Павла у Львові, пов'язана з тісною співпрацею князя із митрополитом Петром Ратенським і функціонувала як його митрополича катедра.[54][56] На основі середньовічного джерела початку XIV під назвою «Книга знань про всі королівства, землі і володіння, які є у світі» де описується королівство Лева (Leon) із головним центром у Львові, ряд вчених запропонували розглядати епоху Юрія як період не лише будівництва окремих споруд, але також і розширення та розбудови всього нового столичного міста загалом.[54][57][58][59]

Сім'яРедагувати

Докладніше: Романовичі

Вшанування пам'ятіРедагувати

  • На честь нього названа Благодійна громадська фундація імені Короля Юрія[джерело?].

ЗаувагиРедагувати

  1. Відповідно до даних Галицько-волинського літопису
  2. З цією картиною була згідна ціла низка провідних спеціалістів з історії Галицько-Волинського князівства, зокрема Антонович, Стаднїцкий, Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Ржежабек, Іванів, Кордуба
  3. Тут мається на увазі правління в Галичі угорських королевичів Коломана 1214–1219, та Андрія 1227–1230, 1232–1233, з титулами «короля Галичини та Володимирії»
  4. Відхід Лева до монастиря, з одного боку, та зміна татарської влади після смерті Ногая — з іншого боку, можуть бути пов’язаними подіями. Лев як давній союзник (і можливо васал) Ногая більше не вписувався у політичну конструкцію, означену перемогою Тохти — ногаєвого ворога.
  5. за В. Січинським
  6. за М.Ґруневеґом

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к Котляр М. Юрій Львович // Енциклопедія історії України... Т. 10. С. 706.
  2. Грушевскій М. Илюстрированная исторія Украины. — С-П. : Просвѣщение, 1913. — С. 120.
  3. Крип'якевич І. Історія України / Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б.3. Якимович — Львів : Світ, 1990. — С. 83.
  4. Аркас М. Історія України-Русі. Друге видання. — Краків : Накладом О. Аркасової, 1912. — С. 83.
  5. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стб. 859
  6. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 876
  7. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 881
  8. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 884
  9. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 888
  10. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 891
  11. ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 929—930
  12. Войтович Л. Лев Данилович: «князь думен и хоробор на рати» чи «безчесний князь»? // Україна в Центрально-Східній Європі. — 2013. — Вип. 12-13. — С. 184.
  13. Шараневич І. Исторія Галицко-Володимирской Руси, от найдавнѣйшихъ временъ до року 1453. Львовъ: Печатня Ставропигійского института, 1863. — С. 119.
  14. Kojałowicz A. (1650) Historiae Lithuanae pars prior, de rebus Lithuanorum ante susceptam Christianam religionem conjunctionemque… cum regno Poloniae, Wilnae, P. 224
  15. Шараневич І. -С.123
  16. Войтович Л. (2001) Юрій Львович та його політика. Галичина та Волинь у добу середньовіччя, до 800-річчя із дня народження Данила Галицького, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'яквича НАН України, — С.75
  17. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. Стор. 7
  18. Geizer H. (1900) Ungedrückte und ungenügend veröffentlichte Texte der Notitiae episcopatum. München, Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI, Bd. Ill, ABTH p. 599.
  19. Miklošich F., Müller I. (1860) Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae. Akt CCCXVIII, P. 577.
  20. Войтович Л. Юрій Львович та його політика. — С. 76–77
  21. Długosz J. (1869) Opera omnia, ed. Przezdziecki A., Polkowski I, P. Żegota, T.12, Cracoviae: «Czas» F. Klurzycki, — P. 39
  22. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Примітки. Стор. 1, Примітка 10
  23. Антоновичъ В. (1878) Очеркъ истории Велакого княжества Литовскаго до половины XV столѣтия. Выпускъ І, Киевъ: В университетской типографіи, — С. 58
  24. Stryjkowskiego Kronika. Kseiga XI str. 247
  25. а б Филевич И. (1899) Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владімирское наслҍдіе, С.-Петербургъ, — С. 42
  26. Шебульдо Ф. (1987) Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского, Киев: Наукова думка. — С. 5
  27. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.-Л., 1950. — С. 85-96
  28. а б Шараневич І. — С. 127.
  29. Johannes Victoriensis (1909) Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum ex monumentis Germaniae historicis separatim editi, ed. F. Schneider Impensis bibliopolii Hahniani, Т.І Libri I—III. — P. 373
  30. Wattenbach W. (1851) Monumenta Germaniae Historica. Scriptores. T. 9. Hannoverae. — P. 559
  31. Ebendorfer Thomas (1967) Chronica Austriae; Hrsg. A. Lhotsky ; MGH. SS rer. Germ. N.S. T. XIII. Berlin, Zürich, — S. 205
  32. R. Sprandel hrsg. (1991) Die Kölner Weltchronik 1273/1278–1376, Monumenta Germaniae Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. T. 15. München, — P. 65
  33. R. Sprandel hrsg. (1994) Die Weltchronik des Mönchs Albert 1273/1277–1454/56, Monumenta Germanie Historica. Scriptores rerum Germanicarum. Nova series. — T. 17. — München: Monumenta Germaniae Historica, — S. 211
  34. Русская историческая библиотека издаваемая археографическую комиссиею (1880) Т.6., Памятники древнерусского канонического права. Ч.1., Памятники русского канонического права XIII—XV вв. сохранившиеся в греческом подлиннике, С-Пб. — С. 25-30
  35. Baybars al-Mansuri al-Dawadar (1998) Zubdat al-fikra fi ta rikh al-hijra. History of the Warly Mamluk Period; Berlin: Klaus-Schwarz-Vlg, — Р. 355
  36. Войтович Л. (1996) Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII — XVI століттях, — Львів, — С. 106
  37. Зашкільняк Л., Крикун М. (2002) Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів: — Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, — C. 63
  38. Gudavičius, Edvardas; Rokas Varakauskas (2004). «Vytenis». In Vytautas Spečiūnas. Lietuvos valdovai (XIII—XVIII a.): enciklopedinis žinynas (in Lithuanian). Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. P. 32–33
  39. Исаевич Д. (1989) Галицко-Волынское княжество в конце XIII — начале XIV веков; Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1987. — C. 72
  40. Włodarsky B. (1966) Polska i Rus 1194—1340. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, — S. 229
  41. Кійко В. (2007) Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII — на початку XIV ст., Вісник НУ"ЛП" № 584, Львів: Видавництво НУ"ЛП", — С. 35
  42. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I. — С. 7.
  43. Annales Osterhovenses / Letopisy osterhofenské(1966) Magnae Moraviae fontes historici, Vyd. 1. Pragae: Státní pedagogické nakladatelství, — P. 555
  44. Andreas presbyter Ratisbonensis (1918) Cronica de principibus terrae Bavarorum Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum Edd. Leidinger, Bayerische Chroniken des XIV Jahrhunderts, Hannover; — P. 151
  45. Ottokars Österreichische Reimchronik (1893) Monumenta Germaniae Historica. Deutsche Chroniken, Deutsche Chroniken 5, Hannover: IBH, P. 1154—1155
  46. Паршин И. (2012) Король Юрий Львович на страницах западноевропейских хроник. Русин № 4(30), Кишинев. — С. 78
  47. Gelzer H. (1900) Ungedruckte und ungenugend veroffentlichte Texte der Notitiae Episcopatuum, ein Beitrag zur byzantinischen Kirchen — und Verwaltungsgeschichte, Munchen: Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI Bd. III, ABTH
  48. Павлов А. (1894) О начале Галицкой и Литовской митрополий и о первых тамошних митрополитах по византийским документальным источникам XIV в. 40 стр., Русское обозрение. кн. 5 (май). с. 236—241
  49. Miklošich F., Müller I. (1860) Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. Vol. I. Vindobonnae, Akt CCCXVIII, P. 577.
  50. а б Карташев А. (1959) Очерки по истории Русской Церкви. Том 1, Париж: YMSA-PRESS, — С. 297
  51. Крип'якевич І. (1991) Історичні проходи по Львові. — Львів: Каменяр, — С. 123 с.
  52. Диба Ю. (1991) Загадки Святоюрської гори (міф та реальність), Вісник НТШ, Ч. 39, Львів: НТШ. — С. 16
  53. Wielądko W. (1794) Heraldyka, czyli opisanie herbów, w jakim który jest kształcie, oraz familie rodowitej szlachty polskiej i W.X. Litewskiego z ich herbami. t. 3 Warszawa, -S. 415
  54. а б в Мицько І. (2014) Львівська українська катедральна церква святих Петра і Павла, Збруч Відвідано:31.10.2018
  55. Barąncz S. (1859) Rys dziejów zakonu kaznodziejskiego w Polsce. T.2. Lwów, — S.443
  56. Мицько І. (2013) Свята ікона Петра РатенськогоВідвідано:1.11.2018
  57. Климкевич Р. (1954) Львів і Україна в найдавнішому геральдичному творі, Київ. — Філадельфія, № 4. — С. 178—183
  58. Книш Я. (2006) Столичне місто короля Юрія та його спадкоємців, Історія Львова. У трьох томах. 1256—1772. — Львів: — С. 59
  59. Giejsztor A. (1965) Polska w «El libro del Consoscimiento» z połowy XIV wieku. Przegląd historyczny. Warszawa, T. 56, Zesz. 3. — S. 400—406
  60. Войтович Л. Юрій Львович та його політика. — С. 73

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Юрій Львович