Азербайджанські ханства
Азербайджанські ханства — феодальні володіння, очолювані азербайджанськими тюркомовними династіями, що виникли на території колишніх провінцій сефевідської держави в результаті розпаду держави Надир-шаха в середині XVIII століття, і які проіснували як самостійні державні утворення до початку XIX століття.
| Азербайджанські Ханства | ||||
| ||||
 | ||||
| Столиця | Різні міста | |||
| Релігії | Іслам | |||
| Форма правління | Монархія | |||
| Історія | ||||
| - Засновано | 1747 | |||
| - Анексія Російською імперією | 1920 | |||
| ||||
Поступове ослаблення і розпад династії афшар, в середині XVIII століття на території сучасного Азербайджану спричинили до виникнення нових державних утвореннь. Так на північних землях: Карабаське, Шекинське, Гянджинське, Джавадське, Шемахінське, Губинське, Бакинське, Дербендське, Сальянске, Ленкаранське, Нахчіванське і Єріванське ханства. А на південних: Тебрізьке, Урмійське, Хойське, Карадазьке, Сарабске, Марагінське, Макуйське, Ахерське і Ардебільське ханства. Поряд з ними, на північних землях сформувалися ще й напівнезалежні феодальні володіння: Іліс, Габала, Арешев, Борчали, Ґазах, Шамшаділь, а також Джаро — Балакенське Джамаатство, яке вважалося феодальної республікою[1].
Всі ці невеличкі держави проіснували самостійним до початку XIX століття (а Макінське ханство — до початку XX століття) і поступово були захоплені Російською імперією та Іраном. Крім тюркських племен ці ханства населяли: вірмени, грузини, лезгини, аварці, курди, ассирійці, талиші, тати, удіни, шахдагські народи й інші етнічні групи.
Утворення ханств ред.
У тодішніх ханствах уся влада ґрунтувалася на єдиновладді. Хан володів необмеженою владою та судовим правом. Він виносив смертний вирок, а міг і помилувати засуджених до смерті. При хані діяв Диван, функції якого буликонсультативними. Але, бувало, що поради і консультації, цього зібрання старійшин, частково могли впливати на рішення хана. Зрештою, такі порадники мали достатній авторитет в кількох династій і ханствах: Шекинському, Шемахинському, Губинському і Карабаському. Наявність такого інституту (з найкращих представників династичного чи торгового родів) виходило з давніх національних традицій Азербайджану.
За часів розквіту ханств в них почалася проявлятися окрема правляча верства:
- Хан — який стояв на чолі цього прошарку.
- Султан — другий після хана, одноосібний представник світської влади, на противагу імаму, релігійному авторитету (титул переходив у спадок, і кожен раз підтверджувався ханом).
- Меліки — представники дворянського стану, тобто представники третього[2] (з чотирьох) за рангом можновладських станів — володарі дрібних округів[2]. Ця група феодалів складалася з нащадків давньої місцевої аристократії, що не належала до кочових племен, які були майже зовсім винищені в південному Азербайджані і в більшій частині кавказької Вірменії, де вони були замінені кизилбашською та курдською кочовою знаттю (їх титули переходили у спадок, і кожен раз підтверджувалися ханом).
- Беки — основна і найчисленніша частина вищого прошарку тогочасного азербайджанського суспільства. Ділилися на спадкових та особистих беків (а ті, хто отримали титул в часи Сефевидів були більш багатими і впливовими, та ще й права їхні на власність були спадковими). Цей титул позначав вождя роду в складі племені, тобто самостійного родового і навіть політичного (державного) територіального підрозділу.
Спадкові мюльке (володіння) до середини XVII ст ред.
Формування ханств ред.
Ці дрібні державні формування — ханства, на теренах Азербайджану, майже весь час ворогували один з одним. Кожен володар хотів прибрати до рук землі своїх сусідів і жоден з них не погоджувався на об'єднання — кожен хотів правити сам.
Ханства Східного Закавказзя ред.
- Бакинське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Гянджинське ханство — 1447 — 1815 роки;
- Джавадське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Карабаське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Кубинсько-Дербентське ханство — 1444 — 1815 роки (А. П. Новосельцев висловлює сумнів у правомірності зарахування цього ханства до азербайджанським, оскільки основна частина підданих Дербентського хана була представлена дагестанськими народами, а головною його резиденцією був Дербент;
- Нахічеванське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Шекінське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Ширванське ханство — 1444 — 1815 роки;
- Талишське ханство — 1444 — 1828 роки (згідно Вікіпедія ханство було феодальною державою талиші в Азербайджані);
- Єриванське ханство — 1444 — 1815 роки (на думку Тадеуша Свентоховського є азербайджанським ханством, а за даними «Encyclopædia Iranica», «The Armenian People from Ancient to Modern Times», «A Historical Atlas», «Grand Larousse encyclopédique» є перським.
Нахічеванське ханство ред.
Хронологія Нахічеванського ханства це 1604 — 1828 роки. Першими власниками цих земель стали вихідці з роду Кенгерлі (Kangarlu), яких зробив своїми намісниками в новому ханстві, перський Шах Абас I, коли захопив ці землі в 1604 році[3]. Намісник Максуд Султан, вождь невеличкого тюркського племені з берегів Араксу.[4].
Але основи Нахічиванського ханства закладені уже наступним головою роду Кенгерлі Хейдаргули ханом. Після смерті Хейдаргули хана і до 1787 Нахчиванської ханство слабшало, ставши об'єктом безперервної боротьби між Хойським, Карабаським, Іриванским ханством, Картлі-Кахетинським царством та Іраном. За коротке існування цієї держави — дев'ять володарів панували в столиці ханства [5], давній Нахічевані:
- Гейдар Кулі-хан I (1747 — 1764) Кенгерлі;
- Гаджи-хан I (1764 — 1765);
- Рахім-хан I (1765 — 1770);
- Алі Кулі-хан I (1770 — 1773);
- Вали Кулі-хан I (1773 — 1781);
- Аббас-Кулі Хан: владуючий хан (1781 — 1783), хакім (з перервою, 1797 — 1801, 1804, 1808);
- Келб-Алі Хан: владуючий хан (з перервою, 1787 — 1796, 1801 — 1804, 1804—1807), хакім (з перервою, 1808, 1809 — 1810, 1816);
- Керім Хан: хакім (з перервою 1808, 1813 — 1816, 1827);
- Ехсан Хан: наіб (1828 — 1839);
Наприкінці XVIII століття ханство почало занепадати і підпало під вплив Російської імперії. Але, на початку XIX століття воно ще залишалося в складі Персії, згідно Гюлистанського мирного договору[6], укладеного Росією та Іраном. Але вплив царських емісарів продовжувався і уже остаточно воно перейшло під протекцію Росії в 1828 році за Туркманчайським мирним договором.
Шекінське ханство ред.
Хронологія Шекінського ханства це 1444 — 1815 роки. Першими власниками цих земель були хани з роду Кара-Кешиш-оглу, які правили з 1444 по 1551 роки. А в 1551 році ці землі анексували Сефевиди і володіли ними до 1743 року.[7].
Шекинське ханство започаткував хан Хаджи Челебі в межах 1743 — 1755 років. До середини XVIII століття воно перетворилося на могутню політичну силу. Сусідні султанати Габали та Гутгашина визнавали над собою владу Шекінського хана. А в 1751 році Хаджи Челебі підпорядкував собі, ненадовго, ще й Ґазахський та Борчалинський махали. Ханство залишалося впливовим і за часів наслідників Челебі, так в 1768 році, вони уклали союз із Губинським ханом та напали на Шамахинське ханство і поділили його поміж собою. За коротке існування цієї держави — вісім володарів панували в столиці ханства [8], місті Нуха (Шекі):
- Хаджи Челебі-хан ібн Курбан (1743 — 59);
- Ага Киши-хан (1759 — 1764);
- Хусейн-хан (1764 — 1779);
- Абдул Кадир-хан (1779 — 1783);
- Мухаммед Хасан, син (1783 — 1795);
- Мустафа Селім-хан, брат ( 1795 — 1806);
- Джафар Кулі-хан Думбули (1806 — 1815);
- Ісмаїл-хан (1815);
Наприкінці XVIII століття ханство почало занепадати і підпало під вплив Російської імперії. І вже, напочатку XIX століття воно відійшло Росії, згідно Гюлистанського мирного договору, укладеного Росією та Іраном.
Талишське ханство ред.
Хронологія Талишського ханства це 1650-1826 роки. Першими власниками цих земель вихідці з роду Талишських ханів, які походили з селища Хір Халхальського магалу Ардебіля, які правили тут за часів Сефевидів і володіли ними до 1814 року.[7].
Талишське ханство започаткував Саїд Аббас хан в межах 40-х років XVIII століття. Після смерті Сеїд Аббас хана до влади прийшов Джамаледдін Мірза бек, відомий в історії, як Талишський Гара Хан. Він намагався вести самостійницьку поліиту, утверджуючи стабільність та економічний розвиток ханства. Але поряд існували набагато більші й сильніші ханства і наприкінці століття талишці підпали в залежність від Бакинського ханства. За коротке існування цієї держави — чотири володарі панували в столиці ханства [9], оточеному фортечними мурами, місті Лянкяран:
- Саїд Аббас-Хан (1740 — 1747);
- Сеїд-Джамаледин-хан (Сійоли-Гара-хан) (1749 — 1786)
- Мир Мустафа-хан (1786 — 1814);
- Мир Гасан-хан (1814 — 1828);
Наприкінці XVIII століття ханство почало занепадати і підпало під вплив Російської імперії. І вже на початку XIX століття його більша частина відійшла Росії згідно з Гюлистанським мирним договором[6], укладеного Росією та Іраном (хоча офіційно в тому документі жодного пункту не було щодо розподілу цієї території). Остаточно і офіційно Талишське ханство було розділене в 1828 році Туркманчайським мирним договором
Ханства Південного Азербайджану ред.
- Ардебільске ханство — ;
- Зенджанське ханство — ;
- Карадазьке ханство — ;
- Макінське ханство —;
- Марагінське ханство — ;
- Сарабське ханство — ;
- Тебрізьке ханство — ;
- Урмійське ханство — ;
- Халхальське ханство — ;
- Хойське ханство — ;
Наслідки роздрібленості Азербайджанських ханств ред.
Деякі хани, добившись значного економічного і військового рівня, робили спроби возз'єднати країну, але це не увінчалося успіхом. А політична роздрібленість ще більше посилювалася і виникли сприятливі умови для сусідніх держав-загарбників, які намагалися поглинути, різними способами, дрібні Азербайджанські ханства.
Примітки ред.
- ↑ «In Safavi times, Azerbaijan was applied to all the muslim-ruled khanates of the eastern Caucasian as well as to the area south of the Araz River as fas as the Qezel Uzan River, the latter region being approximately the same as the modern Iranian ostans of East and West Azerbaijan.» Muriel Atkin, Russia and Iran, 1780—1828. 2nd. ed. Minneapolis: University of Minnesota Press Press, 2008, ISBN 0-521-58336-5
- ↑ а б И. П. Петрушевский «Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI — начале XIX века» Восточный факультет Ленинградского государственного университета 1949 р. стр 59.
- ↑ Bournoutian, George A. (1992). The Khanate of Erevan Under Qajar Rule, 1795-1828. p. 32.
- ↑ Oberling, P. Kangarlu. Encyclopedia Iranica. Архів оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 1 лютого 2009.
- ↑ Історія Нахічеванського ханства (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 липня 2018. Процитовано 12 травня 2015.
- ↑ а б Российские универсальные энциклопедии Брокгауз-Ефрон и Большая Советская Энциклопедия объединенный словник. Архів оригіналу за 18 лютого 2013. Процитовано 19 квітня 2015.
- ↑ а б Һаҹы Сејид Әбдүлһәмид. — Азербайджанская советская энциклопедия : Главная редакция Азербайджанской советской энциклопедии, 1987. — Т. X. — С. 145.
- ↑ Родовід Шекінських ханів і їх нащадків. Архів оригіналу за 7 грудня 2009. Процитовано 6 квітня 2015.
- ↑ Історія Талишського ханства. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 19 квітня 2015.
Посилання ред.
- Шекінські хани та їхні нащадки [Архівовано 7 грудня 2009 у Wayback Machine.]
- Історія Шекі [Архівовано 28 грудня 2011 у Wayback Machine.]
Джерела ред.
- Азербайджанські ханства [Архівовано 10 лютого 2015 у Wayback Machine.]
Література ред.
- «Исторические азербайджанские государства», Баку, 2012. — С. 136—141.
- «Гюлистанський мирний договір [Архівовано 14 січня 2013 у WebCite]»
- «Турманчайський мирний договір [Архівовано 1 листопада 2020 у Wayback Machine.]»