Вікіпедія

Російсько-польська війна (1654—1667)

(Перенаправлено з Московсько-польська війна (1654—1667))

Війна Московії з Річчю Посполитою (літо 1654 — 20 (30) січня 1667) — збройний конфлікт між Московією (Московським царством) і, на початку, союзною Українською козацькою державною (Військом Запорозьким) проти Речі Посполитої Обох Народів з обмеженою участю Кримського ханства. Також в конфлікті брали участь інші сили: запорозькі (низові), слобідські та донські козаки, Шведська імперія. Окрім того, Військо Запорозьке в ході війни виступало як на боці Московії, так і на боці Речі Посполитої та врешті-решт воювало всередині під час періоду громадянської війни, відомої як «Руїна» (Лівобережна частина на стороні Московії, а Правобережна на стороні Речі Посполитої).

Війна Московії з Річчю Посполитою
in the
За годинниковою стрілкою з лівого верхнього кута:

Дата: літо 1654 — 20 (30) січня 1667
Місце: Східна Європа: Лівонія, Біла Русь, Чорна Русь, Україна, Дике Поле, Новгородщина, Псковщина тощо
Результат: Підписання Андрусівського перемир'я
Сторони
 Московське царство
Союзники та васали:
 Військо Запорозьке
(1654—1658, 1659—1660)
 Лівобережжя
(з 1660)
Гетьманщина Військо Низове
Слобідське козацтво
Головне Донське військо
 Шведська імперія
(1655—1656, 1658—1660)
 Річ Посполита
Союзники та васали:
 Кримське ханство
 Військо Запорозьке
(1658—1659)
 Правобережжя
(з 1660)
Командувачі
Московське царство Олексій Михайлович
Гетьманщина Богдан Хмельницький #
Гетьманщина Іван Виговський
(1657—1658)
Гетьманщина Юрій Хмельницький Капітуляція
(1659—1660)
Гетьманщина Яким Сомко  Executed
Шведська імперія Карл X Густав #
інші полководці…
Річ Посполита Ян II Казимир
Кримське ханство Мехмед IV Ґерай
Гетьманщина Іван Виговський  Executed
(з 1658)
Гетьманщина Юрій Хмельницький
(з 1660)
Гетьманщина Павло Тетеря
Гетьманщина Петро Дорошенко
інші полководці…
  • Капітуляція капітулювали
  •  Executed страчені
  • # померли від природних причин
Ця стаття про війну 1654—1667 років. Про інші див. Російсько-польські війни.

Війна розпочалася після укладення угоди між Гетьманщиною та Московським царством, відомої в історіографії як «Березневі статті». Одним з положень договору була воєнна допомога Війську Запорозькому в його революційній боротьбі проти Корони Королівства Польського (однієї з двох конфедеративних частин Речі Посполитої на рівні з Великим князівством Литовським).

Активні бойові дії було припинено з підписанням між Московією та Річчю Посполитою так званого Андрусівського перемир'я. Остаточно війна закінчилася підписанням 1686 року «Вічного миру».

Термінологія Редагувати

Ця війна має багато назв, вживання яких залежить від історіографічної школи:

Власне, «війна Московії з Річчю Посполитою» та усі вищеописані терміни описують військовий конфлікт між двома державами, їхніми союзниками та васалами у період 1664—1667 років. Вона тісно пов'язана з іншими збройними конфліктами, які відбувалися в той самий час.

Окрім того, ця війна є складовою багатьох серій воєн, зокрема: московсько-польських, литовсько-московських, московсько-козацьких, козацько-шляхетських, козацько-татарських.

Передумови Редагувати

Докладніше: Причини московсько-польської війни (1654—1667)

Московське царство прагнуло перегляду умов Поляновського миру, яким завершилась так звана Смоленська війна з Річчю Посполитою, й відповідно повернення Смоленська, Сіверщини та Чернігівщини, втрачених на початку XVII століття.[2]

Напередодні війни Редагувати

Повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у Визвольну війну серйозно послабило Річ Посполиту. Водночас складна внутрішня політична та фінансова ситуація в самій Московії у 1648—1651 роках відстрочила початок воєнних дій.

Царський уряд потурбувався про зовнішньополітичне забезпечення ізоляції свого супротивника, відправивши посольства в Голландію, Францію та «Священну Римську імперію германської нації».[2]

Приводом до війни стало неправильне титулування московського царя Олексія Михайловича Романова в кількох виданих у Речі Посполитій книгах. Рішення почати війну було прийняте Боярською думою у лютому-березні 1653 року. Царський уряд влітку того ж року висунув вимоги до польського короля Яна II Казимира: заборонити книги з «образами» царя та покарати їхніх авторів, а також відновити дію Зборівської угоди. Вимоги були відхилені королем тож 1 (11) жовтня 1653 року Земський собор у Москві вирішив прийняти Військо Запорозьке під царську владу. Це рішення означало офіційне оголошення війни Речі Посполитій.[2]

Річ Посполита не була готова до війни з Московським царством. Війська зазнали великих втрат у боротьбі з українськими козаками та їхніми союзниками кримцями. Скарбниці Польщі та Литви були виснажені, а стратегія оборони з опором на фортифікації анулювалася тим, що у Литві майже не було сучасних фортець.[2]

Хід війни Редагувати

Див. також: Хронологія московсько-польської війни (1654—1667)
Лівобережне Військо Запорозьке (Його Царської Величності)
Правобережне Військо Запорозьке (Його Королівської Милості)
│
1654
│
1655
│
1656
│
1657
│
1658
│
1659
│
1660
│
1661
│
1662
│
1663
│
1664
│
1665
│
1666
│
1667
     
Король
Ян II Казимир 		Гетьман
Богдан Хмельницький 		Цар
Олексій Михайлович

Сторони конфлікту:

  •    Московське царство, його союзники та васали
  •    Річ Посполита, її союзники та васали

Перший період війни (1654—1655) Редагувати

Докладніше: Смоленський похід[ru] та Білоруська кампанія

Наступ 1654 року Редагувати

Основний удар Московського царства, який дістав назву «Смоленський похід»[ru] (ще відомий як «Государів похід»), спрямовувався на територію Великого князівства Литовського силами 3-х корпусів:

На допомогу московським військам Богдан Хмельницький послав:

Воєнні дії почалися влітку 1654 року. Одне за одним здавалися московитам прикордонні литовські міста, лише Смоленськ зміг боронитися 3 місяці впродовж липня-вересня. Окрім Смоленська, під владою царя опинилися Невель, Вітебськ, Полоцьк, Орша. З боями вдалося взяти Мстислав, Шклов. 8-тисячна армія литовського гетьмана князя Януша Радзивілла була вщент розбита під Шепелевичами.

Восени військо Хмельницького вирушило в похід із Фастова та зайняло Острог, Межиріч та Рівне.

Успіхи московсько-козацького союзних військ призвели до укладення формального союзу між Кримським ханством та Річчю Посполитою проти Москви та Війська Запорозького.[2]

Продовження кампанії у 1655 році Редагувати

Взимку 1654—1655 років головні московські сили залишили Литву, тож княжому війську разом з загонами добровольців вдалося зробити спробу повернути втрачені території. І хоч литовцям вдалося зайняти кілька міст, 3-місячна облога Могильова завершилася невдачею через брак артилерії. Водночас в Україні польське коронне військо з'єдналося з татарами та у січні 1655 року вело важкі бої без явної переваги якоїсь зі сторін під Охматовим («Дрижиполем»).

Під час літньої кампанії 1655 козацькі підрозділи Івана Золотаренка спільно з головним московським військом князя Якова Черкаського[ru] розгромили армію князя Радзивілла та 13 (23) липня 1655 року заволоділи Мінськом, а 8 (18) серпня захопили Вільно. У серпні були здобуті Ковно й Гродно.

Восени того ж року московсько-козацькі війська обложили Львів та Кам'янець.

Того ж року значно ускладнилася стратегічна ситуація через що успішна інтервенція московсько-козацьких військ була перервана. Влітку із Річчю Посполитою почала війну Шведська імперія, що надалі історики назвали Шведським потопом. Такий крок був негативно сприйнятий у Москві, адже царат мав плани на реванш зі Швецією щодо втрачених на початку століття територій. Не бажаючи подальшого посилення конкурента, московський уряд припинив активні дії проти Речі Посполитої, а у жовтні 1656 року без консультації зі своїм головним союзником, Хмельницьким, уклав Віленське перемир'я. Водночас Московія розпочала війну проти Швеції.[2]

Другий період війни (1656—1659) Редагувати

 
Мапа Речі Посполитої в момент найбільшої іноземної інтервенції з позначенням основних битв:
   феодальні володіння та залежні території.

Продовження козацько-шляхетської війни Редагувати

Див. також: Похід корпусу Антона Ждановича в Річ Посполиту

Невдоволений сепаратним договором союзника, що порушував Березневі статті, Богдан Хмельницький вирішив не дотримуватися угоди про перемир'я. 1657 року проти Корони Королівства Польського гетьман відправив козацький корпус під проводом Антіна Ждановича, що діяв разом із союзником шведів, семигородським князем Дєрдем II Ракоці.

Зазнавши поразки від польсько-татарських військ, Жданович залишив Семигород і повернувся до Чигирина. Вважається, що звістка про поразку козаків прискорила смерть хворого Хмельницького.

Вплив московсько-козацької війни Редагувати

Див. також: Гадяцький договір та Московсько-українська війна (1658—1659)

По смерті Богдана Хмельницького 1657 року почався період, який історики називають «Руїна». Іван Виговський на старшинській раді обрався наказним гетьманом, що деякі історики[ком. 4] розглядають як державний переворот проти наступника Богдана, його сина Юрія.

Виговський круто змінив зовнішню політику Гетьманщини. Оскільки Березневі статті Богдана Хмельницького перестали діяти після сепаратного Віленського перемир'я, то гетьман 6 (16) вересня 1658 року разом з Річчю Посполитою уклали Гадяцький договір. За ним Україна (під назвою «Велике князівство Руське») мала дістати ті ж права, що й Велике князівство Литовське чи Корона Королівства Польського, і приєднатися до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації («Речі Посполитої Трьох Народів»). Однак угода залишилася лише на папері оскільки проти неї виступила і частина шляхти, що ратифікувала на сеймі урізаний варіант договору, і частина козацтва, що повстала проти гетьмана.

Московія ж, після поразки підтриманого нею повстання Пушкаря та Барабаша, почала військову інтервенцію, яка згодом переросла у повноцінну громадянську війну. Козацька опозиція, що складалася з противників прийнятого Сеймом варіанту угоди, зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького, Юрася Хмельниченка.[5]

Придушити своїх ворогів всередині держави Виговський не зміг, а оточення, що підтримувало його на початку так само перейшло на сторону Хмельницького-молодшого[6]. Тож гетьман був змушений скласти булаву[5] після козацької ради під Германівкою 10 (20) вересня 1659 року.[7] На раді в урочищі Маслів Став під Росавою 23–24 вересня (3—4 жовтня) 1659 року[8] «учинили гетьманом Юрія Хмелницького і знам'я і булаву і печатку і всякі справи Військові у Виговського взяли та віддали Юрію»[ком. 5].[9] Пізніше відбулась ще одна старшинська рада неподалік Трахтемирова у Жердевій долині, на якій розроблені так звані «Жердівські статті», які мали б поставити крапку у війні поміж Гетьманщиною та Московією, а також встановити мінімальну залежність гетьманату від царя. Однак, натомість під час другої Переяславської ради між Юрієм Хмельницьким та князем Олексієм Трубецьким були підписані Переяславські статті, які значно звузили автономію козацької держави.[10]

В Україні також московські позиції зміцнилися, бо, попри розгром війська у Конотопській битві в липні 1659 року, війна була виграна Московією зважаючи на пункти Переяславських статей.[2]

Відновлення бойових дій на напрямку Білої Русі Редагувати

Водночас, на Півночі, війна Московського царства зі шведами йшла невдало, і після розгрому шведами Датсько-Норвезької унії (союзника Речі Посполитої та Москви) та виходу її з війни, а також звісток про дії Виговського було підписане Валієсарське перемир'я. Одразу ж поляки відновили воєнні дії проти московських військ у Литві. Однак, після перших успіхів литовських загонів Вінцента Корвіна-Госевського та Павла Яна Сапіги московським воєводам вдалося повністю відновити свої позиції у Великому князівстві Литовському і здобути Старий Бихов, чого їм не вдавалося 1654 і 1655 роках.[2]

Третій період війни (1660—1667) Редагувати

Розгром московських військ у Литві Редагувати

1660 рік виявився поворотним роком війни. Хоча він почався з нового наступу московської армії князя Івана Хованського на Новогрудок, Гродно та Берестя, але ситуація змінилася у травні 1660 року. Річ Посполита уклала Олівський мир зі шведами та змогла зосередити всі зусилля проти московських військ. Литовська армія, посилена коронним загоном гетьмана Стефана Чарнецького, наприкінці червня 1660 року під Полонкою[be] завдала тяжкої поразки князю Хованському і вже на початку липня захопила Мінськ, а згодом — Полоцьк і усю Чорну Русь до річки Березина.

Протягом 1661 року литовському війську вдалося захопити Могильов, Себеж та інші міста князівства Литовського, а у листопаді 1661 року — його столицю Вільно.[2]

Розгром московських військ в Україні Редагувати

 
Битва під Чудновом[ком. 6]
Докладніше: Чуднівська кампанія

Влітку 1660 року, на сьомий рік війни з Річчю Посполитою, царський уряд вирішив завдати рішучого удару полякам і таким чином змусити їх укласти мир. На півдні військами керував київський воєвода князь Василь Шереметєв, якого підтримували два війська Гетьманщини: перше очолив переяславський полковник Тиміш Цицюра, якого Хмельницький призначив наказним гетьманом над лівобережними полками, а друге, правобережне, гетьман Юрій Хмельницький очолив особисто.[11] Водночас Якима Сомка Хмельницький також призначив наказним гетьманом і йому було поручено займатися комплектацією додаткового контингенту у Білій Церкві для виправи на підмогу козацько-московському війську.[12] Ця, так звана «Чуднівська кампанія» зазнала повного розгрому. Спочатку у битві під Любаром Шереметєв і Цицюра були змушені відступати на з'єднання з Хмельницьким, а вже під Чудновом залишилися в повному оточенні. Гетьман в результаті Слободищенської битви також опинився в оточенні.[11] В результаті, 7 (17) жовтня 1660 року, Хмельницький підписав Слободищенський (Чуднівський) трактат з Річчю Посполитою, який, фактично, був урізаним варіантом Гадяцького договору Виговського. За цим документом скасовувалися, підписані рік тому, Переяславські статті, а Гетьманщина ставала частиною Речі Посполитої. Така зовнішньополітична переорієнтація з Москви на Варшаву гетьмана, що була ще менш вигідною за договір Виговського, не була підтримана великою частиною лівобережної старшини, особливо на фоні великих втрат під Чудновом саме серед лівобережців.

Сам же Шереметєв у жовтні 1660 був схоплений поляками при підписанні капітуляції московських військ і відданий кримському хану Мехмеду IV Ґераю[13] разом з усім 15-тисячним військом.

На цей момент обидва супротивники опинилися в стані фінансової та внутрішньополітичної кризи. У Речі Посполитій бунтували солдати, яким не було виплатили жолд, шляхта утворювала так звані «конфедерації» проти короля, а у Московському царстві в цей час спроба заміни срібні гроші мідними призвела до інфляції й масових народних заворушень — «Мідного бунту». Це змусило обидві сторони розпочати переговори, що тягнулися безрезультатно протягом 1662—1664 років.[2]

Похід Яна II Казимира та останні роки Редагувати

 
Стефан Чарнецький під час війни[ком. 7]
Див. також: Правобережне повстання (1664–1665)

Наприкінці 1663 року король Ян II Казимир Ваза великий похід на Лівобережжя. Його підтримали козацькі полки правобережного гетьмана Павла Тетері, але литовська армія не надала запланованої допомоги, а кримських татар виявилася недостатньою. Поляки захопили багато лівобережних міст, однак облога Глухова в січні 1664 року була невдалою, а потім король був змушений відступити від Новгорода-Сіверського.

Влітку 1664 року литовські війська здобули перемогу під Вітебськом над армією князя Хованського, зупинили наступ головних московських корпусів князів Якова Черкаського[ru] та Юрія Долгорукова[ru] і перенесли воєнні дії на територію Московії: на Новгородщину та Псковщину. Тим часом на Правобережжі вибухнуло повстання проти поляків та гетьмана Тетері. Коронний гетьман Стефан Чарнецький розпочав жорстоку й успішну кампанію проти повстанців, але вона закінчилася по його смерті на початку 1665 року.

У 1665 році воєнних дій фактично не було, оскільки князь Єжи Себастьян Любомирський підняв рокош проти короля. Скрутне становище королівського уряду у зв'язку з рокошем Любомирського[pl] намагалася використати московська делегація на нових переговорах, що розпочалися у квітні 1666 року в селі Андрусово. Царський уряд також намагався підкріпити свої вимоги воєнними діями влітку 1666 року, але взаємне виснаження воюючих сторін змусило обидва уряди піти на укладення компромісної угоди — Андрусівського перемир'я 1667 року.[2]

Полководці Редагувати

Дипломатичні перемовини Редагувати

 
Результат Андрусівського перемир'я:
   територія, захоплена Московським царством: в Україні — Лівобережжя, Стародубщина та місто Київ з околицями, у Білій Русі — Смоленщина та прикордоння;
   територія, захоплена Річчю Посполитою, в тому числі територія Правобережжя;
   територія Війська Запорозького Низового, що мала б бути спільною між Москвою та Польщею.
Докладніше: Дипломатія московсько-польської війни (1654—1667)

Переговорні процеси під час війни були частим явищем. Зокрема у 1656 році у невеличкому містечку Немежис[lt] було підписано так зване «Віленське перемир'я». Перемир'я мало діяти до 1658 року.[2]

Переговорний процес, що мав би остаточно завершити війну між Московією та Річчю Посполитою тривав впродовж 1654—1667 років. Переговори розпочалися 11 (21) червня 1664 року у литовському містечку Дуровичі. Польську делегацію очолювали серадзький воєвода Ієронім Вержбовський[pl] та жмудський староста Юрій Кароль Глібович, московську — князь Микита Одоєвський[ru] та боярин Афанасій Ордін-Нащокін. Одночасно поляки проводили сепаратні переговори зі Шведською імперією та Кримським ханством, направлені на укладення союзу проти Московії.

12 (22) липня 1664 року, під час восьмої зустрічі міждержавної комісії, московські дипломати заявили, що хочуть укласти «вічний мир» між Москвою та Варшавою, але на умовах переходу під владу царя Великого князівства Литовського, всієї України та Запорожжя. З огляду на неможливість виконання цих вимог польською стороною переговори були відкладені й поновилися лише 1 (11) січня 1666 року неподалік села Звєровічі[ru] у Литві. 10 (20) травня 1666 року комісія перемістилася до села Андрусово поблизу Смоленська. Поляки на чолі з Кшиштофом Кезгайло-Завішею[pl] пропонували московитам великі територіальні поступки та укладення тимчасового миру на 12, 15, 18 або 20 років. Водночас царська делегація, яку очолив Ордін-Нащокін, відмовлялася від бажання володіти землями Литви та Правобережної України в обмін на відмову Польщі від Лівобережжя. 30 грудня (9 січня) 1666 переговори завершилися погодженням позицій обох сторін, що спричинило підписання 30 січня (9 лютого) 1667 перемир'я між Московією та Річчю Посполитою, відоме як Андрусівське перемир'я.[14]

Коментарі та цитати Редагувати

  1. ↑ Автор невідомий, XVII століття.
  2. ↑ Художник Микола Свєрчков.
  3. ↑ З хроніки Theatrum Europaeum, книга 9, 1672. Автор Каспер Меріан[de].
  4. ↑ Наприклад Володимир Кривошея. Див. Кривошея, 2008, с. 119.
  5. ↑ ст.-укр. учинили гетманом Юрья Хмелницкого, и знамя и булаву и печать и всякие дела Войсковие у Виговского взяли и отдали Юрью
  6. ↑ Сучасна ілюстрація. Автор Р. Романський, 1996 рік.
  7. ↑ Художник Януарій Суходольський.
  8. ↑ *  † загинули в бою
    •   капітулювали
    •    страчені
    • # померли від природних причин
    • (DOW) померли від ран
    • (POW) військовополонені

Примітки Редагувати

  1. ↑ Газін, 2017, с. 73.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Галушка, 2012.
  3. ↑ а б в Сагановіч, 1995, с. 2.
  4. ↑ Малов, 2006.
  5. ↑ а б Мицик Ю. Виговський Іван // Полководці Війська Запорозького: історичні портрети / Ред. кол.: В. Смолій (відп. ред.) та ін. — Кн. 1. — К. : Видавничий дім «КМ Academia», 1998. — С. 39—52. — (Козацька спадщина) — ISBN 966-518-011-8. Архівовано з джерела 29 грудня 2019
  6. ↑ Яковлева, 2003, с. 15—17.
  7. ↑ Кривошея, 2008, с. 147.
  8. ↑ Кривошея, 2008, с. 150.
  9. ↑ Кривошея, 2008, с. 148.
  10. ↑ Сергійчук В. І. Жердівські статті 1659 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 1 : А — Л. — С. 425. — 760 с. — ISBN 966-316-039-X.
  11. ↑ а б Галушка, 2013.
  12. ↑ Іваненко А. До питання промосковської орієнтації переяславського полковника та наказного гетьмана Якима Сомка // Переяславіка: Наукові записки НІЕЗ «Переяслав». — 2020. — Вип. 16 (18). — С. 81—91.
  13. ↑ Чухліб Т. В. Шереметєв Василь Борисович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 634—635. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  14. ↑ Чухліб, 2012.

Джерела Редагувати

Білоруські Редагувати

Російські Редагувати

Українські Редагувати

Монографії
Статті
Енциклопедії

Додаткова література Редагувати

Докладніше: Бібліографія ранньомодерної історії України

Посилання Редагувати

Російсько-польська війна
у сестринських Вікіпроєктах
  Файли у Вікісховищі?
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Російсько-польська_війна_(1654—1667)&oldid=39930121