Лужицька культура (англ. Lusatian culture) — археологічна культура пізньої бронзової доби і ранньої залізної доби. Була названа від Лужиці, слов'янського краю у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні їй кладовища і поселення.

Лужицька культура
Зображення
Названо на честь Лужиця[1]
Місце розташування Німеччина
Республіка Польща
Словаччина
Чехія
Наступник Белендорфська археологічна культураd і Поморська культура
Час/дата початку 1300-ті до н. е.
Час/дата закінчення 500-ті до н. е.
CMNS: Лужицька культура у Вікісховищі
Поширення Лужицької культури в Європі (салатовий колір)
Знахідки Лужицької культури в Україні (позначені синіми колами)

Час і територія ред.

Тривала приблизно з 1300 до 350 роки до нашої ери. Охоплює час від III-го до V-го періоду за класифікацією Оскара Монтеліуса.

Поширення — Східна Німеччина (басейн рік Шпрее, Одри, горішньої і середньої Лаби), Чехії, майже вся територія сучасної Польщі (за винятком Східної Пруссії), частина Словаччини та північний захід України.

На територію Західної України лужицька культура поширилася приблизно з 1100 до н.е вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу. Поблизу села Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу села Тяглів на Львівщині. Окремі пам'ятки зустрічаються на сході аж до Дніпра, що свідчить про тісні торгові і міграційні зв'язки між народом Лужицької культури і населенням Середньої Наддніпрянщини.

Розвинулась з Унетицької і Тшинецької культур. Межувала на заході з Культурою полів поховань (Східна Франція, Німеччина, Швейцарія) і Кновізькою культурою[ru] (Чехія), культурою Нордичної бронзової доби — на півночі, середньодунайською групою культур — на півдні, Білогрудівською і Ноа, а пізніше Чорноліською культурами — на сході (Україна).

У західній частині території змінилася на Білендорфську культуру[de], а у східній — на Померанську культуру (поширилась з району Гданської затоки).

Поховання культури ред.

Мертвих зазвичай спалювали, а прах клали у поховальну урну, або у невеличкі ями на кладовищі (іноді до 1000 поховань). У пізніший добі культури з'являються багаті поховання, що свідчить про появу соціального розшарування. Відома «княжа могила» у Седдині (Бранденбург, Німеччина) з середньоземноморським бронзовим скарбом і засипана земляним курганом.

Численні людські кістки в ямі 5 метрів глибиною, можливо, є результатом канібалізму (Лоссов, Бранденбург, Німеччина).

Господарство культури ред.

Народ лужицької культури не знав гончарного кругу, але виготовляв глиняний посуд: амфори, глечики, келихи, миски і яйцеподібні посудини. Поховальні урни — двоконічні посудини.

Бронза завозилася, і з неї місцеві ремісники виготовляли кинджали, мечі, прикраси і посуд. Десь з 600 року до н.е поширилася металургія заліза.

Племена лужицької культури займалися орним землеробством (дерев'яні плуг і соха). Вирощували пшеницю, ячмінь, пшоно (просо), жито, овес, горох, кормові боби, сочевицю. Із садових культур вирощували яблуні, груші та сливи.

Займалися приселищним скотарством. Мали домашніх свиней, корів, кіз, овець, коней і собак. На конях їздили верхи та запрягали їх у колісниці.

Полювали на оленів, кабанів, зубрів, лосів, зайців, лисиць та вовків. Ловили і споживали в їжу рибу і жаб.

Хати і поселення ред.

Приблизно з 800—700 років до н.е з'являються поселення-фортеці. Вони будувалися у важкодоступних місцях, оточені ровами і земляними валами. До цього поселення були відкритими. Ця зміна свідкує про початок майнових конфліктів і набуття багатства деякими групами народу.

Хати були дерев'яні стовпової і зрубної конструкції.

Цікаве біскупинське городище недалеко від Познані. Довгі будівлі розділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній. Населення будувало льохи для збереження врожаю.

Культура в Україні ред.

На території України відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з села Чехи (нині Лугове) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Зокрема — кельти, браслети, шпильки. Деякі східні вироби проникають з Наддніпрянщини на захід, на територію лужицької культури.

Етнічна належність культури ред.

Деякі дослідники вважають, що народи лужицької культури говорили на мовах кельто-італійської групи[2]. Так академік Седов стверджує, що лужицьке, допшеворське населення Польщі було кельтським[3]. Інші вважають їх германцями, але ніяк не слов'янами[4]. Треті вважають, що вони були предками іллірійців[5] або кельто-іллірійцями[6]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Sklenář K., Sklenářová Z., Slabina M. Encyklopedie pravěku v Čechách, na Moravě a ve SlezskuLibri, 2002. — С. 185. — 428 с. — ISBN 80-7277-115-9
  2. Иванов А. М. Заратустра говорил не так. Архів оригіналу за 6 березня 2008. Процитовано 18 квітня 2008. 
  3. Седов В. В. Этногенез ранних славян. Архів оригіналу за 26 липня 2011. Процитовано 18 квітня 2008. 
  4. Стецюк В. Исследование предысторических этногенетических процессов в Восточной Европе. Архів оригіналу за 29 лютого 2008. Процитовано 18 квітня 2008. 
  5. Малеваный А. М. Этнические и исторические связи славян и иллирийцев // АМА. Вып. 5. Саратов, 1983. С. 103—114. Архів оригіналу за 1 жовтня 2008. Процитовано 18 квітня 2008. 
  6. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. Архів оригіналу за 23 січня 2008. Процитовано 7 лютого 2008. 

Джерела та література ред.

Посилання ред.