Ізяслав Мстиславич

	Ізяслав II Мстиславич
	Ізяслав II Мстиславич
Прапор	Великий князь Київський
1146 — 1149
Попередник:	Ігор II Ольгович
Наступник:	Юрій Долгорукий
1151 — 1154
Попередник:	Юрій Долгорукий
Наступник:	Ростислав I Мстиславич
Прапор	Князь курський
1127 — 1130
Попередник:	Ігор Ольгович
Наступник:	Гліб Ольгович
Прапор	Князь полоцький
1130 — 1132
Попередник:	Давид Всеславич
Наступник:	Святополк Мстиславич
Прапор	Князь переяславський
1132 — 1133
Попередник:	Юрій Долгорукий
Наступник:	В'ячеслав Володимирович
1142 — 1146
Попередник:	В'ячеслав Володимирович
Наступник:	Мстислав Ізяславич
Прапор	Князь володимирський
1135 — 1142
Попередник:	Андрій Добрий
Наступник:	Святослав Всеволодович
1146 — 1151
Попередник:	Святослав Всеволодович
Наступник:	Святополк Мстиславич
Народження:	бл.1097; Білгород
Смерть:	13 листопада 1154; Київ
Поховання:	Федорівський монастир, Київ, Україна
Країна:	Київська Русь
Хрещене ім'я:	Пантелеймон
Рід:	Рюриковичі
Батько:	Мстислав Великий
Мати:	Христина Шведська
Шлюб:	1) Агнеса Гогенштауфен;; 2) Русудан
Діти:	Мстислав, Ярослав, Ярополк, Євдокія
	Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про: Ізяслав (значення) та Ізяслав Мстиславич (значення).

Ізясла́в II Мстисла́вич (бл.1097 — 13 листопада 1154) — руський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1146—1149, 1151—1154). Старший син київського князя Мстислава Великого, онук Володимира Мономаха. Хрещене ім'я — Пантелеймон. Родоначальник волинсько-галицької династії Ізяславичів. Прадід короля Русі Данила Галицького.

Біографія Редагувати

Народився близько 1090 року і майже все життя присвятив боротьбі за великокняжий київський стіл і об'єднання України-Русі в єдину могутню державу. Як свідчить історик Михайло Грушевський: «після смерті Мстислава боротьба йде з надзвичайною силою й завзяттям, особливо загострюючись у середині XII століття (1146—1162). Сили і запал були ще свіжі: Мстиславовичі, молодші Мономаховичі і дві старші лінії Святославовичів… порушували в цій боротьбі небо і землю, бо й було задля чого — Київ ще був дійсно центром не тільки цілої України, а й цілої східної Європи…».

З 1135 по 1141 рік княжив у Володимирі, а в 1142—1146 роках — у Переяславі. В результаті Київського повстання 1146 року став Великим князем. У 1149 році Юрій Довгорукий, князь володимиро-суздальський, вигнав Ізяслава Мстиславича з Києва, але 1151 року той знову став Великим князем і князював зі своїм дядьком В'ячеславом Володимировичем до кінця свого життя.

Князювання Ізяслава в Києві (1146—54, з перервами) пройшло майже в безперервній боротьбі з Юрієм Долгоруким, підтриманим чернігівськими Ольговичами та галицьким князем Володимирком Володаревичем. Ізяслав не раз звертався по допомогу до Угорщини й Польщі. В перебігу воєн він то втрачав, то здобував Київ. 1149 р. Юрій Долгорукий розбив Ізяслава під Переяславом, і йому довелося тікати на Волинь, у володіння Мономаховичів. 1150 року він ненадовго повернувся до Києва. І лише 1151, нейтралізувавши галицького князя Володимирка Володаревича за допомогою свого брата Святополка, Ізяслав з десятитисячним угорським військом короля Гези ІІ підступив до Києва. Юрій Долгорукий утік на північ. Щоб надати легітимності своєму правлінню в Києві, Ізяслав у 1151 році зробив своїм співправителем старшого Мономаховича В'ячеслава Володимировича. В травні 1151 р. Ізяслав завдав рішучої поразки Юрію Долгорукому на Перепетовому полі на р. Рута поблизу Києва. Ізяслав був досвідченим політиком і мужнім воїном, першим серед давньоруських князів послідовно спирався в державній діяльності на городян, користувався підтримкою київського віча, прагнув об'єднати під своєю рукою Південну Русь.

У боротьбі за Київ князь Ізяслав Мстиславич використовував, в тому числі і флот, вірніше, створену ним Дніпровську флотилію. Для цього він модернізував, як записано літописцем, «исхитриль лодьи дивно».

Нові лодії Мстислава ходили як під вітрилами, так і під веслами, гребці були повністю закриті бортами судна, а воїни (дружина) стояли на «помості», тобто на верхній палубі і могли вільно вести бойові дії. Така лодія мала два керма — попереду і ззаду — й могла ходити як вперед, так і назад, чи повертатися на місці. Лодії ці були, за сучасною кваліфікацією, типу річка — море і, по-суті, були новийм етапом у вітчизняному суднобудуванні.

У ставленні Ізяслава Мстиславича до Церкви найкраще виявилася його національна та державницька свідомість. В той час попередній Митрополит Київський — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. В 1147 році Ізяслав вивів давньоукраїнську церкву з прямого підпорядкування Константинополю. Він наказав зібрати всіх єпископів для обрання нового митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріарха — більшістю голосів обрано на митрополита Климента Смолятича, ченця Зарубського монастиря. Про нього описано у літописі, складеному боярином Петром Бориславичем, що частково зберігся в Іпатіївському списку. Таким чином Ізяслав, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії.

Вперше Ізяслав випробував свою флотилію в бою, наприкінці квітня 1151 року при обороні переправ під Києвом під час наступу війська князя Юрія Довгорукого. «Билися, свідчить літописець, наїздили в насадах, брали в полон ці тих, а ті тих — Ізяслав не дозволяв їм перебрести».

Невдовзі князь Ізяслав помер у віці трохи більше 50-ти років 13 листопада 1154 року. Був похований на Пилипів день зранку в церкві св. Федора, «в отни ему монастыри»^[1].

Київський літопис дуже жалкує за ним, титулуючи його «вірним, христолюбивим, славним і великим князем». Літописець записав, що за ним плакала вся «руська земля».

Після смерті Ізяслава Мстиславича починається новий етап княжих міжусобиць, який призвів до занепаду політичного значення Києва.

Двір в Києві, пов'язаний з Ізяславом Редагувати

Див. також: Князівські двори домонгольського Києва

У 1146 році кияни цілували хрест (присягали на вірність) Ігорю Ольговичу в Угорському. Це опосередковано говорить про існування там княжого двору, який прямо згаданий вже під 1151 роком. В цей рік Ізяслав Мстиславич запросив В'ячеслава Володимировича бути своїм співправителем у Києві — при цьому Вячеслав сів у Великому дворі, а Ізяслав на дворі під Угорським. У 1154 році Ростислав Мстиславич, новий співправитель Вячеслава, після смерті цього останнього в'їздить на Ярославів двір — вочевидь до цього він мешкав у дворі під Угорським. Під 1151 роком літопис також згадує якісь Угорські ворота — можливо вони були частиною фортифікацій Угорського. М. І. Петров висунув версію, що двір під Угорським знаходився десь на території, що її пізніше заняв Пустинно-Микільський монастир, але М. К. Каргер вважав це безпідставним^[2].

Якийсь княжий двір можливо знаходився на острові навпроти Видубицького монастиря. Цей острів ототожнюється з сучасною Нижнюю Теличкою, яка станом ще на середину 19 століття відділялась від правого берега рукавом Дніпра^[3]. За іншою версією, двір знаходився на острові Муромець, на якому у 1982 та 1990 роках було відкрито і досліджено давнє городище^[4](те саме, яке також ототожнюється з «Раєм» Юрія Долгорукого). У 1149 році Ізяслав Мстиславич, ставши попередньо на цьому острові, зустрівся там з Ростиславом. Можливо там же у 1240 році зупинився Михайло Всеволодович, що приїхав в Київ після його розорення монголами та «живяше под Киевом во Острове»^[5].

Сім'я і діти Редагувати

За М. Баумгартеном дружиною Ізяслава була Агнеса Гогенштауфен, родичка Німецького імператора Фрідріха Барбаросси. Від неї він мав таких дітей:

Мстислав (1125/26 — 19 серпня 1170) — князь Волинський, Великий князь Київський.
дочка — 1143 р. вийшла заміж за Полоцького князя Рогволда Борисовича (? — 1171).
Євдокія — у 1151 р. вийшла заміж за Мешка ІІІ Старого (1126—1202), князя Великопольського.
Ярослав (бл. 1132—1180) — князь Волинський, Великий князь Київський.

Ярополк (? — 1168) — князь буський помер 7 березня 1168 року, був похований в церкві св. Федора, де й батько^[6].

Родовід Редагувати

8. Всеволод Ярославич, великий князь київський

4. Володимир Мономах, великий князь київський

9. Марія-Анастасія Мономах

2. Мстислав Великий, великий князь київський

10. Гарольд II Ґодвінсон, король Англії

5. Гіта Вессекська, принцеса англійська

11. Едит Лебедина Шия

1. Ізяслав Мстиславич, великий князь київський

12. Стенкіль, король Швеції

6. Інге I Старший, король Швеції

13. Інґамодер

3. Христина Інгесдоттер, принцеса шведська

7. Гелена

Вшанування пам'яті Редагувати

23 серпня 2020 року Указом Президента України Окремому центру спеціальних операцій «Захід» Сил спеціальних операцій ЗС України було присвоєно почесне найменування «імені князя Ізяслава Мстиславича».^[7]

Примітки Редагувати

↑ Извлеченіе изъ древнихъ Русскихъ лѣтописей / Отделъ І. Извѣстія лѣтописные // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. — К. : типографія Е. Я. Федорова, 1874. — С. 23.
↑ Каргер, 1958, с. 274.
↑ Парнікоза, І. Ю. 2.3.3. Оболонь, дніпровські острови та інші ділянки заплави в давньоруський час. Мислене древо. Процитовано 23 лютого 2022.
↑ Звід пам'яток історії та культури України, 2003, с. 799.
↑ Каргер, 1958, с. 276.
↑ Извлеченіе изъ древнихъ Русскихъ лѣтописей… — С. 25.
↑ Указ Президента України «Про присвоєння почесного найменування Окремому центру спеціальних операцій „Захід“ Сил спеціальних операцій Збройних Сил України»

Джерела Редагувати

Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Львів: Інститут українознавства, 2000.
Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 461—462. — ISBN 966-8545-52-4.
Звід пам'яток історії та культури України : у 28 т. / гол. ред. В. А. Смолій. — К. : Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. Київ, кн. I: Ч. II:. — ISBN 966-95478-2-2.
Каргер М. К. Древний Киев. — М.-Л. : Издательство АН СССР, 1958. — Т. I.
Котляр М. Ф. Ізяслав Мстиславич [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 430. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.