Відкрити головне меню

Блокада Німеччини (1939—1945)

Блокада Німеччини (1939—1945), також відома, як Економічна війна — комплекс політичних, економічних, військових, інформаційних та інших заходів, які вживалися Великою Британією та Францією для економічного придушення та блокування нацистської Німеччини з початком Другої світової війни. Основною метою блокади визначалася мінімізація поставок життєво необхідних Третьому Рейху[Прим. 3] та на окуповані ним країни (території), продовольства, промислових виробів, текстилю, мінерально-сировинних ресурсів тощо. Заходи з блокування здійснювалися переважно шляхом морської блокади узбережжя, морських портів, запровадженням жорсткого контролю за поставками вантажів до Німеччини. Одним з методів зриву морських перевезень стало також випереджувальна закупівля товарів, що поставлялися з нейтральних країн і мали військове значення, та недопущення їхньої продажі ворогу[1].

Блокада Німеччини
Європейський театр
Друга світова війна
Großdeutsches Reich.png
Нацистська Німеччина на Європейському театрі війни.
Дата: 1 вересня 1939 — 8 травня 1945
Місце: Європа
Результат: Перемога союзників
Сторони
Антигітлерівська коаліція: Велика Британія Велика Британія
 Канада
США США (1941-45)
Франція Франція
*  Вільна Франція
Нідерланди Нідерланди
Бельгія Бельгія
Норвегія Норвегія
Країни Осі:
Третій Рейх Третій Рейх
Flag of Italy (1861–1946).svg Королівство Італія[Прим. 1]
Командувачі
Велика Британія Вінстон Черчилль[Прим. 2]
Велика Британія Артур Теддер
Велика Британія Дадлі Паунд
Велика Британія Траффорд Лі-Меллорі
Велика Британія Бертрам Рамсей
Франція Альбер Лебрен
Франція Моріс Гамелен
Франція Максим Вейган
Норвегія Отто Руге
Данія Біллем Вайн Пріор
Нідерланди Бернард Ліппе-Бестерфельдський
США Дуайт Ейзенхауер
Третій Рейх Адольф Гітлер
Третій Рейх Генріх Гіммлер
Третій Рейх Герман Герінг
Третій Рейх Альберт Шпеєр
Третій Рейх Ялмар Шахт
Третій Рейх Вальтер Функ
Італія Умберто II
Італія Беніто Муссоліні

Загалом історики-експерти поділяють блокаду Німеччини на чотири основні фази. Перша фаза розпочалася у вересні 1939 року з вторгненням німецького вермахту до Польщі й тривала до кінця Дивної війни. Головним методом блокування стало перехоплення торговельних суден з важливими вантажами, що прямували до портів противника. Однак, дії на морі не були настільки ефективними через те, що по-перше, до червня 1941 року левову долю сировини Берлін отримував прямими поставками від Радянського Союзу[2][3][4] По-друге, багато нейтральних на той час країн, зокрема Іспанія, надали свої морські порти для отримання стратегічних матеріалів для Німеччини, звідкіля їх переправляли до місць обробки залізницею або іншим видом транспорту[5][6].

Друга фаза блокади умовно стартувала весною 1940 року, коли на території Північної, Західної, а пізніше і Південно-Східної Європи розпочався стратегічний наступ вермахту. Доволі стрімко німецькі війська завдали поразки арміям союзників та захопили більшу частину континентальної Європи, узявши під свій контроль потужні індустріальні центри та райони сільськогосподарського виробництва. Завдяки цьому економічне становище Третього Рейху різко поліпшилося, наслідки морської блокади західних союзників стали не настільки уразливими для німецького населення.

Третя фаза розпочалася з кінця 1941 року, коли з нападом Японської імперії на Перл-Гарбор, у війну вступили Сполучені Штати, та на Тихому океані відкрився новий театр воєнних дій.

Фінальний, четвертий період блокади нацистської Німеччини розпочався з літа 1944 року, коли в серії військових кампаній на Східному та Західному фронтах вермахт зазнав поразки й остаточно втратив стратегічну ініціативу, Червона армія практично визволила окуповані Німеччиною у 1941—1943 роках землі, а союзники висадились у Нормандії; розпочався процес відвоювання окупованих земель[1].

ІсторіяРедагувати

ПідґрунтяРедагувати

Літом 1914 року, на початок Першої світової війни в Європі, Велика Британія володіла найпотужнішим флотом у світі[7] й завдяки своєму географічному становищу повністю тримала під контролем світову морську торгівлю. Британські сили домінували в Північному морі, на Атлантичному океані та в Середземномор'ї. Через те, що британці разом з Францією тримали контроль над найбільшим міжнародним морським судноплавним коридор у світі, Суецьким каналом, прохід до та з Індійського океану для кораблів і суден противника був неможливим, їм доводилося вирушати в обхід Африки. А завдяки тому, що 15 з 20 основних пунктів поповнення паливом і водою на головних морських комунікаціях перебували в руках британської чи французької влади, союзники могли диктувати свої правила, а в разі відмови слідувати своїм вимогам, напрямку погрожували позбавити можливості порушників дозаправляти свої судна.

Коли в Європі спалахнули активні бойові дії, міністерство блокади видало перелік матеріалів і майна, які нейтральні торговельні флоти не могли поставляти до Центральних держав (Німецької, Австро-Угорської та Османської імперій, а згодом і Болгарського царства)[1]. До переліку входили продовольство, озброєння та зброя, золото, срібло, льон, шовк, папір, копра, мінеральні речовини, шкіри тварин, що використовувалися у виробництві взуття тощо.

 
Північне загородження

Додатково, союзники влаштували справжню кампанію перевірки нейтральних транспортних суден, які підозрювались у контрабанді забороненого майна. З цією метою, британці на одному кінці Північного моря розгорнули Дуврський патруль, а на іншому постійно баражувала 10-та крейсерська ескадра, головним завданням якої було перевірка вантажів на суднах, що прямували до Європи з північного напрямку.

Одночасно, головне ударне угруповання Королівського флоту — Гранд-Фліт — перебував на ВМБ Скапа-Флоу в постійній готовності до будь-яких дій німецького Флоту відкритого моря. Британський флот був готовий нейтралізувати загрозу прориву кайзерівських кораблів у відкрите море для захисту ними комерційних комунікацій. Пізніше сили Антанти встановили так зване Північне загородження, мінні поля, що простягалися від Фарерських островів до норвезького берега[8].

Середземне море з обох кінців було практично заблоковані силами британського й французького Середземноморських флотів для османських й австро-угорських ВМС, тому морські комунікації в регіоні не становили загрози для зриву заходів блокади противника.

Британці вважали застосування методу морської блокади держав противника абсолютно законним способом ведення війни, така морська стратегія використовувалась ними ще на початку XIX століття, коли британський флот намагався не допустити виходу сил Наполеона з морських портів для вторгнення на Британські острови. У свою чергу французи також здобули цінний досвід, намагаючись у ті часи блокувати Англію.

Німецька імперія мала чималу залежність від іноземного імпорту, тому застосування противником блокади важко відобразилося на її економічному стані. Потужніший флот кайзера був затиснутий на двох базах, у Кілі та Вільгельмсгафені й позбавлений будь-якої можливості деблокувати своє узбережжя й забезпечити прохід торговельних суден зі стратегічними товарами до німецьких портів.

Але, німці знайшли свій метод протидії блокаді — вони розв'язали необмежену підводну війну, атакуючи не лише сили противника, а й судна нейтральних держав. Результат цієї війни був настільки приголомшливий, німецькі субмарини потопили стільки торговельних суден, що на 1917 рік практично поставили Британію на коліна. У відповідь Британія знайшла вихід, започаткувавши систему конвоїв, а з вступом США у війну в Європі, ситуація кардинально змінилася; за рік Антанта значно поліпшила своє становище та до осени 1918 року розгромила країни Троїстого союзу.

Прелюдія Другої світовоїРедагувати

1933 році А.Гітлер прийшов до влади й ситуація в Німеччині почала стрімко змінюватися. Успіх нацистів в перші роки правління спирався на досягнення Адольфа Гітлера в зовнішній політиці, які забезпечили не тільки безкровні завоювання, а й економічне відродження Німеччини. Подібні успіхи в партійних колах і навіть серед деяких зарубіжних економістів розцінювалися як диво. Німеччина вийшла з Ліги націй, і почала послідовно порушувати і руйнувати обмеження та домовленості Версальського договору, який все ще був чинним. У 1935 році, жителі регіону Саар, який протягом 15 років знаходився під окупацією Ліги націй, проголосували за приєднання до Німеччини. В березні того ж року, Гітлер заявив про збільшення чисельності Рейхсверу до 550 000 і про створення німецьких повітряних сил. Незабаром нацисти увійшли до Рейнської демілітаризованої зони, порушивши Версальську угоду, потім стався аншлюс Австрійської республіки, за нею послідувала спочатку окупація Судетів та згодом і всієї Чехословаччини в цілому. Багато людей стали відчувати наближення чергової війни в Європі[9].

Наприкінці 1937 року економічний радник при британському уряді сер Ф.Лі-Росс[en] виступив перед вищими посадовцями країни зі своїми спостереженнями та прогнозами щодо ймовірності запровадження економічної блокади із застосуванням Королівського флоту в разі, якщо війна все ж таки вибухне. Основним лейтмотивом його плану було втілення аналогічних за досвідом Першої світової війни заходів щодо блокування узбережжя Німеччини та встановлення контролю над морським торговельним судноплавством. Отож, Лі-Росс запропонував більш організований варіант дій із використанням найсучасніших на той час технологій та спиратися на розгалужену систему британських бізнес-центрів по всьому світові. Економічні інтереси Британської імперії мали велику кількість компаньйонів, партнерів, співпрацівників та експертів, які могли надавати інформацію з основних торговельних центрів світу, таких як Нью-Йорк, Ріо-де-Жанейро, Токіо, Рим або Буенос-Айрес. Ф.Лі-Росс дав пораду через банкірів, торговельних представників, підрядників, вантажників та робітників торговельних флотів світу методами промислового шпіонажу використовувати як осередки збору, аналізу будь-якої інформації щодо можливих відправлень чи перевезень контрафактних матеріалів, настільки важливих для нацистів. І отримувати ці дані задовго до того, як судно дістанеться порту призначення.

Спочатку чинний прем'єр-міністр Н.Чемберелен не був у захваті від цих ідей та, будучи послідовним прихильником мирного врегулювання конфліктів, намагався всіляко запобігти діям, що могли спровокувати війну. Однак, у вересні 1938 року після Мюнхенської змови ситуація на континенті не стабілізувалась, апетити А.Гітлера зростали й англо-французькому керівництву стало зрозуміло, що війни не запобігти.

За останні 12 місяців до агресії вермахту в Польщу британський та французький уряди доклали багато зусиль на відновлення свого воєнного потенціалу. Чимало зусиль зосереджувалось на розробці та будівництві новітніх зразків зброї та озброєння. Так, британська авіація почала отримувати довгоочікуваний винищувач «Спітфайр», флот поставив до строю новітні кораблі, що випускалися за Надзвичайними програмами суднобудівництва з 1936 року, навколо англійського узбережжя облаштовувалася система «Чейн-хоум»[en] — мережа станцій раннього попередження з сучаснішими радарами.

У квітні 1939 року французами та британцями був підписаний документ, який регламентував політичну стратегію на випадок розв'язання війни Німеччиною. Однім з розділів документу передбачалось втілення заходів економічної війни, які вважалися дієвим інструментом на противника в тодішніх політичних умовах.

У січні 1939 року британське адміралтейство видало Королівському флоту уточнені плани розгортання на випадок війни, в яких зокрема визначалися напрямки зосередження зусиль у майбутній війні на морі. По-перше, найважливішим завданням ВМС визначалося прикриття прибережених вод та транспортних морських комунікацій поблизу берегів Британії й в Атлантиці для забезпечення пересування суден з товарами, необхідними англійському народу. Другим напрямком визначалися Середземне море та Індійський океан. У разі вступу фашистської Італії у війну на боці А.Гітлера, її домінуюче географічне розташування в Середземномор'ї надавали їй величезні переваги, британський транспортний флот був змушений огинати мис Доброї Надії, а військовий флот утримувати значні сили на Середземному морі. І тільки третім завданням визначалося підтримання жорсткого режиму економічної блокади узбережжя Німеччини та Італії.

Передвоєнна ситуація в НімеччиніРедагувати

Позбавлена великих запасів сировинних матеріалів, корисних копалень, німецька економіка завжди значною мірою залежала від імпорту сировини для виробництва високоякісної продукції, яка у свою чергу йшла на експорт до інших країн. Саме завдяки якості та надійності своїх товарів німецька промисловість мала найвищі рейтинги у світовій економіці. На 1900 рік Німецька імперія мала найпотужнішу економіку в Європі й в 1914 році вступила у війну, маючи колосальні резерви золота та запаси іноземної валюти й добрі кредитні рейтинги. Однак наприкінці війни економіка Німеччини була зруйнована, колись потужнішу державу Європи потрясали страшні соціальні та економічні струси, міць була підірвана великими репараціями по результатах війни, країна захлиналася в гіперінфляції. Після нетривалого періоду підйому в середині 1920-х років Веймарська республіка знову поринула в глибину економічної кризи, що охопила світ у роки Великої депресії після краху Уолл-стрита в 1929 році[10].

Разом з іншими чинниками, економічний фактор чимало вплинув на зростання екстремістських настроїв у Німеччині та врешті-решт на прихід нацистів до влади. А.Гітлер ще з 1934 року попереджав своїх генералів та навколишнє партійне керівництво про незбіжність прийдешньої війни й виявив неабиякий інтерес до потенційних наслідків нової блокади в разі розв'язання війни. Гітлер стверджував, що після завершення війни протягом дев'яти місяців для того щоб примусити Німеччину піти на кабальні умови Версальської угоди, західні союзники продовжували економічну блокаду навколо колишньої імперії. Він називав це «найганебнішим підривом довіри всіх часів», котрий привів німецьке населення до страшних страждань і смерті від голоду щонайменше півмільйона людей.

Прийшовши до влади, Гітлер найрішучішими методами почав вирішувати проблему колосального безробіття в Німеччині, яка на той час сягала близько 6 млн осіб, а за деякими даними понад 11 млн чоловіків не мали постійної роботи[11]. Шляхами вирішення проблеми він вважав залучення населення на будівництво грандіозних проектів, як-то автобанів по всій країні, та відродження регулярної армії, позбавленої комплексів «версальської ганьби».

Країна почала процедуру відродження економічної моці, роблячи акцент у першу чергу на переозброєнні, на яке з 1934 року нацистський режим спрямував зусилля підприємців та робітників. Економіка Німеччини, яка іменувалася нацистами «військової економікою», була цілеспрямовано організована так, щоб функціонувати під час війни і в мирний час, орієнтувалася на війну. Уміння Ялмара Шахта влаштовувати фінансові справи були спрямовані на оплату підготовки Німеччини до війни. Друкування банкнот було лише однією з його хитрощів. Шахт здійснював махінації з валютою так спритно, що, як підрахували іноземні економісти, німецька марка у свій час мала 237 різних курсів відразу. Він укладав разюче вигідні для Третього рейху товарообмінні угоди з десятками країн і, на подив ортодоксальних економістів, успішно демонстрував, що, чим більше ти винний країні, тим більш масштабний бізнес ти можеш з нею розгорнути. Відроджена Шахтом економіка з 1935 по 1938 рік використовувалася виключно для фінансування переозброєння і оцінювалася в 12 мільярдів марок.

Однією з найважливіших фігур у нацистському керівництві, що грала вирішальну роль у підготовці німецької економіки до війни був найближчій соратник А.Гітлера, наці № 2, Герман Герінг. У вересні 1936 року він запропонував чотирирічний план, основною ідеєю якого було до 1940 року перетворити Німеччину на самодостатню континентальну державу, непохитну до впливу ворожої економічної блокади. Використовуючи своє високе положення, шляхом підкупу та потайних домовленостей він утворив власну величезну індустріальну імперію, «Германгерінгверк». Незабаром він перетворився на одного з найбагатших людей Німеччини того часу.

Г.Герінг запропонував передислокувати промислові потужності з прикордонних регіонів далі вглиб країни, відводячи їх з-під впливу військових дій ймовірного противника. Багато промислових підприємств з Сілезії, Рура та Саксонії були переведені в середину Німеччини. Одночасно нарощувалась мережа транспортних комунікацій, зокрема річкового транспорту. Дунай, Ельба, Рейн, Одер, Везер, Майн, Неккар та інші річки Німеччини піддалися інтенсивному дренажуванню для перетворення їх на повноцінні судноходні артерії, а мережа штучних каналів закликана була об'єднати їх в єдину систему, для з'єднання між собою усіх великих міст та промислові центри.

На фоні поступового зростання вермахту в Німеччині все гостріше відчувалась складна економічна ситуація. Споживання імпорту знизилось до мінімальних обсягів, був введений суворий ціновий та сповивальний контроль, більшість товарів стало важко дістати пересічним громадянам Третього Рейху. Ринки цілеспрямовано націлювались на промислові вироби та сировину з Швеції, Румунії, Туреччини, Іспанії, Фінляндії та Югославії для створення запасів стратегічних запасів, як-то вольфрам, нафта, нікель, шерсть та бавовна, надзвичайно важливих для військово-промислового комплексу нацистів.

Величезні інвестиції вкладалися у розвиток синтетичних матеріалів, так званих ерзац, покликаних замінити натуральні ресурси, типу текстильних виробів з целюлози, гуму та нафти почали виготовляти з вугілля, цукор та етиловий спирт вироблявся з лісоматеріалу, папір для друкованої продукції виготовлявся з бадилля картоплі). Німці спромоглися робити каву з цикорію та пиво з цукрового буряка.

Американський журналіст В.Шірер, що мешкав у Берліні з 1934 року та регулярно для американців вів радіопередачі на каналі CBS, оповідав, що дефіцит товарів почав відчуватися ще задовго до війни. 10 серпня 1939 року, за три тижні до світового конфлікту, у приватній бесіді нацистські бонзи необачно висловились, що після завоювання Польщі на черзі в них стоять Угорщина, Румунія та Югославія. Завдяки цьому просуванню на схід на їхню думку Німеччина повністю буде самодостатня й більше не залежатиме від блокади західних союзників.

24 серпня 1939 року, рівно за тиждень до розв'язання війни, німецька влада оголосила про введення карткової системи, яка регулювала та встановлювала ліміти для споживачів на їжу, вугілля, текстильні вироби, мило. За спогадами В.Шірера цього ранку німці прокинулись і зрозуміли, що війна неминуча. З цієї дати кожний німець мав право отримати в руки один шматок мила на місяць, чоловіки мали право придбати одне пальто та два костюми, чотири сорочки й шість пар шкарпеток і мали продемонструвати старі зношені речі, щоб отримати право придбати нове. Простирадла видавалися по купонах, ковдри та постільна білизна видавалися тільки за ліцензованими нарядами.

Перша фазаРедагувати

1 вересня 1939 року німецький вермахт вторгся в Польську республіку, за два дні Британія та Франція оголосили війну нацистській Німеччині. За декілька годин з проголошення стану війну поблизу Гебридських островів U-30 торпедував та затопив британський лайнер Athenia; загинуло 112 людей. Почалася необмежена підводна війна німецьких U-Boot.

ВМБ Скапа-Флоу знову стала основною базою Королівського флоту завдяки своєї віддаленості від потенційних нальотів бомбардувальників Люфтваффе. Однак усі запобіжні заходи часів Першої світової війни виявилися марними на фоні сучасних змін у технологіях та розвитку військової техніки. В.Черчилль, на той час перший лорд адміралтейства, відвідав головну базу флоту й був неприємно здивований ступенем занедбаності систем протиповітряної та протичовнової оборони. Ще більше його розбурхав факт, що через відсутність справних есмінців флагманський корабель Королівського флоту лінкор «Нельсон» виходить у море без ескортного прикриття. Перехід від воєнного ритму повсякденного життя до реалій війни проходив повільно, часто ціною великої крові. Вночі 14 жовтня німецька субмарина U-47 капітан-лейтенанта Г.Пріна проникла на базу та потопила старий лінкор «Роял Оак», загинуло понад 800 людей.

Одночасно з наростанням загрози підводної війни, не менш небезпечною стала примара німецьких рейдерів: три «кишенькові» лінкори, побудованих нібито за вимогами Версальського договору, головним чином призначалися для порушення транспортних комунікацій у відкритому морі та атак на комерційні судна. Ще за тиждень до початку воєнних дій в Європі, «Адмірал граф Шпеє» та «Дойчланд» вийшли практично непоміченими в Атлантичний океан, де перший на всіх парах пішов до південної Атлантики, а «Дойчланд» залишився в режимі патрулювання поблизу берегів Гренландії.

Зі вступом у війну командування британських та французьких військово-морських сил сформувало оперативні групи, які влаштували гонитву на німецькі рейдери; на їхній пошук було залучено більше ніж 23 капітальних кораблі з чималою кількістю допоміжних суден і кораблів підтримки. Німецькі ж торговельні судна, яких звістка про війну застигла в морі, поспішили сховатися у нейтральних портах Іспанії, США, Мексики, Латинської Америки, португальських й іспанських колоніях та в Японії. Капітани кораблів змушені були робити вибір: або старатися прорватися крізь блокаду, або дозволити вантажу зіпсуватися, через те, що, як правило, він мав свої терміни зберігання й не міг перебувати довго на судні. 28 суден з бокситами зайшли в Трієст. Німецькі кораблі шукали різні шляхи, як вирішити цю дилему, маскуючись під судна нейтральних країн, або тимчасово продавши майно іншим державам, однак міжнародне морське право забороняло це здійснювати у воєнний час країнам-учасникам. До кінця 1939 року щонайменше 19 німецьких вантажних суден було затоплені екіпажами, аби не потрапити в руки ворога.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

Виноски
  1. до 8 вересня 1943 року.
  2. Невілл Чемберлен — з 3 вересня 1939 до 10 травня 1940 року.
  3. Зі вступом Італії у війну заходи блокади поширились і на цю країни.
Джерела
  1. а б в Massie, Robert K. (2004). Castles of Steel: Britain, Germany, and the Winning of the Great War at Sea. New York: Ballantine Books. ISBN 0-345-40878-0.
  2. Війна і міф. Невідома Друга світова Автор: за заг. ред. О. Зінченка, В. В'ятровича, М. Майорова, Видавництво: Клуб сімейного дозвілля, Харків, 2016. сторинок 272.
  3. ТЕМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ: ВІЙСЬКОВА СПІВПРАЦЯ СРСР І НІМЕЧЧИНИ У 1939—1941
  4. РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939
  5. The Allies, Spain, And Oil In World War II
  6. Внешняя политика Испании во время Второй мировой войны (1939—1945 гг.). Архів оригіналу за 28 червень 2018. Процитовано 28 червень 2018. 
  7. Holland, Robert F. (1991). The Pursuit of Greatness: Britain and the World Role, 1900—1970. Hammersmith, London: Fontana Press. ISBN 978-0-0068-6110-2.
  8. Churchill, Winston (1948). The Twilight War. The Second World War. 2. New York: Time, Inc.
  9. Cowles, Virginia (1941). Looking for Trouble. London, UK: Hamilton.
  10. The Germany Economy Under Hitler
  11. The Nazis and the German Economy

ДжерелаРедагувати

  • Massie, Robert K. (2004). Castles of Steel: Britain, Germany, and the Winning of the Great War at Sea. New York: Ballantine Books. ISBN 0-345-40878-0.
  • Esposito, Vincent J., ed. (1964). A Concise History of World War II. New York: Praeger Publishers.
  • Shirer, William L. (1959). The Rise and Fall of the Third Reich. New York: Simon & Schuster. ISBN 978-0-4492-1977-5.

ПосиланняРедагувати