Троїстий союз

Трої́стий сою́з (італ. Triplice alleanza нім. Dreibund угор. Hármas szövetség) — військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія, який склався в 1879–1882 і був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.

Історія існування

Започаткував утворення Троїстого союзу Австро-Німецький договір від 7 жовтня 1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20 травня 1882 був доповнений договором між Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією та Королівством Італія. Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Королівству Італія у випадку нападу на неї Французької республіки, а Королівство Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німецькій імперії, якщо б вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорська імперія звільнялась від допомоги Німецької імперії у випадку військових дій проти Французької республіки — їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Російської імперії.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Французької республіки: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.

Відразу ж після підписання договору Королівство Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.

Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20 лютого 1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6 травня 1891 — третій союзний договір; 28 червня 1902 — четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди. У 1891 були зроблені спроби приєднати Британію до Троїстого союзу, які, хоч і були невдалими, в російських дипломатичних колах вважалися успішними^[1].

Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.

Наприкінці XIX — на початку XX століття Королівство Італія почало змінювати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення британсько-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Французька республіка проти Королівства Італії, змусили останню шукати зближення з Французькою республікою та Великою Британією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 1 листопада 1902 франко-італійської угоди, за якою Королівство Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німецької імперії на Французьку республіку. У наступні роки Королівство Італія, залишаючись формально членом Троїстого союзу, поступово зближувалася з Французькою республікою та Великою Британією.

Німецька імперія і Австро-Угорська імперія вступили в Першу світову війну без військової підтримки Королівства Італія, яке в червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорській імперії.

Німеччина

Головною особою, відповідальною за Потрійний союз, був Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини.^[2] Його головною метою було збереження статус-кво в Європі після об’єднання Німеччини в 1871 році. Особливо його турбувала можливість того, що Франція знайде союзників, щоб повернути Ельзас-Лотарингію. Обіцяючи підтримку Австро-Угорщині та Італії у разі нападу, Бісмарк прагнув зробити їх певною мірою залежними від Німеччини і, відповідно, несхильними до французьких авантюр.^[3]

Австро-Угорщина

До кінця 1870-х років територіальні амбіції Австрії на Італійському півострові та в Центральній Європі були зведені нанівець через появу Італії та Німеччини як нових держав. Зі спадом і невдалими реформами Османської імперії зростало невдоволення слов’ян на окупованих Балканах, що Росія та Австро-Угорщина розглядали як можливість для розширення в регіоні. У 1876 році Росія запропонувала поділ Балкан, але угорський державний діяч Дюла Андраші відхилив пропозицію, оскільки Австро-Угорщина вже була «насиченою» державою і не могла впоратися з додатковими територіями.^[4] Таким чином, уся імперія була втягнута в новий стиль дипломатичної гри на межі, який вперше розробив Андраші, зосереджений на провінції Боснія і Герцеговина, переважно слов’янському регіоні, який все ще перебував під контролем Османської імперії.

На тлі Великої балканської кризи, австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину в серпні 1878 року, а Австро-Угорщина зрештою анексувала Боснію і Герцеговину в жовтні 1908 року як спільне володіння під контролем міністерства фінансів, а не приєднуючи її до Австрії чи Угорщини. Окупація Боснії і Герцеговини була кроком у відповідь на просування Росії в Бессарабію. Не маючи змоги посередничати між Османською та Російською імперіями щодо контролю над Сербією, Австро-Угорщина оголосила нейтралітет, коли конфлікт між імперіями переріс у війну.^[4] Щоб протистояти російським і французьким інтересам у Європі, було укладено союз з Німеччиною в жовтні 1879 року та з Італією в травні 1882 року.

Італія

Карикатура з берлінського сатиричного журналу Lustige Blätter. У Потрійному союзі дорослий німець тягне за собою австрійського хлопчика, тоді як італійська дитина влаштовує істерику, щоб залишитися з французьким півнем.

Італія мала кілька мотивів для приєднання до існуючого австро-німецького альянсу. Італійський уряд на той час контролювали консерватори, які ідеологічно симпатизували двом монархіям. Крім того, католицька Австрія традиційно була захисником Папства, з яким Італія мала погані відносини. Однак, можливо, найважливішим було те, що Італія шукала потенційних союзників проти Франції. Королівство Італія, як і більшість інших європейських держав, прагнуло створювати колонії та розбудовувати заморську імперію. Хоча Франція підтримувала італійське об’єднання, колоніальні амбіції Італії в Африці швидко призвели до суперництва з Францією.^[5] Це проявилося в обуренні через Французьке завоювання Тунісу в 1881 році, так званий Ляпас Туніса за висловом італійської преси, адже багато італійців розглядали Туніс як потенційну колонію. Приєднавшись до Альянсу, Італія сподівалася гарантувати собі підтримку в разі іноземної агресії. Основний союз зобов’язував будь-яку країну-підписанта підтримувати інших учасників, якщо дві інші країни нападуть. Німеччина виграла війну проти Франції в 1870 році і була природним союзником для Італії. Таким чином, Італія змушена була примиритися зі своїм історичним ворогом, Австро-Угорщиною, проти якої Італія воювала у трьох війнах за 34 роки до підписання першого договору.^[a]

Проте італійська громадська думка залишалася без ентузіазму щодо союзу з Австро-Угорщиною, минулим ворогом італійського об’єднання, а італійські населені райони в Трентіно та Істрії вважалися окупованими територіями італійськими іредентистами. У роки перед Першою світовою війною багато видатних військових аналітиків передбачали, що Італія нападе на свого нібито союзника в разі великомасштабного конфлікту. Зі свого боку, Генеральний штаб Австро-Угорщини принаймні з 1903 року розробляв плани на випадок можливої війни проти Риму.^[6] Взаємні підозри призвели до зміцнення кордону та спекуляцій у пресі про війну між двома країнами на початку XX століття.^[7] Ще в 1911 році граф Франц Конрад фон Гецендорф, начальник Генерального штабу Австро-Угорщини, виступав за превентивний удар проти нібито союзної Італії.^[8] Ці прогнози посилилися через вторгнення та анексію Італією Лівії, що призвело до конфлікту з Османською імперією, яку підтримувала Німеччина.

Примітки

↑ George Frost Kennan (1984). The Fateful Alliance: France, Russia, and the Coming of the First World War. Manchester University Press. с. 82–86. ISBN 978-0-7190-1707-0.
↑ Triple Alliance. Encyclopædia Britannica Online. 2016. Процитовано 10 лютого 2016.
↑ Paul Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers (New York: Random House, 1987) p. 190.
↑ ^а ^б Austria: Constitutional experimentation, 1860–67. Encyclopædia Britannica. 15 листопада 2013. Процитовано 2 березня 2014.
↑ Laurence Lafore (1971). The Long Fuse. Harper Collins. pp. 97–98.
↑ Rothenburg, 1976, с. 124—125.
↑ Rothenburg, 1976, с. 152.
↑ Rothenburg, 1976, с. 163.

Джерела

В. В. Копійка. Троїстий союз (Союз Центральних держав) // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.

Див. також

Посилання

Троїстий союз // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.

Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «lower-alpha», але не знайдено відповідного тегу <references group="lower-alpha"/>

[Kennan-1] George Frost Kennan (1984). The Fateful Alliance: France, Russia, and the Coming of the First World War. Manchester University Press. с. 82–86. ISBN 978-0-7190-1707-0.

[:0-2] Triple Alliance. Encyclopædia Britannica Online. 2016. Процитовано 10 лютого 2016.

[3] Paul Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers (New York: Random House, 1987) p. 190.

[B-4] а ^б Austria: Constitutional experimentation, 1860–67. Encyclopædia Britannica. 15 листопада 2013. Процитовано 2 березня 2014.

[5] Laurence Lafore (1971). The Long Fuse. Harper Collins. pp. 97–98.

[FOOTNOTERothenburg1976124—125-7] Rothenburg, 1976, с. 124—125.

[FOOTNOTERothenburg1976152-8] Rothenburg, 1976, с. 152.

[FOOTNOTERothenburg1976163-9] Rothenburg, 1976, с. 163.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[a]

[6]

[7]

[8]