Трої́стий сою́з (італ. Triplice alleanza нім. Dreibund угор. Hármas szövetség) — військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія, який склався в 1879–1882 і був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.

Союзи напередодні Першої світової війни:
   Троїстий союз

Історія існування

ред.

Започаткував утворення Троїстого союзу Австро-Німецький договір від 7 жовтня 1879, який передбачав спільні дії обох країн у випадку нападу Росії на одну із них. Цей двосторонній союз 20 травня 1882 був доповнений договором між Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією та Королівством Італія. Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувалися надавати всіма засобами допомогу Королівству Італія у випадку нападу на неї Французької республіки, а Королівство Італія брала на себе зобов'язання допомогти Німецькій імперії, якщо б вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку цієї ж держави. Австро-Угорська імперія звільнялась від допомоги Німецької імперії у випадку військових дій проти Французької республіки — їй відводилась роль резерву на випадок втручання у конфлікт Російської імперії.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Французької республіки: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї.

Відразу ж після підписання договору Королівство Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз.

Договір трьох держав у наступні роки поновлювався: 20 лютого 1887 у Берліні підписано другий союзний договір; 6 травня 1891 — третій союзний договір; 28 червня 1902 — четвертий союзний договір. Тексти цих договорів в основному повторювали положення документа 1882 і лише включали окремі додаткові угоди. У 1891 були зроблені спроби приєднати Британію до Троїстого союзу, які, хоч і були невдалими, в російських дипломатичних колах вважалися успішними[1].

Договір 1887 містив австро-італійську угоду про збереження статусу-кво на Балканах, а у випадку, якщо це виявилося б неможливим, сторони передбачали узгоджувати свої дії, що свідчило про зародження суперечностей між цими країнами на Балканах.

Наприкінці XIX — на початку XX століття Королівство Італія почало змінювати зовнішньополітичний курс і поступово відходити від своїх союзників. Різке загострення британсько-німецьких відносин, збитки від митної війни, яку з 1880-х повела Французька республіка проти Королівства Італії, змусили останню шукати зближення з Французькою республікою та Великою Британією. До значного послаблення позицій Троїстого союзу призвело підписання 1 листопада 1902 франко-італійської угоди, за якою Королівство Італія зобов'язувалася зберігати нейтралітет у випадку нападу Німецької імперії на Французьку республіку. У наступні роки Королівство Італія, залишаючись формально членом Троїстого союзу, поступово зближувалася з Французькою республікою та Великою Британією.

Німецька імперія і Австро-Угорська імперія вступили в Першу світову війну без військової підтримки Королівства Італія, яке в червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорській імперії.

Німеччина

ред.

Головною особою, відповідальною за Потрійний союз, був Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини.[2] Його головною метою було збереження статус-кво в Європі після об’єднання Німеччини в 1871 році. Особливо його турбувала можливість того, що Франція знайде союзників, щоб повернути Ельзас-Лотарингію. Обіцяючи підтримку Австро-Угорщині та Італії у разі нападу, Бісмарк прагнув зробити їх певною мірою залежними від Німеччини і, відповідно, несхильними до французьких авантюр.[3]

Австро-Угорщина

ред.

До кінця 1870-х років територіальні амбіції Австрії на Італійському півострові та в Центральній Європі були зведені нанівець через появу Італії та Німеччини як нових держав. Зі спадом і невдалими реформами Османської імперії зростало невдоволення слов’ян на окупованих Балканах, що Росія та Австро-Угорщина розглядали як можливість для розширення в регіоні. У 1876 році Росія запропонувала поділ Балкан, але угорський державний діяч Дюла Андраші відхилив пропозицію, оскільки Австро-Угорщина вже була «насиченою» державою і не могла впоратися з додатковими територіями.[4] Таким чином, уся імперія була втягнута в новий стиль дипломатичної гри на межі, який вперше розробив Андраші, зосереджений на провінції Боснія і Герцеговина, переважно слов’янському регіоні, який все ще перебував під контролем Османської імперії.

На тлі Великої балканської кризи, австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину в серпні 1878 року, а Австро-Угорщина зрештою анексувала Боснію і Герцеговину в жовтні 1908 року як спільне володіння під контролем міністерства фінансів, а не приєднуючи її до Австрії чи Угорщини. Окупація Боснії і Герцеговини була кроком у відповідь на просування Росії в Бессарабію. Не маючи змоги посередничати між Османською та Російською імперіями щодо контролю над Сербією, Австро-Угорщина оголосила нейтралітет, коли конфлікт між імперіями переріс у війну.[4] Щоб протистояти російським і французьким інтересам у Європі, було укладено союз з Німеччиною в жовтні 1879 року та з Італією в травні 1882 року.

Італія

ред.
 
Карикатура з берлінського сатиричного журналу Lustige Blätter. У Потрійному союзі дорослий німець тягне за собою австрійського хлопчика, тоді як італійська дитина влаштовує істерику, щоб залишитися з французьким півнем.

Італія мала кілька мотивів для приєднання до існуючого австро-німецького альянсу. Італійський уряд на той час контролювали консерватори, які ідеологічно симпатизували двом монархіям. Крім того, католицька Австрія традиційно була захисником Папства, з яким Італія мала погані відносини. Однак, можливо, найважливішим було те, що Італія шукала потенційних союзників проти Франції. Королівство Італія, як і більшість інших європейських держав, прагнуло створювати колонії та розбудовувати заморську імперію. Хоча Франція підтримувала італійське об’єднання, колоніальні амбіції Італії в Африці швидко призвели до суперництва з Францією.[5] Це проявилося в обуренні через Французьке завоювання Тунісу в 1881 році, так званий Ляпас Туніса за висловом італійської преси, адже багато італійців розглядали Туніс як потенційну колонію. Приєднавшись до Альянсу, Італія сподівалася гарантувати собі підтримку в разі іноземної агресії. Основний союз зобов’язував будь-яку країну-підписанта підтримувати інших учасників, якщо дві інші країни нападуть. Німеччина виграла війну проти Франції в 1870 році і була природним союзником для Італії. Таким чином, Італія змушена була примиритися зі своїм історичним ворогом, Австро-Угорщиною, проти якої Італія воювала у трьох війнах за 34 роки до підписання першого договору.[a]

Проте італійська громадська думка залишалася без ентузіазму щодо союзу з Австро-Угорщиною, минулим ворогом італійського об’єднання, а італійські населені райони в Трентіно та Істрії вважалися окупованими територіями італійськими іредентистами. У роки перед Першою світовою війною багато видатних військових аналітиків передбачали, що Італія нападе на свого нібито союзника в разі великомасштабного конфлікту. Зі свого боку, Генеральний штаб Австро-Угорщини принаймні з 1903 року розробляв плани на випадок можливої війни проти Риму.[6] Взаємні підозри призвели до зміцнення кордону та спекуляцій у пресі про війну між двома країнами на початку XX століття.[7] Ще в 1911 році граф Франц Конрад фон Гецендорф, начальник Генерального штабу Австро-Угорщини, виступав за превентивний удар проти нібито союзної Італії.[8] Ці прогнози посилилися через вторгнення та анексію Італією Лівії, що призвело до конфлікту з Османською імперією, яку підтримувала Німеччина.

Примітки

ред.
  1. George Frost Kennan (1984). The Fateful Alliance: France, Russia, and the Coming of the First World War. Manchester University Press. с. 82–86. ISBN 978-0-7190-1707-0.
  2. Triple Alliance. Encyclopædia Britannica Online. 2016. Процитовано 10 лютого 2016.
  3. Paul Kennedy, The Rise and Fall of the Great Powers (New York: Random House, 1987) p. 190.
  4. а б Austria: Constitutional experimentation, 1860–67. Encyclopædia Britannica. 15 листопада 2013. Процитовано 2 березня 2014.
  5. Laurence Lafore (1971). The Long Fuse. Harper Collins. pp. 97–98.
  6. Rothenburg, 1976, с. 124—125.
  7. Rothenburg, 1976, с. 152.
  8. Rothenburg, 1976, с. 163.

Джерела

ред.

Див. також

ред.

Посилання

ред.


Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «lower-alpha», але не знайдено відповідного тегу <references group="lower-alpha"/>