Мовний сепаратизм

Мо́вний, або лінгвісти́чний сепарати́зм (лінгвосепарати́зм) — позиція, що характеризується підтримкою виокремлення певного різновиду мови (наріччя, діалекту) з метою створення на його основі окремої мови. Вперше це явище було проаналізовано в каталонській соціолінгвістиці[1], але лінгвосепаратистські рухи існують і в інших країнах світу.

Окситано-каталонськийРедагувати

Загальна характеристикаРедагувати

На окситано-каталонському мовному просторі лінгвістичний сепаратизм — новітнє явище, що з'явилося в 1970-х роках. Мовний сепаратизм рівною мірою властивий як окситанській, так і каталонській мові[2], і має такі спільні риси:

  • Розрив із традиціями окситанського та каталонського відродження XIX століття, для якого характерне твердження про єдність обох мов.
  • Часто навмисна необізнаність з традицією романського мовознавства, яке постулює єдність окситанської та каталонської мов[3].
  • Гострий акцент на культурній ідентичності, пов’язаній з діалектами, що розглядаються як окремі мови.
  • Відсутність успіху (або дуже маргінальна позиція) в лінгвістичних дослідженнях[4].
  • Активне лобіювання в регіональних політичних колах.
  • Підтримка систем письма та будь-яких настанов, що порушують мовну єдність і підкреслюють діалектні відмінності.

У каталонській мовіРедагувати

У каталонській мові існує три різновиди мовного сепаратизму:

  • Валенсійський
  • Балеарський
  • Лінгвосепаратизм Ла-Франжа, або Західної смуги.

ВаленсійськийРедагувати

Валенсійський лінгвосепаратизм, або блаверизм, з’явився під час демократичного переходу в кінці 1970-х років, після падіння франкістського режиму. Підтримується деякими консервативними і, як правило, іспаномовними колами валенсійського суспільства, які каталонські націоналісти називають «постфранкістськими». Має різний вплив на населення: валенсійці зазвичай називають свою мову «валенсійською», але розділені щодо єдності каталонської: деякі погоджуються з тим, що «валенсійська» — це просто регіональна назва каталонської мови, інші ж вважають, що валенсійська має бути мовою, відмінною від каталонської. Блаверизм не впливає на наукове лінгвістичне товариство. Валенсійські установи й прихильники каталонської єдності використовують офіційну норму каталонської (кодифіковану Інститутом каталонських студій та Валенсійською мовною академією), тоді як прихильники блаверизму переважно користуються нестандартною системою письма під назвою Normes del Puig.

БалеарськийРедагувати

На Балеарських островах мовний сепаратизм досить непомітний і підтримується кількома культурними асоціаціями. Має дуже незначний вплив на населення. Балеарський лінгвосепаратизм є частиною більш широкого (але неорганізованого) руху під назвою «гонелізм»[ca] (кат. gonellisme), що бореться проти стандартизації каталонської мови.

Лінгвосепаратизм Ла-ФранжаРедагувати

У Західній смузі (каталономовна область на сході Арагону) мовний сепаратизм з’явився в 2000-х роках і є вельми маргінальним. Підтримується лише частиною проарагонських рухів, що самі є меншістю, які перебільшують арагонський вплив на каталонську мову Арагону, називаючи її арагонською, незважаючи на те, що справжня арагонська мова нетотожна каталонській. Прикладом санкціонованого державою лінгвосепаратизму є Закон про мови Арагону (2013)[ca], що називає каталонську мову Західної смуги «арагонською мовою східного регіону»[5][6].

В окситанській мовіРедагувати

В окситанській мові є такі сепаратистські рухи:

  • Овернський
  • Провансальський
  • Гасконсько-беарнський.

ОвернськийРедагувати

В Оверні лінгвосепаратизм започаткований у 1970-х роках П'єром Бонно, який кодифікував т. зв. «боннівську норму», заснував регіональну асоціацію Cercle Terre d'Auvergne та періодичне видання Bïzà Neirà. Має незначний вплив на населення через занепад самої окситанської мови. Овернські культурні кола розділені між баченням окситанської мови як єдиної (що пов'язане з класичною нормою окситанської) і мовним сепаратизмом (пов'язаним з боннівською нормою).

ПровансальськийРедагувати

Провансальський лінгвосепаратизм з’явився в 1970-х роках у працях Луї Байля і був відновлений у 1990-х роках Філіппом Бланше й такими групами, як Union Provençale та Collectif Provence. Прихильники цього руху користуються містральською нормою (однак деякі її носії традиційно заявляють про єдність окситанської мови). Має незначний вплив на населення. Прованські культурні кола розділені між унітарним баченням (яке поділяють носії як містральської, так і класичної норм) та мовним сепаратизмом (підтримується деякими носіями містральської норми). 5 грудня 2003 року Регіональна рада регіону Прованс — Альпи — Лазурний Берег ухвалила резолюцію, що затвердила принцип єдності «окситанської мови або ланг д'Ок» і той факт, що провансальська є її частиною.

Гасконсько-беарнськийРедагувати

На території поширення гасконського діалекту мовносепаратистський рух започаткував Жан Лафітт, що був створив у 2000-х роках асоціацію під назвою Institut Béarnais et Gascon. Має незначний вплив на населення. Прихильники цього руху вживають одну з двох нестандартних модифікацій окситанської мови, на основі класичної і містральської норм. Гасконські та беарнські культурні кола майже одностайно підтримують бачення окситанської мови як єдиної. У долині Аран (частина гасконської окситаномовної області в Іспанії) аранську говірку офіційно визнано частиною окситанської мови. Законодавство напівавтономної Аранської долини (1990) іменує місцеву говірку «аранська, різновид окситанської мови, що властивий Аранській долині»[7]. Аналогічним чином законодавство Каталонії, реформоване 2006 року, підтверджує це формулюванням: «окситанська мова, яку в Арані називають аранською»[8].

ГалісійськийРедагувати

Розпад галісійсько-португальського мовного простору почався в 1139 році, коли південне Португальське графство відокремилося від васального королівства Галісія, ставши незалежним Португальським королівством. Тим часом північна частина країни залишалася під владою королівства Леон, яке 1230 року було приєднане до Кастильської Корони Фернандо III. Попри політичне розділення, у IX — XIV століттях розмовна романська мова по обидва береги річки Міню майже не відрізнялася[9][10].

 
   Поширення галісійсько-португальської мови в ході Реконкісти

Галісійсько-португальська мова досягла високого престижу в добу раннього Середньовіччя, ставши мовою ділового листування й художньої літератури[11]. На галісійській основі виникло поетичне койне трубадурів, яким користувалися також португальські та кастильські поети[12]. Наприкінці XV століття кастильське панування посилилося, а галісійсько-португальську мову було витіснено з офіційного вжитку та богослужіння. Протягом наступних століть галісійська мова побутувала серед сільського населення у формі диглосії, зазнаючи сильного іспанського впливу. Тим часом дуже близька до неї мова Португалії залишалася офіційною і в ході Реконкісти поширилася до південного узбережжя Піренейського півострова, а згодом і по всій Португальській колоніальній імперії.

У XIX столітті виник рух Решурдіменто[ru] (гал. Rexurdimento — відродження), що розпочав боротьбу за офіційне визнання галісійської мови, яка до 1978 року вважалася діалектом іспанської. Початком галісійського відродження вважається публікація в 1863 році збірки «Галісійські пісні» (гал. Cantares gallegos) Росалії де Кастро, яку визнано класиком сучасної галісійської літератури, поряд з Едуардо Пондалом[ru] і Мануелом Курросом-Енрікесом[ru]. Характерною ознакою нової літератури стало використання іспанського правопису та численні кастилізми. Однак деякі письменники — Ернесто Герра да Кал[13], Вісенте Вікейра[14], Еварісто Корреа Калдерон — користувалися португальською орфографією.

У 1976 році Хосе Мартіньйо Монтеро Санталья опублікував «Галісійсько-португальський уніфікаційний правопис», наблизивши галісійське написання до португальського зі збереженням діалектних розбіжностей. Згодом, 1979 року, Санталья розробив «Керівництво для галісійсько-португальської мовної реінтеграції». Його ідеї було зібрано та впорядковано в серії праць Рікардо Карвальйо Калеро в 1980 році[15]. Цей стандарт, пізніше названий міжнародною нормою, дав початок рухові зближення з португальською мовою, що відомий як реінтеграціонізм або лузизм[16]. Прихильники цієї концепції критикують галісійський лінгвосепаратизм як «кастрапізм» (від кастрапо — явище, аналогічне суржику) та «ізоляціонізм», вважаючи галісійську і португальську різновидами однієї мови. Відповідно до цього, метою лузистського руху є входження обох мов у єдиний діалектний континуум шляхом використання лексичних, орфографічних і морфологічних особливостей, наближених до португальських та середньовічних галісійсько-португальських. 1981 року засноване провідне об'єднання реінтеграціоністів — Галісійська мовна асоціація[gl].

У 1982 році, через рік після надання Галісії автономного статусу, було створено офіційну норму, засновану на орфографії письменників Решурдіменто. Більшість авторів, як-от Альфонсо Кастелао, Вісенте Ріско, Отеро Педрайо, користувалися цим стандартом, навіть якщо визнавали мовну єдність з португальцями, вважаючи пріоритетнішим читання населенням і досягнення політичної автономії. Нині офіційну норму підтримує Королівська галісійська академія, її викладають у школах та університетах Галісії. Реінтеграціоністи стверджують, що офіційний стандарт запроваджений іспанським урядом з прихованим наміром віддалити галісійську мову від португальської.

У 2014 році парламент Галісії ухвалив Закон про використання португальської мови та зв'язки з португальською мовою, що сприяє викладанню португальської мови на всіх освітніх рівнях і заохочує до підтримання відносин з іншими португаломовними країнами[17]. У тексті закону галісійсько-португальські мовні зв'язки описано так:

Власна мова Галісії, через її взаємозрозумілість із португальською, дає галісійським громадянам цінну конкурентну перевагу в багатьох аспектах, а саме в культурному, а також економічному плані. З цієї причини ми маємо озброїтися навчальними та комунікативними методами, які дозволять нам природним чином розвиватися тією мовою, що близька для нас і дає нам чудову міжнародну проєкцію[17].

Тривалий час серед прихильників реінтеграціонізму точилася дискусія про те, яку мовну норму використовувати:

  • португальський мовний стандарт;
  • стандарт із незначними відмінностями;
  • варіативний стандарт, що ґрунтуватиметься на повторному зближенні обох мов через нову лузофонську правописну угоду, яка б оформила особливі регіональні варіанти португальської, зокрема галісійський, а також розходження португальських діалектів (особливо в Південній Америці).

У 2017 році Галісійська мовна асоціація, спільно з іншими лузистськими групами, розробила зведення правил, відоме як «Сучасний галісійський правопис: злиття з португальською мовою у світі»[18][19]. Цей документ уніфікував різні підходи до мовного зближення, встановивши єдину альтернативну норму галісійської, або португальської, мови[20].

МолдовськийРедагувати

«Молдавська» — назва, вживана щодо румунської мови в Радянській Молдові. Після проголошення незалежності[21] використовується проросійськими та молдовеністськими[ru] колами, що культивують ідею окремішності молдован і місцеву національну ідентичність. Молдовська мова згадується в ст. 13, п. 1 Конституції Республіки Молдова як державна мова[22], водночас у Декларації незалежності Молдови офіційною мовою названо румунську[23].

 
Поширеність румунської мови

У 2013 році Конституційний суд Молдови виніс ухвалу, що Декларація незалежності Молдови має перевагу над ст. 13 Конституції[24], а отже, офіційною мовою республіки є «румунська», а прикметник «молдовська» є альтернативною назвою, необов'язковою до використання[25].

За часів СРСР радянська влада офіційно визнавала молдован окремим народом і всіляко підтримувала ідею молдовської мови, окремої від румунської. У 1920 — 1930-х роках більшовики намагалися штучно створити на території Молдавської АРСР молдовську літературну мову, в якій 40 % слів мали слов'янські корені і яка функціонувала на основі кириличного письма, а також розробили програму дій, спрямованих на формування молдовської національної свідомості, що мало спонукати молдован (румунів) Басарабії відколотися від Румунії. Це супроводжувалося запеклими дискусіями між «самобутниками», які відстоювали ідею літературної мови на основі діалектів Наддністрянщини, і «румунізаторами», що орієнтувалися на румунські літературні норми.

Після анексії Басарабії СРСР та утворення Молдавської РСР виявилося, що придністровські діалекти малозрозумілі основній масі молдован. Через це 1951 року за підтримки Л. І. Брежнєва (тоді першого секретаря ЦК Компартії Молдови) було проведено реформу: мовна норма стала ґрунтуватися на діалектах Басарабії та стала значно ближчою до румунської літературної мови, хоч і зберігала кириличну графіку.

З 1989 року офіційна мова Молдови перейшла на латинську графіку й зазнала зворотного зближення з румунським мовним стандартом.

Нині популяризатором ідей молдовського лінгвосепаратизму є Васіле Стать, місцевий лінгвіст і політик, автор Молдовсько-румунського словника (рум. Dicționar moldovenesc-românesc)[26], що спричинив хвилю критики як у Молдові, так і в Румунії.

В автономії Гагауз Єрі молдовська є однією з трьох офіційних мов (поряд із гагаузькою та російською).

Також однією з офіційних мов невизнаної Придністровської Молдавської Республіки (поряд з українською та російською) є «молдавська мова на основі кириличної графіки»[27].

СербохорватськийРедагувати

Переважна більшість мовознавців, що спеціалізуються на слов'янських мовах, вважають сербохорватську структурно та граматично єдиною мовою[28][29], що з лінгвістичного погляду поділяється на чотири наріччя — кайкавське (на північному заході переходить у словенську мову), чакавське, торлацьке (перехідне до болгарської) і штокавське. Останнє, як найбільш поширене, стало основою для сербохорватської літературної мови, а після розпаду Югославії і втрати цією мовою єдиної кодифікації — для сербської, хорватської, боснійської та чорногорської національних мов.

 
Ареал поширення сербської, хорватської, боснійської та чорногорської мов станом на 2006 рік

Створення окремих взаємозрозумілих стандартизованих варіантів зумовлене тим, що серби, хорвати та боснійці сповідують різні релігії (православ'я, католицтво та іслам відповідно), належать до різних культурних світів і мають яскраво виражену національну свідомість, незважаючи на те, що протягом століть більша частина цих народів жила пліч-о-пліч під владою іноземних правителів.

З (соціо-)лінгвістичного погляду спільна сербохорватська мова все ще існує[30]. Це плюрицентрична мова[31][32][33], що розвивається в чотирьох нормативних різновидах: хорватському, боснійському, чорногорському та сербському, які добровільно віддаляються[34]. Іноді ці мовні стандарти називають мовами Ausbau[35]. Однак мови Ausbau повинні мати різні діалектні основи[36], тимчасом як стандартизовані варіанти сербохорватської мають однакову діалектну базу — штокавське наріччя (зокрема, східногерцеговинський діалект)[37].

Проблеми так званих ausbau-мов у термінології Гайнца-Клосса схожі, але ні в якому разі не ідентичні проблемам варіантів. Серед ausbau-мов є пари стандартних мов, побудовані на різних діалектних основах [...]. Різниця між цими парними ausbau-мовами і стандартними мовними варіантами полягає в тому, що варіанти мають сливе ідентичну матеріальну (діалектну) базу, різним є лише розвиток процесу стандартизації, тимчасом як парні стандартні мови мають більш чи менш відмінну діалектну основу[38].
Клосс протиставляє мови Ausbau не тільки мовам Abstand, але й поліцентричним стандартним мовам[39], тобто двом варіантам одного й того самого стандарту, як-от сербохорватська, молдовська і румунська, а також португальській мові Бразилії та Португалії. Але навпаки, такі пари як чеська і словацька, болгарська і македонська, данська і шведська, є прикладами літературних стандартів, заснованих на різних діалектах, що їх на дописьмовій стадії лінгвісти вважали б діалектами однієї мови[40].

Нині сербохорватський мовний сепаратизм є явищем, що має підтримку інституційної більшості й суспільного консенсусу. Тим не менш, це не дає підстав стверджувати про виникнення ausbau-парадигми у випадку хорватської, боснійської, чорногорської та сербської стандартних мов, оскільки розриву між ними не сталося[41][42]. Рівень взаємозрозумілості між цими стандартами вищий, ніж між стандартними варіантами англійської, французької, німецької чи іспанської мов[43].

У хорватській мовіРедагувати

Хорватський лінгвосепаратизм тісно пов'язаний з ідеями «мовної чистоти». Хорватські мовознавці, зокрема Златко Вінс, виявляють у хорватській літературі тенденцію до високої оцінки слів слов'янського походження та уникання іншомовних запозичень. Вважається, що рівень і методи очищення мови в різні періоди були відмінними, але прагнення до чистоти й вибірковості може бути засвідчене навіть у давніх дубровницьких письменників, а також у Павао Вітезовича. Таким чином робиться висновок, що сучасна хорватська мова продовжує традиції старої хорватської літератури[44].

Історичне корінняРедагувати

Причини хорватського мовного сепаратизму сягають корінням у XVI століття — початок масового переселення хорватів, що говорили чакавським наріччям, із земель Хорватського королівства на північ, зумовленого османським вторгненням на Балканський півострів[45].

До турецької навали ареал чакавського наріччя охоплював більшу частину північно-західної Хорватії на південь од річки Купа, Лику, частину західної Боснії до Уни, Далмацію та практично всі острови. У XIV — XV століттях чакавщина міцно утвердилася як перша мова хорватської літератури, поряд із чакавсько-церковнослов'янською й чакавсько-штокавською (щакавською) сумішами на більшій частині Боснії, і досягла вершини свого розвитку в творах Марка Марулича та Петара Гекторовича. 1595 року Фауст Вранчич уклав перший хорватський словник[hr] на переважно чакавській народній основі (лат. Dictionarium quinque nobilissimarum Europae linguarum, latinae, italicae, germanicae, dalmaticae et ungaricae).

 
Історична поширеність сербохорватських діалектів до початку балканських міграцій XVI ст. Чакавське наріччя позначено блакитним (від Цетини, Динарського нагір'я майже до Уни — на сході, кайкавського наріччя та словенської мови — на півночі).

Міграція носіїв чакавського наріччя з земель його історичної поширеності призвела до того, що більшість хорватських міст спорожніли[46], а 1538 року імператор Священної Римської імперії Фердинанд I надав дозвіл на їхнє заселення біженцями з захоплених османами центральної Сербії, Косова й Боснії. Жителі цих територій були православними християнами, що говорили штокавськими говірками. У прикордонних областях Габсбурзької монархії було утворено військову адміністрацію, що отримала назву Військова границя (нім. Militargrenze, серб. Воjна краjина). Православні селилися в спустошених поселеннях центральної Хорватії, Славонії та північної Далмації, і ставали на довічну військову службу, зобов'язуючись обороняти кордони імперії. За це їх було звільнено від податків і повинностей, даровано землі та свободу віросповідання[47]. У сербській історіографії ці переселенці вважаються сербами[48][49], однак хорватський церковний історик Миле Богович вказує на викривлене цитування архівних записів сербськими науковцями, зокрема Алексою Івичем, Никодимом Милашем і Йованом Радоничем. Записи свідчать про прибуття в Хорватію «православних», «волохів», «морлахів» або просто «греків», тимчасом як наведені історики пишуть про згадки «сербів»[50]. Відповідно до неупередженого прочитання історичних документів, хорватські науковці підкреслюють волоське походження переселенців, припускаючи незначні сербські вкраплення[51][52][53][54]. Більшість біженців-хорватів переселилися в землю Бургенланд, де з часом кодифікували власний літературний стандарт — градищансько-хорватську мову на чакавській основі.

Балканські міграції кардинально змінили етно-мовну картину Балкан, зокрема хорватських історичних земель. Такий стан речей зумовив потребу в асиміляції прийшлого волоського та сербського населення[55]. Хорватизація[en] православних була тісно зв'язана з релігійними формами асиміляції. Певні групи волоського та сербського населення піддавалися окатоличенню й акультурації, що на практиці призводило до прийняття під впливом хорватського духівництва нової етнічної ідентичності[56]. Це явище яскраво проявилося серед біженців, що поселилися в маєтках хорватської знаті в Бановині, а також у деяких місцевостях Крайни[57], про що свідчить приклад хорватизації сербського населення Жумбераку[58]. Одним з інструментів не тільки релігійної, але й етнічної конверсії православних, була уніатська Крижевецька єпархія[59].

Поширення сербської свідомості серед православних волохів[60], одночасно з успішною асиміляцією православного населення хорватами протягом наступних століть, призвели до того, що станом на початок XIX століття на хорватських землях сформувалася значна сербська діаспора, а близько половини всіх хорватів-католиків розмовляли штокавщиною. Це зумовило виникнення в хорватських інтелектуальних колах 1830-х років ідеї «іллірійської нації» — руху, що прагнув до політичного й етно-мовного об'єднання південних слов'ян. Головними діячами цього руху стали Янко Драшкович і Людевит Гай, який створив для хорватської мови латинську абетку чеського зразка, що одержала назву «гаєвиця». У 1835 році Гай засновує часопис Hrvatske novine, що був видавався кайкавським наріччям, а з 1836 року перейшов на штокавське. 1850 року у Відні хорватські й сербські культурні діячі уклали літературну угоду, що декларувала єдність сербохорватської (або хорватосербської) мови. Хорвати прийняли штокавський стандарт Вука Караджича з умовою використання на письмі не сербської кирилиці, а латинської абетки Людевита Гая. Віденська угода[en] встановила для сербів і хорватів дві вимовні норми — екавську (лес, река) та ієкавську (lijes, rijeka) відповідно.

Вук Караджич у своїй праці «Серби всі та всюди» доводив, що всі носії говірок штокавського типу є етнічними сербами незалежно від віри, яку вони сповідують[61]. Жителів Далмації, Істрії та островів Адріатики, що говорили чакавщиною, він вважав «справжніми хорватами», а носіїв кайкавського наріччя відносив до словенців[62]. Думку Караджича поділяли засновники наукового слов'янознавства: Йосеф Добровський[63], Павел Йозеф Шафарик[64][65] і Єрней Копітар. Один з найвідоміших сербів римокатолицького віросповідання[66], мовознавець Милан Решетар[sr], у праці «Штокавський діалект» повідомляв, що всі вітчизняні та зарубіжні дослідники його часів вважають штокавське наріччя характерним для сербів, чакавське — для хорватів, а кайкавське — для словенців. Решетар бачив причину суперечностей між південнослов'янськими народами у включенні кайкавців та значної частини штокавців до хорватської політичної нації, що, на його думку, не мало наукового підґрунтя[67].

Деякі серби сприймали вибір штокавського наріччя літературним стандартом хорватської мови за привласнення чужої мови. Свідченням цього є лист Йована Живановича[sr], надісланий Милану Йовановичу-Батуту[sr] 1890 року, в якому, серед іншого, написано:

Серби страшенно помиляються, коли не пишуть південним [ієкавським] діалектом [...] бо в підсумку хорвати казатимуть: «це наша мова» [...] Ми пишемо інстинктивно добре й без граматики. А чому? Тому що пишемо своєю мовою. Це ознака того, що це наша мова, а не хорватська, бо хорвати мусять вивчати [штокавську] граматику[68][69].

З іншого боку, видатний хорватський лексикограф Богослав Шулек[hr] відкидав такі погляди:

Той, хто хоче відмовляти народу в існуванні, має добре озброїтись аргументами, заснованими на природі речей, і свідченнями, що підтверджені історією[70].

У статті «Серби і Хорвати» — об'ємному тексті з хорватської історії, літератури та філології, Шулек полемізував з твердженням про сербський характер всієї штокавської літератури, вказуючи на те, що письменники південного узбережжя Далмації називали свою мову «хорватською». Він наводив чимало письмових пам'яток, де хорватську мову згадано в заголовку, і підкреслював, що не існує жодної старовинної книги, написаної глаголицею чи кирилицею, де б автор визначав свою мову як сербську. Справді, навіть у книгах, написаних боснійською кирилицею, автори називають свою мову «хорватська» або «слов'янська». На думку Шулека, хорватські письменники не могли називати свою мову сербською, бо протягом своєї історії серби використовували для літературних потреб суміш церковнослов'янської, російської та сербської мов. З огляду на це, Шулек підсумовував, що чиста штокавська «розквітла лише в хорватів сьогодні»[70].

У Сербії, з початку 90-х років і донині, представники наукового сербознавства[ru] (Милош Ковачевич[sr], Радмило Мароєвич, Петар Милосавлєвич[sr]) вважають, що лінгвонім «сербохорватська» є ще однією назвою сербської літературної мови, і доводять, що «так звана хорватська літературна мова ― це загребський варіант сербохорватської мови»[71][72].

Новоштокавські діалекти[ru] стали основою хорватської літературної мови через соціальні обставини, що зумовили витіснення чакавського наріччя на периферію етномовного простору і ослаблення заснованої на ньому культури. Швидке розповсюдження художньої та релігійної літератури штокавським наріччям, очищеним від церковнослов'янського впливу, визначило вектор хорватської мовної стандартизації.

Видатний хорватський мовознавець Далибор Брозович[en] описав це так:

Хорватська мовна історія, можливо, не завжди достатньо чітко додержувалася своєї мети, але шлях до неї все ще досить ясний. Глаголичні та кириличні хорватські твори перекладено латиницею, проте зворотних дій не було. Кайкавські й чакавські письменники так само писали штокавською, але обернені процеси невідомі. Неновоштокавські штокавці прийняли новоштокавську норму, однак зворотного не сталося. Ікавці пишуть ієкавицею, та не навпаки[73].

У ХХ століттіРедагувати

1918 року хорватські землі увішли до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, у якому панівною була думка, що всі народи новоствореної держави розмовляють однією мовою. Мовна політика королівства виражена у Відовданській конституції, де офіційною мовою держави зазначено «сербсько-хорватсько-словенську»[74].

Пізніше, в часи Другої світової війни, мовний сепаратизм розквіт у фашистській Хорватії. Влада усташів провадила політику «очищення» хорватської мови від «сербізмів» та їхньої заміни неологізмами (munjovoz, krilnik та інші). Більша частина нових слів вийшла з ужитку після закінчення війни, однак відмінності між загребською і белградською літературними нормами зберігалися. Видані в цих містах у повоєнну добу словники, надавали перевагу власним лексичним одиницям, ігноруючи лексику та фразеологію, притаманні другому мовному варіанту.

У соціалістичній Югославії політика мовного об'єднання посилилася. Белградська термінологія домінувала в ЗМІ, а також у військовій, адміністративній, дипломатичній і юридичній царинах. Югославська влада звинувачувала противників об'єднання в симпатіях фашистському режиму, а літераторів і мовознавців, що вживали неологізми в своїх працях, піддавала репресіям[75]. Наприклад, у 1987 році хорватський лікар Іван Шретер[hr] був засудженний до тюрми на 50 діб за використання терміну umirovljeni časnik (відставний офіцер) замість дозволеного penzionisani oficir у медичній картці пацієнта[75].

16 березня 1967 року представники хорватської інтелігенції, серед яких Мирослав Крлежа, Радослав Катитич, Томислав Ладан і Далибор Брозович, підписали Декларацію про назву і статус хорватської літературної мови, у якій вимагали рівноправності для сербської, хорватської, словенської і македонської мов у Югославії, а також права на використання хорватської мови в усіх органах влади Соціалістичної республіки Хорватія[76]. Водночас, провідне товариство хорватської культури «Матиця хорватська» (хорв. Matica hrvatska) відмовилося закінчити спільний Словник сербохорватської літературної та народної мови, який писався в співпраці з «Матицею сербською» 10 років і мав включати близько 300 тис. слів. Цією декларацією, попри опір югославського уряду, була зупинена політика мовного об'єднання.

У 1971 році хорватські мовознавці Степан Бабич, Божидар Фінка та Милан Могуш, опублікували «Хорватський правопис» (хорв. Hrvatski pravopis). Слово «хорватський» у заголовку (замість офіційного «сербохорватський») було викликом югославському федералізму, тож працю негайно заборонили, а всі примірники знищили. Але одна з копій потрапила в Лондон, де її опубліковано. Нині 4-те видання книги вважається стандартною граматикою хорватської мови.

СьогоденняРедагувати

З 1990-х років у Хорватії спостерігається повернення до мовної політики часів устаського режиму. Проголошення незалежності країни в 1991 році зумовило скасування заборони на публічне використання неологізмів воєнної доби в сферах керівництва, освіти й армії. Наслідком цього став перехід раніше заборонених слів до активного слововжитку, без будь-якого стилістичного маркування[75]. Нині за чистотою хорватської мови слідкують «коректори» (хорв. lektori), які практикують форму мовної цензури[77][78]. Незважаючи на інституційні методи хорватського лінгвосепаратизму, значна частина хорватського суспільства виступає проти такої політики[79][80][81][82][83][84].

МакедонськийРедагувати

Існування самостійної македонської мови є предметом суперечок між лінгвістичними колами Болгарії та Північної Македонії. Північномакедонське суспільство утверджує окремішність і самобутній історичний розвиток македонської мови, тимчасом як широка громадськість Болгарії, а також більшість її науковців, не визнають сучасну македонську націю, вважаючи македонців болгарами, а македонську мову південно-західним регіональним варіантом болгарської мови (т. зв. македонська літературна норма)[85]. Ця точка зору є офіційною для влади сучасної Республіки Болгарія[86]. У Північній Македонії таку позицію сприймають як прямий замах на македонську ідентичність і національну незалежність[87].

КодифікаціяРедагувати

 
Факсиміле рішення АЗНВМ про запровадження македонської мови як офіційної з підписами Любчо Арсова та Методі Андонова-Ченто

Основи сучасної македонської літературної мови було закладено 1944 року після болгарської окупації Вардарської Македонії, коли Антифашистські збори народного визволення Македонії ухвалили рішення Про введення македонської мови як офіційної мови македонської держави[88]. У листопаді 1944 року президія АЗНВМ створила комісію з питань мови та правопису, яка складалася з місцевих викладачів і громадських ентузіастів, і мала вносити пропозиції щодо алфавіту та правопису нової письмової норми. Мовна комісія збиралася з 27 листопада по 4 грудня 1944 року, пропонуючи взяти за основу літературної норми центральні говори західного наріччя (відомі в болгарській діалектології як середньомакедонські говірки південно-західних говорів західноболгарського наріччя). Комісією так само внесено пропозицію щодо нової абетки, яка являла собою болгарську абетку, дещо відозмінену згідно з фонетичним принципом[89]. Проте пропозиції комісії були відхилені Антифашистськими зборами, які скликали другу і, згодом, третю комісію, що затвердили абетку, цілком засновану на сербській вуковиці з додаванням специфічних літер (Ѓѓ, Ќќ, Ѕѕ)[90].

 
Рішення щодо македонського алфавіту від 1 травня 1945 року, написане на болгарській друкарській машинці з використанням Й[91][92]. Присутні рукописні Ѕ, Ј та Џ, і діакритичні знаки для Ѓ та Ќ[93]. Відмова від Ъ, разом із запозиченням Ј, Џ, Љ та Њ, призвели до звинувачень АЗНВМ у сербізації[94][95][96].

Гінді та урдуРедагувати

Сучасні стандартні мови гінді та урду засновано на делійському діалекті кхарі-болі, що всотав перську, арабську, санскритську й тюркську лексику. З граматичного погляду гінді та урду є однією мовою (гіндустані), розмовні форми двох стандартів сливе ідентичні[97]. Проте мови відрізняються системами письма (гінді використовує складове письмо деванаґарі, урду — персько-арабську в'язь), літературними прийомами, науковим і технічним словником: урду зберігає сильніший перський, а гінді — санскритський вплив[98][99]. По суті, лексика є тим, що відрізняє урду та гінді.

До розділу Індії терміни «гіндустані», «урду» й «гінді» були синонімами[100]. Релігійний характер розділення спричинив у новопосталих державах хвилю мовного сепаратизму та пуризму, що призвело до утвердження в індуїстській Індії стандарту гінді, а в мусульманському Пакистані — урду.

ПриміткиРедагувати

    • Strubell, Miquel (1991) "Catalan in Valencia: the story of an attempted secession", Swiss Academy of Social Science Colloquium on Standardization: Parpan / Coira (Grisons) 15-20 d'abril del 1991
    • Pradilla, Miquel Àngel (1999) "El secessionisme lingüístic valencià", dins: Pradilla, Miquel Àngel (1999) (ed.) La llengua catalana al tombant del mil·lenni, Barcelona: Empúries, p. 153-202.
    • Article "secessionisme lingüístic", en: Ruiz, San Pascual Francesc & Sanz, Ribelles Rosa & Solé, Camardons Jordi (2001) Diccionari de sociolingüística, col·l. Diccionaris temàtics, Barcelona: Enciclopèdia Catalana.
  1. Sumien, Domergue (2006) La standardisation pluricentrique de l’occitan: nouvel enjeu sociolinguistique, développement du lexique et de la morphologie, coll. Publications de l’Association Internationale d’Études Occitanes 3, Turnhout: Brepols, p. 49.
  2. Bec, Pierre (1970-71) (collab. Nandris, Octave & Muljačić, Žarko) Manuel pratique de philologie romane, Paris: Picard, 2 vol.
  3. Kremnitz, Georg "Une approche sociolinguistique", in Kirsch, F. Peter & Kremnitz, Georg & Schlieben-Lange, Brigitte (2002) Petite histoire sociale de la langue occitane: usages, images, littérature, grammaires et dictionnaires, coll. Cap al Sud, F-66140 Canet: Trabucaire, p. 109-111 [updated version and partial translation from: Holtus, Günter & Metzeltin, Michael & Schmitt, Christian (1991) (dir.) Lexikon der Romanistischen Linguistik. Vol. V-2: Okzitanisch, Katalanisch, Tübingen: Niemeyer]
  4. BOE, Llei d'ús, protecció, promoció de les llengües i modalitats lingüístiques pròpies
  5. publico.es, Aragó exclou el català de les seves llengües oficials
  6. "Er aranés, varietat dera lengua occitana e pròpia d'Aran"
  7. "Era lengua occitana, denominada aranés en Aran"
  8. Sobre as cantigas, 2. A Língua.
  9. Португальский язык // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  10. Голубева Е. Г. О. К. Васильева-Шведе и русская португалистика // Актуальные проблемы иберо-романистики : межвузовский сборник, посвященный 100-летию со дня рождения профессора О. К. Васильевой-Шведе. — Санкт-Петербург : Издательство СПбГУ, 1996. — Вып. 5. — ISSN 0202-2502. — ISBN 5-228-01437-X. Доповідь 23 квітня 1976 року, присвячена 80-літтю з дня народження проф. О. К. Васильєвої-Шведе.
  11. Нарумов Б. П. Галисийский язык // Языки мира: Романские языки / Редакторы: Т. Ю. Жданова, О. И. Романова, Н. В. Рогова. — М. : Academia, 2001. — С. 517. — 720 с. — (Языки Евразии). — ISBN 5-87444-016-X.
  12. Maria do Carmo Henríquez Salido Caracterizaçom da língua en Ernesto Guerra da Cal en Homenagem a Ernesto Guerra da Cal. Universidade de Coimbra, 1997, páxina 277
  13. Domingos Prieto Alonso Planificaçom lingüística do galego:Vicente Viqueira, mestre de dom Ricardo en José Luís Rodríguez (ed.) Estudos dedicados a Ricardo Carvalho Calero. Universidade de Santiago de Compostela, 2000, pp. 267-281
  14. Serafín Alonso Pintos O ideal de lingua na Gramática de Carballo Calero, Grial 147, 2000, páxina 473
  15. Definicións no Dicionario da Real Academia Galega e no Portal das Palabras para lusismo.
  16. а б "LEI 1/2014, do 24 de marzo, para o aproveitamento da lingua portuguesa e vínculos coa lusofonía" DOG, 8 de abril de 2014
  17. "AGAL aproba a confluencia das dúas tradicións normativas do reintegracionismo" Galicia Confidencial, 5 de decembro de 2016
  18. "Ortografia galega moderna: confluente com o português no mundo" PGL, 13 de febreiro de 2017
  19. "Ortografia Galega Moderna confluente com o Português no mundo I. Esclarecimentos prévios". AGAL
  20. Europe Review 2003/2004. — 2004. — P. 242.
    A Field Guide to the Main Languages of Europe - Spot that language and how to tell them apart] (en). Comisia Europeană. 
  21. Article 13, line 1 – of Constitution of Republic of Moldova (рум.)
  22. Declarația de Independență a Republicii Moldova (рум.)
  23. Hotărâre Nr. 36 din 05.12.2013 privind interpretarea articolului 13 alin. (1) din Constituție în corelație cu Preambulul Constituției și Declarația de Independență a Republicii Moldova (Sesizările nr. 8b/2013 și 41b/2013) (ro). Curtea Constituțională a Republicii Moldova. Процитовано 20 decembrie 2013. «124. [...] Prin urmare, Curtea consideră că prevederea conținută în Declarația de Independență referitoare la limba română ca limbă de stat a Republicii Moldova prevalează asupra prevederii referitoare la limba moldovenească conținute în articolul 13 al Constituției.» 
  24. Româna este limba oficială a Republicii Moldova, a decis Curtea Constituțională
  25. Un monument al minciunii și al urii – 'Dicționarul moldovenesc-românesc' al lui Vasile Stati in Contrafort magazine, no. 7-8 (105-106) / July–August 2003
  26. Текст Конституції Придністровської Молдавської Республіки (рос.)
  27. Comrie, Bernard; Corbett, Greville G., ред. (2002). The Slavonic Languages. London & New York: Routledge. OCLC 49550401. 
  28. Bailyn, John Frederick (2010). To what degree are Croatian and Serbian the same language? Evidence from a Translation Study. Journal of Slavic Linguistics 18 (2): 181–219. ISSN 1068-2090. Процитовано 9 October 2019. 
  29. Kordić, Snježana (2004). Pro und kontra: "Serbokroatisch" heute [Pro and contra: "Serbo-Croatian" nowadays]. У Krause, Marion; Sappok, Christian. Slavistische Linguistik 2002: Referate des XXVIII. Konstanzer Slavistischen Arbeitstreffens, Bochum 10.-12. September 2002. Slavistishe Beiträge ; vol. 434 (de). Munich: Otto Sagner. с. 97–148. ISBN 3-87690-885-X. OCLC 56198470. SSRN 3434516. 430499. Процитовано 13 April 2019.  (ÖNB)
  30. Bunčić, Daniel (2008). Die (Re-)Nationalisierung der serbokroatischen Standards [The (Re-)Nationalisation of Serbo-Croatian Standards]. У Kempgen, Sebastian. Deutsche Beiträge zum 14. Internationalen Slavistenkongress, Ohrid, 2008. Welt der Slaven (de). Munich: Otto Sagner. с. 93. OCLC 238795822. 
  31. Kordić, Snježana (2010). Jezik i nacionalizam [Language and Nationalism]. Rotulus Universitas (sh). Zagreb: Durieux. с. 69–168. ISBN 978-953-188-311-5. LCCN 2011520778. OCLC 729837512. OL 15270636W. SSRN 3467646. doi:10.2139/ssrn.3467646. 475567. Архів оригіналу за 8 July 2012. Процитовано 1 August 2019. 
  32. Šipka, Danko (2019). Lexical layers of identity: words, meaning, and culture in the Slavic languages. New York: Cambridge University Press. с. 166. ISBN 978-953-313-086-6. LCCN 2018048005. OCLC 1061308790. doi:10.1017/9781108685795. 
  33. Gröschel, Bernhard (2009). Das Serbokroatische zwischen Linguistik und Politik: mit einer Bibliographie zum postjugoslavischen Sprachenstreit [Serbo-Croatian Between Linguistics and Politics: With a Bibliography of the Post-Yugoslav Language Dispute]. Lincom Studies in Slavic Linguistics 34 (de). Munich: Lincom Europa. с. 451. ISBN 978-3-929075-79-3. LCCN 2009473660. OCLC 428012015. OL 15295665W. 
  34. Концепцію Аусбау-парадигми запропонував лінгвіст Гайнц Клосс.
  35. Kloss, Heinz (1976). Abstandsprachen und Ausbausprachen [Abstand-languages and Ausbau-languages]. У Göschel, Joachim; Nail, Norbert; van der Elst, Gaston. Zur Theorie des Dialekts: Aufsätze aus 100 Jahren Forschung. Zeitschrift fur Dialektologie and Linguistik, Beihefte, n.F., Heft 16. Wiesbaden: F. Steiner. с. 310, 312. OCLC 2598722. 
  36. Blum, Daniel (2002). Sprache und Politik : Sprachpolitik und Sprachnationalismus in der Republik Indien und dem sozialistischen Jugoslawien (1945-1991) [Language and Policy: Language Policy and Linguistic Nationalism in the Republic of India and the Socialist Yugoslavia (1945-1991)]. Beiträge zur Südasienforschung ; vol. 192 (de). Würzburg: Ergon. с. 200. ISBN 3-89913-253-X. OCLC 51961066. 
  37. Brozović, Dalibor (1992). The Yugoslav Model of Language Planning: A Confrontation with Other Multilingual Models. У Bugarski, Ranko; Hewkesworth, Celia. Language Planning in Yugoslavia. Columbus, Ohio: Slavica Publishers. с. 72–79. OCLC 26860931. 
  38. Stewart, William A. (1968). A Sociolinguistic Typology for Describing National Multilingualism. У Fishman, Joshua A. Readings in the Sociology of Language. The Hague, Paris: Mouton. с. 529–545. ISBN 978-3-11-080537-6. OCLC 306499. doi:10.1515/9783110805376.531. 
  39. Cooper, Robert Leon (1989). Language Planning and Social Change (Print book.). Cambridge: Cambridge University Press. с. 216. ISBN 978-0-5213-3359-7. OCLC 19624070. 
  40. Kafadar, Enisa (2009). Bosnisch, Kroatisch, Serbisch – Wie spricht man eigentlich in Bosnien-Herzegowina? [Bosnian, Croatian, Serbian – How do people really speak in Bosnia-Herzegovina?]. У Henn-Memmesheimer, Beate; Franz, Joachim. Die Ordnung des Standard und die Differenzierung der Diskurse; Teil 1 (de). Frankfurt am Main: Peter Lang. с. 100–101, 103. ISBN 9783631599174. OCLC 699514676. 
  41. Kordić, Snježana (2009). Plurizentrische Sprachen, Ausbausprachen, Abstandsprachen und die Serbokroatistik [Pluricentric languages, Ausbau languages, Abstand languages and the Serbo-Croatistics]. Zeitschrift für Balkanologie (de) 45 (2): 210–215. ISSN 0044-2356. OCLC 680567046. SSRN 3439240. 436361. ZDB-ID 201058-6. Архів оригіналу за 4 August 2012. Процитовано 2 March 2014. 
  42. Thomas, Paul-Louis (2003). Le serbo-croate (bosniaque, croate, monténégrin, serbe): de l'étude d'une langue à l'identité des langues [Serbo-Croatian (Bosnian, Croatian, Montenegrin, Serbian): from the study of a language to the identity of languages]. Revue des études slaves (fr) 74 (2–3): 325. ISSN 0080-2557. OCLC 754204160. ZDB-ID 208723-6. Процитовано 13 April 2015. 
  43. Vince, Zlatko (1968). Filološke škole XIX. stoljeća u razvoju hrvatskog književnog jezika (хор.). Zagreb. pp. 171–172. U hrvatskoj se književnosti već u staro doba nastoje kloniti barbarizama i stranih riječi, osjeća se u književnim djelima određena svjesna briga oko jezičnog odabiranja. U toku stoljeća javlja se dakle težnja da književni jezik u književnim djelima bude što čišći, probraniji. Jedno je jezik razgovorni, često pun tuđica, a drugo je jezik u književnim djelima u kojima se javlja nastojanje za što većom jezičnom čistoćom. Način na koji se to može postići i u kojoj mjeri, u raznim je vremenima različit, ali težnju za što probranijim i čistijim književnim jezikom zapažamo i kod dubrovačkih književnika, i kod Vitezovića...Ta briga oko jezične čistoće koja karakterizira hrvatski književni izraz i u XIX. stoljeću, ostala je imanentna i kasnije...Književni jezik u Hrvata zapravo je dakle organski nastavak starijeg stanja u hrvatskoj književnosti.
  44. Тяпко Г. Г. Хорватское «триязычье» в начале XXI в. Ин-т славяноведения РАН. — М.: Наука, 2006 (рос.)
  45. Костић, Лазо М. (1990). Спорне територије Срба и Хрвата. Београд: Досије. с. 206–208. 
  46. Поповић, Душан Ј. Срби у Војводини. — Нови Сад : Матица српска, 1959. — С. 95.
  47. Переселення сербів (sr). Rastko. Процитовано 2012-07-26. 
  48. Ваничек, Франц. Историја Војничке Крајине (од 1538 до 1873—335 година). — Нови Сад : Штампарија А. Пајевића, 1878. — С. 1.
  49. Bogović, Mile. OCJENE I PRIKAZI: Le missioni cattoliche nei Balcani durante la guerra di Candia (1645-1669) Vol. 01 No. 1, 1995. str. 332-333
  50. Valentić, Mirko. O etničkom korijenu hrvatskih bosanskih Srba Vol. 24 No. 3, 1992. str. 18
  51. Čoralić, Lovorka. Recenzija. Jačov, Marko. Le guerre veneto-turche del XVII. secolo in Dalmazia, Atti e memorie della Società di storia patria, volume XX, Venezia 1991 Vol. 26 No. 1, 1993. str. 345-346
  52. Klaić, Vjekoslav. Povijest Hrvata, str. 26
  53. Bracewell, Catherine Wendy. The Uskoks of Senj: Piracy, Banditry, and Holy War in the Sixteenth-Century
  54. Ивић, Алекса (1909). Сеоба Срба у Хрватску и Славонију: Прилог испитивању српске прошлости током 16. и 17. века. Сремски Карловци. 
  55. Гавриловић, Славко (1995). О унијаћењу и покатоличавању Срба у Хрватској, Славонији и Угарској (XIII-XIX век). Зборник о Србима у Хрватској 3: 7–44. 
  56. Ивић, Алекса (1914). Историја Срба у Угарској од пада Смедерева до сеобе под Чарнојевићем (1459-1690). Загреб. 
  57. Hrčak: „Prvi marčanski grkokatolički biskup Simeon (1611-1630)“, Z. Kudelić, Hrvatski institut za istoriju, Zagreb (2002)
  58. Гавриловић, Славко (1996). Унијаћење Срба у Хрватској, Славонији и Барањи (XVI-XVIII век). Српски народ ван граница данашње СР Југославије од краја XV века до 1914. године. Београд: Завод за уџбенике и наставна средства. 
  59. Zef Mirdita, Vlasi u historiografiji, Hrvatski institut za povijest, Zagreb, 2004., str. 12, ISBN 953-6324-43-1
  60. «...Срби само они који говоре српскијем језиком без разлике вјерозакона и мјеста становања, а за Чакавце и Кекавце нијесам казао да су Срби.»
  61. Срби сви и свуда, Пројекат Растко Посећено: 28.09.2020. 
  62. Der Stellenwert der südslavischen Sprachen in Dobrovskýs Einteilung der Slavia. — ISBN 80-86420-17-5.
  63. Univerzitná knižnica v Bratislave, bibliografia. Архів оригіналу за 17.02.2019. Процитовано 19.02.2019. 
  64. Мала енциклопедија, 4. издање. — Београд : Просвета, 1986. — ISBN 978-86-07-00495-9.
  65. „Срби католици на Приморју од уједињења до Априлског рата“, Саша Недељковић Архівовано березень 3, 2012 на сайті Wayback Machine. , Процитовано 13.04.2013.
  66. Rešetar, Milan (2010). Štokavski dijalekat. S njemačkog prevela Stojanka Makočević. Podgorica. 
  67. Ивић, Павле (1983). Језичке прилике. Историја српског народа VI/2. Београд. с. 180-81. 
  68. Ивић, Павле (1998). Преглед историје српског језика. Сремски Карловци — Нови Сад. с. 190-91. 
  69. а б Šulek, Bogoslav (1856). Srbi i Hrvati. (хор.)
  70. Слово о српском језику, 1998.  (серб.)
  71. Милош Ковачевић (2000), „Шта је то и куда иде српски језик“, Рашка: часопис за књижевност, уметност, науку и културу, XXX, бр.34–35, стр.30. (серб.)
  72. «Hrvatska jezična povijest naoko možda nije svagda dovoljno jasno slijedila svoj cilj, ali je put k njemu ipak prilično jasan. Glagoljična su se i ćirilična hrvatska djela prelagala u latinicu, ali obratnih postupaka nije bilo. Kajkavski su i čakavski pisci pisali i štokavski, ali obrnuti postupci nisu poznati. Nenovoštokavski štokavci prihvaćali su novoštokavsku osnovicu, ali se nije događalo obrnuto. Ikavci pišu i ijekavski, ali ne i obrnuto.»
  73. Конституція Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, ст. 3 (серб.)
  74. а б в Grčević, Mario (2002). Some remarks on recent lexical changes in the Croatian language. München: Otto Sagner. с. 150–152. ISBN 3-87690-823-X. 
  75. Hrvatska enciklopedija (LZMK) - Deklaracija o nazivu i položaju hrvatskog književnog jezika, enciklopedija.hr, pristupljeno 20. siječnja 2017.
  76. Škiljan, Dubravko (20 January 2006). Hrvatski ima male šanse postati radnim jezikom nekog tijela EU-a. Jutarnji list (sh) (Zagreb). Архів оригіналу за 3 February 2014. Процитовано 4 February 2013. 
  77. Kordić, Snježana (2006). Sprache und Nationalismus in Kroatien [Language and Nationalism in Croatia]. У Symanzik, Bernhard. Studia Philologica Slavica: Festschrift für Gerhard Birkfellner zum 65. Geburtstag gewidmet von Freunden, Kollegen und Schülern: Teilband I. Münstersche Texte zur Slavistik, vol. 4 (de). Berlin: Lit. с. 339–347. ISBN 3-8258-9891-1. OCLC 315818880. SSRN 3438896. Архів оригіналу за 1 June 2012. Процитовано 4 January 2013. 
  78. Völkl, Sigrid D. (1999). Die Sprachensituation nach dem Zerfall Jugoslawiens. У Ohnheiser, Ingeborg; Kienpointner, Manfred; Kalb, Helmut. Sprachen in Europa: Sprachsituation und Sprachpolitik in europäischen Ländern. Innsbrucker Beiträge zur Kulturwissenschaft ; vol. 30 (de). Innsbruck: Institut für Sprachwissenschaft. с. 319–334. ISBN 3-85124-194-0. 
  79. Czerwiński, Maciej (2005). Język – ideologia – naród: polityka językowa w Chorwacji a język mediów (pl). Kraków: Scriptum. с. 78. ISBN 8360163049. 
  80. Kordić, Snježana (2004). Die aktuelle Sprachzensur in Kroatien [The current censorship of language in Croatia]. У Symanzik, Bernhard; Birkfellner, Gerhard; Sproede, Alfred. Sprache - Literatur - Politik. Osteuropa im Wandel: Beiträge zu einem Symposium in Münster, 28./29. Juli 2003. Studien zur Slavistik ; vol. 10 (de). Hamburg: Dr. Kovač. с. 259–272. ISBN 3-8300-1215-2. OCLC 57222231. SSRN 3434499. Архів оригіналу за 22 September 2013. Процитовано 4 February 2013. 
  81. Jergović, Miljenko (4 March 2000). Govorite li idiotski?: razgovor s Vladimirom Anićem [Do you speak idiotic?: Interview with Vladimir Anić] (sh). Feral Tribune. Архів оригіналу за 2 February 2014. Процитовано 1 February 2013. 
  82. Štrkalj, Kristina (2003). Kad lingvistikom ravna politika. Nekoliko zapažanja o pravilima lektoriranja na Hrvatskoj televiziji. Književna republika (sh) 1 (5–6): 174–185. ISSN 1334-1057. 
  83. Kapović, Mate (23 February 2011). Lektori su cenzorska pješadija. Slobodna Dalmacija (hr) (Split). Архів оригіналу за 3 March 2013. Процитовано 3 February 2013. 
  84. Bernard A. Cook, Andrej Alimoved ed., Europe Since 1945: An Encyclopedia, Volume 2; Europe Since 1945, Taylor & Francis, 2001; ISBN 0815340583, pp. 810-811.
  85. Дуличенко А. Д. Введение в славянскую филологию. — 2-е изд., стер. — М. : «Флинта», 2014. — 720 с. — ISBN 978-5-9765-0321-2.
  86. Hajdari, Una (8 December 2020). Tongue-tied: Bulgaria's language gripe blocks North Macedonia's EU path. Encyclopedia of Things. Процитовано 8 March 2021. 
  87. Службен весник на федералната единица Македонија во демократската и федеративна Југославија, година I, брой 1, с. 3
  88. Резолюция
  89. Шклифов, Благой (2003). За разширението на диалектната основа на българския книжовен език и неговото обновление.
  90. Проф. д-р Антони Стоилов и колектив, Крайно време е за сътрудничество. За езиковия спор, македонската литературна норма, Мисирков и възможностите за сътрудничество между езиковедите от Република Македония и Република България във В-к Култура - Брой 28 (2908), 21 юли 2017 г.
  91. Стефан Дечев: Българските и македонски политици задминаха националните историци; списание Marginalia, 24.06.2019 г.
  92. Кочев, Иван & Александров, Иван. Документи за съчиняването на „македонския книжовен език", сп. Македонски преглед, Македонски научен институт, стр. 5-22; кн. 4. 1991 г.
  93. Коли Блаже Конескі, засновник македонської стандартної мови, у дитинстві повернувся у своє македонське село з сербського міста, де він ходив до школи, його висміяли за його сербізовану мову. Cornelis H. van Schooneveld, Linguarum: Series maior, Issue 20, Mouton., 1966, p. 295.
  94. [...] Однак це було зовсім не так, як свідчить сам Конескі. Використання шва [ъ] є однією з найважливіших суперечностей не тільки між болгарами і македонцями, а й між самими македонцями — у Македонії існують кола, які на початку 1990-х років засуджували його виключення зі стандартної мови як ворожий акт насильницької сербізації. Докладніше див.: Alexandra Ioannidou (Athens, Jena) Koneski, his successors and the peculiar narrative of a “late standardization” in the Balkans. in Romanica et Balcanica: Wolfgang Dahmen zum 65. Geburtstag, Volume 7 of Jenaer Beiträge zur Romanistik with Thede Kahl, Johannes Kramer and Elton Prifti as ed., Akademische Verlagsgemeinschaft München AVM, 2015, ISBN 3954770369, pp. 367-375.
  95. Kronsteiner, Otto, Zerfall Jugoslawiens und die Zukunft der makedonischen Literatursprache: Der späte Fall von Glottotomie? in: Die slawischen Sprachen (1992) 29, 142-171.
  96. Urdu language — Britannica Online Encyclopedia. Britannica.com. Архів оригіналу за 2013-06-18. Процитовано 2011-12-18. 
  97. Hindi by Yamuna Kachru
  98. Students' Britannica: India: Select essays by Dale Hoiberg, Indu Ramchandani page 175
  99. Hindustani B2. Оксфордський словник англійської мови (вид. 3-тє) (Oxford University Press). Вересень 2005.  (Необхідна підписка або членство у публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)