Відкрити головне меню

Лисенко Микола Віталійович

український композитор, музикант, фольклорист, громадський діяч
(Перенаправлено з Микола Лисенко)

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842(18420322), с. Гриньки, нині Глобинський район — 24 жовтня (6 листопада) 1912, Київ, нині Україна) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Лисенко Микола Віталійович
Зображення
Основна інформація
Дата народження 10 (22) березня 1842(1842-03-22)
Місце народження с. Гриньки, нині Глобинський район
Дата смерті 24 жовтня (6 листопада) 1912(1912-11-06) (70 років)
Місце смерті Київ, Україна
Роки активності 18551912
Громадянство Україна
Національність українець
Професія композитор, піаніст, диригент, педагог
Псевдоніми Боян
WS: Твори у Вікіджерелах

Q: Цитати у Вікіцитатах

Файли у Вікісховищі?

До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.

ЖиттєписРедагувати

ПоходженняРедагувати

 
Микола Лисенко, 1865

Народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (нині Глобинський район, Полтавська область, Україна) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку[ru] Це село належало Миколі Булюбашу, материному дядькові. Батько був високоосвіченою людиною, удома розмовляв українською.

Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків та з козацького роду Булюбашів. Освіту здобула у Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла майже винятково французькою і примушувала до цього всіх членів родини.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Як одного з засновників роду історичні документи засвідчують Якова Лисенка (1-а половина XVII століття, брав активну участь у визвольній війні). Іван, син Якова, — відомий військовий і політичний діяч 2-ї половини XVII століття, був Чернігівським, пізніше Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом; 1695 року брав участь в Азовських походах. Його син Федір (прапрадід Миколи Віталійовича) з 1741 року був генеральним суддею[1].

Ранні рокиРедагувати

Отже змалку Микола знав французьку й українську мови, російську абетку вивчив від батькового однополчанина російського поета Афанасія Фета. Хрещеними батьками Миколки були дядько Андрій та рідна сестра знаменитого математика Михайла Остроградського Марія Остроградська, яка була дружиною двоюрідного діда Миколи Булюбаша.

Уже в п'ять років мати Миколи, Ольга Єреміївна, побачила хист хлопчика до музики і розпочала опікуватись його навчанням. Сама чудово грала на роялі, відчула музичність сина і дала йому перші уроки. З п’яти років батьки запросили для малого вчительку. Лисенко після домашнього виховання вчився у Києві, спочатку в пансіоні Вейля, потім — у пансіоні Гедуена, в якому дітей готували до гімназії.

1855-го року почав здобувати освіту у привілейованому навчальному закладі — 2-й Харківській гімназії, де навчався у Миколи Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував фортепіанні сонати Моцарта, Бетховена, вальси Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Першого червня 1864 року Микола Віталійович закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет «по разряду естественных наук», а у травні 1865 року захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей» й одержав ступінь кандидата природничих наук.

Серед українського студентства університету панувала атмосфера патріотизму, і це сприяло формуванню Лисенка як громадського діяча. Разом з іншими родичами та друзями Михайлом Драгомановим, Михайлом Старицьким, Петром Косачем він належав до «Київської Громади», працював у кількох гуртках, пов'язаних з етнографічною діяльністю, заснував і провадив студентський хор, організовував концерти. Громадівці відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Лисенко просто перемінився і почав переконувати друзів, що не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти українською. Вони пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Так, 1861 року Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Михайло Старицький та Микола Лисенко упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

Лейпциг, Київ, ПетербургРедагувати

 
Микола Лисенко, 1869

У 18651867 роках, одразу після закінчення Київського університету, працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку служив і батько Миколи Лисенка, Віталій Романович. У цей період Лисенки активно збирали фольклор і опублікували розвідку «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».

З 1867 року навчався у Лейпцизькій консерваторії. Студіював, насамперед, як піаніст, проте значне місце в навчанні займали й лекції з музично-теоретичних дисциплін. Окрім того освоював гру на скрипці й органі, та брав додаткові лекції з композиції та теорії музики. Його педагогами були Карл Рейнеке (фортепіано, приватні лекції з композиції та оркестрування), Ігнац Мошелес (фортепіано), Фердинанд Давід (клас ансамблевої та оркестрової гри), Ернст Венцель (фортепіано), Ернст Фрідріх Ріхтер (теоретичні дисципліни: складний контрапункт, імітація, канони, хорали на певний мотив), Роберт Веніамін Паперітц (теоретичні дисципліни: поліфонічні варіації на cantus firmus, фуга)[2]. У вільні хвилини Лисенко відвідував оперний театр, картинні галереї, церкву св. Томи, Гевандгаус. Концертне життя Лейпцига справляло сильне враження на Лисенка. З листів до рідних постає образ кмітливого молодика, який усе помічав, але вбирав у себе лише те, що вважав корисним та потрібним. Незважаючи на зайнятість, був активним пропагандистом українства в Європі.

28 грудня 1867 року у Празі відбувся надзвичайно успішний концерт Лисенка, де він виконав багато українських пісень у власних фортепіанних аранжуваннях.

Влітку 1868 року одружився з Ольгою О'Коннор, яку він узяв з собою до Лейпцига (вона студіювала вокал). Подружжя не могло мати дітей, тому по 12 роках спільного життя тихенько розійшлися.

1869 року завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, сказано: «Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів».

Під час навчання написав декілька інструментальних творів, зокрема 1-у частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив», струнний квартет та тріо, а також видав свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. Тоді ж Лисенко написав і свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною». Першу збірку пісень Лисенка видав своїм коштом у Ляйпциґу його добрий приятель Петро Косач, вважаючи це за суто дружню послугу і тримаючи це в таємниці.

 
Микола Лисенко
 
Микола Лисенко

Повернувшись до Києва, відновив свої концертні виступи, але вже в новому статусі — як професійний піаніст. 1 лютого 1870 року в залі Дворянського зібрання (будинок не зберігся, його зруйновано 1976 року для будівництва нинішнього Будинку профспілок) він дав великий концерт. Виконав чотири фантастичні п'єси Шумана, фантазію «Мандрівник» Шуберта, п'єси із власної сюїти. Тоді ж прозвучало й кілька творів з першої Лисенкової серії «Музики до Кобзаря» у виконанні співака М. Богданова. Перший концерт мав великий успіх, тож Лисенко вирішив продовжувати цю справу. Квитки на Лисенкові концерти розкуповувались заздалегідь, а слухачі приїжджали навіть із провінції. Побачивши зацікавленість публіки, Лисенко вже з кінця 1870-х років виступав не лише у Києві, а й у Полтаві, Чернігові, Катеринославі тощо. Лисенко провів чотири великих гастрольних турне: 1892—3, 1897, 1899, 1902 років. Програма складалась із двох відділів — на початку Лисенко виступав як піаніст з виконанням власних творів, а потім співав хор, якому Микола Віталійович акомпанував. Всю організаційну роботу також виконував композитор. Це була потужна пропаганда української музики.

У 1874—1875 роках вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова.

5 (17) грудня 1872 року в приміщенні початкової школи сестер Марії та Софії Ліндфорс (будинок № 21 на вул. Фундуклеївській) відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві — «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко. Постановник опери — троюрідний брат композитора Михайло Старицький. Він же — автор лібрето (за мотивами твору Якова Кухаренка).

Київ. Зрілий періодРедагувати

1878 — Микола Віталійович обіймав посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настали зміни і в особистому житті — Микола Віталійович взяв другий (цивільний) шлюб з Ольгою Антонівною Липською (18601900), яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу мав 7 дітей (двоє з них померли в ранньому віці). Цікаво, що своїй громадянській дружині, матері його дітей, Лисенко не присвятив жодного твору (натомість своїй першій дружині Ользі О'Коннор він присвятив 11 творів, серед яких обробка української народної пісні «Ой на гору козак воду носить…» та «Коли розлучаються двоє»).

Цього ж 1878 року в складі експедиції В. Беренштама побував на острові Хортиці, обходив усі скелі, наслухався козацьких пісень, взяв участь у розкопках. Побачене й почуте надихнуло композитора на створення опери «Тарас Бульба». «Ви не можете уявити собі, земляче, — писав Лисенко, — як допомогла мені та давня подорож на Хортицю. Картина Січі, козачих зборів, виборів кошового — хіба ж я написав би їх, якби не побачив власними очима залишки славної минувшини?…» Петро Чайковський прохав митця приїхати до Петербурга і поставити оперу, щоправда, російською мовою. Лисенко довго роздумував, аж Чайковський встиг померти. Пройшло трохи часу і Римський-Корсаков приїхав до Києва і запросив композитора до Росії.

З 1869 року жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну Музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.

Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я. Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти.

1904 року Лисенко відкриває першу в Україні національну Музично-драматичну школу1913 року — ім. Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів. Разом з Олександром Кошицем організував 1905 року музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.

1908 року він став засновником та головою ради правління «Українського Клубу», де об'єднав видатних діячів української науки, культури та мистецтва таких, як І. Огієнко, Д. Антонович, М. Біляшівський, С. Єфремов, О. Олесь, О. Пчілка, Л. Українка, Л. Яновська, М. Заньковецька, М. Садовський, Л. Старицька-Черняхівська, М. Старицька, С. Русова, М. Галин, О. Черняхівський, Ф. Матушевський, М. Кривинюк та ін. для просвітницької роботи серед населення шляхом читання лекцій, рефератів, показом вистав, організацією подорожей. З 1912 року «Український Клуб» було реорганізовано у Клуб «Родина», його очільником став Ф. Матушевський.

Обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенку обмежитись лише артистичною діяльністю. Проте все ж головним своїм покликанням вважав композиторську діяльність, тому старався зробити якомога більше. Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Коли 1903 року він прибув до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали. З огляду історичної ролі для української культури Миколу Лисенка порівнюють із Едвардом Грігом, Бедржихом Сметаною, Михайлом Глинкою та іншими представниками національних музичних культур XIX століття.

Пізні рокиРедагувати

 
Могила Миколи Лисенка

Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року його на деякий час заарештували.

Помер 6 листопада 1912 року в Києві раптово від серцевого нападу, поховали його на Байковому кладовищі (надгробок — бетон, граніт; скульптор Юхим Білостоцький; встановлений у 1939)[3], ділянка №2.

ТворчістьРедагувати

Миколу Лисенка заслужено вважають засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграла як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «рос. Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874 рік), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892 рік), «Народні музичні струменти на Вкраїні» (1894 рік).

Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором:

« Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикові й філологові"[4] »

У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості[5]. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський тощо), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «рос. Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Хоча Лисенко був світським композитором, він усе ж написав декілька творів на духовну тематику: «Камо пойду от лиця Твоєго», «Херувимська» та молитву «Боже великий, єдиний» (слова О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень — «Пречиста Діво, мати Руського краю», «Хресним древом», «Діва днесь пресущественного раждаєт».

Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм — це «Українські рапсодії» (gis moll, a moll), «Героїчне скерцо» op. 25, «Епічний фрагмент» op.20, «Українська сюїта». Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли — «Альбом літа 1900» op. 37, «Альбом особистий» op. 40 тощо.

З епічних творів, за доби самостійності, найбільшу популярність отримав його «Запорозький марш»: спочатку в обробці НАОНІ Віктора Гуцала, згодом, на ювілейну 25-ту річницю, був презентований як зустрічний марш ЗСУ на параді до дня Незалежності[6].

Родина. НащадкиРедагувати

Пам'ятьРедагувати

 
Пам'ятник у Києві
 
Меморіальна дошка на фасаді будинку-музею Миколи Лисенка

Вже 14 вересня 1913 року у Полтаві відбулося вшанування пам'яті М. В. Лисенка з нагоди першої річниці його смерті. До цієї дати полтавська громада опублікувала життєпис композитора (В.Будинець «Славний музика Микола Віталієвич Лисенко» (видання Полтавської української книгарні, 1913).[9]

Українським музикантам щорічно присуджують Премію імені Миколи Лисенка. Періодично в Києві проводять Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка.

Іменем Лисенка назвали вулиці у Києві та Львові.

Київські адреси Миколи ЛисенкаРедагувати

  • вул. Рейтарська, № 19 (мешкав впродовж 1888—1894 років)
  • вул. Саксаганського, № 95 (мешкав впродовж 1898—1912 років) — тепер тут Будинок-музей Миколи Лисенка

Список творів[10]Редагувати

Сценічні твориРедагувати

Опери:

дитячі опери (перші в українській музиці)

Музика до спектаклів

  • «Чарівний сон» (текст М. Старицького, 1894),
  • «Остання ніч» (текст М. Старицького, 1899) та інші.
Екранізація сценічних творівРедагувати

За оперою «Наталка Полтавка» знято однойменну кінокартину у 1936 р., і телефільм у 1978 р.

Вокально-симфонічні твориРедагувати

кантати:

  • «Б'ють пороги» (1878),
  • «Радуйся, ниво неполитая» (1883),
  • «На вічну пам'ять Котляревському» (1895) — всі на слова Т.Шевченка;
  • «До 50-х роковин Шевченка» (1911) на слова Самійленка;

Для симфонічного оркеструРедагувати

  • Менует і Адажіо, Увертюра на тему української народної пісні «Ой запив козак, запив» (всі 1869, рукописи не знайдено).
  • Симфонія (ч. І, 1869),
  • Фантазія «Український козак-шумка» (1872);

Камерно-інструментальні твориРедагувати

  • Струнний квартет (ч. З, 1868),
  • Струнне тріо (1869);

для скрипки з фортепіано

для віолончелі і фортепіано

  • Елегія «Сум» (1901);

для фортепіано(56)

  • Українська сюїта у формі старовинних танців (1867—1869),
  • 2 концертні полонези (1875),
  • 2 рапсодії на українські народні теми (1875, 1877),
  • Соната (1875),
  • Баркарола (1873),
  • Розлука (вальс)
  • рондо, ноктюрни, мазурки, полонези, скерцо, вальси, марші, пісні, п'єси та ін.;
  • транскрипції;

ХориРедагувати

На слова Т. Шевченка

  • «Іван Гус» (1881),
  • 3 хори з поеми «Гамалія» («Ой діброво, темний гаю» (1881), «Іван Підкова» (1903), «Орися ж ти, моя ниво» (1903))
  • «Встає хмара з-за лиману» (1903),
  • «Давидів псалм» (1910) та ін.,

На слова інших авторів:

РомансиРедагувати

На слова Т. Шевченка

  • «Ой одна я, одна» (1868),
  • «Садок вишневий коло хати» (1868),
  • «Гетьмани, гетьмани» (1872),
  • «Якби мені черевики» (1872),
  • «По діброві вітер виє» (1872) та інші

На слова інших авторів:

  • «Милованка» (слова А. Міцкевича, 1881),
  • «У мене був коханий, рідний край» (слова Г. Гейне, 1893),
  • «Не забудь юних днів» (слова І. Франка, 1898),
  • «Безмежнеє поле» (слова І. Франка, 1898),
  • «Смутної провесни» (слова Лесі Українки, 1909),
  • «Айстри» (слова О. Олеся, 1907) та інші.

Вокальні ансамбліРедагувати

  • «Ми заспівали й розійшлись» (слова Т. Шевченка, 1869),
  • «Коли розлучаються двоє» (слова Г. Гейне, 1893),
  • «Пряля» (слова Я. Щоголєва, 1898) та інші;

Обробки народних пісеньРедагувати

Усього — понад 600 обробок українських народних пісень для хору або сольного виконання, з них:

для дітей

  • «Молодощі» (1876)
  • «Збірка народних пісень» (1908) та інші.

Музикознавча спадщинаРедагувати

  • Музично-фольклористичні праці: записи (13, 138, 20) українських народних пісень (з варіантами), пісень різних сусідніх народів, танців, маршів, дум (5) від кобзарів;
  • Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм (1873; опубліковано в «Записках Юго-Западного Отдела Русского Географического Общества», т.1, К., 1874; передрук.: К., 1978);
  • Про торбан і музику Відорта (Киевская старина, 1892, кн.2);
  • Боян. Народні музичні струменти на Вкраїнї / під редакцією Василя Лукича. Одвічальний за редакцію: Осип Маковей // Зоря : ілюстроване літературно-наукове письмо для родин. — Львів : видаване Науковим Товариством імені Шевченка, 1894.
    • . — № 1. — С. 17-19.
    • . — № 4. — С. 87-89.
    • . — № 5. — С. 112-114.
    • . — № 6. — С. 135-137.
    • . — № 7. — С. 161-162.
    • . — № 8. — С. 185-187.
    • . — № 9. — С. 211-212.
    • . — № 10. — С. 231-233.
    • Тж. перевидання: Народні музичні інструменти на Україні (Зоря, Л., 1894, № 1, 4-10; передрук: К., 1955);
  • літературно-критичні розвідки; Листи, К., 1964.

Записи творів Миколи ЛисенкаРедагувати

Про Миколу ЛисенкаРедагувати

Кращим показником цінностей є те, що Лисенка любило українське суспільство і визнавало його творчість великим внеском до капіталу національного життя. Це вища нагорода, яку може заслужити творець мелодій, створювач музичних образів.
«…він безсмертний. Він був вищим творцем краси, володарем чистих насолод мелодій»

ГалереяРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Знаменитості України // ukrfoto.net
  2. Гнатюк Л. А. Микола Лисенко і Лейпцизька консерваторія // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. — 2012. — № 2 (15). — С. 24.
  3. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  4. Лисенко М. В. Про народну пісню і народність в музиці. — К., 1955. — с. 53
  5. М. Загайкевич — Функціонування української мови в музичному мистецтві
  6. Зустрічний «Запорозький марш» Лисенка
  7. Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л.В. Гарбар ; ред. кол.: Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна (голова), В.І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – C. 287. 
  8. Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л.В. Гарбар ; ред. кол.: Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна (голова), В.І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – C. 256. 
  9. Історичний календар: цей день в історії (14 Вересня)
  10. Подається згідно з довідником Муха А. Композитори України та української діаспори. — К. : 2004. — ISBN 966-8259-08-4.
  11. Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укл.: Лобач О. О., Халецька Л. Л. — Полтава: Полт. обл. ін-т післядипл. педагогіч. освіти, 2009. — 360 с. — С. 144.
  12. Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укл.: Лобач О. О., Халецька Л. Л.— Полтава: Полт. обл. ін-т післядипл. педагогіч. освіти, 2009. — 360 с.— С. 144.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати