Театр корифеїв

перший професійний український театр

Теа́тр корифе́їв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді тодішньої Російської імперії (тепер місто Кропивницький у складі України), і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Єлисаветградський театр, у якому 27 жовтня 1882 р. відбулась перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького»[1]. Нині Кіровоградський український музично-драматичний театр ім. Марка Кропивницького
Вигдяд будівлі театру в 2021 році

Із Театром корифеїв також пов'язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Походження терміну

 
«Корифеї української сцени» (Київ, 1901)

В 1901 у Києві вийшла книга «Корифеи украинской сцены», яку через цензуру, написали анонімно провідні українські інтелектуали. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей дещо поетичний термін став нерозривним з театром[2].

Історія

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв, українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

 
Вистава «По ревізії» 1885 року

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

У 1887 році виступали в Казані. На вистави ходило багато поляків, яким, за словами журналіста часопису «Kurjer Lwowski», мова Шевченка є зрозумілішою, ніж місцевим росіянам[3].

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Театрознавець Ростислав Пилипчук в «Історії українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.)» відмічає невіддільну частину сюжетів театру корифеїв від різноманітніх фольклорних мотивів, обрядів та ігр, які український народ поєднував з піснею й танцем. Під час вистави можна було побачити сватання, весілля, колядки, щедрівки та інші календарно-обрядові пісні. Більшість творів, які ставилися на сцені були авторськими. В них розповідалося про життя, побут та проблеми простих українців. Завдяки тісному зв'язку між лицедією та глядачем, театр здобув широкої популярності серед тогочасного населення[4].

Корифеї українського театру

Див. також

Примітки

  1. «Привіт із Єлисаветграда», або крізьстолітня віртуальна подорож старим містом. Архів оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 13 вересня 2009. 
  2. Історія театру на Кіровоградщині. Архів оригіналу за 22 січня 2012. Процитовано 30 грудня 2013. 
  3. Teatr małoruski. Архів оригіналу за 24 травня 2021. Процитовано 23 серпня 2020. 
  4. Пилипчук, Ростислав (2019). Історія українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.). Львів: «Наукова думка». ISBN ISBN 978–617–10–0507–5. 

Джерела

Посилання