Відкрити головне меню

«Про що тирса шелестіла…» — драматичний твір (трагедія) українського письменника Спиридона Черкасенка. Написаний у 1916 році. Окремо твір вперше був виданий 1918 року у Києві.

Трагедія «Про що тирса шелестіла…» присвячена «велетневі рідної сцени Миколі Садовському». ЇЇ було вперше поставлено в листопаді 1916 року в київському театрі М. Садовського.

Зміст

Дійові особиРедагувати

  • Іван Сірко, отаман кошовий.
  • Софія, його жінка.
  • Роман, син.
  • Пеньок, старий запорожець, сторож на пасіці.
  • Лесь, свинар.
  • Оксана Орлівна.
  • Килина Орлівна.
  • Перша, друга і третя жінки.
  • Парубки, дівчата.
  • Кудлай, військовий суддя.
  • Шило, військовий осавула.
  • Перепелиця, військовий писар.
  • Ґедзь, старий дід-січовик.
  • Запридух, старий дід-січовик.
  • Крижаний, старий дід-січовик.
  • Ярема, козак.
  • Ясько, Сірків джура.
  • Запорожці, татарин, турчин.

СюжетРедагувати

Полудень. Над річкою. Праворуч видно частину пасіки Сірка, ліворуч — узлісся, що яром спускається в галявину. З лісу лунають спів і вигуки молоді, що зібралися святкувати весняне свято. Під одним з кущів сидить Килина, плете вінок із тирси і співає. Дівчину підслуховує Лесь і каже, щоб та кохала лише його і забула про Петра. Лесь з Килиною чують, як хтось розмовляє — то Роман, який признається в коханні Оксані, але та над ним глузує. Лесь каже, що вже декілька днів у степу татарів бачив. Оксана чує якийсь звук, бере зброю і йде; пролунали постріли — і татарина вбито. Тут знайомиться Оксана з отаманом Сірком (які сподробалися одне одному), що не був вдома вже сім років.

Дівчина мріє втекти на Січ. Їй приснився сон, в якому один чоловік закоханий у двох принцес, але не знає, котру з них обрати. Перша — лагідна і ніжна, друга — буревій. Перша, на глум, каже, щоб той кохав її одну, а другу вбив, інша ж каже, що поки сестра ще жива: «... ти кохать мене не смій». Лицар першу сестру вбив, а з другою зажив, але кохав таки першу сестру. Це все вільний вітер білій тирсі шепотів. А в кінці сну сказав, що про царівен він збрехав, що то дві душі були, якиих він в грудях тримав.

Роман побачив, як, заспокоюючи, обіймає і цілує його кохану її батько. Вранці дізнаються, що багато молоді (Роман і Оксана в тому числі) втікає на Січ. Їде й Сірко туди, хоч обіцяв вже бути вдома, зажити спокійним життям.

На Січі стався бунт: якимось чином татари напали на козаків, але їх усіх (13,5 тис. турків) вбили. Це був справжній тріумф Сірка. На Січі усі тішилися, але й пам'ятали, що є зрадник, який тих турків провів. Сірко каже, що йому вже час додому, бо й так усі руки в крові. Люди переконують залишитися, бо вже від Сіркового одного імені турки, польський та московський цар лякаються, що не час йому йти, коли хан буде готувати помсту. У цей час до Сірка заходить Шевчик (Оксана, яка передягнена у чоловічий одяг) і теж переконує його нікуди не йти. Коли ж Сірко з Оксаною залишаються наодинці, дівчина вмовляє його йти на гетьмана — лише тоді можна буде спинитися. Дівчина також повідомляє, що знає зрадника: ним виявляється Роман, який зробив це заради помсти. Сірко просить, щоб та відвела Романа в поле і відпустила (хоч Оксана й була проти).

У кінці трагедії козаків, які були у полоні в Криму і жили там довгий час, вирішили відпустити, вірячи, що вони повернуться в Україну. Та ті побігли назад до Криму. Їх усіх вбили. Виявилося, що серед них був і Роман. Батько в горі.

Сцена вдома: усе, як завжди, лише під калиною Романова могила. Жінки стоять біля неї й роздумують, чи оспіває її піп, бо так і не знають, чи Роман був ще хрещеним, чи вже був бусурманом. Батько з горя збожеволів. Килина плете вінок і каже, що найбільший ворог живе в серці, і його треба вбити. Сірко вирішив, що потрібно робити загін із усіх людей — і йти вбивати тих, хто «сіє червоні квіти». Виявилося, що це Оксана вбила Романа. Сірко застрілює її — і вмирає сам.

Історична основа творуРедагувати

У передмові Спиридон Черкасенко попереджує, що читач, який захоче знайти істурочну достовірність у творі, буде розчарований. Усі історичні особи взяті автором «не для популяризації їх зо сцени, а — як живі символи до втілення певних ідей (Сірко — боротьба в людині двох початків — звірячого й духового; в образах Оксани й Килини — вираз тих початків; Сірчиха — клопітна буденщина, нездатна піднестись над життям, і т. д.); епоха і історичні події для драматурга тільки тло, на якому оживають його власні образи»[1].

Символи драматургії Спиридона Черкасенка, крім того, що вони національно закодовані, по суті, завжди стають мистецьким виразом гострих суспільних, соціальних проблем. Незважаючи на тенденцію у художньому мисленні письменника до абстрагування від реальної дійсності, саме історичні та конкретні життєві (локальні, побутові, психологічні) фактори коригують вчинки й дії героїв, роблять їх переконливими і сприйнятливішими для читача. Тобто символи драми «Про що тирса шелестіла...» завжди так чи інакше, більшою чи меншою мірою імпульсуються конкретикою життя, втілюють у собі не просто певну ідею, а ідею суспільну.[2].

Сірко Іван (між 16051610 — 1680) — кошовий отаман Запорозької Січі. Був учасником Визвольної війни 1648—1654 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. Вів довготривалу боротьбу з кримськими татарами, організовував успішні походи на Кримське ханство і Причорноморські османській фортеці, під час яких визволяв з неволі полонених. Користувався великою популярністю серед народу. Його художній образ відтворено в народних переказах і думах, в образотворчому мистецтві XIXXX ст.

С. Черкасенко не ставив своїм завданням відтворити на сцені історичний образ Івана Сірка. Його герой — художня особистість, що страждає від власного роздвоєння, в ньому синтезовано боротьбу двох начал в людині — добра і зла, ідеального, духовного і низького, грубо матеріального.

ПриміткиРедагувати

  1. Черкасенко С. Про що тирса шелестіла... траґедія. — Київ-Відень-Львів: Чайка, 1919. — 170 с.
  2. Хороб С. http://shron1.chtyvo.org.ua/Khorob_Stepan/Ukrainska_moderna_drama_kintsia_KhIKh_-_pochatku_KhKh_stolittia_neoromantyzm_symvolizm_ekspresionizm.pdf Українська модерна драма кінця ХІХ - поч. ХХ століття (неоромантизм, символізм, експресіонізм ) — Івано-Франківськ : Плай, 2002. — 413 c.