Відкрити головне меню

Олександр III ((26 лютого (10 березня) 1845(18450310), Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія — (20 жовтня (1 листопада) 1894, Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський імператор з 1 березня 1881 року. Другий син Олександра ІІ та Марії Олександрівни (принцеси Максиміліани Вільгельміни Августи Софії Марії Гессен-Дармштадської). Батько Миколи II, Георгія Олександровича і Михайла Олександровича.

Олександр III Олександрович
рос. Алекса́ндр III Алекса́ндрович
Олександр III Олександрович
Портрет Олександра ІІІ в коронаційному альбомі
Олександр Соколов, 1883
Олександр III Олександрович
Великий герб Російської імперії
Прапор
13-й Імператор Всеросійський
Прапор
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Коронація: 15 травня 1883
Прем'єр-міністр: Петро Олександрович Валуєв
(1881-1881)
Михайло Христофорович Рейтарн
(1881-1887)
Микола Християнович Бунге
(1887-1894)
Попередник: Олександр II
Наступник: Микола II
Прапор
4-й Цар Польський
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Попередник: Олександр II
Наступник: Микола II
Прапор
4-й Великий князь Фінляндський
Прапор
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Попередник: Олександр II
Наступник: Микола II
 
Ім'я при народжені: рос. Александр Александрович
Народження: 26 лютого (10 березня) 1845[1]
Аничків палац, Санкт-Петербург, Російська імперія[2][3][4]
Смерть: 20 жовтня (1 листопада) 1894[1] (49 років)
Лівадійський палац, Лівадія, Російська імперія[2][5][6]
Похований: Петропавлівський собор
Національність: росіяни
Громадянство: Російська імперія
Віросповідання: Православ'я
Династія: Романови
Батько: Олександр II
Мати: Марія Олександрівна
У шлюбі з: Марія Федорівна[1][7]
Діти: сини: Микола II, Олександр, Георгій і Михайло
дочки: Ксенія та Ольга
Автограф: SignatureAlexanderIII.jpg
Монограма: Монограма
Нагороди:
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден «Pour le Mérite» (Пруссія)
Орден Чорного орла
Орден Слона
Великий хрест ордена Данеброг
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Кавалер ордена Золотого руна
Орден Серафимів Кавалер Вищого ордена Святого Благовіщення
Офіцер ордена Лепольда I
Кавалер ордена Зірки Румунії
Орден Вранішнього сонця 1 класу
Кавалер Мальтійського ордена
Командор ордена Південного Хреста Великий хрест ордена Вежі й Меча
Командор ордена Нідерландського лева
Кавалер ордена Королівського дому Чакри (Таїланд)

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

Сучасники і пізніші історики визнають його персональною історичною заслугою — Росія за його правління не вела жодної війни.

ЖиттєписРедагувати

 
Олександр III

Проводив реакційну політику, завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885). За правління Олександра III в 18911893 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу.

Готувався до військової служби, але після смерті старшого брата Миколи у 1865 став спадкоємцем трону. Був одружений 1866 на принцесі Марії Софії Фредериці Дагмар (1847—1928), яка прийняла ім'я Марії Федорівни, дочці Крістіана ІХ, короля Данії, і сестрі королеви Англії Олександри. Мав п'ятьох дітей — Миколу, Георгія (1871—1895), Ксенію (1875—1960), Михайла (1878—1918), Ольгу (1882—1960).

Під час російсько-турецької війни найближчим його наставником і радником був Костянтин Побєдоносцев, який мав на імператора великий вплив.

Вступивши на престол після вбивства народовольцями батька, Олександр, побоюючися замахів, перебував в основному у Гатчинському палаці, за що був прозваний «гатчинським в'язнем». В перші місяці правління він коливався між ліберальним та реакційним курсом, що було викликано боротьбою різних груп в урядових колах — М. Т. Лоріс-Мєліков, Олександр Абаза та Д. А. Милютін з одного боку і Побєдоносцев з іншого. 29 квітня 1881 року виступив з маніфестом про зміцнення самодержавста, що ознаменувало перехід до реакції, однак у першій половині 80-х років усе ж таки було проведено ряд прогресивних реформ — скасовано подушну подать, введено обов'язковий викуп, знижено викупні платежі. З відставки міністра внутрішніх справ Миколи Ігнатьєва і призначення на цей пост Дмитра Толстого розпочався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років були проведені реакційні реформи — запроваджено інститут земських начальників, переглянуто земські та городові статути тощо.

Зовнішня політикаРедагувати

За спогадами, молодий Олександр був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю (самогубством) в наслідок цього його діда — імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н. К. Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою.

Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німеччиною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891—1893).

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати