Олександр III (російський імператор)

Олександр III ((26 лютого (10 березня) 1845(18450310), Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія — (20 жовтня (1 листопада) 1894, Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський імператор з 1 березня 1881 року. Другий син Олександра ІІ та Марії Олександрівни (принцеси Максиміліани Вільгельміни Августи Софії Марії Гессен-Дармштадської). Батько Миколи II, Георгія Олександровича і Михайла Олександровича.

Олександр III Олександрович
рос. Алекса́ндр III Алекса́ндрович
13-й Імператор Всеросійський
Час на посаді:
січня (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Попередник	Олександр II
Наступник	Микола II
4-й Цар Польський
Час на посаді:
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Попередник	Олександр II
Наступник	Микола II
4-й Великий князь Фінляндський
Час на посаді:
1 (13) березня 1881 — 20 жовтня (1 листопада) 1894
Попередник	Олександр II
Наступник	Микола II
Народився	26 лютого (10 березня) 1845(1845-03-10) Анічков палац, Санкт-Петербург, Російська імперія
Помер	20 жовтня (1 листопада) 1894(1894-11-01) (49 років) Лівадійський палац, Лівадія, Таврійська губернія, Російська імперія
Рід Романови
Батько	Олександр II
Мати	Марія Олександрівна
Діти	сини: Микола II, Олександр, Георгій і Михайло дочки: Ксенія та Ольга
Нагороди
Підпис
Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах
Медіафайли у Вікісховищі

Сучасники і пізніші історики визнають його персональною історичною заслугою — Росія за його правління не вела жодної війни.

Зміст

Життєпис

Олександр III

Проводив реакційну політику, завершив приєднання до Росії Середньої Азії (1885). За правління Олександра III в 1891–1893 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу.

Готувався до військової служби, але після смерті старшого брата Миколи у 1865 став спадкоємцем трону. Був одружений 1866 на принцесі Марії Софії Фредериці Дагмар (1847–1928), яка прийняла ім'я Марії Федорівни, дочці Крістіана ІХ, короля Данії, і сестрі королеви Англії Олександри. Мав п'ятьох дітей — Миколу, Георгія (1871–1895), Ксенію (1875–1960), Михайла (1878–1918), Ольгу (1882–1960).

Під час російсько-турецької війни найближчим його наставником і радником був Костянтин Побєдоносцев, який мав на імператора великий вплив.

Вступивши на престол після вбивства народовольцями батька, Олександр, побоюючися замахів, перебував в основному у Гатчинському палаці, за що був прозваний «гатчинським в'язнем». В перші місяці правління він коливався між ліберальним та реакційним курсом, що було викликано боротьбою різних груп в урядових колах — М. Т. Лоріс-Мєліков, Олександр Абаза та Д. А. Милютін з одного боку і Побєдоносцев з іншого. 29 квітня 1881 року виступив з маніфестом про зміцнення самодержавста, що ознаменувало перехід до реакції, однак у першій половині 80-х років усе ж таки було проведено ряд прогресивних реформ — скасовано подушну подать, введено обов'язковий викуп, знижено викупні платежі. З відставки міністра внутрішніх справ Миколи Ігнатьєва і призначення на цей пост Дмитра Толстого розпочався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років були проведені реакційні реформи — запроваджено інститут земських начальників, переглянуто земські та городові статути тощо.

Зовнішня політика

За спогадами, молодий Олександр був дуже вражений поразкою Росії у Кримській війні та смертю (самогубством) в наслідок цього його діда - імператора Миколи І. У зовнішній політиці він та його міністр закордонних справ Н.К.Гірс проводили суто обачну політику, прагнучи захистити країну від усіляких авантюр. Своє прізвисько «Миротворець» він отримав за дійсно народною думкою.

Зовнішню політику країни імператор значною мірою визначав сам. У результаті економічних та політичних суперечностей у 80-х роках погіршилися стосунки з Німеччиною і розпочалося зближення з Францією, яке завершилося оформленням франко-російського союзу (1891–1893).

Джерела та література

• В. С. Шандра. Олександр III // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 569. — ISBN 978-966-00-1061-1.

Література

• В. І. Головченко. Олександр III // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• В. Шандра. Олександр III // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.511 ISBN 978-966-611-818-2.
• П. А. Зайончковский. Кризис самодержавия на рубеже 1870—1880-х гг.. — М., Наука, 1964
• В. Н. Ламздорф. Дневник, 1886—1892, т. 1-2, Москва-Ленинград, 1926—1934
• С. Ю. Витте. Воспоминания, т. 1., Москва, 1960
• Письма Победоносцева к Александру III, т.1-2, Москва, 1925—1926
• Диллон, Александр III, «ГМ», 1917, № 5-6
• Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961

Посилання

• Олександр III // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.

• «Історична правда»: Кому Путін під Харковом пам'ятник поставив