Мирови́й посере́дник (рос. мировой посредник) — посада, яка була запроваджена в Російській імперії у період проведення селянської реформи 1861 року. Мировий посередник був першою ланкою в системі установ, на які покладалося проведення цієї реформи. Правовий статус посередника визначався Положенням про губернські у селянських справах установи від 19 лютого 1861 року[1]. За цим Положенням він обирався на 3 роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженні кандидатури мирового посередника з місцевими предводителями дворянства. Кандидатами на посаду мирового посередника могли бути місцеві потомствені дворяни-землевласники, які мали відповідати встановленим становим, майновим та освітнім цензам. Дія інституту мирових посередників поширювалася на 43 губернії Європейської Росії. На початку 60-х років XIX ст. в системі налічувалося понад 1700 представників[2]. З них в Україні, починаючи з червня 1861 року, почали діяти 428 мирових посередників.

Під час революційної ситуації 1859-1861 років були призначені так звані «посередники першого призову». Серед них виявився ряд прогресивно налаштованих осіб (колишні декабристи А.Є.Розен, Г.С.Батеньков, письменник Л.М.Толстой та інші). З часом, з посиленням урядової реакції у 1863 році, зі створенням нових земських та судових установ, склад мирових посередників різко змінився, а компетенція їх звузилась. У 1874 році в Лівобережній і Південній Україні ці посади взагалі були ліквідовані. Законом від 27 червня 1874 року мирових посередників у губерніях було замінено повітовими в селянських справах присутностями, стосовно яких губернські в селянських справах присутності виступали як апеляційні інстанції. У Правобережній Україні інститут мирових посередників проіснував до 1917 року.

До компетенції мирового посередника входило[3]:

  • розгляд скарг, суперечок і непорозумінь між поміщиками та їх звільненими від кріпацтва селянами;
  • регулювання відносин між ними (укладання угод про наділи землі, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а іноді й самостійне складання уставних грамот, обмін земельних угідь, посвідчення викупних актів та контроль за виконанням селянами повинностей і викупних платежів);
  • нагляд за діями органів місцевого самоврядування;
  • судовий розгляд дрібних справ щодо найму робітників, оренди землі, потрав і порубок лісів, якщо ціна позову не перевищувала 30 рублів.

Мирові посередники разом із селянами брали безпосередню участь в організації їх життєдіяльності — організовували общини, волості, самоврядування на цих рівнях; затверджували на посаді та приводили до присяги волосних старшин. Під контролем мирових посередників виявились усі виборні селянські органи, всі справи по судово-поліцейському розгляду. Таким чином, у їх руках була зосереджена вся реальна адміністративно-поліцейська влада в повіті.

При незгоді з діями мирового посередника його рішення оскаржувались у апеляційних інстанціях — повітових мирових з'їздах та губернських в селянських справах присутностях. Вищий нагляд за діяльністю цих установ і взагалі за проведенням селянської реформи покладався на відповідний Головний комітет при Державній раді Російської імперії.

Примітки ред.

  1. Положение о губернских по крестьянским делам учреждениях // В кн.: Российское законодательство Х-ХХ веков. — М.: Юридическая литература. — Т.7. — 1989, с.183-206
  2. Юридична енциклопедія: В 6 т. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. Архів оригіналу за 5 березня 2011. Процитовано 18 лютого 2011. 
  3. О.Н.Євтушенко. Роль інституту мирових посередників при регулюванні життєдіяльності селянської общини на півдні України після реформи 1861 року. // У наук. журн.: Наукові праці. Політологія. — Чорноморський державний університет імені Петра Могили — 2006, вип.34, т.47, стор.139-143

Джерела та література ред.

Посилання ред.